А Г Цяпа - Автобіографія як проекція творця та національної літературно-культурної традиції улас самчук еліас канетті - страница 1

Страницы:
1  2  3 

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

ЦЯПА АНДРІЙ ГРИГОРОВИЧ

УДК 82.091

АВТОБІОГРАФІЯ ЯК ПРОЕКЦІЯ ТВОРЦЯ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРНО-КУЛЬТУРНОЇ ТРАДИЦІЇ (УЛАС САМЧУК, ЕЛІАС КАНЕТТІ)

Спеціальність 10.01.05 — порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Тернопіль — 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:     доктор філологічних наук, професор

ВЕРЕТЮК Оксана Михайлівна,

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства, професор.

Офіційні опоненти:    доктор філологічних наук, професор ЗИМОМРЯ Микола Іванович,

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, кафедра теорії і практики перекладу, завідувач;

кандидат філологічних наук, доцент СЕМКІВ Ростислав Андрійович,

Національний університет "Києво-Могилянська академія", кафедра філології, доцент.

Провідна установа:      Львівський національний університет імені Івана

Франка, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства, Міністерство освіти і науки України, м. Львів.

Захист відбудеться 10 жовтня 2006 р. о 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 по захисту кандидатських дисертацій у Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка за адресою 46027, м. Тернопіль, вул. М.Кривоноса 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2).

Автореферат розіслано 8 вересня 2006 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

В.Л. Гижий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ Актуальність теми. Автобіографія займає визначне місце у світовій літературі та культурі. Її історична роль полягає у втіленні західного типу світогляду, що схильний до ретроспективного самоспоглядання / переосмислення особистості. Її сучасна роль визначається доступністю жанру широким масам читачів: від пересічного читача до письменника. Читати автобіографію актуально: достовірний досвід літературних знаменитостей обіцяє розкрити таємниці макро- та мікрокосмосу. Писати автобіографію престижно й авторитетно; вдаючись до схематичного наслідування жанру, перевагами престижу й авторитету автобіографії починають все більше користуватися автори позалітературного походження. Читати автобіографію легко: вона пропонує відкритість (у розумінні лінійності) тексту, майже забуту в добу експериментів постмодернізму. Але водночас і сама автобіографія є експериментом — її елемент конструкції прагне перетворити беззаперечність фактів життя у його безвиняткову впорядкованість.

Будучи унікальним методом самопізнання через спогад, автобіографія являє собою фікцію, засновану на документальності. З'ясувати межу поміж прожитим і продуманим, поміж фактом і смислом — ось що переймає дослідників літератури, які лиш у другій половині ХХ століття відкривають автобіографію як предмет. Підходи досліджень виразно утворюють три дисципліни: історія автобіографії, її теорія та порівняльні аспекти. У межах цих дисциплін увиразнюються дві форми опредмечення: автобіографія як акт та автобіографія як пакт[1]. Бачення автобіографічного акту імплікує досліджувати жанр, виходячи із логіки авторського витвору. Пошуки автобіографічного пакту зауважують інстанцію читача у творенні естетики жанру. Дискусія щодо автобіографії як мірила факту в фікції, логіки в хаосі зачіпає ядро літературознавчого пізнання. Специфіка я-документів національних літератур висвітлює наповнення національних суб' єктів творчості. Надзвичайна цікавість до автобіографії як предмета теоретичних досліджень відсуває компаративний аспект на периферію українського й зарубіжного літературознавства.

Розвиток автобіографічного жанру постулює генологічні канони. Класичними стають індивідуальні авторські прикладання автобіографічного методу. Першим наріжним каменем виступає "Поезія і правда" Вольфґанґа Ґете, надаючи жанру програмного звучання та теоретичного обширу. Марсель Пруст прочиняє творчій свідомості вимір найглибшого спогаду. Однак кожен автобіограф модифікує обрану вихідну точку в канонічній системі координат. Особистісний канон переважає канон жанру. Автобіографічна оповідь, перебуваючи на грані роману та історіографії, експонує рівень свободи у викладі особистісної та національної пам'яті. Автобіограф посягає на роль творця власного життя: проектує первинні спогади на тло довершеного досвіду,творить людину, що читає свій "біос", творить героя, що переступає межі твору і наближається до свого творця, шукаючи символи, знаки та ідею.

Автобіографії властива певна серединна художність: з одного боку, вона схильна виявляти вторинний художній характер, оскільки, за М. Бахтіним, програє у автобіографічній вартості неавтобіографічним творам ("Автор-творець допоможе нам розібратися і в авторі-людині, і вже після цього набудуть висвітлювального і доповнювального значення і його висловлювання про свою творчість" ). Але з іншого боку, художність автобіографії схиляється до первинності, оскільки вона є витвором, в якому особливий ґатунок приймає самостійність автора-творця, самостійність як відокремлення, відрив, відчуження — коштом неймовірних зусиль уяви — від створеного за власною подобою героя, від автора-героя ("Не тільки створені герої відриваються від процесу, що створив їх, і починають вести самостійне життя в світі, але рівною мірою і їх дійсний автор-творець"[2]).

Та водночас проміжна роль автобіографії спричиняється до її марґінального становища, зокрема, в українському письменстві та літературознавстві. Писання автобіографії є усталеним явищем хіба що в українській позалітературній свідомості (діловій документації, для прикладу); натомість у літературному процесі автобіографії, як правило, виділяється другорядна позиція. "Виняткова роль автобіографії [...] у збереженні історичної пам'яті, у самопізнанні людини та нації"[3] не осмислена належним чином або ж зводиться дослідниками — за ігнорування функції вимислу у самопізнанні — до чистої функції факту.

Процес емансипації автобіографічного дискурсу тісно пов'язаний із його популяризацією в українській читацькій аудиторії. Українські жанрові форми автобіографічного письма своєрідні: найширше представлені мемуари, щоденники, автобіографічні романи, повісті, оповідання тощо. При цьому власне автобіографія тяжіє до жанрової форми малого розміру, на противагу зразкам західноєвропейської літератури, що сприймають автобіографію як жанр об' ємний. В українській літературній свідомості автобіографія все ще зберігає свій функціональний модус, остаточного відриву до не утилітарної фікційності не здійснено. У результаті дослідження автобіографічного жанру в українській літературі обмежуються котроюсь із представлених жанрових форм, вбачаючи в такому підході відповідність вимогами автобіографічного жанру як такого (в той час як існують, зокрема, за Ф. Леєном, чіткі ознаки розрізнення автобіографії та сусідніх жанрів); спільним знаменником виступає не автобіографія як жанр, а, як правило, автобіографізм як та особливість, "що полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника"[4]. Однак універсалізація пошуків автобіографізму може в деяких випадках перешкоджати розпізнаванню автобіографій in se і тим самим поглиблювати

2 Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности // Бахтин М. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1986. — С. 12.розпорошеність досліджень жанру. Окрім того, відсутність виразних ідентифікаційних сталих в українській теоретичній базі автобіографії утруднює інтеграцію зарубіжних доробків з предмету.

Надзвичайно цікавими фактами в історії й традиції автобіографії видаються автобіографічні твори письменників українця Уласа Самчука (1905-1987) та австрійця Еліаса Канетті (1905-1994). Науковий інтерес виникає як окремо до кожного з доробків — з причин специфіки вияву й модифікації жанрового канону та відображення національно-культурних кодів, так і до обох у зіставленні: обидва письменники є свідками ХХ століття, двох світових воєн, міжвоєнного періоду. Обидва мислителі є спостерігачами та співтворцями політичного контексту епохи; обидва гуманісти вписують в цей контекст літературні тексти з метою потвердження нації й особистості на противагу денаціоналізації та знеособленню доби; обидва громадяни реалізують некласичний тип національної належності та патріотизму; обидві постаті пропагують справедливу історичну необхідність; обидва корифеї йдуть до визнання шляхом забуття; обидва автобіографи актуалізують занапащену індивідуальну та національну культури, виступаючи проти свого часу.

Factum notorium: автобіографічні твори Самчука найчастіше визначають як мемуари, наголошуючи на їх документальному аспекті, в той час як автобіографії Канетті часом осмислюють навіть як автобіографічні романи, наполягаючи на високому рівні олітературнення фактичного матеріалу. Зрештою, вже традиційним для українського автобіографічного письма є домінування суспільного над особистісним; і хоч "час від часу знаходимо в авторах споминів не тільки українців, але і людей", та все ж "завжди людей, вкорінених у своє середовище"[5]. Однак книги спогадів Самчука є винятками з правила, бо увага автора належить не тільки культурному потенціалу народу та його відновленню, але й процесу втілення його в духовному потенціалі окремої особистості, а тому твори досягають кращого "балансу між особистим і суспільним"[6] і є у формальному та змістовому плані типологічно співмірними із автобіографіями Канетті. До обґрунтування типологічної порівнюваності належать, отже, окрім схожості історико-соціальних обставин виникнення текстових структур авторів, також і аргумент подібності системних засад, оскільки в центрі уваги дослідження твори автобіографічного жанру, що мають в основі очевидно близьку динаміку взаємодії авторського Я та осмислюваного соціального й національного оточення.

Необхідно, на тлі певного максималізму української компаративістики, який зумовлює конфліктне співіснування консервативного та ліберального її бачення, ретельно зважити співмірність творчості Самчука та Канетті, а також модель типологічного підходу у їх зіставленні. Вибір цих постатей опиняється в епіцентрі дискусії про наповнення молодої в Україні науки, у визначенні меж якої варто уникнути незрілої категоричності.

Дивлячись поверхнево, поміж Самчуком та Канетті справді можна не побачити жодних зустрічних течій. Осмислення феномену українця є неоднорідним, його творчий метод нерішуче окреслюють десь поміж реалізмом та модернізмом. При цьому, із ростом популярності такого предмета осмислення як постмодернізм, творчість письменника — часом цілком недбало — відсувається у ранг традиціоналіста із регресивною тенденцією. Що ж, Самчук презентує дуже своєрідну гілку української літератури; фактор його особистості, особистісна спонука до текстотворення породжує в логіці українського літературного процесу неповторний набір засновків, висновки з яких мають власну ґенезу, а відтак Самчука справді неприємно прояснювати в світлі яскравого аванґарду. Але Улас Самчук — це не пережиток української літератури, його твори — це містки, що допомагають перекрити її прірви або ж вийти до нових обріїв, а найголовніше — вони заповнили пусті місця в національній системі координат і належать до сталих величин ідентифікації української нації. Саме тому проблематичною є його рецепція в епоху "радянської нації", і, закономірно, повільними зрушеннями в бік визнання характеризується пострадянське сприймання, спрагле до деструктивного експерименту й упереджене до життєствердного слова.

Подібно і Канетті, на недалекий погляд, виявляє зовсім однобічні ознаки, причому таки суттєво віддалені від тих, з якими порівнюються, від Самчукових. Постмодерніст — такою є перша асоціація пересічного українського читача, нав' язана йому поспішними догмами літературознавців. У програмних висловах Канетті, однак, критично ставиться до своєї актуалізації в літературознавчих студіях взагалі, не кажучи вже про дискурс постмодерну, а свої твори програмує на недосяжність для будь-якої класифікації. Прикметно, що німецькомовна літературознавча думка, яка спостерігає за феноменом Канетті набагато довше, ніж українська, дослухається до його програми і все ще не вважає за потрібне аргументувати на користь постмодернізму щодо "Засліплення" Канетті, що констатуємо після опрацювання більшості досліджень творчості письменника. Отож, німецькомовне літературознавство, оскільки літературознавча "постмодернізація", зокрема, "Засліплення", на наш погляд, була би редукцією роману, його невлучною інтерпретацією, одностайно вважає підтягування постмодерного дискурсу до Канетті недоречним . Так само було би оцінене подібне намагання щодо Самчука в українському літературознавчому процесі.

8 Див. Bollacher M. „das Weitertragen des Gelesenen". Lesen und Schreiben in Canettis Autobiographie // Canetti als Leser / G. Neumann (Hg.). Freiburg im Breisgau: Rombach, 1996. — S. 33-48; Bollacher M. „ich verneige mich vor der Erinnerung". Elias Canettis autobiographische Schriften // №>ter der Verwandlung: Beiti^ge zum Werk von Elias Canetti. MMichen; Wien: Hanser, 1985. — S. 245-259; Fuchs I. Elias Canetti, ein Aristokrat der Verwandlung // ^terreichische Literatur und Psychoanalyse.WMzburg: Kimigshausen und Neumann, 1998. С. 295-324; Redder A. Canetti liest einige linguistische Bemerkungen // Canetti als Leser / G. Neumann (Hg.). Freiburg im Breisgau: Rombach, 1996. — S. 177­192; Roberts D. Die Blendung der gesamten Romanliteratur. Bemerkungen zu Canettis paradoxer Romanpoetik // Canetti als Leser / G. Neumann (Hg.). Freiburg im Breisgau: Rombach, 1996. — S. 49-57.

Проте подібність Самчука і Канетті не стільки в цьому негативному аспекті неналежності, як у взаємній необхідності дослідження їх творчості в міжнаціональному контексті, оскільки внутрішньо-літературознавчі висновки залишаються досить однобокими. Отож, якщо дивитись глибше, вивчення творчості Самчука і Канетті є пріоритетом порівняльного літературознавства, а якщо взяти до уваги, що активна рецепція більшості творів письменників суттєво віддалена від їх перших публікацій і все ще перебуває в перехідному стані (що є, у формі стосунків національних традицій художнього творення і сприймання, одним із варіантів наповнення теми), то компаративістичне дослідження творчості Самчука та Канетті у зіставленні є обґрунтованою перспективною проблемою, при цьому такою, що вимагає — як проблема нова — "вільного вибору наукових методологій та орієнтацій, без чого неможлива дійсна наука"[7]. Українські дослідження творчості Самчука та Канетті поки що більше зосереджуються на окремому, таким і має бути початковий етап шляху висвітлення оригінальних явищ мистецтва слова — вільним від поширеного півстоліття тому панування загального, але ж не відмежованим від іншого окремого, сусіднього, що є ще одним етапом цього довгого шляху. Звідси, остаточні узагальнення щодо письменників варто залишити майбутнім поколінням літературознавців, а вкрай важливим завданням наразі є зняти наявні "обов' язкові схеми і табу"[8], щоб таким чином створити передумови для розвитку самодостатньої компаративістичної проблематики — типологічного підходу у зіставних пошуках української автобіографії взагалі й автобіографічної прози Самчука і Канетті зокрема.

Порівняльне й національне літературознавство доповнюють одне одного. Такі їх взаємини повною мірою справджуються у випадку порівняння творчості Самчука і Канетті: їх компаративне дослідження дозволить не лише усвідомити подібне поміж цими представниками різних моделей однієї європейської культурної і літературної ситуації, але й увиразнити відмінне, тобто оригінальне й одиничне, яке, можливо, важко осягнути на тлі внутрішньої літератури, а також своєрідне, що відрізняє той чи інший твір від зіставлюваного твору спільного жанру. Таке розуміння спільного та відмінного не просто не суперечить, а навіть повніше відповідає справжній науковій суті типологічного

підходу[9].

Одне із об'єктивних табу в розгляді творів Канетті пов'язане з тим, що, оскільки перекладеними на українську мову поки що є тільки роман "Засліплення" та антропологічно-соціологічна робота "Маса і влада", то неперекладеним трьом автобіографічним книгам українськими дослідниками — через незнання мови оригіналу — не приділено ніякої уваги. А ці твори існують і вже цілком не підпадають під означення "постмодерних", що можна пояснити тривкою самопізнаннєвою, індивідуально-культурною основою автобіографічного жанру (хоч автобіографізм і є однією з основних ознакпостмодернізму). І саме автобіографізм є тим найглибшим рівнем, від якого можна відштовхуватись, стверджуючи співмірність Самчука та Канетті. Самчук, продуктивний автобіограф, відмовляється, подібно до Канетті, від утилітарного статусу автобіографії, не використовує свої книги спогадів лиш як трибуну політичних гасел, а звертається до широкого кола читачів, шукаючи джерела власного окремого Я, пише до міста і світу, відстежуючи, як і Канетті, умови ситуації текстотворення, становлення суб 'єкта письма. Вони, споріднені в обох автобіографів через виокремлення та усвідомлення індивідуальної самості, складають основу автобіографічного методу та суб'єкта книг спогадів Самчука та автобіографій Канетті. Ширші узагальнення щодо них дозволяє робити сходження автобіографічного самопізнання письменників, яке усуває частковість збігів і засвідчує: парадигма автобіографії, на рівні якої подібність мемуарного письма Самчука на спосіб пригадування Канетті бере свій початок у паралелі із "Поезією і правдою" з життя Ґете, є типологічно справедливою і компаративістично обґрунтованою основою зіставлення творчості українця та австрійця.

Актуальність теми нашого дослідження має кілька вимірів: по-перше, на

12

часі цілком визрів розгляд мемуаристичної[10] літератури Самчука, тим більше, що зосередження на документальному аспекті продукуватиме альтернативний інструментарій до всієї творчої спадщини, котру все ще не можна назвати достатньо дослідженою. Окрім того, доцільним є порівняльне дослідження автобіографічної творчості українського письменника, оскільки воно є шляхом до зняття національних кордонів, в яких поки що — майже відмежовано від горизонту  інших літератур  і  невиправдано  —  перебуває  не виключно

13

український[11] феномен Самчука. По-друге, не зважаючи на дослідженість автобіографічного доробку Канетті, його актуалізація в межах нашого дослідження буде все ж оригінальною, оскільки контрастну роль відіграє типологічне зіставлення із самобіографіями українського письменника — представника літературного процесу зі своєрідною моделлю європейської культурної ситуації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась на кафедрі теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка в річищі комплексної теми "Проблеми рецептивної поетики, наратології та трансляторики в українсько-зарубіжних літературних зв'язках". Її тема і план-проспект погоджені з Бюро науково-координаційної ради при Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України (протокол № 3 від 8 червня 2006 р.).

Мета роботи встановити типологічні збіги, сходження і невідповідності у проекціях авторів та національних літературно-культурнихтрадицій автобіографічної прози У. Самчука та Е. Канетті, що писалась заради збереження унікального особистісного досвіду і, певною мірою, для творення міфу довкола особи автора.

Мета й наповнення роботи зумовлюють вирішення таких завдань:

— охарактеризувати філософський, теоретико-літературний та компаративістичний аспекти дослідження автобіографічного жанру;

— проаналізувати стан дискусії в українському літературознавстві щодо специфіки літературності автобіографічного жанру та виокремити актуальні категорії його естетики;

— обґрунтувати підстави й критерії зіставлення літературних явищ, обраних для типологічного дослідження;

— дослідити механізми проектування авторів та національних літературно-культурних традицій в автобіографічній прозі Самчука і Канетті, розглянути їх під кутом зору відповідностей, розбіжностей та спільних знаменників;

— окреслити авторські модифікації жанру в автобіографічній прозі Самчука та Канетті;

— простежити взаємодію автора й героя в межах суб'єкта окремих автобіографічних творів письменників;

— увиразнити подібність та відмінність рецептивних умов автобіографічної прози Самчука та Канетті.

Останнє завдання створює ще один компаративістичний пласт роботи: проводиться зіставлення інстанції читача у мірі її введення до автобіографій Самчуком та Канетті та в особливостях "боротьби" (за Ю. Лотманом) з інстанцією автора.

Об'єктом дослідження є книги спогадів У. Самчука "На білому коні" та "На коні вороному" в публікації 1999-2000 рр. у зіставленні із автобіографічною трилогією Е. Канетті "Die gerettete Zunge" (1998 р.), "Die Fackel im Ohr" (1980 р.) та "Das Augenspiel" (2004 р.) (відповідно "Врятований язик"[12], "Факел у вусі" і "Гра очима"), а головним чином, із першими двома книгами (всі три ще не перекладені на українську мову). Враховано також "Щоденник (1941-1943 рр.)" У. Самчука в публікації 2000 р., його "П'ять по дванадцятій. Записки на бігу" (1952 р.), романи "Чого не гоїть огонь" (1994 р.) та "На твердій землі" (1966), а також першу частину трилогії "Волинь" ("Куди тече та річка" (2003 р.). Для повноти контексту беруться до уваги також "Поезія і правда. З мого життя" Й.В. Ґете (1993 р.) і автобіографічні твори О. Довженка, П. Куліша, Б. Лепкого, Ю. Луцького, І. Франка, Т. Шевченка.

Предметом осмислення є проектування своїх реальних та емпіричних осіб в контексті національних літературно-культурних процесів автобіографами У.   Самчуком   та   Е.   Канетті,   які   створюють   формально   й змістовноорганізований, логічно побудований текст на началах самопізнання й самоідентифікації із часто фрагментарно пригадуваною особистістю в її творчому становленні.

Методологічною основою дослідження стала теорія автобіографії, розроблена герменевтичною, соціально-історичною, психологічною, рецептивно-естетичною, ґендерною моделями опису і представлена українськими та зарубіжними, в першу чергу німецькими, англомовними та російськими, вченими (М. Бахтін, Ґ. Бройн, М. Ваґнер-Еґельгаф, Г. Грабович,

0. Галич, Ґ. Герлє, Л. Гінзбург, М. Гольденрід, Ю. Горблянський, Г. Ґлаґау,

1. Голубович, Ш. Ґольдманн, В. Дітлі, К. Дуб, П. Зайцев, В. Зеґебрехт, М. Зимомря, П. Еббот, Ф. Леєн, В. Лосєв, Ґ. Міш, М. Медаріч, Н. Момот, М. Наєнко, Ґ. Ніґль, Б. Нойманн, Р. Семків, П. Слотердайк, К. Танчин, Т. Тебешевська-Качак, М. Фуко, М. Харитонов, В. Шевчук, Г. Шльоссер, М. Шнайдер, М. Шулєр); методологічні положення компаративістів Б. Бакули, Е. Брус, У. Вайсштайна, О. Веретюк, Т. Денисової, Д. Наливайка, П. Ціми; праці, що висвітлюють поетологічні, історіософські, культурологічні аспекти творчості У. Самчука (Ю. Безхутрий, С. Бородіца, Н. Буркалець, Л. Вашків, О. Веретюк, Р. Гром' як, М. Данилевич, І. Добрянська, Г. Ільєва, Н. Лисенко, Ю. Мариненко, Р. Мовчан, О. Пасічник, С. Пінчук, Н. Плетенчук, І. Руснак, Н. Шляхова, Г. Штонь та ін.) та Е. Канетті (П. Анґелова, Д. Барноу, К. Барч, М. Боллахер, Б. Вітте, Т. Гаврилів, Л. Геніхгауз, Б. Ґрайнер, С. Дімітрова, М. Зальцманн, Д. Затонський, В. Зокель, І. Кертеш, К. Марґіс, У. Марті, Ґ. Нойманн, Г. Пфотенгауер, Й. Стрелка, Дж. Сцімонелло, Р. Траутвайн, І. Фукс, Т. Штаммен, Ґ. Штіґ та ін.), а також роботи попередніх дисертантів кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства ТНПУ в річищі комплексного дослідження "Проблеми рецептивної поетики, наратології та трансляторики в українсько-зарубіжних літературних зв' язках". Застосовані порівняльно-історичний, типологічний, структурно-наратологічний, структурно-функціональний, біографічний методи, частково метод літературного психоаналізу.

Наукова новизна дослідження зумовлена його об'єктом та методом: вперше в українському літературознавстві звершено спробу типологічних паралелей поміж автобіографічними творами українського та австрійського письменників при системному підході до автобіографії як жанру, що втілює проекцію автора як творця власної версії власного життя та досвіду.

Уперше в українському літературознавстві книги спогадів Самчука проаналізовано на предмет їх належності до автобіографії як самостійного жанру; досліджено зв'язки поміж автобіографічним суб'єктом та національною літературно-культурною традицією у типологічному порівнянні, а також зважено роль автобіографічного внеску митця до доробку його біографів; обґрунтовано новаторство автобіографічного письма Самчука із точки зору нетипової українській самоперсорнажувальній практиці рівноваги суспільного й приватного у спогаді; спостережено на матеріалі книг спогадів Самчука проекції автобіографічного автора в автобіографічного героя та взаємопроекції їх площин.

Уперше в українській літературознавчій науці порушено проблему автобіографічної творчості Канетті і вперше його неперекладені на українську мову автобіографії розглянуто у зіставленні із співмірними книгами спогадів Самчука; зроблено компаративний висновок щодо подібності автобіографічного методу та відмінності автобіографічних суб'єктів письменників, які в зустрічному русі можна означити відповідно першим та останнім суб' єктом; вказано на тлі автобіографій Канетті на схожість поміж автобіографічними суб' єктами книг спогадів Самчука та "Поезією і правдою" Ґете, а також апробовано концепцію точки опори при порівняльному дослідженні автобіографічних творів на певний канонічний твір жанру (у нашому випадку на автобіографію Ґете).

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

А Г Цяпа - Автобіографія як проекція творця та національної літературно-культурної традиції улас самчук еліас канетті