Н Й Червиш - Вісникльвівського університету - страница 1

Страницы:
1  2 

VISNYK

OF THE LVIV UNIVERSITY

ВІСНИК

ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Series Sociology  Серія соціологічна

Issue 4   Випуск 4

Published since 2007   Виходить з 2007року

Ivan Franko National University of Lviv

Львівський національний університет імені Івана Франка

РЕДАКЦІЯ:

Н. Й. Червиш - голова редколегії О. Б. Демків - відповідальний редактор

В. В. Середа - науковий редактор В. I. Сусак - науковий редактор Т. С. Бурейчак - відповідальний секретар

Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет імені Івана Франка Вісник Львівського університету. Серія соціологічна. - 2010. - Вил. 4. - 312 с.

Зібрано статті з актуальних питань історії та теорії соціології, соціологічних досліджень посткомуністичних трансформацій у політичному та соціокультурному вимірах. Для науковців, викладачів, студентів.

Visny k of Lviv University. Series Sociology. - 2010. - Is. 4. - 312 p.

The fourth issue consists of articles dealing with the problems of history and theoiy of sociology as well as with empirical studies on postcommunist transformations in political and socio-cultural dimensions. For scholars, teachers and students.

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

д-р соцюл. наук, академік АПН України, проф. В. С. Бакіров (Україна); д-р соціології, проф. К. Вудз (Польща); д-р філос. наук, проф. Є. І. Головаха (Україна); д-р іст. наук, проф. Я. Й. Грицак(Україна); д-р політ, наук, проф. В. М. Денисенко (Україна); д-р іст. наук, проф. Л. О. Зашкільняк (Україна); д-р філос. наук, проф. А. Ф. Карась (Україна); д-р соцюл. наук, проф. Н. В. Коваліско (Україна); д-р соціол. наук, проф. Н. В. Костенко (Україна); д-р соціол. наук П. В. Кутуєв (Україна); д-р соціол. наук, проф. О. Д. Куценко (Україна); канд. психол. наук В. С. Мали (Росія); д-р соціол. наук, проФ ІА. М. Маюзвецький((Україна); д-р соціал. психології О. Маланчук (США); д-р філос. наук, проф. В. П. Мельник (Україна); д-р соціології, проф. М Наджафізадег (США); д-р соціол. наук, проф. Ю. Ф. Псковський (Україна); д-р соціол. наук, проф. В. М. Шча (Україна); д-р філос. наук, проф. А. О. Ручка (Україна); д-р соціол. наук, старший наук, співр, О. Г. Стегяій (Україна); д-р соціології, проф. В. Дж Стейплз (США); д-р соціол. наук, проф. Н. Й. Червиш (Україна); д-р соціол. наук, проф. Ю. І. Яковенко (Україна).

EDITORIAL BOARD

Chemysh Nataliya (edttor-m^hief), Demkiv Oleh (responsible editor), Sereda Vlktoriya (editor), Bureychak

Tetyana (responsible secretary), Susak Viktor (editor), Bakirov W, Denysenko Valeriy, Golovakha Yevhen, Hrytsak Yaroslav, Karas' Anatolij, Kovalisko Nataliya, Kostenko Natalry a. Kutsenko Olga, Kutuev Pavlo, Magoun Vladimir (Russia), frfakovets'kyj Adaml, Malanchuk Oksana (USA), MePnyk Volodymyr, Najanzadeh Mehrangiz (LISA), Pachkovs'kyj Yurij, Picha Volodymyr, Ruchka Analoliy, Staples William G. (USA), Stehnij Olexandr, WudzKatarzyna (Poland), Yakovenko Yurij, ZashkiPnyak Leonid.

Адреса редакційної колеги*: Львівський національний університет імені Івана Франка, історичний факультет, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна. Тел. + (38) (032) 239-42-80 E-mail: sociology_chair@yahoo.com

Editorial office address:

Ivan Franko National University of Lviv. History Faculty, I Universytetska Str„ 79000, Lviv, Ukraine Tel.+ (38) (032) 239-42-» E-mail: sociology ct__-<iji

Відповідальний за випуск О. Демків

Друкується за ухвалою Вчетх Львівського національного університету

Зареєстровано Міністерсті Свідоцтво про державну реєстрацію серів KB 16 МЫ

Перереєстровано як фпове вщяввва It (Постанова Президії ВАК Уграями Л

О Львівський кмаатшшшЛ-щ

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ

Серія соціол. 2010. Вип. 4. С. 155-164

V1SNYK LVIV. UNIV. Ser. Socio!. 2010. Is. 4. P. 155-164

УДКЗ 16.422

ШЛЯХИ ЗАВЕРШЕННЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

С. С. Яремчук

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, вул. Коцюбинського, 2, м. Чернівці, 58012, Україна, serg. doc. cv(a).gmail. com

У статті проаналізовано дискурс завершення трансформаційних процесів в ук­раїнському суспільстві у контексті подолання соціальної аномії та розвитку демок­ратії. Особливу увагу звернено на чинники, які стоять на заваді побудови в Україні справжньої демократії. Наголошено на ключовій ролі еліти в соціальному розвитку. Зазначено, що трансформаційні процеси R Україні йдуть відповідно до тих передбачень, які сформулювала Н. Паніна ще в середині 1990-х років.

Ключові слова: трансформація, демократія, соціальна аномія, еліта, соціальні зміни, традиціоналізм, авторитаризм.

Характерним для розвитку вітчизняної соціології доби незалежності став аналіз суспільства у контексті трансформації. Ця проблематика сфокусована на вивченні сус­пільств посткомуністичного простору в зіставленні з основними трендами сучасних соціальних змін у глобальному та локальному вимірах.

Українське суспільство, як частина радянського, увійшло у період трансформації невдовзі після приходу до влади у Радянському Союзі М. Горбачова (1985). Спочатку тогочасні керівники СРСР бажали лише часткової модернізації велетенської держави. Вважалося, що достатньо лише усунути тотальний вплив комуністичної партії та бю­рократично-адміністративних перепон, і настане покращення. Але реальність транс­формаційних процесів виявилася жорстокішою. Соціальні зміни набирали стрімких обертів і призвели до руйнування соціалістичного блоку, а згодом і Радянського Союзу та його системи соціальних інститутів.

Унаслідок цього, розвиток вищеописаних суспільств набув рис соціальної аномії - стану відсутності загальнозначущих норм поведінки і взаємодії або цинічного їх ігнорування [1, с. 185]. Водночас метою трансформації була проголошена ліберальна демократія. Отже, основна дискусія щодо питання закінчення трансформації полягає •тому, що вважати цією межею - подолання соціальної аномії чи побудову демократії. Подолання аномії пов'язане зі створенням нової ціннісно-нормативної системи суспіль­ства та запровадження чіткої системи соціального контролю. А побудову демократії ■еобхідно розглядати у двох ракурсах: проведення інституційних демократичних сус­пільних змін; і, відповідності нових Інституцій загальноусталеним нормам демократії —рівню свободи, рівню життя та можливостям впливу на владу.

©Яремчук С. С, Отже, мета цієї статті - проаналізувати нинішній етап розвитку українського суспільства в контексті основних викликів і проблем.

Як зазначено вище, усі держави посткомуністичного простору обрали метою своєї трансформації демократію. Відтак, їхній поступ на цьому шляху мав суттєві відмінності Деякі держави протягом 1990-х pp. змогли створити демократичні соціальні інститути, які відповідають "старим демократіям" і долучитися до їхньої спільноти через вступ до НАТО і Євросоюзу (країни Центральної та Східної Європи, Прибалтики). Деякі - призупинили демократичні процеси ще на стадії інституційних змін, обравши шлях авторитарних суспільств (Білорусь, країни Середньої Азії). Отож, ключовим критерієм закінчення трансформації можна вважати подолання аномії.

Найпотужніша з посткомуністичних країн, спадкоємиця Радянського Союзу -Російська Федерація, на думку більшості аналітиків, закінчила трансформацію на початку XXI ст., у період президентства В. Путіна. Російське суспільство інституційно зазнало суттєвих змін: воно має більшість атрибутів демократичного суспільства і її еліта заявляє про побудову в Росії демократії. Водночас така позиція не підтверджена думками зарубіжних експертів, які вказують, що російське суспільство поступово відходить від демократичних принципів, перетворюючись на авторитарне. За даними організації Freedom House у 2007 p. Росія потрапила до розряду "держав із вкоріненим авторитарним стилем керівництва" [2]. У доповіді цієї організації зазначено, що уряд Росії (як і Китаю) намагається використати силу ринку, водночас зберігаючи закриту політичну систему. Складається ситуація, подібна до колишньої радянської, коли керів­ництво Радянського Союзу заявляло, що лише в його країні існує справжня "народна" демократія, а у всіх інших - "буржуазна". Отже, не відмовляючись від демократії як такої, Росія будує свою, "особливу" демократію.

Деякі аналітики стверджують, що Україна також завершила перехідний період. Зокрема О. Куценко вказує, що трансформація Росії й України відбулася, передовсім як відхід від моністичної командно-адміністративної системи відносин, як подоланих хаотичної динаміки фази переходу і виникнення нових структурних, культурних і діяльнісних сутностей, що наближають ці суспільства до характеристик суспільств, заснованих на ринкових засадах. При цьому, суспільства України і Росії вийшли із трансформаційних процесів різними, утверджуючи власні форми суспільних відносин і незбіжні "коридори" подальшого розвитку. Водночас вона зазначає, які суспільства, що виникають у результаті трансформації, поки мають неусталений "посткомуністичний" їаражтер, їх активний рух триває, але вже на нових фазах узгодження, стабілізації, кон-am тшпі інститутів і практик, що проявили себе як найуспішніші за нових суспільних і(3.с. 25].

мірою можна погодитися з тим, що трансформаційний період в Україні У ній, як і в Росії, створені нові інституції, характерні для демократичного розвивається ринкова економіка. Керівництво України постійно заявляє і демократії та про стратегічний вектор європейської інтеграції. Більше r p. Freedom House вперше визнала Україну "вільною" країною [3, с. 27], ау їтЗИҐ р. оа стінка знову була підтверджена [2]. Це свідчить про значний пос-щш§даванет жшжргпїї. Водночас, за результатами досліджень Інституту соціології

НАН України, у 2007 р. лише 8% дорослого населення країни дали позитивну відповідь на запитання: "Чи є в країні демократія?" [4, с. 4]. Ці дані, своєю чергою, ставлять під сумнів деякі оптимістичні прогнози та вказують на проблематику демократичного розвитку українського суспільства, яка, насамперед точиться навколо питання: "Що заважає українському суспільству стати справді демократичним?".

Водночас для України відкритим залишається питання подолання соціальної аномії. Особливість українського суспільства полягає в тому, що воно рухається у демократич­ному напрямку і за рівнем демократії випереджає Російську Федерацію та деякі держа­ви колишнього Радянського Союзу. При цьому закріплення і легітимація соціального устрою ще не відбулася. Отже, з огляду на те, що українське суспільство ані дійшло до демократії, ані зупинилося на цьому шляху, можна припустити, що трансформаційний період в Україні наразі триває і проходить переломну межу.

Перш ніж перейти до розгляду проблематики перехідного суспільства в Україні, необхідно пригадати деякі риси радянського суспільства, оскільки вони дуже суттєво впливають на сучасний розвиток. У словах російського соціолога Г. Батигіна, сказаних ще у 1988 p., міститься пророчий зміст: "Друга половина 80-х років увійде в історію як досвід відновлення суспільства й людини, досвід відновлення соціології. Чим за­кінчиться досвід, поки не відомо. Все залежить від того, як скоро ми прийдемо від людини, яка пристосовується, до людини вільної, як скоро створимо правову державу, засновану на суверенітеті особистості. Легко сказати: "Треба по краплі вичавлювати з себе раба". А якщо раб не бажає вичавлювати із себе свою сутність, хоче розчинитися в масі, стати "продуктом середовища" і ненавидить усіх, хто це середовище не прий­має? Так чи інакше, забрати адміністративно-бюрократичні бар'єри недостатньо. Для формування політичної культури й етики, заснованих на особистій відповідальності й особистому виборі, потрібні роки й десятиліття, оскільки суспільні відносини в нашій країні значною мірою характеризуються рисами докапіталістичних формацій, що приймають обличчя соціалізму. Немає сумніву в існуванні елементів східної деспотії, родових зв'язків, сімейних політичних кланів. У разі відсутності ринкової економіки й відповідної правової системи суспільні відносини, засновані на насильстві, обов'язково будуть відтворюватися. Як шестірня призначена для механічної передачі "моменту", так і людина звикла бути бездумним виконавцем або начальницьких вказівок, або забобонів юрби. Більше того, людям-гвинтикам необхідний "дорогий й улюблений вождь і учитель": свобода нестерпна для того, хто звик коритися "загальному". Він просить, ні, вимагає взяти назад свободу, а натомість - указати загальну істину й правильний шлях" [5, с. 30].

Схожі думки висловлюють і сучасні українські соціологи, зокрема директор Інс­титуту соціології НАН України В. Ворона, який зазначає, що об'єктивними основами демократії є: рівень розвитку продуктивних сил, громадянського суспільства і культури населення, і навіть при масовій підтримці демократії і за наявності політичної волі еліти суспільства, її реальна побудова далеко не завжди виявляється успішною і навіть можливою [4, с. 7].

Отже, ключовим питанням аналізу трансформаційного суспільства є його цінніс­но-нормативна система, на якій грунтуються соціальні інститути. І якщо Г. Батигінговорив про характерність докапіталістичних ознак для радянського суспільства, то сучасні соціологи вказують на подіопі тренди щодо пострадянського суспільства. За словами О. Зинов'єва воно дивно поєднує властивості соціалізму радянського періо­ду, західного капіталізму та феодалізму, Є. Головаха називає його "неостановим" або "неофеодальним станом", Ю. Мєлков для опису сучасного українського суспільства вживає термін "Нове Середньовіччя" [6, с. 183-184].

Ці тези підтверджуються й емпірично. Серед найхарактерніших ознак сучасного життя в Україні, за даними омнібусу-2007 p., перші місця займають: хабарництво і корупція (51,3%), невпевненість у майбутньому (43,3%), політична нестабільність (43,3%), розвал економіки (40,3%), зубожіння населення (32,2%), екологічні проблеми (27,8%), безробіття (26,3%). Водночас серед найважливіших проблем були названі: підвищення загального рівня зарплат, пенсій, стипендій (61,4%), боротьба з корупцією (61,1%), боротьба зі злочинністю (52,8%), зниження цін на продукти і товари першої необхідності (50,3%), зменшення плати за квартиру і комунальні послуги (49,7%) [7. с. 468-469].

Вищенаведене свідчить про дисфункцію таких ключових соціальних інститутів, як держава та економіка, а також про відмову легітимації вищеописаних явищ. Більшість громадян вважають корупцію і бідність несправедливими і не погоджуються з тим, що вони мають стати нормою. Лише 16% респондентів активно включилися в нове життя і вважають його природним, а 37,6% - не бажають пристосовуватись до теперішньої ситуації і 32,5% - перебувають в постійному пошуку себе [7, с. 472].

Продовжуючи логічний ряд, зауважимо, що тип і структура суспільства найбільше детерміновані особливостями його еліти. Більшість людей в Україні вважають, що їхнє життя дуже (34,8%) та достатньою мірою (38,3%) залежить від того, хто складає прав­лячу еліту [7, с. 472]. Відповідно, ми не можемо обійти увагою питання формуванні еліти в Україні.

Основу нової української еліти утворили представники "номенклатури" радянсько­го часу, яка складалася з вищих верств партійної, державної, господарської та військової бюрократії. Ця "номенклатура" вважалася охоронцем радянської тоталітарної системи. Поки історія Радянського Союзу була наповнена катаклізмами - революціями, війна­ми, репресіями тощо, "номенклатура" зберігала вірність своїм ідеалам і була доволі мобільною. XX з'їзд КПРС (1956 р.) наніс перший значний удар по "безгрішності" "номенклатури". У подальшому вона все більше розкладалася - відходила від своїх принципів, ставала амбівалентною, зокрема, почала сприймати державну власність хх свою корпоративну, набиралася пільг і привілеїв тощо. До того ж вона втратила напшню мобільність, фактично перетворившись за закриту касту людей, які "займали посади" до глибокої старості. Коли свого часу М. Горбачов очолив СРСР, йому було 51 роки і він був наймолодший серед членів Політбюро. На Заході тогочасну владу в СРСР називали "геронтократією", а сам період із середини 60-х до середини 80-х pp. XX ст. - отримав назву "застій".

Стара "номенклатура", в силу свого конформізму, першою відкинула всі комуніс- | і і цінності, заявивши про підтримку незалежності, демократії та ринкової Водночас вона долучилася до процесу привласнення державної власності, І

HOCT1зайнявши своє місце у глобальній буржуазії. Парадокс полягає в тому, що ті, хто охоро­няв устої радянського суспільства і державну власність, виступаючи проти "капіталіс­тичного Заходу", очолили процес первинного накопичення капіталу і стали першими капіталістами.

Також зазначимо, що і в Радянському Союзі були соціальні інституції та соціальні групи, які, попри політику насильства, не поділяли радянську ідеологію та сповідували інші цінності. До них можна віднести релігійні організації, дисидентський рух, а також злочинність, яка мала свою потужну субкультуру і нормативну систему. Тому другим потужним джерелом пострадянської еліти стала злочинність. Вона ніколи не вірила у "міфи" комуністичної пропаганди, мала значний потенціал і власну нормативну систему, чого бракувало старій "номенклатурі". Третім джерелом формування еліти стали найактивніші пересічні радянські громадяни. Російський політик А. Чубайс так сформулював кредо пострадянської еліти: "Якщо ти нахабний, сміливий, рішучий і багато чого знаєш - ти отримаєш усе" [6, с. 186]. Отже, пострадянська еліта в Україні об'єднала в собі дуже різних людей, інтереси яких, приховувані за демократичною ри­торикою, спрямовані на забезпечення власної гегемонії в системі влади та власності.

На думку Г. Грабовича, сталася історична трагедія, трагедія, ще й досі повністю не усвідомлена. Народ, який зрештою є ще й електоратом, проголосував за цілі тих, для кого українська справа дійсно була справою життя і смерті; проте він надав владу не їм, а тому самому суспільному класові, який правив Україною за радянського періоду і в той час проводив політику, ворожу всьому українському. Можливо, що деякі люди у номенклатурі відчували потребу у створенні справжньої нової України, але, об'єктивно кажучи, вони були не здатні очолити цей клас. Не в останню чергу тому, що українську номенклатуру готували для втілення рішень "Союзного Центру", а не для прийняття незалежних рішень, тим більше - у незалежній державі [8, с. 268].

Відтак, один із вирішальних чинників гальмування демократії українського сус­пільства, збереження його "радянськості", пов'язаний із тим, що в Україні після прого­лошення незалежності, на відміну від країн колишнього "соціалістичного табору" (НДР, Угорщина, Польща та ін.) та Прибалтики не була проведена люстрація або ротація комуністичної "номенклатури ", тобто вона не була усунена від влади. Натомість вона була "посилена" злочинцями та злочинною субкультурою. У 2006 p., заданими моніто­рингу Інституту соціології НАН України, більше третини населення вважало, що значну роль у житті українського суспільства відіграє "мафія, злочинний світ", більше чверті вказали на значну роль "службовців держапарату - чиновників" [4, с. 4-5].

Як наслідок, сучасна еліта і влада в Україні сприймається більшістю населення негативно. На питання омнібусу-2007 p.: "Яким із наведених нижче слів Ви б харак­теризували уряд у нашій країні?", найбільше людей обрали варіанти - корумпований (57,8%), бандитський (43,6%), бюрократичний (37,1%) [7, с. 472]. Лише 4,4% респон­дентів влаштовує теперішній суспільно-політичний лад, а більшість людей вважають, що його потрібно змінити радикальним шляхом (41,5%) або поступово покращувати реформами (37,4%) [7, с. 473].

Негативне ставлення і недовіра до влади характерна для усього періоду незалеж­ності, незважаючи на конкретні прізвища. Але найбільш негативні оцінки з 2000 р. булиотримані в результаті опитування, проведеного центром імені О. Разумкова в грудні 2008 р. [9]: 85% громадян упевнені, що країна розвивається в неправильному напрямі: на запитання про те, що в нас поліпшилося, починали поводитися агресивно.

Водночас ставлення до політиків переноситься на ставлення до тих державних інституцій, які вони представляють, а низький рівень довіри до всіх гілок влади є ознакою слабкої легітимності держави. Це зумовлено тим, що державні інститути виявляють байдужість до соціальної ситуації, яка характеризується зниженням рівня життя більшості населення України. Якщо говорити про оцінку дій органів влади в контексті кризи, то громадяни вважають, що центральна влада займається переважно її поглибленням. Людям не подобається той стан конфлікту влади з владою, який вкрай негативно впливає на їхнє життя.

Наслідком діяльності еліти та спровокованих нею аномічних процесів, стала від­повідна модель українського суспільства, яку В. Ворона називає "кланово-бюрократич­ною напівкримінальною" [4, с. 9]. Вона являє собою трансформацію влади у власність і боротьбу між багатими за владу з дедалі більшим відривом правлячого прошарку від населення. Ця модель перешкоджає формуванню механізмів цивілізованого нагромад­ження й відтворення капіталу: приватні статки створюються багато в чому шляхом перерозподілу коштів держбюджету і порушення законності при приватизації і сплаті податків. Доходи соціальних груп, що перебувають при владі, як правило, не пов'язані зі станом реальної економіки, а механізми функціонування суспільства спрямовані не на розв'язання завдань розвитку суспільства, а концентруються на розподілі і перерозподілі державних ресурсів між елітними групами, що перебувають при владі.

Ця модель не є ринковою і виступає бар'єром для створення верстви заможних людей - середнього класу. Вона призвела до того, що протягом нетривалого часу ук­раїнське суспільство поділилося на багатих і дуже багатих та бідних і дуже бідних. Маючи близько десятка мільярдерів, Україна займає одне з останніх місць у Європі (разом з Албанією та Молдовою) за рівнем ВВП на душу населення, а саме цей показ­ник є основним для визначення соціально-економічного розвитку.

Чимало досліджень демонструють сталий позитивний зв'язок між економічним розвитком і рівнем демократії. Відповідно до марксистської тези, згідно з якою інсти­тути влади відображають його соціально-економічну сутність, головна причиннісна інтерпретація цих кореляцій полягає в тому, що демократія є радше наслідком еконо­мічного розвитку, ніж навпаки. Дослідники А. Пшеворскі та Ф. Лімонжі, розглядаючи ці кореляції, прийшли до таких висновків: у дуже бідних країнах (із річним доходом менше $1000) співвідношення імовірності перетворення автократії на демократію і імовірності перетворення демократії та автократію становить один до десяти; водночас у багатих країнах (понад $7000) трансформація автократії на демократію у 28 разів імоааршша. ніж трансформація демократії у бік автократії [10, с. 88]. Тому, починаючи С. Ліпсета, прийнято вважати, що економічна модернізація сприяє демократії, приводить до змін у масових настановах, що й підриває автократію. Ці до­лите підтвердили ту просту загальновідому істину, що бідній людині не до - вона шукає шляхи фізичного виживання. Отже, щоб побудувати демократію, створити об'єктивну передумову - підвищити рівень життя населення; бідне twtpiopi не може бути демократичним.

Ш

Нинішня незалежна Україна - продовження України радянської. В усіх відношен­нях, що мають хоч якесь реальне значення - особливо у відношенні інституцій, кадрів, цінностей, стилю культури і т.п., насправді у всьому, що сутнісною мірою стосується влади й авторитету - радянський період і його практика залишаються в основі своїй незмінними. Тому питання утвердження демократії в українському суспільстві насам­перед залежить від того, як скоро воно подолає риси "радянськості".

Демократія в Україні лише тоді зможе стати реальною, коли громадяни будуть здатні впливати на владу, тобто буде створене громадянське суспільство. Демократія не зводиться лише до виборів; вона означає і вплив населення на владу у міжвиборчий період. Цей вплив забезпечується структурами громадянського суспільства, тиском громадської думки через засоби масової інформації, через участь населення у діяльності політичних партій і громадських організацій. Якщо такого постійного впливу населення на владу немає, треба сподіватися лише на "владну милість". Оцінка можливостей громадян впливати на органи влади є ключовою характеристикою демократичного суспільства.

Наразі в соціології досить добре відомі два типи реакції на аномію: ненормативна й нормативна. Ненормативна реакція на аномію - коли відсутність норм стає нормою поведінки, тобто криза соціуму стає нормою. Психологічний стан при ненормативній реакції на аномію характеризується зростанням цинізму й екстремізму. Така реакція на аномію фактично веде до посилення аномії, що сприяє формуванню не демократичного, а анархічного суспільства.

Нормативна ж реакція на аномію найчастіше породжує розвиток аномічної де-моралізованості. В умовах тривалої відсутності нормативних регуляторів поведінки, коли багатьом здається, що в таких умовах відбутися може "усе, що завгодно", майже автоматично виникають вимоги "повернення до доброго старого часу" - традиціоналізм, інший вихід з аномічної безвиході бачиться масовій свідомості в пошуках "сильного лідера" - вождя, що знає правильні способи дії й може змусити "інших" їх виконувати - авторитаризм. Загалом ненормативні реакції на аномію в Україні проявляються значно меншою мірою, ніж нормативні.

Тому Н. ПанІна ще у 1994 р. висловила думку, що на основі аномічної деморалі-зованості в Україні досить імовірним є формування двох типів ціннісно-норматив­них підсистем: традиційно-архаїчної (заснованої на вимозі повернути стару систему цінностей) і авторитаристської (заснованої на потребі приведення до влади сильної особистості, що зможе встановити "новий твердий порядок") [11, с. 36].

На її думку, найбільш реальним є шлях традиціоналізму - повернення до архаїчно­го чи до соціалістичного суспільства. Передумови до повернення в архаїку в Україні містяться в даних, що свідчать про психологічну відособленість від інших народів, в ізоляціонізмі. По шкалі соціальної дистанції Е. Богардуса населення України відчужує практично всі національності, окрім тих, хто традиційно проживав на її території. Низька стурбованість населення небезпекою ізоляціонізму свідчить про реальну мож­ливість панування в суспільстві традиційно-архаїчних цінностей і побудові на цій основі держави, що має в основному етно-музейну цінність і виражені риси архаїчного суспільства.

С. С. Яремч

Водночас вірогідним є й повернення до соціалістичних цінностей. Хоча соціалі тична й комуністична системи цінностей більшістю населення відкидаються в пря» назві, серед населення широко поширені патерналістські настанови й переконанна.1 Вони ж дуже близькі до системи цінностей соціалістичного суспільства. Суттю патер-1 налізму є відсутність у людини особистої відповідальності не тільки за долю суспільстшж| загалом, але й за власну долю.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Н Й Червиш - Вісникльвівського університету