О О Чуб - Банківські кризи у глобальній економіці - страница 1

Страницы:
1  2  3 

ISSN 1728-4236

ВІСНИК ЖДТУ. 2011. № 4 (58)

СЕРІЯ: Економічні науки

УДК 336.71 Чуб О.О., д.е.н., проф.

Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана

БАНКІВСЬКІ КРИЗИ У ГЛОБАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ

Досліджено сутність, історію та особливості прояву банківських криз в умовах глобалізації фінансових ринків

Постановка проблеми. Одним з найбільш негативних проявів глобалізаційних процесів цілком справедливо вважається виникнення світових економічних криз. На думку експертів, криза 2008 р. є першою повномасштабною економічною кризою в умовах глобалізації, тобто першою кризою планетарного масштабу. Цілком поділяючи такі погляди, наведемо докази на їх підтвердження: висока швидкість поширення - протягом досить короткого часу (1 - 2 місяці) криза охопила більшу частину Земної кулі; географічні межі - кризові явища проявилися практично в усіх країнах світу незалежно від ступеня розвитку економіки (розвинені країни, країни, що розвиваються, слаборозвинені країни); глибина - за короткий час перестали існувати такі банківські гіганти, як Freddie Mac, Salomon Brothers; прояв кризи навіть у тих країнах, які не переживали банківських криз в останній третині сторіччя (Німеччина, Великобританія, Голландія) [1]. Наприклад, у США протягом 2008 р. збанкрутувало 23 банківські установи [2]. Ці факти підтверджують глобальний характер економічної кризи, яка зараз охопила світ.

Україна стала далеко не першою країною, що зіткнулася з масштабною економічною кризою і кризою банківської системи зокрема. Світовий досвід виникнення та подолання банківських криз досить значний, адже протягом XX ст. майже в усіх країнах тією чи іншою мірою проявилися кризові явища. Вивчення причин виникнення та шляхів подолання фінансових криз дозволить зробити певні висновки та запропонувати заходи, спрямовані на пом'якшення негативних проявів кризових явищ в Україні.

Наприкінці 1980-х рр. у світовій економіці відбулися значні структурні зрушення. Це насамперед обмеження державного втручання в економіку, лібералізація фінансових ринків, активна приватизація державної власності та стрімкий розвиток нових інформаційних технологій. Усі ці зміни дали змогу сформувати якісно нові фінансові ринки та значно інтегрувати національні економічні системи. На таких ринках суттєво зросли обсяги операцій, які стали проводитися без будь-яких обмежень у часі та просторі, внаслідок активізації торгівлі деривативами з'явився умовний (віртуальний, фіктивний) капітал, відбулася глибока інтеграція фінансових потоків різних країн. У всіх цих процесах чи не найактивнішу участь брали банківські установи як через обслуговування зовнішньоторговельних операцій своїх клієнтів, так і з позицій самостійних учасників, що формують ринок.

Стан вивчення проблеми. Досвід різних країн доводить, що банківські кризи відображають складний процес пристосування банківських систем до нових макроекономічних умов. Процеси лібералізації зовнішньоекономічних відносин, дерегулювання банківського сектору, глобалізація ринку фінансових послуг у розвинених країнах та країнах, що розвиваються, проходили не без виникнення проблемних ситуацій, підвищуючи макроекономічну нестабільність та незбалансованість національних економік, негативно відображаючись на банківських балансах. До зростання нестабільності банківської діяльності призводять також традиційні чинники, такі як економічний спад та негаразди у реальному секторі економіки, спад виробництва, погіршення платоспроможності підприємств -позичальників банків.

Крім того, на рівень та глибину банківських криз виливає системний чинник - стан самої банківської системи    напередодні    економічної    кризи. Ідеться насамперед про рівень ліквідності банківської системи, забезпеченість зобов'язань власним капіталом, якість кредитного портфеля, збалансованість активів і зобов'язань за строками. Одним із основних чинників, що провокує банківські кризи, є надмірна кредитна експансія під час тривалого економічного піднесення. Зворотною стороною стає погіршення якості кредитного портфеля, завищена оцінка забезпечення позик, надмірне зростання кредитних ризиків. На макрорівні прискорене зростання обсягів кредитування ускладнює моніторинг якості кредитного портфеля банків з боку регулятивних органів. Досвід багатьох країн засвідчує, що саме кредитна експансія передує банківським кризам. Така ситуація мала місце в Японії, країнах Латинської Америки в 1980-х рр., країнах Південно-Східної Азії в 1990-х рр. Розвиток подій у цих країнах доводить, що зростання кредитного портфеля темпами, удвічі (і більше) вищими за темпи зростання ВВП, слід вважати найсерйознішим сигналом потенційної загрози виникнення банківської кризи.

Вплив макроекономічних чинників на розвиток банківських криз проявляється передусім через інфляційні процеси. Інфляція впливає на банківський сектор у кількох напрямах - через відсоткові ставки, ослаблення стимулів для заощаджень і звуження депозитної бази, переведення національних капіталів за кордон, зміну структури активних і пасивних операцій банків. У період інфляції банківські активи можуть швидко зростати, навіть у реальному виразі, може зростати і прибуток банків за рахунок відсоткової маржі.

У скрутне становище потрапляють фінансові інститути, у яких строки розміщення активів набагато довші за строки залучення пасивів. Вкладники, особливо в умовах високих темпів зростання цін, негативно реагують на зниження реальних відсоткових ставок у банках, надаючи перевагу альтернативним напрямам інвестування заощаджень, якщо такі існують. Відтак, для підтримки депозитної бази банки вимушені підвищувати депозитні ставки.

Мета дослідження. Дослідити сутність банківських криз у глобальному економічному світі.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Вивчення зарубіжного досвіду показує, що у більшості країн у період інфляції банки значно скорочували терміни кредитних угод, переорієнтовуючись на позичальників з високою швидкістю обороту капіталу. Оскільки однією з фундаментальних функцій банків є перетворення поточних заощаджень на довгострокові інвестиції, різке скорочення термінів кредитних угод з неминучим зменшенням обсягів фінансування інвестицій можна розглядати як "розмивання" банківських установ, які за таких обставин не можуть повноцінно виконувати свої функції. Відтак, скорочення термінів кредитних угод значною мірою підриває стійкість банків, роблячи їх більш уразливими до коливань кон'юнктури фінансових ринків. В Україні банки в період інфляції зосередилися на операціях з іноземною валютою і на короткострокових операціях на ринку МБК, використовуючи як ресурси кошти клієнтів на розрахункових і поточних рахунках. Хоча ці кошти й знецінювалися, але були надійним джерелом ресурсів з огляду на значний попит на розрахунково-касове обслуговування з боку багатьох підприємств.

Істотно підвищують загальну невизначеність в економіці та ризик у системі відносин банків з їх головними контрагентами - вкладниками, позичальниками і регулятивними органами - різкі коливання товарних цін,

© Чуб О.О., 2011цін на фінансові активи, відсоткових ставок, валютних курсів. За таких обставин суттєво ускладнюється визначення банками кредитних і ринкових орієнтирів, а вкладниками і регулятивними органами - надійності та фінансової стійкості банків.

Вивчення набутого у світі досвіду показує, що кризи мали значну глибину і тривалість тоді, коли урядами країн проводилась проінфляційна грошово-кредитна і фіскальна політика та діяла неадекватна система банківського нагляду. Подібний характер мали банківські кризи в Аргентині (1980 -1982 рр.), Мексиці (1982 - 1988 рр.), на Філіппінах (1981 -1987 рр.), у Таїланді (1982 - 1987 рр.), Малайзії (1985 - 1988 рр.), Індонезії (1983 - 1988 рр.). Невеликі європейські країни зіткнулися з серйозними труднощами в проведенні жорсткої грошово-кредитної політики. Зокрема, лібералізація кредитних ринків у Швеції призвела до буму в 1980-х рр., коли спекулятивне кредитування спровокувало різке зростання цін на фінансових ринках та спричинило серйозну банківську кризу.

За високими темпами економічного зростання в Південно-Східній Азії вже багато років ховається уразливість банківської системи. Попит на кредити був стійкий, поки економіка продовжувала зростати. Остання криза виявила низьку якість кредитних портфелів банків.

Багато у чому в даній ситуації винні уряди і центральні банки, що перешкоджали зміні вартості своїх валют спочатку, перед лицем великого припливу іноземного капіталу і пізніше, коли відбувся різкий відплив. Уряди також заохочували надмірне кредитування, зокрема у Таїланді - у секторі нерухомості, у Малайзії пряме кредитування продовжувалося в деяких секторах, особливо це стосувалося малих підприємств. У той же час центральні банки не робили спроб ввести контроль над кредитами, а такі заходи, як встановлення мінімального розміру капіталу, є менш жорсткими порівняно зі звичайними заходами, які застосовуються у розвинених країнах Європи і Північної Америки.

Викладення основного матеріалу дослідження. На початку 1980-х рр. банківські кризи у багатьох країнах були викликані падінням цін на нафту й інші основні експортні товари (рис. 1, 2. [3]). Кризам передувало різке зростання зовнішнього боргу країн, що розвиваються, за рахунок збільшення запозичень на міжнародному ринку капіталів. Подорожчання вартості ринкового рефінансування і девальвації національних валют викликали неплатоспроможність банків, що стало частиною кризи зовнішньої заборгованості.

Саб-прайм, ліквідність (2007)

Дот.ком.Енрон (2000-01)

Азія, Росія (1997-98) Мексика (1994-95)

Янк облігації (1989-90) Чорний понеділок (1987)

10

Рис. 1. Тривалість фінансових криз (у кварталах) до повернення дохідності до докризового рівня Саб-прайм, ліквідність (2007-Дот.ком.Енрон (2000-01)

Азія, Росія (1997-98) Мексика (1994-95) Янк облігації (1989-90) Чорний понеділок (1987)

0 %  100 %   200 %   300 %   400 %   500 %   600 %

Рис. 2. Глибина кризи, виражена у зменшенні доходності промисловості

Важливо звернути увагу на циклічний характер криз, адже у 1990-х рр. банківські кризи повторилися практично в тих самих країнах, але їх масштаби були ще більшими, незважаючи на прийняті свого часу заходи щодо посилення банківського нагляду і значний прогрес у макроекономічній політиці держав. Багато цих програм виконувалося за безпосередньої участі і під контролем міжнародних фінансових організацій. Валютно-фінансові потрясіння у вигляді значної девальвації національної валюти і зростання відсоткових ставок перервали період швидкого економічного зростання, що супроводжувалося спекулятивним бумом на фондовому ринку і ринку нерухомості, викликавши неплатоспроможність більшості кредитних установ. При цьому істотну роль у виникненні і поширенні криз зіграли падіння довіри до економіки окремих країн і регіонів з боку міжнародних портфельних інвесторів, а також дії великих валютних спекулянтів.

Лібералізація фінансових ринків відкриває величезні можливості для залучення іноземних інвесторів. При всіх позитивних сторонах цього явища, як показав досвід Латинської Америки в 1980 - 1990-х рр. і досвід Південно-Східної Азії в 1997 - 1998 рр., приплив капіталів у вигляді спекулятивних короткострокових грошей, а також портфельних інвестицій, робить фінансову систему країни особливо чутливою до коливань відсоткових ставок, валютних курсів і ставить її під удар у разі стрімкого відпливу іноземного капіталу з країни. Фіксований валютний курс, використовуваний для стабілізації цін, за умови його підтримки на штучно високому рівні призводить, як правило, до виснаження валютних резервів центральних банків. У цьому разі загострюються проблеми обслуговування зовнішнього боргу, активізується паралельний валютний ринок, відсоткові ставки досягають надзвичайно високого рівня, погіршується платоспроможність позичальників.

з

7

2

4

6

Лібералізація цін у країнах з перехідною економікою приводила спочатку до високої інфляції. Приватизація переклала вантаж старих боргів підприємств на банки. Комерційні банки країн Латинської Америки, Африки і Східної Європи постраждали від поспішної лібералізації зовнішньої торгівлі, яка виявила неефективність захищених раніше протекціоністськими заходами підприємств і призвела до великих збитків у реальному секторі. Лібералізація зовнішніх фінансових потоків збільшила залежність національної економіки від зовнішніх шоків, відкривши можливості для відпливу національного та іноземного капіталу в періоди несприятливої економічної кон'юнктури в країні. Багато банків постраждали у результаті видачі кредитів державним підприємствам, борги яких стрімко накопичувалися. Цей сценарій повторився і в Україні в середині 1990-х рр. Давно відома і перевірена часом формула "сильні підприємства = сильні банки" в Україні не отримала свого застосування за браком першої частини рівності.

Ринкові реформи повинні сприяти оздоровленню і розвитку банківських систем, проте у короткостроковому і середньостроковому періоді реформи можуть провокувати і/або посилювати кризові процеси в банківській системі. У проведенні реформ велику роль відіграє вибір моменту, швидкість і послідовність реформаторських дій. Лібералізація і дерегулювання в умовах спаду і макроекономічної нестабільності за непродуманої і непослідовної системи контролю над банками, як правило, руйнує банківську систему. Недостатньо продумана політика ліцензування банків в умовах слабкого нагляду і недостатньої кваліфікації менеджменту призвела до банкрутств банків в Іспанії, Аргентині, Чилі, Уругваї, Кенії. Дерегулювання відсоткових ставок і банківських операцій відкривало можливості банкам проводити надто ризиковану кредитну політику і проникнення в нові сфери діяльності за відсутності належного досвіду.

Причиною банківських криз можуть стати й наслідки стабілізаційної політики країни. В цьому разі слід розрізняти негативний вплив незавершених стабілізаційних програм і дуже різких обмежень, прийнятих без урахування потенційних наслідків для банківської системи. На тлі перших успіхів стабілізації і помітних відмінностей у рівнях відсоткових ставок усередині країни і за кордоном зазвичай відбувається приплив портфельних інвестицій і зростання зовнішніх запозичень банків, що покриває дефіцит поточного платіжного балансу і/або бюджетний дефіцит. Протягом певного часу такий механізм дозволяє підтримувати зростання внутрішнього споживання та інвестицій, що саме по собі є сильним стимулом, засвідчуючи успіх стабілізаційної програми. Зрештою це послаблює довіру інвесторів, веде до уповільнення і припинення припливу капіталів. Посилюється тиск на національну валюту, внутрішні відсоткові ставки зростають, а це зрештою веде до економічного спаду, що супроводжується падінням цін на фондових ринках і ринку нерухомості.

Девальвація викликає різке зростання вартості зобов'язань комерційних банків, яким протистоять внутрішні активи, знецінені під впливом кризи та інфляції. За таким сценарієм розвивалися банківські кризи у Венесуелі в 1994 р., у Бразилії в 1995 р., в Угорщині в 1990 - 1993 рр. і Польщі в 1991 - 1992 рр. Таким чином, надмірно жорстка стабілізаційна програма здатна привести до різкої зміни умов, в яких оперують банки, та наростання труднощів у тих установах, які не в змозі адаптуватися до нових умов ведення бізнесу. Часто в такій ситуації опинялися більшість кредитних інститутів у країні, ураженій банківською кризою.

За сучасних умов стало аксіомою те, що в країні зі слабкими підприємствами, нерозвиненою економікою, що потерпає від структурних диспропорцій у виробництві, не може бути стабільної банківської системи з сильними стійкими банками, що виконують весь спектр банківських послуг.  Відтак,  банківську кризу слід  розглядати як неминучий побічний результат ліберального фінансового режиму, типового протягом останніх 15 - 20 років для все більшої кількості країн. Незважаючи на те, що деякі країни не переживали банківських криз в останній третині сторіччя (Німеччина, Великобританія, Голландія), немає достатніх підстав чекати перетворення цього на правило. Вочевидь банківські кризи будуть довгостроковою загрозою макроекономічній стабільності і стійкості світових ринків, відтак їх слід сприймати як невід'ємний атрибут глобальної економіки.

Банківська криза характеризується різким збільшенням частки сумнівної і безнадійної заборгованості в кредитних портфелях банків, зростанням їх збитків у зв'язку з переоцінкою непокритих ринкових позицій, зменшенням реальної вартості банківських активів. Все це призводить до масового погіршення платоспроможності банків і відображає нездатність банківської системи здійснювати ефективний розподіл фінансових ресурсів. Статистично зниження ефективності розподілу ресурсів найвиразніше виявляється в збільшенні частки прострочених кредитів у загальному обсязі наданих кредитів. Основним сигналом є виникнення кризи ліквідності, яка не тільки може вражати обмежену кількість неплатоспроможних банків, а й захоплювати стабільні банки.

Банки, як правило, передбачають певні втрати у своєму портфелі активів, проте ніколи не було і не буде абсолютно безпечних кредитів приватному сектору, оскільки існує проблема асиметричних потоків інформації. Солідні і платоспроможні банки покривають ці збитки за рахунок заздалегідь створених ризикових резервів. Банки розраховують ступінь ризику за кожною статтею активів і створюють відповідні резервні фонди для компенсації очікуваних втрат. Адекватне визначення ступеня кредитного ризику і вживання превентивних заходів є обов'язковою умовою нормального функціонування банків.

Некваліфіковане управління і/або негативні зовнішні чинники можуть призвести банк до критичного фінансового стану, який стає явним, коли наявні резерви і капітальна база не можуть покрити всі збитки за активами. В цьому разі акціонери втрачають свої первинні вкладення і банку необхідне додаткове фінансування для покриття всіх збитків. Для виходу з цієї ситуації існує два шляхи. Перший -ліквідовувати банк, і тоді збитки будуть покриті за рахунок коштів, отриманих після продажу активів. Отримані кошти спрямовуються насамперед на виконання зобов'язань перед власниками депозитів, а якщо цих коштів не вистачає, то зобов'язання виконуються фондом гарантування вкладів.

Другий шлях - рекапіталізація банку, яка може бути здійснена новими приватними акціонерами у разі їх зацікавленості в придбанні банку за високих витрат вступу на ринок. Якщо приватні інвестори не виявляють зацікавленості в купівлі банку, держава сама проводить його рекапіталізацію або бере банк під свій контроль. У цьому випадку, притаманному системній банківській кризі, значна частина чистих збитків переноситься на нинішніх і майбутніх платників податків, поки не буде відновлена життєдіяльність банку. Як правило, держава може потім приватизувати реструктурований банк з тим, щоб відшкодувати кошти, витрачені на його реструктуризацію. Другий бік проблеми полягає в можливостях держави щодо покриття фінансових витрат на реструктуризацію в межах стабільного бюджетно-кредитного механізму.

Вивчення форм та різновидів банківських криз дозволяє здійснити їх класифікацію та визначити три типи банківських криз.

Перший тип відповідає кризі, що протікає на мікроекономічному рівні, незалежно від величини бюджетних витрат. Яскравими прикладами в цьому сенсі є кризи в США (1984 - 1991 рр.), Швеції (1990 - 1993 рр.), Фінляндії (1991 - 1994 рр.) і Франції (1991 - 1998 рр.). У цих випадках банкрутство обмеженої кількості банків не поширювалося на всю фінансову систему і не викликало великомасштабного макроекономічного спаду.

Досить показовим прикладом цього типу банківських криз та механізмів її подолання може бути криза ліквідності в Швеції, яка змусила центральний банк вкласти значні фінансові ресурси в банківську систему. Після інтервенції центробанку була реалізована чітка стабілізаційна стратегія, за якою збанкрутілі комерційні банки були націоналізовані та реструктуризовані, а грошові вливання нейтралізовані протягом подальших місяців через випуск довгострокових боргових зобов'язань держави. В результаті ця криза не справила дестабілізуючого впливу ні на інфляцію, ні на бюджетний сектор Швеції, не зважаючи на величезні фінансові ресурси, мобілізовані для її подолання.

Другий тип банківських криз пов'язаний з більш руйнівними наслідками, оскільки вони поширюються на макроекономічний рівень. У цьому сенсі найбільш показовим вважається досвід Чилі (1981 - 1984 рр.). Спочатку банківську кризу викликав спад у 13 % ВВП у 1982 - 1983 рр. Переважна частина банківської сфери була націоналізована, а витрати держави на її реструктуризацію до цих пір повністю не компенсовані. Інший урок чилійської кризи полягає в тому, що політика реструктуризації фінансового сектору та пом'якшення деструктивних наслідків обмеженого кредитування помітно впливає на економічний розвиток країни.

Багато спільного із чилійським досвідом, принаймні на державному рівні, має валютно-фінансова криза в Південно-Східній Азії. Вплив кризи на економічну активність, доходи і безробіття вельми помітно в таких країнах, як Таїланд, Південна Корея, Індонезія. Різкий спад очікується в короткостроковій перспективі, а витрати на реструктуризацію банківської системи можуть становить 15 - 20 % ВВП. На противагу кризі "шведського типу", для подолання азіатської кризи основні надії покладають на значний потенціал економічного зростання, фінансову і промислову реструктуризацію, відносини країн Південно-Східної Азії із зовнішнім світом.

Кризи третього типу характеризуються повномасштабною бюджетно-фінансовою дестабілізацією, яка призводить до високої інфляції, демонетизації економіки, стрімкого падіння фінансових індикаторів та поширенням на всю економічну систему. Банківські кризи третього типу можуть закінчитися дефолтом.

Окрім основних типів банківських криз слід виокремити конкретні форми їх прояву: латентна, відкрита, системна.

Латентна форма кризи - це ситуація, коли значна частина банківських установ неспроможна, але продовжує функціонувати (у західній літературі така ситуація характеризується як bank distress).

Відкрита форма кризи характеризується ланцюговими банкрутствами банків, яким передують банківські паніки, виражені в масових вилученнях депозитів з банків (bank runs). Слід зазначити, що в країнах з розвиненою банківською інфраструктурою "набіги" вкладників на банки останнім часом стали рідкістю головним чином завдяки системі страхування внесків та різним формам явних і неявних гарантій повернення вкладів з боку держави. За нинішніх умов перехід кризи з прихованої форми у відкриту значною мірою зумовлюється специфікою інституційно-правової бази країни і заходами з боку центральних банків та інших регулятивних органів щодо проблемних банків. Характерною ознакою відкритої форми кризи вважається припинення банками видачі депозитів на вимогу вкладників. Зазначимо, що у західній практиці термін "банківська криза" найчастіше застосовується саме до відкритих форм кризи.

Системна банківська криза означає неспроможність більшої частини банків виконувати свої основні функції. Під неспроможністю розуміється нездатність банку виконувати умови контрактів, укладених з вкладниками, через невиконання зобов'язань позичальниками банку або в результаті знецінення банківських активів. Припинення платежів за депозитами великою кількістю банків - найбільш явний прояв системної кризи.

За ступенем охоплення кризи поділяються на локальні та глобальні. Локальна (часткова) криза охоплює або окремі сектори банківської системи, або окремі регіони всередині країни. Глобальна банківська криза поширюється на всю банківську систему або на банківські системи кількох країн одночасно.

Виходячи з викладеної класифікації, криза української банківської системи 2008 р. перейшла з латентної у відкриту форму і перебувала на межі переходу до системної кризи. Ця криза охопила велику частину банків країни, які тепер продовжують функціонувати лише завдяки підтримці НБУ (табл. 1). Особливо це стосується колишніх банків-гігантів, визнаних соціально значущими.

Відповідно й методи подолання такої кризи мають бути всеосяжними, а це підводить до розуміння гострої необхідності розроблення та реалізації концепції реформування банківської системи. Разом з тим, беручи до уваги, що антикризове управління банком здійснюється на мікрорівні, заходи впливу на кожен конкретний банк також мають бути конкретними.

В подоланні кризових явищ у вітчизняній банківській системі за обставин, що склалися, основна роль належить НБУ. Про вирішальну роль центральних банків у подоланні кризових явищ свідчить і світовий досвід виходу із криз.

Таблиця 1. Фінансові показники банків, в яких введена тимчасова адміністрація та куратори НБУ

Група

№ з/п

 

Дата введення ТА

Активи на 01.01.2009                   \                          Зобов'язання на 01.01.2009

Власний капітал на 01.01.2009

 

 

 

 

Кредити юр. особам

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

О О Чуб - Агентська теорія у контексті глобалізаційних процесів

О О Чуб - Банківські кризи у глобальній економіці

О О Чуб - Роль інвестиційного банку в операціях злиття та придбання

О О Чуб - Теоретичні засади проведення операцій злиття та придбання банків зі складною структурою акціонерного капіталу

О О Чуб - Теорія впливу прав власності на ефективність діяльності банку