О М Медоренко - Автокоментар як жанр мемуарної літератури - страница 1

Страницы:
1  2 

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

МЕДОРЕНКО Олена Михайлівна

УДК 82 - 94.09 (043.3)

АВТОКОМЕНТАР ЯК ЖАНР МЕМУАРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

10.01.06. - теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Тернопіль - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Державного закладу "Луганський національний університет імені Тараса Шевченка".

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Галич Олександр Андрійович,

Державний заклад "Луганський

національний університет

імені Тараса Шевченка",

завідувач кафедри теорії літератури та

компаративістики.

Офіційні опоненти:  доктор філологічних наук, професор Ткаченко Анатолій Олександрович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

професор кафедри теорії літератури та

компаративістики;

кандидат філологічних наук, доцент Ігнатів Надія Євгенівна,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

доцент кафедри російської філології.

Захист відбудеться 11 березня 2011 р. о 10:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 при Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка за адресою 46027, м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2).

Автореферат розіслано 9 лютого 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

І. В. Папуша

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю з'ясування жанрової специфіки мемуарного автокоментаря кінця ХХ - початку ХХІ століття, аналізу причини його історичного побутування, місця серед інших простих та складних жанрів художньо-документальної літератури, постаті коментатора, жанрової класифікації, композиційно-стилістичних особливостей та визначення. У перше десятиріччя ХХІ століття відбулося чимало конференцій, круглих столів, читань та обговорень, присвячених темі маргінальних жанрів: "Мемуари на зламі століть", "Коментар помер? Хай живе коментар", "Блиск та ницість жанру", "Коментар в культурі: історія та сучасність", у межах яких жанрова проблематика автокоментаря також порушувалася. На жаль, при загостреності проблеми жанру, який у художніх та мемуарних текстах уводиться все частіше, ми маємо обмаль теоретичних досліджень і публікацій, які б акцентували увагу на процесах стрімкої жанрової еволюції автокоментаря з маргінального паратекстового узбіччя до його автометатекстового та автогіпертекстового розгортання. Водночас, не менш актуальним питанням для нас є з'ясування причини авторської саморефлексії щодо прихованих текстових пластів і їхнього розкриття самим деміургом на сторінках власних мемуарів протягом тривалого мовчання. На нашу думку, подолати окреслені проблемні моменти для з' ясування природи автокоментаря можна через використання трьох способів. По-перше, через поглиблене вивчення українського та зарубіжного теоретичного досвіду. По-друге, шляхом опрацювання різножанрових мемуарних творів. І, по-третє, віднайдення на традиційній науковій основі нових технологій, адекватних сучасному світобаченню як у галузі мемуаристики, так і літературознавства. На нашу думку, останній спосіб є найбільш актуальним у розкритті нашої теми.

Дослідження виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Державного закладу "Луганський національний університет імені Тараса Шевченка" в межах комплексної теми "Національна культура у філологічних дискурсах різних типів" (державний реєстраційний номер 0101U001371). Тема дисертаційної роботи затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол № 1 від 25 березня 2008 року).

Мета дослідження - виявити жанрову специфіку мемуарного автокоментаря, його місце в сучасному літературному процесі, а також причини стрімкої сецесії з паратекстових маргінес до центру мемуарної першооснови.

Досягнення мети передбачає реалізацію таких завдань:

- виокремити методологічно-теоретичні засади вивчення автокоментаря в сучасному літературознавстві;

- простежити історію формування авторського коментаря як художньо-документального жанру, беручи за основу мемуари найвідоміших авторів;

- подати власне тлумачення поняття "авторський коментар";

- встановити жанрові модифікації сучасного автокоментаря під впливом Інтернет-мережі, а також дискурсів структуралістів, постструктуралістів та представників генетичної критики;

- визначити роль автора в автокоментарі, функції його часового й просторового континууму, розробити сюжетно-композиційну структуру жанру;

- розкрити індивідуальні риси автокоментаря в ході його компаративного зіставлення з іншими теоретичними та практичними джерелами кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Об'єктом дослідження є мемуарний автокоментар як жанровий різновид сучасної художньо-документальної літератури.

Предметом дослідження є жанрова специфіка авторського коментаря в художньо-документальній прозі кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Матеріалом дослідження є українські та зарубіжні мемуарні твори ХХ - початку ХХІ століття, що містять інтраметатекстовий та ретроспективний (автомета-, автогіпертекстовий) автокоментар, а саме: "Щоденники" О. Гончара, "HOMO FERIENS" І. Жиленко, "Ми зустрічались на сонці, очима" В. Дрозда, "Спогади і роздуми на фінішній прямій" І. Дзюби, "На березі часу. Мій Житомир" В. Шевчука, "Клаптяна ковдра" В. Катаняна, "Щоденник одного року, або монолог - 67" Д. Даніна, "Буцалося теля з дубом" О. Солженіцина, "Автобіографічні нотатки" Х. Борхеса, "Мій останній подих" Л. Бунюеля та інші.

Методи та прийоми дослідження зумовлені метою завдання. У роботі ми використовували порівняльно-історичний, системний (системно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний), синергетичний (синергійний), біографічний, герменевтичний та компаративний методи.

Теоретико-методологічна основа нашої роботи полягає в узагальненні різноманітних уявлень науковців щодо формування єдиної жанрової концепції авторського коментаря, причин його еволюції з паратекстових маргінес, сучасного стану та подальших перспектив. Необхідність усебічного висвітлення питань жанру автокоментаря спричинила звернення до теоретичних положень істориків літературознавства: С. Аверинцева, І. Кона, Н. Пасхар'ян, В. Проніна; культурологів: О. Кривцун, О. Лосєва; учених-структуралістів та семіотиків: В. Топорова, Ю. Лотмана, Ю. Тинянова, Б. Томашевського, Р. Якобсона, У. Еко; учених-постструктуралістів: Ж. Дерріди, Р. Барта, М. Фуко, Ж. Делеза, Ю. Крістевої, Ф. Гваттарі, Ж.-Ф. Ліотара; представників генетичної критики: Ж. Нефа, А. Грезийона, М. Бланшо, Е. Луї; дослідників сучасного художньо-документального тексту: М. Бахтіна, Л. Гінзбург, М. Гаспарова, О. Галича, А. Ткаченка, М. Міхеєва, К. Косикова; Н. Коробейникової, О. Еткінда, К. Ісупова, Є. Абелюк, А. Ксенофонтова, К. Баршта та інших дослідників.

Наукова новизна полягає в тому, що авторський коментар уперше розглянуто як самостійний жанр у контексті мемуарної літератури кінця ХХ - початку ХХІ століття. Здійснено спробу зіставити цей жанр з іншими мемуарними жанрами (щоденниками, епістоляріями, блокнотними записами, нотатками), віднайти між ними спільні та відмінні риси, розробити класифікацію, а також дослідити еволюційний процес становлення в художньо-документальній літературі від античності до сьогодення. Інноваційною також є спроба більш повного окреслення визначення "автокоментар", зіставляючи при цьому традиційні та сучасні підходи щодо його тлумачення. У ході осмислення його модернізації, що вивела автокоментар на орбіту першотексту як провідного ретроспективного автомета-, автогіпертексту, уперше проаналізовано впливи на його жанрову структуру віянь "віртуальної реальності" та новітніх постмодерних гасел кінця століття.

Практичне значення наукової роботи зумовлено тим, що наведений матеріал може використовуватися при викладанні курсів "Теорія літератури", "Історія літературознавства", а також у спецкурсах, спецсемінарах, при написанні курсових, дипломних та магістерських робіт, присвячених проблемам вивчення простих та складних жанрових форм мемуаристики у вищих навчальних закладах. Цей матеріал доречно розглядати на позакласних заняттях з літератури в старших класах ліцеїв, гімназій, спеціалізованих шкіл, що не тільки поглибить знання учнів з теорії літератури, але й сприятиме їх пізнавальному процесу. Отже, акцентуація уваги на ролі й місці автокоментаря як різновиду художньо-документальної літератури допоможе озброїти викладача, студента-філолога, учня-старшокласника, пересічного реципієнта конкретними знаннями з теорії літератури та історії літературознавства.

Апробація дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Державного закладу "Луганський національний університет імені Тараса Шевченка" (протокол № 6 від 10 березня 2010 р.). Матеріали дисертаційної роботи знайшли відображення в доповідях на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: "Студентські філологічні студії початку XXI століття" (Донецьк, 2006); "Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства" (Полтава, 2008); "Журналістика-2008: Стан, проблеми і перспективи" (Мінськ, 2008); "Слобожанщина: Літературний вимір" (Луганськ, 2009; 2010 рр.); "Сецесія в новітній українській літературі: жанрово-стильові пошуки" (Сімферополь, 2009); "Документалістика початку ХХІ століття: проблеми теорії та історії" (Луганськ, 2009), "Мультилогос літератур світу" (Кривий Ріг, 2010).

Публікації. З теми дисертаційної роботи видано друком 13 праць, 9 з яких - статті у фахових виданнях, які затвердженні ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (з підрозділами), висновків до розділів, загальних висновків та списку використаних джерел (щомістить 200 позицій). Обсяг дисертації становить 208 сторінок, з них 189 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, обумовлено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету та основні завдання, об' єкт, предмет, матеріал дослідження; сформульовано теоретико-методологічну основу й методи роботи, наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та публікацію результатів дослідження.

Перший розділ "Теоретико-методологічні засади вивчення автокоментаря в сучасному літературознавстві" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. - "Теоретична змістовність поняття "коментар" та "автокоментар" - розглянуто причини занепаду коментаря та одночасного його злету наприкінці ХХ - початку ХХІ століття: з' ясовано жанрову специфіку кожного з концептів, розкрито перспективи стрімкої еволюції сучасного автокоментаря в перебігу теоретичних дискурсів. Серед теоретиків, які наголошували на актуальності авторського коментаря, треба назвати М. Епштейна, О. Галича, В. Живова, А. Зоріна, П. Лещенко, І. Бєляєву та інших. За словами науковців, паратекстовий коментар як іншородний елемент критика втратив свою владу над текстом, залишившись пережитком радянських часів. Існує також припущення відносно шкідливості коментаря, здатного заангажовувати та перекручувати інформацію, не розкривати її повністю, формувати неправильні настанови тощо. Дещо інша картина спостерігається сьогодні відносно автокоментаря, жанру, що становить саморефлексію до написаного, основним героєм та критиком якого є позатекстовий автор.

Цей підрозділ окреслює й проблемні моменти стосовно сучасних дефініцій автокоментаря, які по-різному розкривають окреслене поняття з "професійних" (літературознавчих енциклопедій, словників-довідників) та "непрофесійних" (статей) джерел. Справа в тому, що перші репрезентують автокоментар у вигляді звуженої та нерозвиненої системи, що вноситься автором до тексту з метою його пояснення (тлумачення, характеристики, інтерпретації). Такі визначення є доволі архаїчними, залишившись незмінними відносно своїх енциклопедичних відповідників середини сімдесятих років ХХ століття (коли цей термін уперше з' явився). Іншого забарвлення набувають визначення автокоментаря, винайдені нами зі статей сучасних літературознавців: О. Івашнєва, М. Колєрова, В. Лехциера, С. Костова, М. Литовської. Будучи відмінними за термінологічною репрезентацією, вони збігаються у його внутрішньому наповненні, спираючись не на професійні довідники, а на теоретичні гасла постструктуралістів. Виходячи з гіпотез учених, автокоментар   є   складною   ризомною   конструкцією,   здатною   нарощувати   нові смисли,встановлювати саморефлексії та автокомунікації, усвідомлено проектувати сублімовані штучні тексти, які б легітимізували можливі шуми через "живі" висловлювання позатекстового оповідача.

Підрозділ 1.2. - "Методологія дослідження" - присвячено уточненню основних методів, якими ми керувалися при написанні дисертації. Необхідність цілісного та всебічного дослідження жанрової природи авторського коментаря передбачає використання певних законів, підходів та правил. У ході опрацювання матеріалу теоретичного і практичного характеру ми використали порівняльно-історичний, системний (системно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний), синергетичний (синергійний), біографічний, герменевтичний та компаративний методи. Обрана система знань допомогла нам віднайти індивідуальні підходи до виявлення інноваційних закономірностей, що сприяли становленню та еволюції жанру авторського коментаря в мемуарній літературі кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Другий розділ "Історія виникнення і розвитку автокоментаря: від античності до першої половини ХХ століття" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. "Становлення автокоментаря від античності до середньовіччя" окреслено питання зародження цього жанру та його значення в контексті тогочасної художньої та художньо-документальної літератури. Насправді, перші витоки автокоментаря сягають античності. Беручись до відображення конкретних подій, тогочасні письменники обов' язково коментували їх, уводячи власні пояснення переважно до текстової серцевини у вигляді стислих автометатекстів. Нерідко вони були відмежованими від прототексту дистанційними маркерами (дужками), хоча частіше зливалися з ним, уводячись вставними та підпорядкованими конструкціями. Головною ознакою цих коментарів була лінійність, що зберігала цілісність тексту та авторського образу в цілому. До речі, постать автора в мемуарних коментарях часто була безособовою. Така невиявленість інколи заміщувалася формою третьої особи однини ("Він"), приховуючи за текстовими лаштунками справжнє "Я" інтерпретатора. Ми пов'язуємо цей факт із нерозвиненістю поняття особистості ("просони"), що спостерігалося не лише в літературі, але й у музиці та театрі. Перехід від форми третьої до першої особи уперше спостерігається в автокоментарях пізнього античного періоду, що характеризує підвищення уваги до слова справжнього, незамаскованого автора (мемуари Флавія, Тацита, Аттіка, Цицерона, Сенеки). Поступово змінюється й стиль авторських пояснень, переходячи від пасивних доповнень до авторського критичного тлумачення, прагнення до інтерпретації (М. Аврелій).

Якщо за еллінських часів мемуарна література розвивалася стрімкими темпами, даючи перші уявлення про жанри біографії, літературного портрету, епістоляріїв, фрагментарних хронік та сповіді, за середньовіччя ця картина змінюється, віддаючи перевагу жанрам теологічним, церковним. Неоднозначним постає питання й тогочасного авторського коментаря в аспекті мемуаристики. Треба зазначити, що "раннє" середньовіччя, зберігаючи пережитки минулихтрадицій, ставилося лояльніше до поняття людської особистості, у тому числі й автора, аніж "високе". Про що свідчить розкутість авторських коментарів, їхня суб'єктивність, емоційність та психологізація у "Сповіді" Аврелія Августина. Водночас "високе" середньовіччя, концентруючись на релігійній тематиці, вивело на авансцену жанр дорожніх нотаток у зв'язку з частими ритуальними подорожами до святих місць. Роль автокоментаря знову відійшла від суб'єктивної площини до об'єктивної, позбавленої конотацій та авторського "Я" (яке зустрічалося доволі рідко). Згодом релігійна тематика трансформується в мемуарний простір у вигляді мандрівних нотаток у творчості Джовані дель Плано Карпині "Історія Монгалів", Гільома де Рубрука "Подорож у Східні країни", Марка Поло "Книга". Автокоментарі зазначених письменників вживалися й окремо, у вигляді невеличкої передмови-застереження, що формувала в читача ефект передбачення зображеного. Пізнє середньовіччя (X - XIII століття) позначилося еволюційними змінами: розвитком міст та університетів. Асимілюючий вплив церкви почав занепадати, віддаючи перевагу раціоналізму, що увів до літературознавчого обігу проблему авторських роздумів у межах тексту, що відобразилося в мемуарній творчості П'єра Абеляра ("Історія моїх страждань").

Підрозділ 2.2. "Становлення автокоментаря від доби Відродження до Просвітництва" розкриває подальший розвиток жанру, що своєрідно формувався в тогочасній мемуаристиці Нового часу.

Антропоцентризм як головна філософська настанова Відродження робить людину центральною фігурою Всесвіту. Сконцентрованість на особистості переноситься й на літературу, тотально змінюючи ставлення до автора та авторства. Не дивно, що саме в цей час найбільшого розвитку в літературі набули форми мемуарних портретів, що розкрилися в автобіографіях, щоденниках, листах та авторських коментарях до них (автобіографії Б. Челліні "Життя Бенвенуто", М. Монтеня "Проби"; листи К. Салютаті та

Ф. Петрарки). Скажімо, епістолярії Колюцціо Салютаті вміщують авторські пояснення у вигляді метатекстових інтерпретацій з домінуючою в них авторською позицією, а автокоментарі Петрарки стають своєрідним провідником до внутрішнього світу поета, документально розкриваючи нам моменти його нещасного кохання, філософських роздумів, морально-етичних поглядів тощо. Дещо інший підхід до автокоментаря знаходимо в працях Марсіліо Фічино "Коментар на Бенкет Платона" та Пико делла Мірандола "Коментар на канцону про кохання свого друга Джироламо Бенив'єні", які в зазначених працях філософського характеру вперше здійснили спробу вивести автокоментар з підпорядкованого існування до самостійного.

На відміну від мемуарних здобутків Відродження, мемуари класицизму мали дворянське спрямування. Серед найвідоміших джерел Франції можемо назвати "Мемуари" Франсуа де Ларошфуко та "Мемуари" кардинала де Реца. Доба класицизму поставила людину-автора-особистість у центр тексту, надаючи великого поштовху розвитку жанру автокоментаря. Однак,строгість та чітка унормованість у деталях, проголошення перемоги розуму над почуттями не розвинули автокоментар ані в текстовому просторі, ані в часі. Письменники через коментар, крім додаткової чи пояснювальної інформації, передавали й суб'єктивно-оціночне ставлення до зображеного, що виражалося в сарказмі, іронії чи пафосі. Автокоментар ще не мав власного визначення та місця серед інших мемуарних форм, прикриваючись цілісним текстом, навіть якщо в його межах траплялися невеличкі авторські відступи.

XVIII століття в історії світової культури позначено епохою Просвітництва. Вважається, саме цей період сприяв розвитку художньо-документальних жанрів: щоденників, сповідей, автобіографій та хронік. Автокоментар до "Сповіді" Ж.-Ж. Руссо, на відміну від французьких попередників класицизму, вийшов з-під традиційних настанов письма, розробивши нову традицію, у якій висвітлювалося домінування авторських емоцій, психологізму внутрішнього світу письменника. Авторські маргіналії не тільки впліталися в контекст, але й відмежовувалися від спогадів самостійними відступами. Більшою мірою це були розширені міркування, у ході яких автор аналізував власне буття, внутрішні порухи, душевний стан біографічного "Я". Треба підкреслити, що новим у дослідженні художньо-документальних текстів було зіставлення життєвих реалій минулого та їхнє обґрунтування в ретроспективних автокоментарях. Це говорить про глибше розкриття авторського образу, який був різним відносно свого автобіографічного Alter Ego.

Підрозділ 2.3.  "Становлення автокоментаря від доби романтизму до модернізму"

завершує цикл історичного екскурсу до царини жанрового розвитку та модифікації мемуарного автокоментаря.

У ході утвердження жанру автопортрета як самозображення на полотнищі зростає роль автокоментарів як самоідентифікації в примітках. З портретного мистецтва маргіналії поступово входять до структури художніх та мемуарних текстів, розширюючи тим їхній простір самостійними авторськими відступами. Найбільш виразно метатекстові втручання виявилися в мемуарах англійських та французьких письменників (Д. Байрона, Ф. Шатобріана, А. Мюссе та інших). До речі, саме в добу романтизму Стендаль відкрив зміст терміна "автокоментар" у значенні "психологічного аналізу подій", розроблених самим персонажем. У ході еволюції автокоментаря епохи романтизму відбувається занепад його жанрової форми, що виявилося у: 1) домінуванні ліричного над епічним; 2) переході від опису найінтимніших внутрішніх переживань до поверхового саморозгляду; 3) акцентуації меншої уваги на процесах автокомунікації, глибинності авторського "Я"; 4) набуванні автокоментарем ознак художньо-документального жанру (що містить елементи авторської вигадки та фактологічної інформативності); 5) усвідомленні автокоментаря у значенні "психологічного аналізу".

Говорячи про зміни в мемуарній літературі доби реалізму, треба зазначити появу великої кількості автобіографічних джерел, написаних "звичайними" людьми в галузі художнього мистецтва, а також політичними діячами; розпливчатість меж між жанровими формами мемуаристики: спогадами, автобіографіями, авторськими коментарями. Під час дослідження жанрової специфіки автокоментаря ми звернулися до мемуарів М. Твена, Ч. Діккенса, О. Пушкіна, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Фета. Аналіз текстів цих авторів допоміг нам окреслити перспективи трансформації автокоментаря, а саме: 1) зародження двобічного ставлення до автокоментаря як підпорядкованої структури, де, з одного боку, автокоментарі йшли за текстом, коментуючи його, а з іншого - претендували на самостійне післятекстове життя; 2) набуття інформативної акцентованості, через яку здійснювалися процеси розуміння смислу, заглибленості у зміст; 3) відхід жанру від коментування внутрішнього світу героя, що призвело до переваги документального над художнім в автокоментарях; 4) розширення спектру жанру від маргінальних приміток до ознак авторського заперечення, деструктивності; 5) уживання автокоментаря наприкінці спогадів у вигляді позатекстових маргінес, що несли стисле пояснення фрагменту через залучення латинських абревіатур NB чи PS.

Мемуаристика доби модернізму продовжувала розвиватися в літературних портретах, нарисах, епістоляріях, подорожніх нотатках. Оскільки об'єднання кількох жанрових форм у межах однієї в добу модернізму стало модою, автокоментар мав свободу пересування в межах тексту; силу, з якою зміг вплинути на нього; поетичність, що зробила його глибшим. Поступово жанр оновлюється, впроваджується письменниками як гра оригінальними засобами самовираження. Пробиваються перші паростки ретроспективних коментарів, що плюралізують образ авторського "Я". При цьому його документальна основа не ігнорується, набуваючи другорядних ознак. Залишаючись маргінальним та підпорядкованим прототексту, досліджуваний нами жанр у мемуарах письменників (Ф. Кафки, Ж.-П. Сартра, А. Камю, представників срібного віку) еволюціонує як за змістом (втручаючись у зовнішні межі тексту доповненнями, роздумами, відступами, підтекстом; вириваючись за його межі "на текстові поля", розколюючи тим його внутрішню цілісність), так і за формою (озброюючись елементами поетичного, психологічного, підсвідомого, суб'єктивно-авторського).

Третій розділ "Автокоментар як жанр на межі ХХ - ХХІ століть: проблема еволюції" складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. "Впливи літературознавців та сучасних інноваційних технологій на жанрову модифікацію автокоментаря" окреслює причини різкого злету авторського коментаря з паратекстових маргінес у самостійний міжтекстовий простір. Нам здалося цікавим віднайти зв'язок між теоріями структуралістів, постструктуралістів, представників генетичної критики таінноваційних Інтернет-технологій з тими рекреаціями, які одночасно вплинули на досліджений нами жанр.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

О М Медоренко - Автокоментар як жанр мемуарної літератури