С Кукурудза - Атрибути й парадигми сучасної біогеографії - страница 1

Страницы:
1  2 

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ

Серія геогр. 2008. Вип. 35. С. 202-211

VISNYKLVIV UNIV. Ser. Geogr. 2008. N 35. P. 202-211

УДК 581.9:574

АТРИБУТИ Й ПАРАДИГМИ СУЧАСНОЇ БІОГЕОГРАФІЇ

С. Кукурудза

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Н. Дорошенка, 41, м. Львів, 79000, Україна

Біогеографія - магістральний напрям у пізнанні біорізноманіття та екології ландшафтів. Однозначне розуміння атрибутів, парадигм і тезауруса цієї науки (під тим автор розуміє систему термінів, об'єднаних навколо провідного принципу об'єкта і предмета) підвищить вірогідність наукових результатів. Розвиток класичних, некласичних і постнекласичних напрямів, застосу­вання новітніх методів, у тім числі аерокосмічних та ГІС-технологій у біогеографічних дослід­женнях, дасть змогу значно розширити пізнавальне, естетичне та соціальне значення біогеогра­фічної науки.

Ключові слова: атрибути, об'єкт, предмет, методи, методологія, тезаурус, парадигми, проб­леми, перспективні напрями біогеографії.

Правильне уявлення про органічний світ ландшафтних систем можна отримати ли­ше в тому випадку, коли відомо, які організми і в якому поєднанні їх заселяють. Розши­рення й поглиблення знань про живі організми є важливою передумовою їхнього ра­ціонального використання й охорони.

З огляду на це завжди варто передбачати й реалізовувати заходи, спрямовані на захист рослинного покриву й тваринного населення від виснаження та винищення. Такі заходи будуть ефективними лише тоді, коли вони ґрунтуватимуться на достовірній інформації про географічне поширення, кількість, продуктивність, вікову структуру, екостан як окремих популяцій, так і геопросторових угруповань. Саме таку інформацію покликана збирати, аналізувати й узагальнювати міжгалузева біолого-географічна на­ука біогеографія.

Біогеографія - наука про закономірності розселення та розміщення живих організ­мів і їхніх угруповань на суходолі й водному середовищі. Є й інші визначення біогеогра­фії як науки. Зокрема, спираючись на те, що організми є формою існування життя, відомий учений Р. Аллен (1980) уважав, що "біогеографія є наукою про поширення життя на Землі". Російський біогеограф А. Тишков (1998) акцентує увагу на тому, що за основу біогеографії треба взяти вивчення "...минулих і актуальних картин природи, пізнання особливостей розподілу живих організмів та їхніх угруповань за градієнтами абіотичного середовища ".

Відомо, що біогеографія виникла внаслідок об'єднання географії рослин - фіто­географії, і географії тварин - зоогеографії. Останнім часом до біогеографії приєдну­ють географію грибів та географію мікроорганізмів. Однак ці гілки біогеографічних досліджень поки що перебувають у зародковому стані.

Біогеографія є своєрідним містком між географією та біологією. Таке становище біогеографії можна пояснити її історичним розвитком і тісними взаємозв' язками географічних і біологічних наук. Фізична географія, зокрема ландшафтознавство, для

© Кукурудза С., 2008означення геопросторових параметрів своїх об' єктів як найважливіші діагностичні оз­наки використовує рослинні угруповання. Водночас результати комплексного дослід­ження певного ландшафту дають змогу глибше пізнати закономірності поширення, принаймні, домінантних та едифікаторних видів рослин, умови їхнього існування, еко­логічний стан тощо. Отже, ці споріднені науки доповнюють одна одну, дають змогу ліпше зрозуміти сутність тих природних явищ і процесів, що характеризують єдності організм-середовище, природа-суспільство.

ООН 2005 р. повідомила про те, що населення Землі досягло 6,5 млрд осіб. Для нор­мального проживання цієї кількості людей щорічно потрібно виробляти не менше 650 млн т рослинних і тваринних продуктів харчування. Тепер споживають значно менше, і цей процес не завжди раціональний, тобто такий, який не забезпечує своєчас­ного і в повному обсязі відтворення рослинних і тваринних ресурсів без шкоди для довкілля та прийдешніх поколінь. Про це йдеться в підсумкових документах "Порядок на ХХІ століття" Конвенції ООН з питань природного довкілля і розвитку, що від­бувалася в Ріо-де-Жанейро (1992) та Йоганнесбурзької конференції (2002). Біогеогра­фія, досліджуючи біорізноманіття, покликана зробити свій посильний внесок у вирі­шення актуальних еколого-економічних та геосозологічних проблем.

Кожна наука має властивості й складові, що формують її основу, тобто своєрідний "каркас", без яких вона не може розвиватися як самостійна галузь наукових знань. Це насамперед провідний принцип, об'єкт і предмет науки, правила і методи збирання та систематизації наукових фактів. Усі ці складові науки є її головними атрибутами. До атрибутів науки належить і суб'єкт-дослідник, який володіє відповідними методами дослідження [8].

Біогеографія розвивається паралельно з біологією й географією, тому чимало інфор­мації вона черпає саме з цих наук. Сукупність понять будь-якої наукової галузі, об'єд­наних у систему навколо провідного принципу, об'єкта і предмета, назвемо тезаурусом науки.

Водночас кожна наука застосовує вироблені нею власні норми і взірці, підходи й методи, алгоритми та концепції для одержання нового знання. Сукупність цих реалій є в основі парадигми певної наукової галузі. З використанням тієї чи іншої парадигми наука нагромаджує й однозначно пояснює та систематизує одержані факти, досягаючи певних успіхів. З часом нові факти починають "не вписуватися" в існуючу парадигму, тож формується нова парадигма, яка в змозі пояснити ці факти. З цього приводу В. Пащенко зазначив: "конструктивному розвиткові науки слугує реалізація найрізно­манітніших філософських і наукознавчих підходів та знань як взаємодоповнюючих, що застосовуються критично і творчо" [8, с.19].

За просторово-часовим відображенням об' єктів дослідження біогеографію зачислю-ють до природничої географії, адже її геопросторовими об' єктами є топічні, локальні, регіональні та глобальні утворення. А за часовою ознакою вона досліджує минулу, сучасну й майбутню географію живих організмів з відповідними антропічними зміна­ми. Отже, за геопросторовою ознакою розгляду предмета й об' єкта дослідження біо­географія є чотирискладовою, а за часовою - трискладовою.

Атрибути біогеографії. До головних атрибутів біогеографічної науки, як зазначено вище, належать провідний принцип, об' єкт, предмет, сукупність методів (методологія) та суб' єкт-дослідник.

Провідний принцип. Найважливішим елементом наукової теорії вважають провід­ний, або визначальний, принцип, навколо якого органічно об' єднують усі інші елемен­ти в цілісну систему. Принцип - вихідний пункт теорії, те, що становить основу певної сукупності знань. До того моменту, як зазначив А. Філіпенко, доки не визначено син-тезувального принципу, вести мову про теорію не доцільно [11, c. 25]. Теорія форму­ється переважно на підставі кількох принципів, які між собою споріднені й не супереч­ливі.

У біогеографії провідним є біото-геопросторовий принцип, який ґрунтується на пріоритетності визначення систематичної (вид, рід, родина тощо) або біоценотичної (синтаксичної) належності живих організмів та їхнього поширення в геопросторі (ареал). Провідний принцип має кілька похідних або модифікованих тлумачень. Нап­риклад, у флористико-географічних дослідженнях його тлумачитимуть як флоро-геопросторовий, у фітоценотичних - фітоцено-геопросторовим, у біоценотичних (бі­отичних) - біоцено-геопросторовим.

У біогеографії використовують й інші важливі принципи, зокрема генетичний, істо­ричний, екологічний, регіональний та ін.

Об'єкт дослідження біогеографії. Об'єктом пізнання науки, як відомо, є об'єк­тивна реальність та ідеальна сутність навколишнього світу або її частин, що потрапили в поле зору пізнавальної діяльності дослідника. Це означає, що кожна наукова галузь має свій об'єкт дослідження. Частиною об'єктивної реальності, яку досліджує біо­географія, є органічний світ планети Земля або її територіальних чи аквальних частин.

Система органічного світу достатньо вивчена і структуризована біологами як у філогенетичному, так і в геопросторовому аспектах, відповідно, від виду до царства і від району до царства. Історично склалося так, що в полі зору біогеографії перебували винятково два царства живих організмів: царство рослин і царство тварин. Останнім часом значно збагатилася інформація про царство грибів і царство мікроорганізмів. Отже, об 'єктом дослідження сучасної біогеографії є, з одного боку, різні таксономічні категорії рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів, а з іншого, - всі живі організми, які займають у геопросторі певне місце. Тож об' єктом біогеографії водночас є геогра­фічна оболонка, точніше, та її частина, у якій наявне життя і яка отримала назву біо­сфери. Проте і в біосфері, за влучним висловом В. Вернадського, існує тонка плівка -"плівка життя". Різні вчені називають її по-різному - "фітогеосферою" (Є. Лавренко, 1949), "біогеоценотичним покривом Землі" (В. Сукачов, 1964), "біогеосферою" (М. Ди-

ліс, 1978).

За М. Дилісом, біогеосфера розташована на контакті газової, літогенної і водної оболонок Землі і займає придонну частину повітряного океану та поверхневий го­ризонт кори вивітрювання і акваторій планети. Вона найскладніша за складом компо­нентів, найбільш анізотропна в просторі і найдинамічніша в часі. В її структуру вхо­дить найнижчий (приземний), найщільніший і багатий енергією горизонт тропосфери, ґрунт з підґрунтям, поверхневі горизонти водних просторів, рослини, тварини й мікро­організми. Енергетичним рушієм в біогеосфері є сонячне випромінювання, яке досягає поверхні Землі" [5, c. 6].

М. Голубець аналізові поняття "плівка життя" присвятив окрему монографію. Ав­тор зазначив, що "хоча плівка життя має товщину лише від кількох сантиметрів-деци-метрів до кількох десятків і максимально двохсот метрів і в тисячу разів тонша від біо­сфери, з її функціонуванням пов' язані хімічний склад атмосфери і гідросфери, запаси біогенних речовин у літосфері, біоенергетичні, продукційні й трансформаційні власти­вості теперішньої біосфери. Протягом мільярдів років вона була шаром зосередження життя рослин, тварин і мікроорганізмів. У її межах виникли людиноподібні тварини,предки людини, а згодом і Homo sapiens. Протягом тисячоліть у цій плівці відбувався соціальний розвиток людства, формувалися його виробничі потужності. Вона була для людини джерелом харчової і промислової сировини, енергетичного забезпечення, ос­новним об' єктом господарського використання й перетворення" [4, с. 7].

Після цих вичерпних означень біогеосфери та плівки життя як області найбільшої концентрації життя можна зробити висновок, що об' єктом дослідження біогеографії є живі організми та їхні угруповання в межах біосфери та її просторових частин усіх масштабних рівнів.

Водночас розвиток науки немислимий без її самоаналізу, коли дослідник, прагнучи одержати нові знання, критично оцінює здобутки і можливості своєї науки. У такому випадку маємо поєднання, синтез ідеальних знань дослідника та його попередників з параметрами чи ознаками матеріальних об' єктів дослідження. В біогеографії такий синтез маємо тоді, коли дослідник вивчає, наприклад, особливості заселення живими організмами території, звільненої льодовиком, або аналізує періоди розвитку біо­географії як науки. У цьому випадку об' єктами дослідження є і матеріальні об' єкти дослідження - рослини, тварини, регіони, й ідеальні реалії - знання суб' єкта-дослід-ника та його попередників.

Предмет дослідження біогеографії. Біосфера та її складові, як відомо, є об'єктом дослідження кількох наук. Водночас кожна наука має свій сутнісно новий предмет дослідження, який є "відображенням об' єкта дослідження, одержаного за допомогою пізнавальних засобів"[7, c. 3]. Якщо об'єкти дослідження можуть бути матеріальними, ідеальними або їхнім поєднанням, то предмети дослідження завжди ідеалізовані суб' єк-том-дослідником. А. Воронов у післямові до книги Ж. Леме "Основы биогеографии" зазначав, "вся сукупність законів, що визначають географічне поширення організмів та їх угруповань, становить предмет біогеографії"[7, c. 293].

Предметом дослідження біогеографії є закони й закономірності поширення та розміщення живих організмів і їх угруповань у просторі й часі.

Методологія й методи науки. Методологія науки - це вчення про взаємодію і зас­тосування методів досягнення істини в науковому пізнанні та зведення знань у єдину систему. В методології виділяють декілька рівнів: загальний, або світоглядно-філо­софський, загальнонауковий, конкретнонауковий та практичний. Кожному з них прита­манні способи і ступінь узагальнення пізнаної дійсності. Наприклад, до загальнонауко-вого рівня методології науки належать: логічні методи абстракції, узагальнення, визна­чення, ототожнення, аналізу, діагнозу, синтезу, аналогії, а також найзагальніші форми умовисновків (індукція та дедукція), найзагальніші методи наукового пізнання (вимі­рювання, досліду, ідеалізації, експерименту, спостереження, систематизації, аксіомати-зації та ін.), а також принципи (ергодичності, самоорганізації, синергізму).

Конкретнонауковий рівень ґрунтується, зокрема, на методах, принципах і процеду­рах досліджень, які застосовують в окремих галузях наукових знань, тобто в окремих наукових дисциплінах. Ці методи, принципи і процедури перманентно змінюють і до­повнюють досконалішими й актуальнішими, які найбільше використовують у галузе­вих дослідженнях. У біогеографії такими методами є ареалогічний, районування, виз­начення біопродуктивності та енергетичної цінності угруповань [12]. За допомогою цих та інших методів біогеографія сформувалася як окрема наукова дисципліна.

До атрибутів науки зачислюють також суб' єкта наукового дослідження: окремих дослідників, колективи тематичних досліджень і наукові школи. Саме суб' єкт (суб' єк-ти) організовує й реалізовує дослідження, тобто визначає конкретний об' єкт і предмет,методологію і методи, пропонує форму відображення отриманих результатів тощо. Якщо теоретичні засади (принципи, аксіоми, постулати), фактичний матеріал і алго­ритм його узагальнення відповідають загальновизнаним вимогам, то результати такого дослідження будуть об' єктивними. Передумовою об' єктивності результатів досліджен­ня є також дотримання певних вимог стосовно суб' єкта дослідження. Для біогеографа найважливішими з них є такі [7]:

• володіння природничо-географічними та біологічними знаннями, вміння спостерігати за об'єктами дослідження та експериментувати з ними;

• теоретична й методологічна підготовленість, здатність до критичного наукового сприйняття, незалежного мислення, наукового узагальнення;

• широка обізнаність із суміжними науками та їхніми науковими досягненнями. Глибоке розуміння атрибутів біогеографії є першим кроком до оволодіння теорією і

практикою цієї науки. Наступний крок цього процесу - засвоєння і правильне тракту­вання головних понять біогеографії.

Тезаурус біогеографії. Під тезаурусом ми розуміємо систему головних понять, об' єднаних навколо провідного принципу, об' єкта і предмета певної наукової галузі. Тезаурус біогеографії достатньо широкий. Він об' єднує сотні понять. Теоретичний фундамент науки утворюють поняття флора, фауна, біота, рослинність, тваринне населення, біоценоз, біогеоценоз, екосистема, ареал, деякі похідні від них та багато інших.

Флора (Flora). Це поняття походить від латинського Flora. Так називали богиню квітів та весни у давніх римлян, зокрема - сабінян. Культ богині Флори - один з найстаріших і найпривабливіших. Пізніше його ототожнили з давньогрецькою богинею квітів - Хлоріс, або Хлоридою, що з грецького означає зелена. Так ім'я богині увійшло в науку для означення переліку видів рослин певної території або акваторії, що скла­лася історично.

Фауна (Fauna) - у давньоримській міфології богиня лісів, полів і звірів, охоронниця і покровителька тварин. Іменем богині Фауни (українізоване - Фавна) означають пере­лік усіх видів тварин, що сформувалася історично в межах певної території чи аква­торії, або планети Земля загалом. Фауна тісно взаємопов'язана з флорою території (акваторії), адже в основі трофічних зв'язків, які вважають головними, є зелені фото-синтезувальні рослини.

Сукупність видів флори і фауни певної території (акваторії) називають біотою. Цей термін у науковий ужиток 1907 р. запровадив румунський біолог Е. Раковіце (І. Дедю). М. Солнцев (1973) уважав, що пріоритет стосовно його запровадження нале­жить М. Бобринському [9, с. 266].

Рослинністю називають сукупність рослинних угруповань земної кулі або її регі­онів. У межах України виділяють такі типи рослинності [2]: ліси, чагарники, пустища, степи, луки, болота та солончаки. Рослинність поділяють за багатьма критеріями: нап­риклад, природна - антропогенна; зональна - азональна; корінна - похідна та ін. Більшість геоботаніків уважає поняття "рослинність" і "рослинний покрив" - синоніма­ми.

Тваринним населенням називають сукупність тварин усіх видів, об 'єднаних спіль­ною територією (акваторією) і тісними взаємовідносинами між собою та рослинним покривом. Ліси, луки, степи та інші рослинні угруповання є середовищем існування відповідних тварин. Тому тварин умовно поділяють на лісових, лучних, степових, вод­них тощо, а також на диких і свійських та за іншими ознаками.

Отже, поняття "флора" і "рослинність", "фауна" і "тваринне населення" не ідентич­ні. Якщо йдеться про "багату флору Криму", то мають на увазі, що там існує багато видів рослин, якщо ж ідеться про "різноманітну рослинність Лісостепу" - то це означає, що там уперемішку трапляються ліси, степи, луки, болота. Таке ж співвідношення між поняттям "фауна" і "тваринне населення", або "фауна" і "тваринний світ".

Біоценоз - угруповання рослин, тварин, грибів і мікроорганізмів певної території (акваторії) з екологічно подібними природними умовами. Рослинна складова біоценозу має назву фітоценоз, тваринна - зооценоз, грибів - мікоценоз і мікроорганізмів - мік-робоценоз. Біоценоз у поєднанні з місцем, яке він займає, утворює біогеоценоз - сукуп­ність живих організмів і певної ділянки земної поверхні, які функціонально пов' язані між собою обміном речовини та енергії. Поняття "біоценоз" у науку запровадив німе­цький учений К. Мьобіус (1877), а термін "біогеоценоз" - 1933 р. В. Станчинський [4]. Донедавна вважали, що пріоритет належить іншому вченому - В. Сукачову [6, с. 4].

Близьким до біогеоценозу є поняття "екосистема" - природний комплекс, утворений живими організмами й абіотичним довкіллям, об' єднаних у єдине функціональне ціле, що виникло на підставі взаємної залежності і причинно-наслідкових зв' язків між при­родними компонентами. Термін, як відомо, вперше використав англійський вчений

А. Тенслі (1935).

Ареал - область поширення на земній поверхні чи водній товщі систематичної гру­пи живих організмів або їхніх угруповань. Дослідження ареалів видів або інших таксо­нів рослин і тварин - одна з головних проблем біогеографічної науки. Вчення про аре­али називають ще хорологією. Головний об' єкт в ареалогії - вид. Він є також головною таксономічною одиницею систематики живих організмів.

Парадигми сучасної біогеографії. Науковий доробок біогеографії XX ст. ґрунту­ється на працях таких відомих учених, як В. Докучаєв, В. Вернадський, Г. Висоцький, М. Вавилов, Г. Вальтер, Й. Пачоський, В. Липський, Л. Раменський, В. Сочава, А. Тах-тадж'ян, В. Шафер. Паралельно розвивалося вчення про природні зони та ландшафти (природні територіальні комплекси, геосистеми), що сприяло формуванню такого напряму, як екологія ландшафту (Л. Берг, К. Троль, М. Солнцев та ін.). Головне поло­ження цього напряму ґрунтується на аксіомі, що біологічне різноманіття визначене й сформоване абіотичним довкіллям. Саме тому М. Солнцев [9] переконливо доводив, що визначальним компонентом природних територіальних комплексів є літогенна ос­нова, яка найбільше впливає на формування всієї ландшафтної системи. Зв' язок біоти і геоми ґрунтується на їхній безперервності (континуальності) та обмінних процесах, що є поліфункціональними. Ландшафтні системи мають складнішу будову і значнішу вер­тикальну потужність, ніж біота. Вони є середовищем функціонування біоти.

Сучасна біогеографія розвивається за кількома напрямами, частина з яких є продов­женням класичної (історична біогеографія, біогеографічне картографування та району­вання), а інша частина - принципово нові. Серед нових напрямів - дослідження біоріз-номаніття, оптимізація природокористування та охорона біоти. Саме ці проблеми на­лежать до найактуальніших науково-прикладних проблем сучасності.

У XX ст. до аналізу було залучено широке коло матеріалів, що стосуються фауни Світового океану, мікрофлори ґрунтового покриву, найчисленнішої групи організмів -комах тощо. Це сприяло повнішій обґрунтованості насамперед зоогеографічного райо­нування, яке й дотепер уважають слабкою ланкою біогеографії. Водночас уперше реалі­зовано спробу єдиного біогеографічного районування (П. Второв, М. Дроздов, 1978), що раніше вважали неможливим. Особливий напрям біогеографічних досліджень ­острівна біогеографія з її чітко обґрунтованим математичним апаратом щодо вивчення динаміки острівних форм, зв' язком між кількістю видів і площею островів, співвідно­шенням процесів колонізації островів і вимиранням видів, яку застосовували А. Уоллес (1892), Ф. Дарлінгтон (1957), Ф. Пренстон (1962), Р. Мак-Артур і Є. Вільсон (1967) [6].

В історичній біогеографії виділився напрям, що отримав назву вікарійного (Л. Кра-узе). Вікарійна біогеографія розглядає поширення географічно ізольованих спорідне­них таксонів як наслідок руху літосферних плит, що розділили єдиний раніше прадав­ній ареал. Прихильники цього напряму намагаються узгоджувати схему філогенетич­ного розгалуження зі спредингом фрагментів єдиного мезозойського континенту Пан-геї.

У другій половині XX ст. значного розвитку набуло біогеографічне ресурсо-знавство, яке з науково-пошукового напряму перетворилося на практичну галузь діяльності. За допомогою індикаційної біогеографії вдалося відкрити не одне родовище корисних копалин. Новітнім напрямом є й моніторинг стану біоти, який ґрунтується на мережі біосферних резерватів та дистанційних методах спостереження.

Варто виокремити такий напрям, як географія біотичного різноманіття, який ви­робив власну методологію і засоби пізнання. Міжнародна програма дослідження біорізноманіття охоплює три головні рівні: генетичний, таксономічний та екологічний. Базовими одиницями біорізноманіття вважають [1, 6, 13]:

- альфа-різноманіття - різноманіття видів (видове багатство), виражене кількістю видів біоти на одиницю площі (локальний рівень);

- бета-різноманіття - різноманіття видів в угрупованнях, приурочених до певних місцезростань за градієнтними чинниками довкілля (ландшафтний рівень);

- гамма-різноманіття - різноманіття видів у межах великих регіонів відповідно до диференціації умов за градієнтами широти або висоти території в межах природних зон на рівнинах і висотних поясах у горах (регіональний і планетарний рівні).

Виділення ландшафтних систем з високим біорізноманіттям, визначення реліктових та ендемічних видів сприяє виявленню центрів видоутворення та шляхів розселення різних груп рослин і тварин. На цих засадах розробляють принципи картографування біорізноманіття, вдосконалення методів його моніторингу та стратегії збереження.

Новою галуззю пізнання географії стала геногеографія, яка вивчає геопросторову мінливість генетичного фонду на підставі синтезу методів географії, генетики й еко­логії (А. Серебровский, 1928, М. Вавилов, 1930) [6]. Головним об'єктом геногеографії є популяція. В генетичному значені популяція - це просторово-часова група особин одно­го виду, у якій достатньо тривалий час відбувається вільне схрещування - панміксія. Географічний аналіз популяції - це напрям, що виник у XX ст. С. Райт (1932) розробив спеціальні прийоми для візуальних генних комбінацій в ареалі популяцій, а також ме­тодику аналізу географічного поширення видів. Цю методику можна ефективно вико­ристовуватися і в охороні біорізноманіття.

Живі організми та їхні угрупування існують у тісній єдності з абіотичним природ­ним довкіллям. Видовий склад і структура біоценозів перебувають у динамічному зв' язку зі зміною географічних чинників у просторі й часі. Вперше на це звернув увагу О. Гумбольдт, а розробляли цей напрям і географи, і біологи доти, доки цей розділ науки не отримав власної назви й місця в системі природних наук, зокрема в біо­географії. Завдяки К. Тролю (1939), Ф. Дарлінгтону (1966), Р. Мак-Артуру (1972) ана­ліз географічного розподілу живих організмів та їхніх угруповань, що визначені дієюфізико-географічних чинників, отримав, відповідно, назви ландшафтна екологія і геогра­фічна екологія.

Як зазначають автори [1], біогеографію й екологію неодноразово "ідентифікували", включали окремими розділами одну в іншу, зачислювали обидві науки до біології тощо. Це призвело до того, що окремі вчені перестали бачити різницю між ними. Насправді ж ці науки самостійні, кожна має власну методологію, арсенал об' єктів, методів, засобів дослідження, історію розвитку. Екологічна біогеографія, спираючись на фундаментальні ідеї сучасного ландшафтознавства, розвиває екологічну парадигму. Згідно з сучасними поглядами про ієрархічну організацію біосфери в її широкому розумінні (В. Вернадський, 1926) закономірності й геопросторові структури можна розглядати у різних масштабних рівнях: глобальному, регіональному, локальному. Адже будь-яка екологічна проблема має своє "геопросторове вираження" та фізико-хімічні параметри. Загальнонаукове значення для вивчення екоситуацій і екостанів та розробки територіальних характеристик екологічних проблем має ландшафтознавчий підхід, що забезпечує їхню прив' язку до конкретних ландшафтних систем - повно-компонентних структурних підрозділів природного середовища.

Екологічна біогеографія широко використовує методи градієнтного аналізу (Л. Ра-менський, 1938, А. Тишков, 1998), які дають змогу досліджувати біоту через певні інтервали градієнта умов існування (тепло, волога, тиск тощо). Зміна чисельності орга­нізмів уздовж низки градієнтів довкілля свідчить про те, що популяція кожного виду ставить специфічні вимоги до умов місцезростання і тому захоплює нові ділянки по­ширення. Безперервне заміщення одних видів іншими вздовж градієнта умов довкілля створює континуум біоти. Уривчастість або різкий перехід від однієї однорідної ділян­ки до іншої може бути пов' язаний з існуванням порогових (дискретних) величин за умов природного довкілля, що безперервно змінюється. З огляду на це виникло по­няття екотон, тобто перехідне угруповання організмів між двома різнотипними угру­пованнями. Екотон населяють види - представники обох суміжних біоценозів, а також так звані крайові види. Деякі вчені, зокрема відомий геоботанік Г. Вальтер (1976), екотоном уважав лісостеп - контактну територію між лісовою та степовою зонами.

На підставі найважливіших кліматичних показників виділяюти біокліматичні об­ласті, екорегіони (Rowe, 1959; Bailey, 1998), що стало зручним прийомом для еко­логічного поділу геопростору. Фахівцями Фундації дикої природи (США) підготовлена карта наземних екорегіонів світу. Ця карта призначена для пізнання особливостей су­часного розподілу комплексів наземних організмів на планеті і глобального планування щодо їхнього збереження. Вона дає змогу оцінити ендемізм високого рангу з ураху­ванням екологічної специфіки місцезростань, виділенням центрів видової різноманіт­ності та визначенням пріоритетних місць охорони [6].

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

С Кукурудза - Атрибути й парадигми сучасної біогеографії