І В Мордас - Аграрне питання в економічній літературі другої половини xix-початку xx ст - страница 1

Страницы:
1  2 

Формування ринкової економіки. 2010. № 23

2. Закон України «Про приватизацію державного майна» № 2163-XII, 04.03.1992, Верховна Рада України.

3. Бакланова О. Г. Приватизація як форма зміни відносин власності в умовах ринкової трансформації. — Одеса: ОДЕУ, 2004. — 19 с.

4. Реформування відносин власності в Україні: Монографія / Під редакцією О. Ю. Рудченка, С. Ю. Лєдомської. — К.: КФ ДП НДЕІ Мін­економіки та з питань європейської інтеграції, 2004. — 502 с.

Статтю подано до редакції 22.12.09 р.

УДК 330.83 (477)

І. В. Мордас, доцент, Національна академія державного управління при Президентові України

АГРАРНЕ ПИТАННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX-ПОЧАТКУ XX СТ.

У статті проаналізовано науковий доробок вітчизняних уче­них другої половини XIX-початку XX ст. щодо вирішення земельного питання в період генезису ринкових відносин в Україні. Виявлено, що окремі положення та ідеї з приводу особливостей розвитку аграрного сектору, висунуті пред­ставниками української економічної думки, залишаються ак­туальними і в сучасних умовах.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: українська економічна думка, аграрна проблематика, земельне питання, землеволодіння.

В статье проанализировано научное наследие отечествен­ных ученых второй половины XIX начала XX ст. каса­тельно решения земельного вопроса в период генезиса рыночных отношений в Украине. Определено, что отдель­ные положения и идеи по поводу особенностей развития аграрного сектора, которые были выдвинуты представите­лями украинской экономической мысли, остаются актуаль­ными и в современных условиях.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: украинская экономическая мысль, аг­рарная проблематика, земельный вопрос, землевладение.

© І. В. Мордас, 2010

76

In the article you can see scientific reserve of Ukrainian scientists of the second half of XIX to beginning of the XX century in relation to the decision of the question of land in the period of genesis of market relations in Ukraine. It is discovered that separate positions and ideas of the features of development agrarian sector, pulled out by the representatives of the Ukrainian economic idea, are still remaining actual also in modern terms.

KEYWORDS: ukrainian economic idea, agrarian problems, question of land, landownership.

Труднощі та прорахунки на шляху ринкових перетворень в аграрному секторі України гостро ставлять питання про необхід­ність глибокого теоретичного їх осмислення та обґрунтування напрямів подальшого розвитку. В таких умовах як ніколи акту­альним є звернення до історичного досвіду дослідження аграрної проблематики у вітчизняній економічній літературі, що має сьо­годні не тільки наукове, але й важливе практичне значення.

Аграрна проблематика є складовою наукових досліджень та­ких вітчизняних учених, як Р. Х. Васильєва, Л. П. Горкіна, С. М. Злупко, Л. Я. Корнійчук, І.-С. Коропецький, П. М. Леоненко, В. М. Фещенко та ін. Проте, сьогодні недостатньо вивченою є наукова спадщина, яку залишили українські економісти другої половини XIX — початку XX ст. щодо вирішення земельного пи­тання в Україні, особливо в пореформений період.

Так, метою статті є ретроспективний аналіз поглядів представ­ників української економічної думки другої половини XIX по­чатку XX ст. на вирішення проблем землеволодіння в період ге­незису ринкових відносин в Україні.

Протягом усього періоду другої половини XIX — початку XX ст. гостро відчувалася потреба здійснення ринкових перетворень в аграрному секторі економіки країни. Сільське господарство за наявності величезних земельних ресурсів не лише не могло за­безпечити сировинні потреби промисловості, але й достойний рі­вень життя селянам.

Оригінальною, на наш погляд, є думка Л. М. Яснопольського стосовно вирішення земельного питання. Він одним з перших звернув увагу на географічні відмінності ведення сільського гос­подарства, які склалися історично. Дослідження Л. М. Яснополь-ського «Розвиток дворянського землеволодіння в сучасній Росії»

(1902 р.) [7] містить широкий статистичний матеріал стосовно стану сільського господарства за період 1859-1896 рр., в резуль­таті аналізу якого Л. М. Яснопольський робить висновок про концентрацію земель, зокрема в Україні, у руках великих земле­власників [7, с. 225]. Двома головними причинами відсталості російського дворянського землеволодіння вчений вважав потря­сіння, яке викликала аграрна реформа 1861 р., та несприятливу кон'юнктуру світового ринку у 70-80-х рр. XIX ст. Крім того, на землеробській активності негативно позначився й багато інших факторів, таких як селянське малоземелля, недостатнє накопи­чення капіталів, сільськогосподарська безграмотність, складні кліматичні умови (російське нечорнозем' я), невпорядкованість кредитних відносин, недорозвиненість шляхів сполучення тощо. Для Росії характерним був переділ крупних дворянських земель­них наділів та переважання селянського господарства над дво­рянським, чого не можна сказати про українські землі, оскільки «...в західному краї (на українських землях. — І. М.), де соціаль­на сила дворянства склалась здавна значно міцніше, ніж у корін­ній Росії, саме тут ми можемо бачити центр значною мірою стій­кого дворянського землеволодіння» [7, с. 217].

У заключній частині свого дослідження Л. М. Яснопольський робить висновок: «Ми не тішимо себе надією: нічого, крім лише правильного класового інтересу тут не можна чекати. Але є відо­мі спільні інтереси у всіх класів російського суспільства, і усві­домлення їх кожною соціальною групою можна тільки вітати. . Розвиток усвідомлення власних інтересів у будь-якій соціаль­ній групі є лише відображенням розвитку виробничих сил, при­хованих у ній. І оскільки ці сили насправді розвиваються, оскіль­ки цей розвиток є дійсним прогресом економічної і суспільної самостійності, а не тільки хижацької експлуатації сил природи і населення, остільки ми можемо вітати позитивні моменти навіть у такій, значною мірою негативній соціальній групі, якою було і є російське дворянське землеволодіння» [7, с. 227].

Однак, Л. М. Яснопольський вважає, що поступово земля пе­рейде до того, хто максимально ефективно використовуватиме її, так як можливість вільно розпоряджатися власною землею у по­рівнянні з орендованою значно підвищує продуктивність її вико­ристання. Свідченням цього є наступні слова вченого: «Частина дворянства розорюється і ніякою штучною підтримкою її не мож­на врятувати. Але залишається інша частини земельного дво­рянства, яка скуповує землі у своїх же співбратів, які розорюють­ся, раціоналізуюча господарство, відмежовуючись від барських традицій, постійно втрачаючи риси так званого дворянського ти­пу напіврантьє, напівчиновника скидаючи з себе благий одяг служивого класу і наближаючись до типу земельної буржуа­зії, сільських хазяїв у дійсному розумінні терміна» [7, с. 227].

Отже, використовуючи конкретні статистичні дані у своєму дослідженні Л. М. Яснопольський намагався привернути увагу вчених та правлячих кіл з більшою відповідальністю віднестися до вирішення земельного питання, однієї з найважливіших проб­лем того часу.

На необхідності реформування аграрного сектору наголошу­вав і К. Г. Воблий у своїх працях «Земельне питання в програмах різних партій» (1917 р.) [1] та «До аграрного питання в Росії (дум­ки та цифри)» (1917 р.) [2]. Саме від фінансового благополуччя трудового землеробського населення, на думку вченого, залежить процвітання усієї держави. Враховуючи нестабільність ситуації та малоземелля, від якого страждало селянство, К. Г. Воблий проаналізував шляхи виходу з подібної ситуації, запропоновані різноманітними партіями. До речі, всі політичні сили необхід­ність розв' язання аграрного питання висували на одне з перших місць. «Розгляд програм окремих партій показує, як по-різному дивляться вони на земельне питання і як по-різному його вирі­шують. Більше всього в земельному питанні зацікавлені землеро­би — хлібороби. Їм саме і потрібно добре усвідомити, що гово­рять про землю різні партії» [1, с. 29].

У той час суть земельного питання зводилася до розв' язання проблеми малоземелля селян. Пропозиції кожної з партій щодо вирішення агарної проблеми базувалися на різній методології:

1) народницькій (трудовики (народні соціалісти) та соціал-революціонери);

2) марксистській (соціал-демократи, ревізіоністи);

3) конституційно-демократичній (партія народної свободи, союз приватних земельних власників, кадетська партія).

Так, народники виступають за дрібне селянське господарство, де б уся земля та засоби виробництва належали б робітникам. Найкращою формою такого господарства вони вважали общинне землекористування, яке в умовах, що склалися у державі, допо­може здійснити перехід до соціалізму. Однак, одностайності в поглядах народників не було: народно-соціалістичне крило вима­гало націоналізації землі, тобто передачу її в державну власність з тим, щоб нею користувалися тільки ті, хто її оброблятиме; соці-ал-революційне виступало за соціалізацію землі як особливого виду націоналізації, тобто за користування державними землями вільними общинами хліборобів, які не використовують найманої праці, а величина наділів має коригуватися залежно від змін у скла­ді землі.

Усі витрати, пов' язані з проведенням реформи, на думку на­родників, повинна взяти на себе держава. А право розпорядження землями, за винятком земель загальнодержавного значення, має належати органам місцевого самоврядування. Народники також активно виступали за кооперативну та общинну форми господа­рювання у сільському господарстві. Таким чином, єдиною від­мінністю у поглядах народників народних соціалістів та соці-ал-революціонерів на метод вирішення аграрного питання було розходження у тому, кому має належати право володіння та розпорядження землею та яким шляхом націоналізації чи со­ціалізації здійснити перерозподіл землі. З приводу цього К. Г. Воблий казав, що «передумови, які лягли в основу аграрної програми цих двох споріднених партій, викликають ряд сумнівів. Порівняння землі з повітрям, світлом, взагалі вільними благами, суперечить тому положенню, що повітря і світло є в необмеженій кількості. . У культурних густозаселених країнах земля переста­ла бути вільним благом. Оброблена земля ні в якому разі не може бути названа даровим благом; у неї вкладено працю і капітал. . Ці затрати здійснювалися протягом ряду років. У врожай дано­го року включається частка доходу на затрачений капітал і працю цілих поколінь» [1, с. 7-8]. До того ж, К. Г. Воблий вважає без­підставними погляди соціал-революціонерів на общину, як на найкращий спосіб господарювання у сільському господарстві. «Низький рівень селянського землеробства в тих губерніях, де існує общинне землеволодіння, — писав він, — говорить проти цього положення. Серед селянства існує явно негативне ставлен­ня до цієї форми землекористування, про це говорить високий відсоток дворів, що виділились з общини за останні роки. Там, де панує подвірно-спадкове володіння, як наприклад в Україні, се­лянство рішуче висловиться проти общини» [1, с. 8].

К. Г. Воблий вважав, що роздача землі всім бажаючим, у бага­тьох випадках людям, які не мають досвіду роботи в сільському господарстві, негативно позначиться на продуктивності сільсько­го господарства. Вчений критично ставиться і до заборони вико­ристання найманої праці. Такий прошарок населення, як батраки наймані працівники в сільському господарстві, отримавши на­діл землі та не маючи відповідних знарядь праці, не зможуть ним користуватися і змушені будуть віддавати або продавати свій зе­мельний наділ заможним членам общини.

Про конкретні терміни та форми зрівняльно-трудового земле­користування не йшлося у програмах партій. Стосовно цього К. Г. Воблий писав: «Не можна відкидати того, що передача роз­порядження та володіння землею в руки общин викличе боротьбу окремих общин. Навряд чи можна розраховувати на те, що бага­тоземельні общини будуть приймати надмірне населення мало­земельних» [1, с. 10].

Враховуючи подібні зауваження до програми народників, які безумовно є справедливими, можна говорити не лише про те, що К. Г. Воблий не сприймає пропозицій народницької партії, а про відверто негативне ставлення вченого до їхньої програми в цілому.

На відміну від програми трудовиків (народних соціалістів) та соціал-революціонерів, яка базувалася на народницькій ідеології, соціал-демократична партія стояла на засадах марксизму. Члени партії вважали, що розвиток капіталізму може відбуватися не лише в переробній промисловості, а й у сільському господарстві, де дрібне селянське господарство приречене на вимирання. Ве­лике капіталістичне господарство поступово поглине дрібне, а це призведе до розшарування суспільства на селі, у результаті чого з' явиться прошарок землеробів-пролетарів, що прискорить пере­хід до соціалізму. Такі положення програми ортодоксальних со­ціал-демократів вказують на те, що вони не мали наміру розши­рювати селянське землеволодіння та захищати інтереси селянства. Тому, цілком очевидно, що подібна програма не отримала під­тримки селян. Пізніше у соціал-демократичній партії почали ви­никати нові течії. Серед них найбільше прихильників здобули ревізіоністи, які намагалися переглянути програму у відповіднос­ті до нових вимог, які висувало життя. Цікаво, що в Росії соціал-демократи пропагували вільний розвиток класової боротьби. Для того, щоб цього досягти партія вимагала відмінити всі утиски се­лян та їхньої власності, що, як вони вважали, полегшить процес обезземелення селян. У наслідок цього земля стане товаром і зо­середиться в руках великих землевласників-капіталістів.

К. Г. Воблий не підтримує вимогу соціал-демократичної партії повернути селянам землі, які були забрані («відрізані») у резуль­таті проведеної 1861 р. реформи. Він вважав, що це не сприятиме покращенню становища селян через мізерність таких земельних наділів. У переважної більшості селян ці «відрізки» і так знахо­дяться у їхній власності. Пізніше соціал-демократи висунули пропозицію конфіскувати землі, причому не лише церковні, мо­настирські та «кабінетські», а й ті, що знаходяться у приватній власності, з тим, щоб передати їх у муніципальну власність. Му­ніципалізація земель, на думку соціал-демократів, є найбільш прийнятною формою землеволодіння, бо передбачає передачу землі в розпорядження органів місцевого самоуправління. «Пра­во на самовизначення, вважають вони, яке визнається за кожною національністю, має включати в себе і розпорядження національною територією. . До речі, українські партії наполяга­ють на тому, що земельне питання для України повинно бути ви­рішено не на Установчих Зборах, а на місцевому сеймі» [1, с. 15].

Розглядаючи положення програми соціал-демократичної партії, К. Г. Воблий не знаходить відповіді на такі важливі питання: на яких засадах буде відбуватися розподіл відчуженої землі та ким, кому, в яких розмірах та на який термін буде надаватися ця земля. Ставлення К. Г. Воблого до пропозицій соціал-демократичної партії можна охарактеризувати його ж словами. «Соціал-демократія,пише він, виникла в містах разом з розвитком промисловості. Це партія міського промислового робітничого класу, інтереси якого вона перш за все і обслуговує. Більшовицька течія соціал-демократії висловлюється за термінове відчуження земель на користь селянст­ва без викупу, не чекаючи Установчих Зборів. . Намагання вирі­шити земельну реформу самовільно і насильницьки призведуть до міжусобних зіткнень, наслідком чого буде голод» [1, с. 18].

Порівнюючи вищерозглянуті нами три форми землеволодіннянаціоналізацію, соціалізацію та муніципалізацію К. Г. Воблий робить висновок, що «в основі ці три означення містять однезнищення приватної власності на землю; розбіжність тут лежить у визначенні того, хто є розпорядником відчужуваної землі. При соціалізації таким розпорядником є община, при муніципалізаціїсільські та міські округи (області), при націоналізації держа­ва» [1, с. 14].

Аграрні програми кадетської партії та партії народної свободи базувалися на конституційно-демократичних засадах. Безплатневідчуження вони вважали несправедливим та важкоздійсненним через велику заборгованість приватного землеволодіння. Партії пропонували установити трудову норму, більше якої землі, що перебували в приватному володінні, підлягали відчуженню. Про­цедура відчуження повинна проводитися шляхом викупу держа­вою таких земель на основі оцінки нормальної дохідності, яку проводитимуть земельні комітети. Викупна сума буде виплачува­тися власникам землі у вигляді викупних свідоцтв цінних па­перів, які приноситимуть певний дохід. «Суттєві пункти розбіж­ностей між аграрною програмою кадетів і аграрними програмами партій, що стоять лівіше, писав К. Г. Воблий, полягають у наступному: кадети не відкидають права приватної власності на землю, вони тільки обмежують його рамками трудової норми; по-друге, кадети захищають викуп; по-третє, вони визнають пра­во на наділення землею лише за населенням, яке займається зем­леробською працею. Кадети, по суті, стоять за часткову націона­лізацію землі з широким допуском обласного розпорядження нею (відображення основ муніципалізації)» [1, с. 27].

Свою програму запропонував і союз приватних земельних власників. Суть її у вільному співвідношенні усіх існуючих форм землеволодіння приватного, суспільного та державного. Од­нак, партія допускає примусове відчуження земель, у тому числі і приватних, але відкидає націоналізацію у будь-яких її проявах.

На практиці, після проведення Столипінської аграрної рефор­ми на початку XX ст. держава надавала підтримку сільському гос­подарству, хоча й значно меншу, ніж іншим галузям народного господарства. Вперше безпосередню фінансову допомогу з боку держави у розмірі 2 млн руб. сільськогосподарські виробники в Росії отримали 1910 р. Всього до 1914 р. з бюджету на потреби сільського господарства було видано 35 млн руб. [4, с. 32]. З 1906 по 1914 рр. сума виділених з бюджету коштів на проведення по­літики переселення селян на землі азіатської частини Російської імперії зросла з 4,6 до 30 млн руб [2, с. 8]. Але, на думку К. Г. Воблого, цих коштів було недостатньо, так як не фінансува­лися заходи, які супроводжували процедуру переселення. Вчений вважав, що «необхідним є попереднє природно-історичне ви­вчення нових районів, визначення їх колонізаційної місткості, налагодження шляхів сполучення, планування ділянок, виконан­ня гідротехнічних робіт, іноді зрошення, осушення тощо. Потім потрібно організувати кредит на облаштування помешкань, надорожні витрати, на влаштування шкіл, дослідних станцій та зраз­кових полів» [2, с. 9].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

І В Мордас - Аграрне питання в економічній літературі другої половини xix-початку xx ст

І В Мордас - Основні напрями розвитку економічної науки в україні на зламі XIХ-XX ст

І В Мордас - Українська історико-економічна думка на рубежі ХІХ—ХХ ст