О І Крупко - Афоризми в системі творів малих форм - страница 1

Страницы:
1  2 

О.І Крупко, пошукач (Київ)

ББК 83.3 (4УКР) УДК 821.161.2 - 31.09

Афоризми в системі творів малих форм

Стаття присвячена творам малих форм, зокрема, афоризмам як джерелу життєвої мудрості, філософських суджень та історичних фактів, як одному з найцінніших надбань людства.

Ключові слова: твори малих форм, афористичні вислови, афоризми, міні-тексти.

The paper deals with small-format works, in particular, aphorisms as a source of folk wisdom, philosophical assumptions and historical facts as one of the most important national achievements.

Key words: small-format works, aphoristic saing, mini-text.

Знайомство з афоризмами не просто нагороджує людину інтелектуальним задоволенням, воно в значній мірі сприяє її духовному збагаченню, розвитку її мислення та культури мови: «Люби Україну в собі, а не себе в Україні» (Володимир Черняк); «Робить народ наш усе, наче пісню співа» (Олександр Ільченко); «Бережи совість. Все інше збереже вона» (Леонід Сухоруков); «Виховуючи свою дитину, ти виховуєш себе» (Василь Сухомлинський); «Отримає той, хто дає»» (Лев Силенко).

У чому ж таїна афоризму як жанру мовного мистецтва? Відповідь слід шукати в узагальненості образу, у вмінні автора відтворити в нашій уяві глибину, важливість та вагомість тієї ситуації, яка створила афоризм. Артистизм автора, пильність його погляду, влучність мовного вираження народжують вислови переконливі, такі, що западають в душу. В них працює кожне слово, органічно беручи участь у висловленні думки, підсилюючи її образний вплив. В афоризмі, як правило, говориться про відоме, але в такий спосіб, що це відоме стає заново пізнаним, осмисленим, відчутним.

Проте незважаючи на те, що ми, українці, маємо цінну багатовікову власну практику створення афоризмів, вітчизняної афористики, тобто науки, яка б досліджувала питання походження українських висловів, їхньої ролі в системі літературної творчості,словесно-мовного мистецтва не існує. Не дивлячись на значимість та древність походження, в уяві одних науковців афоризм - це глибока повчальна думка в короткій образній формі, а для інших - це парадоксальне судження вишуканого стилю, яке тяжіє до оригінальності.

Отже, думається, актуальною є спроба хоча б в загальних рисах встановити контури афоризму як літературного жанру, простежити історичну динаміку його, уточнити термінологію, розмежувати афоризми та крилаті слова.

Завдяки своїй структурній особливості - лаконічності, стислості - афоризми стимулюють читача до особистих роздумів, є своєрідним каталізатором думки, прискорюють процес виникнення асоціацій та ідей. Причому навчаючи людину думати, вони одночасно навчають її і говорити. Гранична економія слів, глибина семантики, яскрава образність роблять афоризми стилістичними шедеврами, які збагачують мовне мистецтво та мистецтво риторики. А тому ці згустки мудрості, відлиті в художню форму афоризму, ставлять в єдиний ряд із загальновизнаними творами світової літератури: «Дві речі захоплюють найбільше: зоряне небо наді мною та моральний закон в мені». (Кант); «Сила та мудрість мови - в умінні висловити багато кількома словами» (Плутарх). «Важливі не роки в вашому житті, а життя в ваших роках» (А. Лінкольн).

Зародження жанру афоризму, як свідчать літературні джерела, починалося в усній формі словесного мистецтва. Подальший його розвиток відбувався як в індивідуально-авторській творчості, так і в фольклорній, тому можна з впевненістю сказати, що жанр афоризму в значній мірі розвивався на межі фольклору та літератури. Саме тому деякі вчені вважають, що афоризми в жанровому відношенні нерідко є явищами напівлітературними, напівфольклорними. Часто не вдається встановити першоджерело походження того чи іншого афоризму, важко, або навіть просто неможливо точно визначити, чи належить висловлювання автору давньої літературної пам'ятки, з якого прийшло в літературну мову, чи воно належить фольклорній творчості та було потім колись зафіксовано окремим автором в своєму творі.

Невичерпним джерелом афоризмів є древні міфи та легенди, античні пам' ятки літератури (римської, грецької), світова літературна творчість, філософські трактати, наукові праці, мемуари державних діячів, твори публіцистики та інше: «Істинно велика людина та, якаоволоділа своїм часом». (Гесіод); «Уникай задоволень, які народжують печалі». ( Солон); «Найважче пізнати самого себе, найлегше - давати поради іншим» (Фалес); Найбільша помилка - не виправляти своїх попередніх помилок». (Конфуцій).

Актуальність дослідження полягає в тому, що афоризми як своєрідний жанр теоретично мало досліджені. Правда, з'явилися праці Калашника В. С. «Українська поетична фразеологія і афористика поетичної мови пожовтневого періоду: семантико-типологічний аспект» (1992), Шарманової Н. М. «Українська афористика: структурно-семантичний та функціональний аспекти» (2005). Тому виникає чимало протиріч у їх інтерпретаціях, немає спеціальних досліджень літературних афоризмів та афористичних висловів

З' ясовуючи природу афоризмів, слід мати на увазі, що вони поступово виходили за рамки свого національного походження, постійно збагачуючись шляхом спілкування різних країн та епох, ставали фактом духовного життя інших народів, набуваючи загальнолюдського значення. При історичному, ретроспективному огляді афоризмів ми сприймаємо не лише гостроту того чи іншого окремого вислову, але бачимо загальну картину афористичної творчості. Спостерігається своєрідна концентрація мудрості цілих поколінь, органічний взаємозв' язок з побутом народу, з усією палітрою фарб, кольорів його життя в різні часи та епохи. Саме тому афоризми глибоко проникають у пам'ять, закріплюються нею, як-от: «Мовчи, або говори щось краще від мовчання» (Піфагор); «Приємна праця - завершена» (Гомер); «Жарт, як і сіль, використовуй в міру». (Піфагор); «Лікуєлікар, а виліковує природа». (Гіппократ); «Хоч мені і недобре, але це не причина, щоб додавати страждань іншим» (Есхіл).

Деякі афоризми, які ввійшли в літературну мову, втративши першопочаткове міфологічне забарвлення, набувають нового значення, багато з них оживають, збагачуючись творчою практикою наступних поколінь. Словом, афоризми нерідко переживають час свого виникнення, як і те, чому першочергово присвячувались та служили. Проходять століття, а глибокі, вміло, канонічно, повчально висловлені думки впливають на свідомість, дякуючи оригінальності висловленої думки чи ідеї, а інколи навіть неочікуваності або парадоксальності судження: «Поспішай - повільно» (Октавіан Август); «Я знаю, що я нічого не знаю» (Сократ); «Той, хто застосовує силу, показує своюслабкість».(Р. Тагор); «Він знав лише дві книги: чекову та кулінарну» (Б. Шоу); («Великі гроші не дають спати, малі - жити» (Ю.Рибников).

Афоризми нерозривно пов'язані з соціально-історичними умовами, в яких виникли. В них відчувається вагомість кожного слова, влучність судження, адже відображено колорит віків, узагальнено досвід, нагромаджений людством протягом всієї історії його духовного розвитку. Особлива цінність афоризмів в тому, що авторами їх були і є часто художники, письменники, філософи, громадські діячі, тобто найбільш талановиті та визначні представники інтелектуальної еліти людства, які висловлювали власні естетичні погляди, випрацювані особистим творчим досвідом. Схильність до афористичної мови давала та надає їм можливості в лаконічній формі конденсувати мудрість епох, дивовижним чином переплавлену в афоризм. А вже вони навіч виявляють світогляд письменника, його погляд на всякі справи й прояви життя.

Як оригінальний згусток людської думки завдяки своїй універсальності афоризми завжди привертали увагу своєю «життєпружністю», тож не дивно, що й зараз людство продовжує цитувати, скажімо, античних мислителів, захоплюється афоризмами доби Відродження і т.і. Перші афоризми розвинулися у стародавніх греків з наукових суджень («Афоризми» Гіпократа). Завдяки своїй універсальності вони близькі як і до мистецтва так і до науки, адже в них органічно поєднані та взаємодіють принципи художньої та наукової творчості. Закономірно, що багато видатних учених були одночасно і творцями афоризмів: Гіппократ, Паскаль, Гете, Ліхтенберг, М.Амосов та інші. Знаходячись на межі науки та мистецтва, афоризми ніби є своєрідним ланцюгом між ними. Виразність та образність поріднюють їх з художньою літературою, ознака синтезу думок, встановлення зв' язку між явищами, точність, логічність, системність - з наукою. Не випадково за кордоном, та нерідко і у нас є ще однодумці теорії приналежності афоризмів не до літератури, а до науки, зокрема до філософії.

Для встановлення істини варто звернутись до історії створення афоризмів та розглядати її в двох аспектах: походження слова «афоризм» як поняття і як жанр. Афоризм як «слово» відоме з давнини. Афоризмами (від грец. aphorismos - визначення, розмежування ) назвав грецький вчений Гіппократ близько 400 років до н.е. свій медичний трактат про симптоми та діагнози недуг, мистецтво їх зцілення тапопередження. Цей трактат починався відомим афоризмом: «Життя -коротке, мистецтво - вічне». Отже, історія афоризму як «слова» не викликає полеміки, але як жанру - не має одностайності.

Афоризм як літературний жанр з'явився після появи в Іспанії книги Бальтасара Грасіана «Кишеньковий оракул» (1647), яка вміщувала 300 правил-порад житейської мудрості. Поступово цей термін проникає в інші літератури світу і означає «короткі висловлювання». Тому деякі дослідники вважають, що історія афоризму як жанру розпочинається саме з цього часу. Однак існує й інший погляд: про ідентичність слова «вислів» та «афоризм» [1:47]. Справді, якщо розглядати давні вислови мудреців та сучасні афоризми, то вони мають однакові жанрові особливості, а саме: певне авторство, мудрість думки та глибина змісту, смислова завершеність, образність, стислість. Тобто є всі підстави вважати, що афоризм і вислів - це один і той самий жанр, тобто афоризм - це сучасний вигляд вислову, вислів -це минуле афоризму. Тому багато науковців схильні до того, що афоризм як жанр існував набагато раніше, тобто історія висловів - це історія афоризмів.

Існують дані про те, що вислови існували в Єгипті вже з третього тисячоліття до н.е. Древньоіндійські та древньокитайські пам' ятки релігії та літератури також містять багато прикладів прекрасних за формою та глибоких за змістом афоризмів. Тобто обидва ці поняття як «вислів», так і «афоризм» належать до єдиного жанру літератури, відрізняючись лише стилістикою та широтою тематики, а тому починати історію афоризму як жанру доцільно саме з того часу (Ш-П тисячоліття до н.е.). Наприклад: «Государ, що човен, а народ, як вода: може нести, а може й втопити. Хто не пам 'ятає минулого, засуджений на повторення його». (З книги китайських канонів «Шуцзин». Улюбленим жанром, доведеним до досконалості і в поезії, і в прозі був афоризм у мислителів Древньої Греції: Піфагора, Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Плутарха: «Людство володіє прекрасними мудрими висловами, на яких нам варто вчитися» (Геродот); «Свари друга наодинці, хвали - публічно». (Солон): «Бути хорошою людиною - означає не тільки не робити зла, але й не бажати його іншим»(Демокріт); «Цінуй справедливу людину більше, ніж свою рідну» (Антисфен). Зразком для наслідування, залишеним людству у спадок, є вислови древньоримських філософів: Марка Аврелія, Катона, Публія Сіра, Сенеки: «Заглянь в середину себе: там в глибині душі єджерело добра, яке ніколи не вичерпається, якщо ти сам не перестанеш розкопувати його» (Марк Аврелій). Саме світ еллінізму випрацював формальні та стилістичні прийоми афоризмів.

Одним із багатющих джерел афоризмів було і залишається Святе Письмо. Підвищена схильність до афористичної мови простежується в старозавітних текстах царя Соломона, Псалтирі, книгах великий пророків Ісаї, Єремії, книзі «Евклезіаста». Переважна більшість новозавітних афоризмів походить від Євангелії від Матвія та апокаліптичних текстів: «Мудрість увійде до серця твого і буде приємне знання для твоєї душі» (Біблія. Книга притч Соломонових).

Першим зразком європейської афористичної традиції вважаються вже вищезгадані «Афоризми» Гіппократа, але найбільшого розквіту та смислової витонченості афористична література Європи досягла в епоху Відродження. Звернення до людини як вищої форми буття, людини-творця, ідеалу краси та гармонії було сферою афористичної творчості Леонардо да Вінчі, Мікеланжело, Еразма Роттердамського, Сервантеса, Боккаччо, Шекспіра: «Посада людини часто змінює Тї мораль» (Сервантес); «Слідуй голосу розуму, а не гніву» (Шекспір). Особливого поширення набула вона в епоху класицизму (Паскаль, М. де Монтень, Ларошфуко).

Подібно до великих художніх творів тематика афористичної творчості надзвичайно широка. Можна впевнено сказати, що вона універсальна та всеохоплююча, як і саме життя, але центром уваги афоризмів завжди була і залишається людина.

Що стосується української афористики, то античні та біблійні висловлювання, які увійшли в «золотий фонд» світової культури, наше національне мовне середовище підпорядкувало своїй фонетичній та граматичній системам, однак залишила за ними ті значення, які вони мали в мовах-першоджерелах. Діяльність поетів, письменників, відомих суспільних лідерів дала «путівку в життя» багатьом літературним афоризмам, які разом з висловами із світової художньої літератури та багатющої власної сформували ядро фонду української афористики: «Мужицька правда є колюча, а панська на всі боки гнуча» (І. Котляревський); «Красен труд, хоч рясен піт». (М. Рильський); «Захочеш - і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила» (Олег Ольжич); «Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі» (Ліна Костенко»; «Бог спостерігає за людиною з її серця» (В. Черняк).

Афористичність мовних засобів є невід'ємною рисою таких пам'яток Києво-руської доби, як «Слово о полку Ігоревім», «Моління Даниїла Заточника» та «Поученія» Володимира Мономаха, класичних висловлювань І. Котляревського, С. Руданського, Л. Глібова, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Ірини Вільде, Д.Павличка, Ліни Костенко, В.Крищенка та багатьох інших авторів: (Без правди - горе» (Т. Шевченко); «Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величнішим путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний. Так з передвіку було і так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростимуть терни» (Леся Українка).

Літературні афоризми нерідко фігурують як і самостійний жанр, частіше ж - це висловлювання героїв п'єс, мораль байок, віршові уривки, які набувають самостійного значення. Тобто творчими витоками таких афоризмів, з одного боку, є твори, монологи героїв чи персонажів яких з часом за різними мотивами виокремилися та стали стійкими. З іншого боку - це висловлювання індивідуально-творчого походження, судження та думки вчених, письменників чи художників, які не є фрагментом того чи іншого літературного твору, а створені спеціально. Звичайно, що такі твори тільки тоді стають афоризмом, коли прийняті та широко засвоєні літературною мовою.

Тематика наших національних афоризмів дуже різноманітна, адже на них лежить відбиток епохи, яка їх народила, відображено характер історичних умов, в яких ця епоха розвивалась, охоплюють часто політичні та філософські проблеми, трактують морально-етичні норми, стосуються побутових ситуацій, нерідко мають гострополітичний зміст. Фактично охоплюють всі сфери діяльності людини, нерідко суттєво впливаючи на них, а інколи і на хід історичних подій. Періоди максимального розвитку афоризмів співпадають з переломними історичними подіями в житті нашого суспільства, часто з загостренням цих подій: «Народна влада, але не кожен народ може її витримати» (В. Чемерис); «Ніхто не командує так народом, як його слуги» (В. Чемерис»; « Якщо влада не може врятувати від злиднів, час рятувати країну від влади» (М. Михальченко); «Звісно, що ми йшли не туди, зате ніхто не скаже, що відступали» (Ф. Бондар).

Виховна роль їх незаперечна: розширюють світ духовних запитів людини, формують її моральні переконання. Сила афоризму - в досконалому підборі виразних слів, в умілому поєднанні окремих, актуальних явищ життя в загальні принципи, в домінуючі ідеї. Знанняафоризмів, вміле користування ними є ознакою високої мовної культури, збагачує та прикрашає людину: «Вища освіта в душі людини - це її совість» (О. Воля); «(Життя людського строки стислі, немає часу на поразку» (Ліна Костенко»; ««Найкраща відповідь та, яка припиняє подальші запитання»(А.Коваль); «Розум невичерпний в створенні понять, як мова невичерпна в поєднанні слів» (О. Пушкін».

Останній афоризм відбиває одну з основних цінностей творів малих форм: вміння автора правильно поводитись зі словом, вміння виявити всі його грані та відтінки, звукові особливості, інтонацію. Це вміння примусити його, слово, нести саме те смислове та психологічне навантаження, яке з найбільшою точністю може передати думку. Сила та яскравість афоризму, без сумніву, залежить від кількості використаних в ньому слів: чим їх менше, тим виразнішим є вислів: «Іди - і обрій розшириться»; (Д. Арсенич); ««Людина - насамперед добродій» (В. Стус»; Окрасою речення є думка» (Є. Ященко); ««Народ -це велика дитина» (В. Черняк); «Множити краще, ніж ділити» (С. Крижанівський).

Так, слово здатне викликати в нас і певні емоції, і певні уявлення, і певні асоціації. Тому надзвичайно важливо, щоб слово в такому розумінні в повній мірі реально відповідало суті висловлюваного. Гранична економія слова та глибина змісту надають висловам своєрідної неповторності, підсумкового роздуму, мудрості думки. Справді навіщо розбавляти думку, коли можна її зберегти в концентрованому вигляді? Мистецтво афоризму саме в тому й полягає, щоб найглибші думки висловити мінімальними словесними засобами та викликати відповідну реакцію читача, спонукати його дотворити образ, домалювати в своїй уяві картину у всій повноті та багатстві кольорів.

Писати чи говорити короткою, лаконічною мовою - справжня висока майстерність, словесне мистецтво. Таким спосіб передачі думки дає відчуття щільності, пружності, наповненості змістом, примушує читача чи слухача активно думати, а потім часто і діяти. Завершеність афоризму скоріше всього формальна, адже як відомо, будь-яка думка -діалогічна, в афоризмах вона є настільки напруженою, що прагне вийти за межі форми, тобто стати реплікою, провокуючи читача до певної дії, викликаючи відповідну думку чи емоцією чи навіть якийсь вчинок. Саме тому, «жанр розцвітає в революційні епохи, втілюючись у лозунгах політичних битв та ідеологічних дискусій, та міліє, колигосподарює «міщанський спокій» [Коряковцкв 2002: 63]. А щоб такий вислів став твором літератури, його треба ще красиво оформити художньо-стилістичними засобами.

В афоризмі мова просто зобов' зана не тільки слугувати висловленню думки, а й робити це так, щоб сама форма висловлювання ставала рівноцінною змістові. Тому в літературному афоризмі слово по-особливому вправляється у виявленні своїх багатств. Тільки тоді афорист, можна сказати відбувся, якщо він вміє примусити читача не пробігати поглядом по твору, як інколи це буває при читанні романів, повістей чи оповідань, а застрявати, спотикатись на кожному з афоризмів. Спіткнувся, подумав, пішов далі: «Любов - це насамперед відповідальність, а потім вже радість, насолода» (В.Сухомлинський); «Життя - найбільше з див» (Б. Шоу); «Слуги народу - хазяї життя» (Ю.Рибников); «(Лише на рідній мові поезія має віщу силу» (В. Стус). Саме такі афоризми відзначаються глибинною семантикою, самостійністю, схильністю до синтезу явищ, несуть у собі величезний заряд думки, володіють незаперечною переконливістю та силою. Справді, мале, але яке значуще, саме тому вони просто приречені жити довго. Отже, підсумовуючи, можна сказати, що літературні афоризми мають кілька визначальних ознак: перша — основна ознака -активізація мислення чи якоїсь дії слухача чи читача. Головне, що афоризми не тільки не пригнічують самостійної діяльності розуму, а навпаки, викликають її, змушують читача приходити до нових неочікуваних думок; друга ознака - вірний, точний, правдивий погляд на проблему, яка порушується; третя — узагальненість. Афоризм виникає як результат синтезу багатьох фактів та міркувань. Узагальнюючи, він сприяє глибині та правдивості думки; четверта — лаконічність, стислість. Гранична короткість викладення надає афоризму загадковості, привертаючи до нього увагу та сприяючи запам'ятовуванню; п'ята - завершеність думки, підкреслює здатність афоризму до самостійного існування; шоста ознака - чіткість, відточеність думки, виграненість, гранична точність, виразність, доведена до довершеності; сьома - художність. Афоризм повинен бути не лише мудрим, але й красиво оформленим, тобто красиво «виглядати» і відповідно красиво звучати і це досягається застосуванням різних художньо-стилістичних засобів. Народжений дотепністю, крім мудрості думки та глибини змісту, він має ще поєднувати в собі вишуканість форми та красу.

Тому літературному афоризму можна дати таке визначення: афоризм - це глибока узагальнена думка певного автора, яка прагне до істини, яка висловлена в гранично лаконічній, витонченій та високохудожній формі, подеколи несподівано парадоксальній. Це міні-словесний шедевр, сплав розуму та краси. Кожне слово займає в ньому постійне місце, жодного з них не можна ні вилучити, ні додати. Саме з цієї причини афоризми складно перекладати, як і прислів' я «вони своєрідні та чинять спротив при перенесенні на чужий грунт. Буквальний переклад - слово в слово - може їх згубити» [Маршак 1971: 402].

Отже, для літературного афоризму характерна глибока змістовність, сформульована естетично бездоганно. Переконливість афоризму досягається використанням таких стилістичних фігур, як антитеза, гіпербола, метафора, ритмічні елементи, рима, синтаксичний паралелізм тощо. Важливо відзначити, що всі елементи мовної структури повинні бути органічними в самій системі мови чи фрази. Іншими словами, стильові відрізки, композиційні та ритмічні типи мови повинні бути взаємопов' язаними, повинні створювати єдину та цільну динамічну конструкцію. Щодо крилатих слів, то згідно з українською літературною енциклопедією вони теж можуть бути афоризмами [Україн. Літерат. Енциклопедія 1981, 1: 101]. Однак, звернувшись до збірників крилатих слів, бачимо, що складаються вони в основному з дуже коротких загальновідомих висловлювань античного, біблійного, фольклорного, літературного походження. Тобто це - сталі влучні формули окремі слова, переважно вислови окремих осіб, назви образів, явищ із легенд та міфів, з Біблії, з історії, імена епічних та літературних персонажів, що зберігають свою інтертекстуальність. Найдавніші зафіксовані крилаті слова належать давньогрецькому поету Гомеру, згодом його досвід поглиблювали письменники, мислителі, філософи: «Мислю, отже існую» (Р.Декарт). «Зазвичай мають вигляд цитати, що втратила зв' зок із першоджерелом, рухливі, на відміну від афоризмів, прислів'їв» [Літературознавча енциклопедія 1981: 532]. Це, як правило, окремі слова та словосполучення, які відірвавшись від тексту, вживаються як усталені фразеологічні одиниці мови в узагальненому метафоричному значенні для надання тексту експресивного забарвлення: Ярославна - втілення вірності, Дульсінея - обожнювана жінка (часто вживається іронічно), Лаура і Петрарка - символізує глибоке, самовіддане кохання, Юда - зрадник, Геркулес - сильналюдина. Усі крилаті вислови, на відміну від інших фразеологічних одиниць, мають точно встановлене джерело походження: «всетворяща любов» (Т. Шевченко), «доброокий чоловік» (В.Стус), «блудний син» (Біблія), «на сьомому небі» (Аристотель), «авгієві конюшн» (Сенека).

Таким чином, це можуть бути «уламки» речення, які в комунікативному акті використовуються для кваліфікації певної ситуації: «дорогою ціною» (Коцюбинський); «з корабля на бал»; «близька мить перемоги» (Пушкін); чи для персональної характеристики: «геній чистої краси, плем'я молоде, незнайоме» (Пушкін). Висловлювання такого зразка не можуть бути афоризмами, оскільки, по-перше, характеризуються логіко-синтаксичною незавершеністю, по-друге, в комунікативному акті вони можуть виконувати лише супровідну функцію оцінки, коментування, тощо.

Афоризми за своєю архітектонікою мають, як правило, двочленну форму. В першій частині висловлюється думка, в другій -подається висновок - часто оцінка думки в авторській інтерпретації. З прикладів видно, що крилате слово на відміну від афоризму не має завершеного висновку. Це начебто половина афоризму, скоріше поняття, ніж судження. Крилатий вислів може складатися лише з одного слова: наприклад, Апостол (Біблія) - провідник нових ідей, аргонавти (Гомер) - першовідкривачі, тоді як мінімальна кількість слів у афоризмі - двоє: «Борітеся - поборете!» (Т. Шевченко); «Знання -сила» (Ф. Бекон). Не має крилате слово також і свого самостійного значення, а завжди асоціюється з тією ситуацією, в якій виникло. Саме з цієї причини збірки крилатих слів друкуються з відповідними поясненнями. Як відомо, афоризми не мають в цьому потреби.

Отже, крилаті слова слід вважати самостійними літературними термінами, а тому вони є об' єктом дослідження фразеології. Роль їх, як і афоризмів, надзвичайно велика в мові, особливо в риторичних, публіцистичних, художніх текстах. Мають прагматичну цінність як елемент діалогу, роздуму, опису. Додамо: як термін крилате слово окреслив німецький філолог Г. Бюхман у книзі «Крилаті слова» (1864). Найвідоміші з них зафіксовані у збірниках «1000 крилатих виразів української літературної мови»(1964), «Крилаті вислови в українській літературній мові» (1975) Алли Коваль та В.Коптілова, «У світі крилатих слів» (1976) В. Коптілова, «Крилате слово» (1983) Алли Коваль та ін.

Література: Літературознавчий словник 2006: Літературознавчий словник-довідник. - К.: Вид. центр «Академія», 2006.; Коряковцев 2002:

Коряковцев А.Карнавал языка. Екатеринбург, Урал, 2002, №3.; Маршак 1971: Маршак С. Собр. соч.: В 8 т. - М., 1971. - Т. 6.; Українська літ. енциклоп. 1988: Українська літературна енциклопедія У 5 т. - Т.1, К., 1988.; Літературознавча енциклопедія: У 2-х т. [автор-укладач Ю. І. Ковалів]. - К.: Видав. центр «Академія», 2007.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

О І Крупко - Афоризми в системі творів малих форм