М Г Кітов - Про деякі загальнометодологічні підходи до вивчення української національної філософії - страница 1

Страницы:
1  2  3 

Кітов М.Г.

канд. філос. наук, доц., зав. кафедри філософії Національного ун-ту харчових технологій

"найважливішим з наших завдань як національної спільності було, є і буде: пізнати себе".

(Є. Маланюк)

Про деякі загальнометодологічні підходи до вивчення української національної філософії.

У даній статті автор ставить за мету розглянути ключові загальнометодологічні підходи до вивчення української національної філософії, які дозволять глибше зрозуміти її витоки, етапи розвитку та специфіку. Актуальність вказаної проблеми зумовлюється такими чинниками:

по-перше, перед тим, хто приступає до вивчення української національної філософії зразу ж виникають питання. Що являє собою українська національна філософія ? У чому полягає її специфічність і відмінність, скажімо, від руської, американської філософії? Де бере вона свої витоки? Яка її джерельна база? Які історичні особи її репрезентують? Відповісти на них, виходячи з традиційного розуміння філософії, навряд чи можливо. Це саме той випадок, коли, беручись за розв'язання конкретних питань, не розв'язавши загальнометодологічних, ми на кожному кроці будемо спотикатися об них, впадати в суперечності й штовхати політику державотворення на постійне хитання і безпринциповість;

по-друге, національна філософія, як і філософія взагалі, виконує світоглядну й ідеологічну функції. Саме філософія задає теоретичні засади національно-державницької ідеології. "Кожна людська громада, яка має намір жити і розвиватись, а не розпорошуватись пилом на вітрі історії, мусить виробити певний комплекс світоглядних ідей, систематизованих щодо місця даної громади у світобудові і визначений цим місцем регламентації поведінки членів громади. Мусить мати свою ідеологію, - підкреслював Д. Чижевський, -і українська громада доки не потрапила в етнорубку імперії, яка намагалась підмінити національні цілі імперськими, розтоптати культурні здобутки нації і перетворити її на слухняне, бездумне, і безлике "населення" імперії"1 Необхідність державницької ідеології стократно зростає сьогодні, коли народ України розбудовує власну незалежну державу. Безсумнівно лише одне: національно-державницька ідеологія розбудови незалежної України повинна спиратися на ментальний фундамент українського етносу;

по-третє, ментальні ознаки українського етносу накопичувалися протягом тисячоліть. Ними пройнята наша мова, понятійний апарат, спосіб мислення, звичаї, фольклор, образотворче мистецтво, народний побут, народна медицина, говірки, заклинання, українська кухня тощо. Але, як засвідчують реальні факти сьогоднення, виділення ментальних ознак українства є незвичайно складною, копіткою і далеко не однозначною проблемою. В науковій, у тому числі й філософській, літературі, як відомо, довгий часпанувала концепція про єдині слов'янські корені великоросів, малоросів та білорусів. Вона виникла давно і була однією з ідеологічних підвалин розбудови Великої Росії. Багаторазово повторювана в наукових виданнях з історії, філософії, політології, підконтрольних засобах масової інформації ця концепція перетворюється за часів "залізної завіси" в постулат, котрий не підлягав сумніву. Тож не випадково, що всі проблеми взаємовідносин руського й українського народів, також розглядалися через призму цієї концепції. Недалеко відходять від неї, на мій погляд, й ті українські філософи, психологи, політологи, історики, котрі старшим братом вважають українців, а росіян -похідними від них. Ця точка зору глибоко проникла в свідомість представників сучасної української еліти, і тому погляд на Русь, як на першу українську державу, для української філософії й історіографії є майже загальноприйнятим . Такі методологічні засади вивчення історії України та Росії першим, як відомо, започатковує М Грушевський у своїй багатотомній "Історії України";

по-четверте, М. Грушевському належать й такі слова: "Україна не може іти далі старими стежками - ні тими, якими волокло її силоміць московське правительство, ні протоптаними слідами буржуазних держав Заходу. Безсумнівно, протертими стежками ходити легше - хоч вони кінець кінцем, як Євангеліє, ведуть до загибелі вищих моральних вартостей життя. Але спокуса велика, і тут важливо те, що я підкреслював вище: "знайти себе" і не збиватися на чужу дудку, а йти тою дорогою, яку вказали нам реальні обставини нашого життя " . Погоджуючись з такою програмною постановкою питання слід підкреслити, що він при вивченні української історії багато в чому "збивався на руську дудку". Сьогодення ж вимагає набагато радикальнішого переосмислення української історії й культури, а, відповідно й національної філософії, аніж це робив у свій час видатний український мислитель, історик, громадський і політичний діяч М. Грушевський. Ця робота, на наш погляд, вимагає принципово нової методологічної парадигми.

Про які ж загальнометодологічні підходи до вивчення української національної філософії йде мова?

Перше пов'язане з визначенням філософії і тлумаченням її сутності. Як відомо, найпростіше визначення філософії - етимологічне (через тлумачення слова "філософія"). Воно досить широке і тому має певні переваги. Кожен мислитель, не утруднюючи себе аргументацією, може віднести до філософії ті духовні явища, котрі йому імпонують. Проте таке визначення філософії не завжди задовольняє дослідників і навіть студентів через свою неконкретність, розмитість. З історії філософії ми знаємо, що видатним мислителям знадобилося прикласти багато зусиль, щоб філософія, зрештою, змогла відмовитися від свого імені "любові до мудрості" і стати дійсною мудрістю - стати знанням. Гегелівське возведення філософії в ранг науки було повністю перейнято марксизмом і тому в радянські часи не піддавалося сумніву. Проте об'єктивно воно вело до парадоксу: все, що не вписувалося у прокрустове ложе наукової форми, не відносили до філософії, оскільки остання може існувати за такого підходу, лише як система теоретичного знання. Користуючись цим методологічним скальпелем й ідеологізуючи його, відфілософії відсікали як ненаукові новітні іраціоналістичні течії. Строга визначеність, обернулася для філософії ще більшим парадоксом ніж її невизначеність. Від філософії почали об'єктивно відпадати цілі напрямки філософії (східна філософія, релігійно-містична, художньо-образна і т.д.), бо вони не вписувалися у вузьке прокрустово ложе наукової форми. Адже, якщо філософія - це лише система теоретичного знання, то Сартр, Камю, Ф.М. Достоєвський, Л.М. Толстой та багато, багато інших мислителів не є філософами, адже їхнє вчення не подано у формі філософської системи. Невипадково в навчальній літературі широкого вжитку набула тенденція визначати філософію як теоретичну форму світогляду. В радянській літературі вона започатковується відомим підручником "Введение в философию" під редацією І.Т. Фролова4. Принципово нового в розумінні філософії вона не дає, адже тільки тлумачить гегелівську концепцію (саме у Гегеля філософія виступає теоретичною формою світогляду). Сьогодні визначати філософію через співвідношення з наукою некоректно. Такий підхід був історично оправданим, але ще з виникненням філософії життя він став застарілим анахронізмом, адже явно не відповідає розвитку самої філософії. В той же час сучасна криза філософії, на мій погляд, і пов'язана, насамперед, з неперебореним до кінця ототожненням філософії та науки5.

У колишньому Радянському Союзі марксистська традиція зводити філософію до науки про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення була панівною. Проте мало хто серйозно задумувався над тим, до яких недоречностей може привести таке догматичне розуміння філософії. А воно закономірно приводило до смерті філософії, адже остання ніяк не могла вічно бути наукою про якісь віртуальні найбільш загальні закони розвитку. Розгляну цю тезу докладніше.

Наука, як відомо, - це система теоретичного знання. Отже і діалектико-матеріалістична філософія повинна була не лише відкрити найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення, а і подати їх у формі системи теоретичного знання. Уявимо, що вона це зробила, системно описавши основні закони діалектики. Що залишається її робити далі? Необхідно відверто визнати, що при такому підході філософія взагалі втрачає сенс свого існування, як специфічний духовний феномен, адже її функція зводиться, в кращому випадку, до узагальнення наукових знань природничих наук. Ці "філософські" узагальнення, як правило, скептично сприймаються самими науковцями, адже ніякої теоретичної цінності для науки вони не мають, а лише затуманюють реальні взаємоз'язки науки та філософії. Найголовніше ж полягає в тому, що філософія при цьому повністю втрачає свою основну функцію - критикуючої рефлексії і перетворюється в ідеологію. Тому і не може "розвиватися" без підтримки партійної номенклатури.

За часів "перебудови" партійні лідери накінець усвідомили, що зведення філософії до науки явно застаріло. Вихід же з цього догматичного тупику вони почали вбачати у зведенні філософії до світогляду, який і подається в підручнику під ред. І.Т. Фролова.

Філософія є особливим, теоретичним видом світогляду - ось суть цього "нового" підходу. Проте в порівнянні з Гегелем цей підхід нічого принципово нового не дає, адже Гегель також виділяє духовно-практичний і теоретичний типи світогляду. Міфологія у нього виступає духовно-практичним світоглядом, а філософія - теоретичним. За змістом міфологія і філософія у Гегеля тотожні. Вони відмінні лише за формою. Міфологія носить синкретичний, духовно-практичний характер, а філософія - теоретичний. Саме цю гегелівську версію повторюють автори вказаного підручника, відтворюючи одночасно і її недоліки.

Погляди Гегеля на філософію потребують пристальнішої уваги, але зараз виділю лише найголовніший недолік його вчення. Це - гносеологізація ним, як філософії, так і світогляду. Тому автори посібника не розв'язують ділеми: філософія це наука чи світогляд, а лише заплутують її, гносеологізуючи, як філософію, так і світогляд.

Вихід з указаної ділеми можна знайти, виділивши різні типи філософування. На сьогоднішній день в наукових публікаціях виділяються такі типи філософування: теоретичний, есеїстсько-афористичний, художньо-образний, релігійно-містичний тощо.

Теоретичний тип філософування дає теоретичну філософію. Серед філософів цього напрямку можна виділити Арістотеля, Спінозу, Декарта, Канта, Фіхте, Гегеля, Маркса тощо. Саме цей тип філософування слід віднести до системи теоретичного знання, або до науки. Система знання існує у таких формах: концепції, теорії, науки. Знання поєднується у певну цілісність (систему) за допомогою способів синтезу. В основі концепції, як висхідної форми системного знання, лежить принцип. В основі теорії - ідея, а в основі науки - метод. Тому зрозуміло, що кожна теоретична філософія має свій висхідний основний принцип (те положення, що лежить в основі системи знання), а перехід від однієї філософської системи до іншої відбувається шляхом критики, як специфічного виду теоретичної діяльності. Критика завжди повинна бути принциповою, тобто критикою основних принципів, а не окремих положень цілісної системи. Завдяки принциповій критиці відбувається перехід від однієї теоретичної філософської системи до іншої. Тому А. Шопенгауер в якійсь мірі був правий, підкреслюючи, що "кожний новоявлений філософ поступає так же, як кожний новий султан, першою справою, приречує своїх братів на страту"6. Більш "гуманно" в цьому відношенні поступив Гегель, який підкреслює: "кожна система філософії необхідно існувала і продовжує ще і зараз існувати: жодна з них, значить не зникла, а всі вони збереглися в філософії як моменти одного цілого. Але ми повинні розрізняти між частковим принципом цих систем філософії, взятим як частковий принцип, і проведенням цього принципу через увесь світогляд" . Свою філософську систему Гегель вважає завершальним етапом в розвитку філософії. Тому він, образно кажучи, приречує на страту не своїх попередників, а своїх наступників. Проте його думка про завершеність філософії, на мій погляд, цілком закономірна і доречна. Все залежить від розуміння філософії. Однак вона чи не найбільше піддаваласякритиці. В чому тільки не звинувачували Гегеля. Замість того, щоб збагнути хід думок генія, його третирували як мертву собаку.

Передовсім зауважу, що гегелівське розуміння філософії виникає не на голому місці. Воно є подальшим уточненням розуміння філософії як самоусвідомленням людиною свого буття. Специфічність філософії Гегель вбачає в тому, що вона є самоусвідомлюючим мисленням. Правомірно критикувати Гегеля за те, що він зводить всі прояви духовності людини до мислення. Але явно недоречно критикувати його за намагання повністю розкрити форми та способи діяльності самоусвідомлюючого мислення. Вперше ця проблема, як відомо, була усвідомлена Парменідом та його прийомним сином Зеноном. Пізніше - софістами, Сократом, Платоном, Арістотелем, І. Кантом та Г. Фіхте. Особливе місце в розкритті само-усвідомлюючого мислення належить Арістотелю та І. Канту.

Арістотель першим в історії людської культури аналізує діяльність мислення за допомогою самого мислення і тим самим створює логіку - науку про форми та закони мислення. Але, як відомо, за часів Арістотеля мислення не поділяли на розсудкове і розумне. Вперше це зробить лише І. Кант. Тому логіка Арістотеля, будучи історично першим проявом теоретичної філософії, є логікою лише самоусвідомлюючого розсудку. Розсудок же, по способу своєї діяльності, принципово антиномічний. Така специфіка розсудку не є його недоліком. Без цієї ознаки мислення перестає бути дискурсивним і стає повністю релятивним. Але ця специфіка розсудку чітко проявляється в логіці. У Арістотеля маємо логіку (логіку розсудку), але логіку без діалектики (без законів діяльності розуму). І. Кант в своїй праці "Критика чистого розуму" показує, що розсудок у своїй діяльності проходить етапи - антиномій, паралогізмів, ідеалів. Його діяльність відрізняється на кожному з цих етапів. На етапі ідеалів розсудок закономірно переростає в розум, а тому виникає діалектика. Тобто, антиномічне мислення стає діалектичним. Але виникаючу закономірно діалектику І. Кант вважає цензурою, мета якої не допустити, щоб розсудок вийшов за свої межі. Один крок залишилося зробити І. Канту, щоб перейти до аналізу форм і способів діяльності розуму, але він його так і не зробив. Самоусвідомлююча діяльність як розуму, так і мислення взагалі, стає об'єктом дослідження Гегеля. Розум по способу своєї діяльності принципово діалектичний. Тому діалектика виступає у Гегеля як самоконструюючий шлях розвитку самого самоусвідомлюючого мислення. Самоконструюючу діяльність самоусвідомлюючого мислення Гегель і розкриває у цілісній системі наук про дух, або про самоусвідомлююче мислення. Коли ж форми і способи самоусвідомлюючого мислення повністю розкриті, залишається лише визнати: філософія, як самопізнання мислення, віднайшла відповідну її сутності форму прояву і на цьому завершує свій розвиток. Мушу відверто заявити: якщо визнати, що "філософія же специфічна тим, що вона самопізнаюче мислення"^, то слід беззастережно визнати і правоту Гегеля. Проте ніякі уточнення, пояснення, котрі даються в філософській літературі при обгрунту­ванні тези, що філософія це самопізнаюче мислення, не спроможні заперечити основний аргумент протилежної точки зору: філософія не зводиться лише досамопізнаючого мислення. Філософія - це самопізнаюча свідомість, самоусвідомлення людиною всіх форм свого духовного прояву.

Отже, найхарактерніша ознака філософської свідомості - це самоусвідомлення. Але самоусвідомлення може відбуватися не лише в системній, а і в афористичній формі. Афористичність притаманна багатьом філософам. Ось чому в літературі виділяють есеїстсько-афористичний тип філософування. До цього типу філософування належать Геракліт, Козьма Прудков, Шопенгауер, Ларошфуко та багато інших. По суті справи кожного філософа в тій чи іншій мірі можна причислити до цієї когорти. Найхарактерніше, що відрізняє їх від представників теоретичної філософії, так це специфічна форма висловлювання акту самоусвідомлення людини: ессе, афоризми, притчі тощо.

В літературі виділяють також релігійно-містичний тип філософування. Його специфіка полягає в тому, що самоусвідомлення відбувається не в системній формі, а базується на віруваннях, містиці, інтуїтивних відчуттях тощо. До цього типу філософування можна віднести релігійних містиків, Елену Блаватську, Реріхів та багатьох інших.

Доцільно окремо виділити і художньо-образний тип філософування. Його специфіка полягає в тому, що самоусвідомлення людиною свого буття відбувається в художньо-образній формі. До цього типу філософування слід віднести Ф. Достоєвського, Т. Шевченко, Л. Толстого, Л. Українку, Камю, Сартра та багатьох інших. Якщо теоретик може філософствувати, тільки створюючи свою філософську систему (системність і є основною ознакою науки), то художник, за образним висловлюванням руського релігійного філософа Павла Флоренського, "філософствує пензлем ".

Виділення вказаних типів філософування, напевно, має недоліки. Але воно дозволяє зробити найсуттєвіший висновок: специфічність філософської свідомості полягає не в тому, що вона є теоретичним способом самоусвідомлення, а в тому, що вона є самоусвідомленням людиною свого буття, яке може відбуватися в різних формах.

Цей висновок має важливе значення для розуміння витоків і сцецифіки української національної філософії. У свій час Д. Чижевський писав, що "ще не траплялося в історії розвитку філософії, щоб "великий філософ", чи то українець чи представник якоїсь іншої слов'янської нації утворив синтезу світового значення"9,, тобто таку, яка була б вихідним пунктом подальшого розвитку філософії у світовому масштабі. З цим зауваженням можна погодитися, якщо філософію звести лише до теоретичної форми її прояву. Але це не означає, що українство взагалі не внесло у розвиток самосвідомості людства чогось оригінального і неповторного. Праукраїнці зробили величезний вклад у духовний розвиток людства, котрий, на превеликий жаль, призабутий і тому не оцінений гідно. Про визначну роль вихідців з Наддніпрянщини у світовій історії існує багато свідчень. Наведу лише деякі з них. "Арістотель докоряє афінянам за те, - підкреслює С. Соловйов, - що вони цілі дні проводять на площі, слухаючи чарівні повісті і розповіді людей, які повернулися з Фазіса (Ріону) і Борисфена (Дніпра)"10.

Філософська мудрість греків часів Арістотеля, як відомо, досягла найвищого злету. Отож, здивувати вимогливу публіку своїми розповідями про легенди з наддніпрянських земель було не так то й просто. Тим ціннішим є висловлювання Арістотеля. Його докір дотично засвідчує, що не лише легенди з Наддніпрянщини були досить поширеними серед греків, а й самі наддніпрянці були знаними серед них і навіть досить авторитетними співрозмовниками для них. В такій інтерпретації немає нічого дивного, адже серед перших семи мудреців греки завжди називають Анахарсиса (638 - 559 р. до н.е.) - вихідця з Наддніпрянщини.

Заслуговують уваги також скіфські і грецькі міфи, в яких мовиться про наших предків, котрі передає Геродот у четвертій книзі своєї "Історії"11. Вони ще чекають на наукову інтерпретацію і переосмислення. Про деякі аспекти цих міфів мені вже доводилося писати12.

Принципово важливим є друге питання, тісно пов'язане з першим, а саме: коли і як виникає філософія. ілософський плюралізм тісно пов'язаний і з питанням виникнення філософії, адже на цю проблему також існують різні точки зору: міфогенна; натурфілософська; гносеогенна; релігіогенна. "Сучасна наука, - пише С.Я. Шейнман-Топштейн, - дає три відповіді на питання про те, звідки бере свій початок філософія в давнину.

Перша відповідь, котра йде ще від Гегеля: корені філософії слід шукати в міфології давніх народів. Це точка зору міфогенна (її дотримуються представники англійської "антропологічної" школи - Фрезер, Кук, Корнфорд, Гаррісон та ін.). Крайня ідеалістична інтерпретація такого положення виражена в пошуках витоків філософії в древніх релігіях.

Друга відповідь, найбільш поширеніша в наш час: філософія в древності вичленовується з єдиної науки, котра утримує елементи як філософствування, так і позитивних знань.

Накінець, третя відповідь: початок філософії відноситься виключно до позитивного знання. Цю точку зору радянський дослідник Чанишев називає гносеогенною "13.

Відмічаючи в цілому вдале виділення точок зору на проблему виникнення філософії зауважу: не одне і те ж саме шукати витоки філософії в міфології чи релігії. Тому доцільно окремо виділяти і релігіогенну точку зору.

Міфогенної точки зору дотримувався, як відомо, Гегель. На його думку висхідною формою людської духовності була міфологія, котра виникає як результат цілісного, синкретичного способу відношення людини до дійсності. На певному етапі розвитку людини синкретичний спосіб переростає в теоретичний, а міфологія перетворюється в філософію. Таким чином, на думку Гегеля, відмінність філософії від міфології полягає лише в способі осягнення. За змістом міфологія і філософія тотожні, а за способом функціонування -відмінні. Міфологія - є результатом цілісного, синкретичного сприйняття, а філософія - теоретичного. Тобто, філософія виникає в процесі раціоналізації міфологічної свідомості. Таке розуміння виникнення філософії приводить Гегеля до ототожнення ним таких духовних феноменів як наука, філософія,світогляд, релігія (на ототожнення Гегелем, зокрема філософії та релігії, справедливо вкаже в своїх працях Л. Фейєрбах).

Натурфілософської точки зору дотримуються представники матеріалістичної філософії. В колишньому СРСР вона була панівною. На думку представників цієї точки зору філософія виникає в античності і являє собою систему позитивного знання про навколишній світ, котра (система) включає в себе також певні філософські питання. Ця точка зору не витримує серйозної критики. " Коли говорять про другу із вказаних тут відповідей, тобто стверджують, як, наприклад, сучасний французський дослідник античної культури А. Боннар, що спочатку існувала єдина, нерозчленована наука, від якої лише після Арістотеля почали відпочковуватися галузі природничо-наукового знання - це явний анахронізм"14, - підкреслює зокрема С.Я. Шейнман-Топштейн.

Натурфілософській підхід до вивчення природи (філософія натури) можливий лише при достатньо високому рівні розвитку самої філософії, зокрема - вчення про пізнання. Для глибшого розуміння вказаної проблеми потрібно усвідомити принципову відмінність натурфілософського підходу при вивчення природи від природничонаукового. Відмінність полягає в слідуючому: при природничонауковому вивченні природи науковець описує природу, не задумуючись над тим, як діє його мислення в процесі пізнання природи, при натурфілософському - навпаки. Натурфілософ знає як діє його мислення і тому, коли певні зв'язки між явищами природи не установлені досвідним шляхом, він установлює їх, базуючись не на логіці фактів, а на логіці думки. Прикладом натурфілософа був видатний російський хімік Д.І. Менделєєв.

Гносеогенну точку зору найбільш повно розробляв московський філософ О.Н Чанишев15. Суть її полягає в наступному: філософія виникає після виникнення науки, як певний рівень самої науки, а саме - рівень її самоусвідомлення.

Релігіогенної точки зору дотримуються релігійні філософи. На їхню думку філософія виникає спочатку в лоні релігії, а пізніше стає наукою, теорією. Цієї точки зору дотримувався і К. Маркс, який писав, що "філософія спочатку виробляється в рамках релігійної форми свідомості і цим, з одного боку, знищує релігію як таку, а з другого боку, щодо свогоу позитивного змісту сама рухається ще тільки в цій ідеалізованій, перекладеній на мову думок релігійній сфері" 16 .

Вказані точки зору, мають право на існування, адже в цілому вірно схвачують найсуттєвішу ознаку філософської свідомості, а саме: філософія - це самоусвідомлення духу. Проте неважко помітити, що всі вони тлумачать генезу лише теоретичної філософії, залишаючи поза увагою інші. Не випадково осторонь стовпового шляху розвитку філософії залишається містика, а також вся східна філософія, які явно не вписуються в ложе західної раціоналістичної традиції

Взагалі дискусія навколо питання: філософія - це наука чи світотогляд, на мій погляд, безперспективна. Розсудковий підхід з його антиномічним "або ­або" спрощує проблему, принципово не розв'язуючи її. Тому напрям пошуку доцільніше вести, виділивши певні типи філософствування, а саме: теоретичний, есеїстсько-афористичний, художньо-образний (в літературі його інколи називають філософським мистецтвом), релігійно-містичний тощо. Такий підхід дає змогу, в пошуках специфічності філософії як духовного феномену акцентувати увагу не на формі його прояву, а на його змістовності. Звідси випливає, що специфічність філософської свідомості полягає не в тому, що вона є теоретичним способом самоусвідомлення, а в тому, що вона є самоусвідомленням людиною свого буття. Українська національна філософія здебільшого є есеїстсько-афористичною і художньо-образною.

Натурфілософська, міфогенна, гносеогенна та релігіогенна концепції силкуються витлумачити генезу тільки теоретичної філософії, залишаючи поза увагою інші. За такого підходу осторонь стовпового шляху розвитку філософії залишається містика, вся східна філософія, які явно не вписуються в західну раціоналістичну традицію. Неважко помітити, що євроцентрична орієнтація повністю знімає проблему специфічності національних філософій. А це, в свою чергу, призводить до значного звуження ментального поля європейських народів.

Зауважу, що названі концепції виникнення філософії грунтуються на єдиному фундаментальному положенні, а саме: філософія виникає після розпаду і зникнення міфології як синкретичної форми свідомості. Зроблю кілька важливих уточнень стосовно даного ключового положення.

По-перше, неправомірно отожнювати міфічну і міфологічну свідомість. Не міфологія, а міфічна свідомість є цілісним способом осягнення буття, якому і притаманний синкретизм. Міфологія ж є логосом про міфічну свідомість.

По-друге, з виникненням сельфакторів, залізниць тощо міфологія не зникає (як про це писав свого часу К. Маркс). Більше того, сучасна національна міфологія є одним із ключових моментів самоідентифікації етносу і вагомим чинником державотворення. Сучасна національна міфологія - це не архаїчна свідомість первісного суспільства, а синтетична (за формою свого існування) самосвідомість народу. Являючи собою цілісний ідеальний аналог можливого реального буття нації, вона виступає всезагальним принципом гармонізації її суспільного буття в масштабах всього світового соціуму. Міфології імпліцитно притаманне онтологічне спрямування до максимально повної самореалізації нації. Візьмемо для прикладу Росію - міф про Москву як Третій Рим стає найголовнішою детермінуючою силою становлення російської імперії.

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

М Г Кітов - Олег перший рекетир русі або як київ став матір'ю містам руським

М Г Кітов - Про деякі загальнометодологічні підходи до вивчення української національної філософії

М Г Кітов - Расові аспекти змісту руської ідеї

М Г Кітов - Філософія як духовний чинник

М Г Кітов - Сутність основного питання філософії