О О Чуб - Агентська теорія у контексті глобалізаційних процесів - страница 1

Страницы:
1 

ФІНАНСИ, ГРОШОВИЙ ОБІГ І КРЕДИТ

УДК 336.71

О. О. Чуб,

канд. екон. наук, доцент кафедри банківської справи, ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана»

АГЕНТСЬКА ТЕОРІЯ У КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Стаття присвячена дослідженню теорії агентських відносин у світлі глобалізацій них процесів. Вивчено історичний аспект розвитку еко­номічної думки у сфері агентських відносин. Запропоновано класифі­кацію агентських витрат.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: глобалізація, корпоративне управління, агентська теорія, принципал, агент, асиметрія інформації, агентські витрати.

В кінці XX — на початку XXI ст. світове господарство всту­пило у якісно нову стадію свого розвитку. Процеси глобалізації зумовлюють зростання взаємозв'язків і взаємозалежності націо­нальних економічних систем. Становлення у провідних країнах «нової економіки», заснованої на інформаційних технологіях і комп' ютерних мережах, розглядається як передумова переходу до принципово іншої парадигми економічного розвитку [1]. У зв' язку з цим відбуваються і якісні зміни у системі управління великими компаніями, які вимушені адаптуватися до умов, що постійно змінюються і конкурентної боротьби, що загострилася. Глобалізаційні процеси в економічній сфері в цілому та у банків­ській діяльності зокрема останнім часом набувають все більшої актуальності. Доречно відзначити, що сучасна національна еко­номіка та банківська система є відносно молодими. Економічні реформи та формування глобального фінансового ринку почали­ся близько десяти років тому, та на тлі глобалізації економічних процесів протікають досить складно.

Фінансові ринки і ринки послуг об'єднуються та утворюють один всесвітній ринок. Рівень мобільності капіталів досить висо­кий, обсяги і швидкість переміщення фінансових ресурсів у ме­жах єдиного міжнародному ринку збільшуються у геометричній

© О. О. Чуб, 2008

250прогресії з кожним роком. Позитивною стороною фінансової глобалізації є те, що капітали спрямовуються інвесторами на рин­ки із найвищою прибутковістю, перспективністю розвитку бізне­су та економічного зростання.

Іноземні інвестори, у випадку входження на ринок через реа­лізацію операцій злиття та придбання, неодмінно стикаються із проблемами корпоративного управління та змушені максимально ефективно визначати агентську модель прийнятну для себе.

Вперше питання агентських відносин та відокремлення функ­цій управління від функцій власників було визначено А. Берле та Дж. Міазом у 1932 році [2]. Через п'ять років проблематика агент­ських відносин отримала подальший розвиток у напрямі визна­чення транзакційних витрат на розробку та виконання контрак­тів. Також була запропонована теорія мети діяльності фірми із складною структурою капіталу, сутність якої полягає у мініміза­ції транзакційних витрат [3]. Вищевикладені теорії стали концеп­туальною основою для подальшого дослідження питань корпора­тивного управління та агентської теорії. Агентська теорія є одним із напрямів неоінституційної економічної теорії та була сформульована у 60—70 рр. ХХ ст.

Розподіл функцій управління між власниками та менеджмен­том виник унаслідок еволюції форм власності від одноосібного володіння до корпоративної власності. Корпоратизація влас­ності відбувається за рахунок емісії дольових цінних паперів (акцій) та виникла і почала активно використовуватися як ін­струмент залучення капіталу після другої промислової рево­люції. Корпорації (акціонерна форма власності) можуть вико­нувати проекти, реалізація яких вимагає передачі власниками функції оперативного контролю активів фінансовим менедже­рам-агентам [4].

Глобалізаційні процеси в економіці спонукали організації ви­користовувати дольове фінансування для географічної та техно­логічної експансії. Але інвестори не завжди мають відповідну кваліфікую та достатньо часу для виконання управлінських фун­кцій на високому рівні. Зазначені обставини змусили постачаль­ників капіталу делегувати управлінські функції найманим пра­цівникам, менеджерам, що спричинило зростання витрат на оперативне управління капіталом [5]. Додатковим фактором, який спричинив розподіл функцій між власником капіталу та ме­неджментом, спеціалізація праці, тобто чітко визначений розпо­діл функціональних обов' язків, закріплених за тим чи іншим співробітником.

Агентська (принципал-агентська) модель передбачає, що у ді­лові відносини вступають дві сторони, з яких один принципал, володіє і розпоряджається на свій розсуд фінансовими ресурсами та реалізує комплекс дій спрямованих на досягнення стратегічної мети, а інший агент, діє за дорученням принципала у його ін­тересах та є найманим працівником.

Прийнято виділяти два підходи до розвитку агентської теоріїпозитивна теорія та теорія принципал-агент [6]. Обидва підходи досліджують договірні взаємовідносини між сторонами, які на­магаються максимізувати доходи та досягають компромісу через підписання взаємовигідних контрактів, тобто розглядається мож­ливість укладання «Парето-оптимальних контрактів». Ключова відмінність полягає у тому, що позитивна теорія ґрунтується на нематематичному ситуаційному підході та приділяє увагу ви­вченню конкретних ситуацій, впливу контрактних технологій, людського та фінансового капіталу [4; 6—8]. Теорія «агент-принципал» має математичну спрямованість та робить акцент на невизначеності та інформаційній асиметрії [9—12]. Пізніше була створена теорія зацікавлених сторін, котра поєднала у собі агент­ську теорію та теорію зацікавлених сторін [13]. Теорія зацікавле­них сторін допускає, що менеджер у своїх діях керується інтере­сами не тільки принципала, а й усіх зацікавлених сторін. Зазначена теорія розглядає організацію як мережу контрактів між менеджерами та стейкхолдерами всіх рівнів.

Принципал та агент укладають контракт, який може існувати у двох формах — формалізованій, шляхом підписання двосто­ронніх домовленостей у вигляді контракту та неформалізованій — через усні домовленості. У контракті принципалу доцільно ви­значити:

• стратегічні та тактичні цілі, які повинен досягти агент;

• обсяг капіталу, який принципал передає агенту на фінансу­вання реалізації зазначеної стратегії;

• плату, яку отримає агент за виконану роботу у разі досяг­нення поставлених ціле та у разі невиконання зобов' язань;

• санкції за порушення агентом контракту.

У контракті також зазначаються пункти, які зобов' язують аген­та працювати на досягнення цілей принципала та використовува­ти переданий йому капітал принципала виключно для досягнення встановлених принципалом цілей. Агентська модель визначає параметри контролю з боку принципала за діяльністю агента на предмет виконання останнім умов, зазначених у договорі та ме­тоди заохочення та покарання агентів (табл. 1).

Таблиця 1

МЕХАНІЗМИ ВПЛИВУ ПРИНЦИПАЛІВ НА АГЕНТІВ

Заохочення

Висока заробітна плата, система пільг, пенсійне забезпечен­ня, премії

 

Фондові опціони — право придбання акцій за фіксованою ціною

Покарання

Загроза звільнення, дисциплінарні покарання

 

Матеріальні покарання

У моделі агентських відносин можуть виникнути непрогнозовані параметри як з боку агента, так із боку принципала. З боку агента, по-перше, може виявитися не достатній рівень ефективності реалі­зації поставлених задач, по-друге, агент може стати принципалом, найнявши для вирішення завдань, поставлених перед ним його принципалом, свого власного агента, по-третє, агент може мати власні цілі, які можуть конфліктувати з цілями принципала, і, по-четверте, у агента може виникнути бажання використати надані принципалом фінансові ресурси для досягнення своїх цілей (таку поведінку часто називають опортуністичною) [14]. З боку принци­пала переважно виникають ускладнення з чітким визначенням цілі діяльності агента та неефективністю постановки завдання перед агентом і забезпеченням його необхідними ресурсами.

Наявність зазначених вище проблем пояснює доцільність до­слідження низки спеціалізованих понять, таких як агентські ви­трати та асиметрія інформації. Агентські втрати (agency costs) принципала виникають у результаті передачі принципалом аген­ту фінансових ресурсів для досягнення поставлених цілей. Зазна­чені ресурси були б витрачені на досягнення цілей і в випадку вирішення задачі принципалом. Принципал витрачає частину своїх ресурсів на винагороду агентові, але він їх і так повинен був би витрачати на себе, якби сам вирішував задачу. Це так зва­ні виробничі витрати, якщо під виробництвом розуміти процес рішення задач. Також принципал несе й інші витрати, зокрема на контроль за діяльністю агента. Доречно виділити іншу групу ви­трат, так звані залишкові втрати принципала (reresidual loss), які визначаються як можливі втрати, які можуть виникнути у резуль­таті неефективності управлінських рішень агента для досягнення поставлених цілей, у порівнянні із ефективністю рішень прийня­тих особисто принципалом [4]. Такі втрати можуть виникнути через неефективність діяльності агента, неточності постановки задач або опортуністичної поведінки агента.

Агентські втрати це витрати, корті виникають у компанії у результаті конфлікту інтересів принципалу та агента й були кла­сифіковані за трьома складовими -втрати контролю, втрати са­мообмеження та втрати розходження (рис. 1) [4, с. 310]. До втрат контролю прийнято відносити витрати з боку принципала на на­писання контрактів та контроль на їх виконання, витрати на на­гляд та оцінювання діяльності агенту.

Агентські втрати

Втрати моніторингу Втрати самообмеження Втрати розходження

Прямі втрати Непрямі втрати

Втрати організації Втрати суспільства

Рис. 1. Класифікація агентських втрат

До втрат самообмеження з боку агенту включають витрати га­рантування не нанесення збитків принципалу з боку агента. Оскі­льки інтереси принципала та агента вступають у протиріччя, мож­ливе прийняття неоптимального для принципала рішення з боку агента, виникає втрата можливостей, тобто втрати розходження.

Прямі втрати — це витрати контролю (наприклад, витрати на проведення зборів акціонерів) та самообмеження (наприклад, ви­трати на аудит). Непрямі втрати — це витрати, які виникають у результаті недосконалості системи контролю та контрактів. Аге­нтські втрати компенсуються як фірмами, у разі нанесення аген­тами збитків власникам капіталу, так і суспільством у разі шах­райських дій агента, які мають суспільний резонанс.

Результатом розподілу функцій власника ресурсів та менедж­менту є асиметрія інформації (asymmetric information), тобто си­туація нерівної інформатизованості принципала й агента. Сут­ність поняття асиметрія інформації полягає у тому, що агент у порівнянні з принципалом володіє більш повною інформацію про методи та обставини завдання, що вирішується, витрачені ресур­си та результати діяльності. Вперше поняття асиметрії інформації було використано Дж. Акерлофом як характеристика ринку спо­живчих товарів у 1960-х роках [15]. Дослідник стверджував, що існують певні сегменти ринку, якість товарів на яких відома ли­ше продавцю, такі товари дістали назву «лимони». Різниця у пов­ноті доступу до інформації прямо залежить від витрат принципа­ла на контроль: чим вищі витрати, тим більше інформації буде мати принципал, але прагнення отримати сто відсотків інформа­ції може призвести до надмірного зростання витрат на контроль та неефективності співпраці з агентом. У будь-якому випадку асиметрія інформації зберігається, і поведінка агента, який ви­трачає ресурси принципала у своїх цілях, використовуючи пере­ваги асиметрії інформації, називають опортуністичною. Найпо­ширенішою формою опортуністичної поведінки є корупція [16].

Проведене дослідження дозволило виокремити основні проб­лемні питання агентської теорії у контексті глобалізацій них про­цесів та шляхи їх вирішення. Оптимізація агентських витрат ґру­нтується на розробці практичних засад процесу управління аге­нтськими витратами [17], який складається із суб'єкту та об'єкту управління, інструментарію, за допомогою якого здійснюється управління. Першочерговим питання до вирішення є недостатня ефективність агента, яка виникає внаслідок помилок принципала у процесі вибору агентів та може бути компенсована стратегією вкладення ресурсів у підвищення кваліфікації, ефективності та лояльності агентів, тобто формування стійкої позитивної мотива­ції агента.

Не менш важливим є питання некоректної постановки прин­ципалом завдання агентові. Некоректність постановки цілей мо­же спричинити значні та довгострокові витрат. Одним із шляхів вирішення проблем некоректності може бути стратегія постанов­ки загального завдання принципалом у поєднанні із збором пов­ної інформації про очікуваний кінцевий результат. Одночасно це знижує витрати на контроль, спрямований на зниження асиметрії інформації.

Асиметрія інформації зменшується при її горизонтальній цир­куляції між агентами, що беруть участь у прийнятті рішень та ре­алізації загальних завдань. Суміжні агенти обізнані у справах один одного набагато більше у порівнянні із принципалом, що зменшує шанси опортуністичної поведінки. Позивним чинником є розповсюдження серед усіх агентів загального завдання, що формулюється принципалом, і винагороди для агентів, які спря­мовували зусилля на досягнення загальних цілей діяльності. У результаті досягається зниження виробничих витрат та зростання соціальної та економічної ефективності діяльності корпорації.

Література

1. Clement R. Braucht die New Economy eine neue Regulierung? //WIRTSCHAFTSDIENST, 80. Jg (2000), Heft 9, S. 542—543.

2. Berle A., Means G. The Modern Corporation and Private Property. Macmillan: N.Y. 1932.

3. Coase R. H. The Nature of the Firm // Economics. 1937. Vol. 4. November. # 16. P 386-405.

4. Jensen M., Meckling W. Theory of the firm: Managerial Behavior, Agency costs and Ownership Structure // Journal of Financial Economics.

1976. Vol 3. P 305-360.

5. Кадочников Д. Права собственности и корпоративное управление в российской экономике // Вестник молодых ученых. М.: Москва, 2001. — № 2. — С. 60—68.

6. Fama E., Jensen M. Agency Problems and Residual Claims // Journal of Law and Economics. 1983. Vol. 26. June. # 2. P. 327—349.

7. Myers S. Determinants of Corporate Borrowing // Journal of Financial Economics. 1977. Vol. 5. # 2. P. 147—175.

8. Smith C. W., Jr., Warner J. B. On Financial Contracting: An Analysis of Bond Covenants // Journal of Financial Economics. 1979. Vol. 7. June. # 2. P. 117—161.

9. Harris M., Raviv A. Some Results on Incentive Contracts with Applications to Education and Employment, Health Insurance and Law Enforcement // American Economic Review. 1978. Vol. 68. March. # 1. P.

20—-30.

10. Holmstorm B. Moral Hazard and Observability // Bell Journal of Economics. 1979. Vol. 10. # 1. P. 74—91.

11. Ross S. The Economic Theory of Agency: The Principal's Problem // American Economic Review. 1973. Vol. 63. P. 134—139.

12. Spence M., Zeckhauser R. Insurance, Information, and Individual Action // American Economic Review. 1971. Vol. 61.May. # 2. P. 380—

387.

13. Hill C., Jones T. Stakeholder-Agency Theory // Journal of Management Studies. 1992. Vol. 28. # 2. P. 131—154.

14. Williamson O. The Economic Institutions of Capitalism. The Free

Press. N.Y., 1985.

15. Akerlof G. The Market of «Lemons»: Quality Uncertainty and the Market Mechanism // Quartely Journal of Economics. 1970. Vol. 83. August. #3. P. 488—500.

16. Антикоррупционная политика: Под ред. Г. А. Сатарова. М.: Фонд ИНДЕМ, 2004.

17. Ковалев В. В. Либман А. В. Управление агентскими издержками в корпорации: введение в проблему // Вестн. С.-Петерб. ун-та. Сер. Эко­номика. — 2001. — Вып. 4. — С. 47—60.

Стаття надійшла до редакції 30.06.2008

Страницы:
1 


Похожие статьи

О О Чуб - Агентська теорія у контексті глобалізаційних процесів

О О Чуб - Банківські кризи у глобальній економіці

О О Чуб - Роль інвестиційного банку в операціях злиття та придбання

О О Чуб - Теоретичні засади проведення операцій злиття та придбання банків зі складною структурою акціонерного капіталу

О О Чуб - Теорія впливу прав власності на ефективність діяльності банку