Л В Зелінська - Антиколоніальний дискурс і постколоніальна критика в контексті міжкультурної комунікації - страница 1

Страницы:
1 

УДК 81'42

Л. В. Зелінська,

Національний університет "Острозька акдемія", м. Острог

АНТИКОЛОНІАЛЬНИЙ ДИСКУРС І ПОСТКОЛОНІАЛЬНА КРИТИКА В КОНТЕКСТІ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Автор статті використовує сучасний методологічний апарат і аналізує різні розуміння постколоніальної критики вченими України та Росії. Визначено особливі риси постко­лоніальної критики.

In the paper the author uses modern methodological tools and analyses the different comprehension of post-colonial studies by Ukrainian and Russian scientists. The author defines special features of post-colonial studies.

Неважко розпізнати спільність предмету міжкультурної комуні­кації у лінгвістиці, цивілізаційної теорії в історії, постколоніальної критики в літературознавстві. Цим предметом є підстави порозумін­ня людей. Дана стаття, об'єктами якої вибрано дві книги: скорочену версію "Дослідження історії" (1955) британського історика А. Тойнбі [7] та "Орієнталізм" (1978) американського компаративіста арабсько­го походження Е.Саїда [6], - під світлом цивілізаційної теорії доклад-

© Лідія Зелінська, 2009ніше розглядає внутрішні розбіжності у постколоніальній критиці, спричинені антиколоніальним дискурсом, розгортаючи дослідження на тлі міжкультурної комунікації. Мета дослідження - набути осно­вні критерії для розрізнення антиколоніального і постколоніального підходів в аналізі літературних творів. Актуальність теми обумовле­на постколоніальним станом сучасної української культури. Новиз­на полягає у вперше здійсненому в українському літературознавстві критичному перегляді методу постколоніальної критики, який розу­міється і застосовується вітчизняними літературознавцями, зокрема, П. Іванишиним [1], О. Федунь [8], Н. Монаховою [2], О. Поліщук [5] в антиколоніальному дискурсі. Теоретичною базою дослідження ста­ли самі об'єкти даного дослідження і кілька статей: австралійського україніста М. Павлишина [3] "Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській культурі", російського історика І. Іонова [10; 11] "Теорія цивілізацій на рубежі XXI сторіччя" та "Імперський і по-стколоніальний дискурси в інтелектуальній культурі епохи модерні­зації (до питання про долю макроісторії)", російського сходознавця О. Сотова [14] "Орієнталізм: постколоніальна критика Едварда Саї-да" та російського культуролога С. Лур'є [12; 13] - "Російська і Бри­танська імперії: культурологічний підхід" і "Від давнього Риму до Росії XX сторіччя: спадкоємність імперської традиції".

Як бачимо з назв статей, напрям проблем дослідження імперії, які намагаються піднімати російські гуманітарії, є деконструкцій-ним вектором чи, простіше кажучи, противагою в аналізі україн­ських культурних феноменів, що спонукає враховувати обидві сто­рони - колишню колонію і метрополію. Треба розуміти, росіянам, як і українцям важко усунути колишні емоції, викликані і сформовані радянською ідеологією. Але, з іншого боку, не можна з огляду на українські минулі кривди й теперішні образи ігнорувати спроби ко­лонізатора осмислити статус своєї країни як імперії.

У першій статті І. Іонова на початку сформульовано декілька за­питань, серед яких: наскільки тісно пов'язані макроісторія і імпер­ський/колоніальний історичний дискурс? Чи сумісні макроісторія та постколоніальний дискурс? [11]

Що можна здефініювати у поставлених запитаннях на наш по­гляд, який узгоджується з концепцією постколоніальної критики М. Павлишина [див. 3]? Макроісторія займається по суті еволюцією цивілізацій; мета імперського дискурсу - завоювання, колоніально­го - в залежності від етапу: упокорення або визволення. Після по­літичного визволення є умови (хоча не завжди їх використовують) розпочати постколоніальний дискурс, у якому діалектично взаємо­діють колишні імперські структури й сучасні націо- і державотворчі ідеї та міфи. Якщо митець моделює постколоніальний твір, то буде відшукувати імперські структури в ментальності колишньої коло­нії, "розхитувати" засобами іронії і пародії, таким чином усуваючи інерцію їх психологічного впливу. Якщо митець моделює в антико­лоніальному дискурсі, то замість іронії і пародії буде використову­вати старі засоби впливу на реципієнта: монументальний стиль, кон­струювання нових ідеалів, патетика, пафос. Літературній критиці і читачам важче сприйняти іронічне ставлення автора до головного персонажа, ніж патетичне, тому що попередня естетична система і загалом людська установка міфотворення спирається на героїзацію, а не уніщовіння головного персонажа.

Повертаючись до І. Іонова необхідно зауважити, що постанов­ка першого запитання, однак, потребує корекції: макроісторія - це хроніка руху цивілізацій під кутом зору багатьох аспектів (полідис-курсивна); імперський дискурс - це лише агресивна практика поши­рення цивілізації, що, по-перше, зовсім не означає відсутності інших неагресивних методів. По-друге, універсальні здобутки однієї циві­лізації не знищують ідентичності іншої цивілізації. Навпаки, ство­рюють умови для змагання, духовної еволюції. Отже, у запитанні на одному рівні поставлено метасистему і підсистему, що є логічно несумісним і відповідь-доведення буде хисткою.

Суть запитання про пов'язаність макроісторії та вказаних дис­курсів І. Іонов уточнює в ході міркування, розгорнутого під відчут­ним впливом Е. Саіда - культура є знаряддям імперії. Російський історик наводить безліч аргументів на користь тези американського компаративіста (в т.ч. найважливіший аргумент - макроісторія як наука є прихованою імперською зброєю, інакше кажучи, причиною і наслідком) й таким чином входить в антиколоніальний дискурс, про який заявлено не було. Підсумовуючи відповідь, у висновках (без аргументів!) І. Іонов парадоксально заперечує антиколоніальну тезу, констатуючи, що макроісторію як одну з гуманітарних теорій не можна визнавати знаряддям імперії. Чому? "Вона [макроісторія - Л.З.] володіє могутньою внутрішньою тенденцією до самореляти-візації" [11]. У цьому разі історик ототожнює макроісторію з циві­лізацією, вказуючи на те, що остання зіставляється сама з собою, не потребуючи Іншого для порівняння; а імперія потребує і знаходить Іншого як імпульс для розвитку своєї занепадаючої структури.

Стосовно антиколоніалізму, як можна зрозуміти з усього контек­сту міркувань І. Іонова, він висловлюється однозначно - це новий імперіалізм, що є не менш небезпечним. Однак, дискусії з Е. Саідом з цього приводу не веде. Так само і американський вчений провід­мінював термін "постколоніальне" фактично зі значенням "антико­лоніальне".

Можна погодитися з І. Іоновим у тому, що відсутність самоіден-тифікації певної спільноти - це проблема, але і процес самоідентифі-кації теж є проблематичним, якщо знижено рівень самокритичності.

І на цей раз І. Іонов не дискутує з Е. Саідом, який, перебуваючи у рамках антиколоніального дискурсу, актуалізує тільки першу поло­вину цієї тези [6, с. 15-17].

Отже, помилка І. Іонова: мав намір нейтрально проводити до­слідження "страстей за Історією", але піддався впливу бійцівської пристрасті антиколоніального дискурсу, й з невідомих мотивів у висновках відійшов від цього дискурсу. Непослідовність його ви­кладу полягає у не ригористичному користуванні термінами, у не­помітному для нього зісковзуванні в суміжні чи протилежні поняття і прикладання висновків без аргументації на користь ідеї про тісний зв'язок між макроісторією та постколоніальним дискурсом. А звідси - автоматичний перехід до підтвердження перспективності і продук­тивності співпраці між цивілізаційною теорією та постколоніальною критикою.

Ідея, на наш погляд, заслуговує на більш докладне опрацюван­ня. Так, співдія між двома методами безперечно перспективна. Але треба враховувати, що цивілізаційна теорія є мегасистемою, яка по­яснює рух систем та їх елементів, зокрема, імперію, колонії і т. под. Щоб глибоко проаналізувати імперію, її вплив на колонії, смисл за­воювання і визволення, культурні феномени з обох сторін, - потрібно бачити і спиратися на глобальні закономірності суспільної еволюції. Тоді засоби іронії та пародіювання в літературі будуть проаналізова­ні з точки зору і їх системної доцільності, і їх естетичності зокрема.

Подібно мислить С. Лур'є, називаючи спочатку думку Е. Саїда про те, що підготовка до побудови імперії здійснюється всередині культури, - важливою. Надалі "важливість думки" буде поставлена під тотальний сумнів: "Однак запропонований ним підхід здається недостатнім, оскільки встановлює причинно-наслідкові зв 'язки між явищами, які, на мою думку, потрібно розглядати як ті, що лежать поруч. Імперії європейських країн склалися набагато раніше, ніж ідеологія імперіалізму. Зміцнення Британської Індії йшло паралельно з формуванням жанру англійського роману, відповідно, закладений в ньому політичний імпульс міг, звичайно, вплинути на формуван­ня експліцитної імперіалістичної ідеології, але не на саме імперське будівництво. Систематизована імперська ідеологія, та, що стала фактом суспільної свідомості, на справедливе зауваження Г. Ліхт-гейма, складається постфактум: її піднесення в реальності може співпадати із занепадом імперії" [12, с. 72].

Мусимо визнати окрім компліментарності стилю С. Лур'є ще й її неточність. Англійський роман формується за півстоліття раніше до колонізаторських воєн Британії. Отже, літературні тексти та коло­нізація - це явища, які знаходяться поруч хіба що у психологічній площині відкривання нового.

О. Сотов, рецензуючи "Орієнталізм" Е. Саїда, так само, як І.

Іонов, вважає постколоніалізм продовженням антиколоніальної традиції. А відтак відбувається ототожнення двох термінів у рам­ках антиколоніального дискурсу. Політизація набуває стратегічної мети. Наприклад, у такому твердженні О. Сотова: "... демонструючи глибокий зв 'язокміж геополітичною ситуацією епохи колоніалізму і системою європейської наукової раціональності, він [Е. Саїд - JI.3.J фактично переніс відношення між методом і матеріалом дослі­дження в політичну, вольову сферу, і надав, таким чином, доволі го­стре звучання питанню про історичну обумовленість знання" [14].

Російський сходознавець не сумнівається у компаративістському підході Е. Саіда, не зважаючи на те, що по суті ним рівноцінно не представлено східного контексту (або принаймні статистики сприй­мання на Сході того чи іншого "західного міфу про Схід").

Росіянам, отже, притаманний антиколоніальний дискурс, що озна­чає: 1) правомірність концепції О. Еткінда [див. 16] про "внутрішню самоколонізацію" Росії, 2) почуття образи на "Захід" за "Схід".

Коли ж І. Іонов, С. Лур'є виходять з-під впливу Е. Саіда, то їх по­зиції значно розширюються. Наприклад, у статті "Теорія цивілізацій на рубежі XXI сторіччя" [див. 10] І. Іонов проводить огляд найнові­ших концепцій. Історик вирізняє з-поміж інших книгу французького культуролога П. Кауфмана "Що таке бути цивілізованим?". У ній підкреслено особливу роль міжкультурної комунікації у збереженні сучасних цивілізацій. Щоб зрозуміти цивілізацію, потрібно знайти приховану основу комунікації. Варвар не розширює коло спілкуван­ня, йому не потрібна культурна ідентифікація, бо її заміняє групова асиміляція, а варварські забобони діють як громадський контроль. Натомість цивілізація створює канони, вона догматична, відчуває відповідальність за власні норми і стиль, не уникає самовиправ-дання перед обличчям вищих ідеалів. Варварство не має подібних гальмівних механізмів і опори, їх заміняє всевладдя орди, а звідси - прагнення до єдності з главою орди. Самокритичність цивілізації варвару невідома.

Концепція П.Кауфмана підштовхує до наступних міркувань. Якщо радянська ідеологія спиралася на марксистську класифікацію бідних і багатих, то сьогодні навіть в час світової економічної кри­зи в гуманітаристиці ми не користуємося цими категоріями. Важ­ливішими є типи - цивілізована людина й варвар. Відповідно типів ведемо дискурси цивілізаційний чи варварський. А це у свою чергу переакцентовує імперський та колоніальний дискурси. У кожному з них, зрозуміло, будуть елементи варварства і цивілізації. Тому стає очевидним, що в постколоніальному дискурсі треба шукати спосо­бів адаптації універсальних цінностей, незалежно від того, де вони творилися - в метрополії чи колонії.

У викладі цивілізаційної теорії А. Тойнбі, зроблений Д.Ч. Со­мерсвеллом, вживання політичної лексики виважене, тому загаль­ний тон нейтральний, беземоційний. Історик та укладач висловлю­ються так само, як фізик відносно законів світобудови. Однак, Е. Саід у книзі "Орієнталізм" взагалі не згадує ні прізвища відомого британського історика, ні тієї усесвітньо відомої спеціальної дис­кусії в 1960-1970-х роках, названої тойнбіаною. Суб'єктивність Е. Саіда очевидна.

Потрібно згадати, що британський історик досліджував Схід, починаючи з 1915 року, тема - знищення вірменів турками. Фун­даментальну 12-томну працю "Дослідження історії" А. Тойнбі за­думав саме під час поїздки по Близькому Сходу в якості військового кореспондента газети "Манчестер гарді єн". На шляху із Стамбула до Лондона він зафіксував заголовки майбутньої книги на 12 сторінках, назвавши все разом "Накидане у Східному експресі у вересні 1921 року". Найважливішим виявився заголовок "Порівняння цивіліза­цій" із вказаними стадіями: народження, диференціація, експансія, брейкдаун, імперія, універсальна релігія, розрив. І ці стадії він сфор­мулював завдяки дослідженню Османської імперії у 1915 році. Фак­ти зібраного матеріалу проявили загальну закономірність. Напрям мислення А. Тойнбі аналогічний діяльності Ч. Дарвіна.

Цивілізаційна теорія заперечувала антиколоніальні тези і фор­мули Е. Саїда, який творив образ Заходу, що окупує Схід різними способами. Тому треба, на противагу забуванні Е. Саіда, згадати "Огляд", підготовлений А. Тойнбі за 1925 рік, у якому той критикує західний уряд, а не готує окупацію засобами ідеології. Як пише О. Воробйова, британський історик "зосередив увагу на "Ісламському світі після мирного врегулювання " - проблемі, що хвилювала його ще з часів служби у Форін-офіс. Фактично Тойнбі знову піднімав тему, яка вперше зацікавила його в роки першої світової війни, коли він доводив, що майбутнє Британської імперії залежить від до­сягнень її "згоди" зі Сходом, [шрифт - JI.3.J Тепер він визнавав: назване ним тоді "Сходом " було лише частиною того культурного різноманіття, з яким буде мати справу Захід. Ісламу в процесі зі­ткнення цивілізацій відводилося особливе місце, оскільки мусульман­ські країни мали більш тривалий досвід спілкування із Заходом і, від­повідно, чіткіше і раніше інших зіткнулися з історичною дилемою: неможливістю відкинути вплив європейців, одночасно "адаптуючи військову техніку, політичні інститути, економічний лад і духовну культуру Заходу" [9].

На думку російських вчених (О. Воробйова, В. Уколова), цивілі-заційний дискурс А. Тойнбі вміщує в собі історичний, політичний, релігійний і філософський дискурси, які є врегульованими і збалансо­ваними між собою. Релігійний дискурс розглядають в канві біографії британського історика і як світоглядна підстава для дослідження. В.

Уколова, зокрема, вважає, що А. Тойнбі - мислитель християнський. "Для релігійної свідомості істина могла бути дана в Одкровенні, або осягнута розумом, кращим же було поєднання цих двох можливостей. /.../Подібно до того, як божественне провидіння для християнина не виключає свободи людської волі, для Тойнбі визнання божественного творіння історії не знищує ролі історика як спів-творця минулого, бо лише в процесі спів-творення може бути виявлений момент істини. Звідси така показна для Тойнбі перевага синтезу над аналізом, звідси його потяг до універсалізму (хоча йому, як це не парадоксально, час­то докоряли в роздробленні, локалізації історії) " [15].

Справедливо буде зауважити, що маса деталей, якими послуго­вується Е. Саід для доведення агресії Заходу проти Сходу якраз і не синтезовані ним. Потяг до універсалізму, за прикладом А. Тойнбі, в Е. Саїда значно б нейтралізував його політичні пристрасті і проявив би власне східні закономірності східної цивілізації.

Таким чином є очевидним, що в А. Тойнбі і Е. Саіда різні напря­ми - полідискурсивність і політика, синтез і фрагментарність. Перше дає теоретичне узагальнення, без емоцій і вольового напору, друге - гостроту. Е. Саїд епатує наукову публіку політичним дискурсом, виконаним у стилі "шоу"-культури. Погляди вчених, що критикува­ли його за політизацію, в Україні не популяризуються. Знову, як за часів радянської ідеології, маємо тільки єдину думку, що абсолюти­зує Е. Саїда.

Політичний дискурс різко кренить в протилежні полюси, під­риває і ускладнює порозуміння між людьми. Зрозуміло, що усувати конфлікти конфліктним шляхом неможливо. Як і збагнути глибші причини, що їх породили. У міжкультурну комунікацію цей дискурс практично не вписується.

Чому українські літературознавці ототожнюють постколоніаль­ний і антиколоніальний дискурси, - річ більш ясна. Обумовив явний колоніальний статус українського суспільства. Однак, це не значить, що майже двадцятиліття незалежності України розмили відмінності між антиколоніалізмом і постколоніалізмом. Якраз, навпаки.

О. Федунь, укладаючи короткий нарис постколоніальної критики під безпосереднім впливом концепції М. Павлишина [див. 3; 4], нама­гається розділяти два дискурси. В основному їй це вдалося зробити, але з єдиним застереженням. Рисами постколоніальної критики вона вбачає наступні: ламання штампів радянського літературознавства, "реабілітація розмаїття письменницького стилю", перевага "мистець­кій інтерпретації тексту", "універсальний скепсис супроти авторите­тів, іронічні, пародійні, двозначні форми", уникання бінарної опози­ції, подолання комплексу меншовартості, християнський світогляд, "самоствердження національної самосвідомості". Останній аспект, наскільки він є ідеологічним, настільки межує з антиколоніалізмом,тому варто уточнити і поширити своє розуміння, щоб не допускати "суміші анти- і постколоніального" [8, с. 13].

Н. Монахова [див. 2] половину статті "Підпорядковане" в укра­їнському контексті (Спроба постколоніальної інтерпретації роману Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу") при­свячує некритичному викладу концепції Е. Саіда, тому її метод по­стколоніальної критики цілковито обумовлений антиколоніальними настроями боротьби.

Найбільша напруга цієї боротьби проявляється в П. Іванишина. Свою політичну позицію (націоналізм) він переводить у сферу літе­ратурознавчих досліджень. Головна мета критика - захист антиколо-ніалізму. Цитуючи М. Павлишина, допускає "ненавмисну помилку": "Дослідник пропонує тлумачити окреслений вище термін [постко-лоніальні студії - Л.З.] "аналогічно до понять "постмодернізм" і "постструктуралізм", де префікс "пост" не заперечує паралель­ного існування в часі й сигналізує не так заперечення, як діалектне злиття" [1, с. 191]. У цитованому джерелі, на яке посилається П. Іванишин, написано - "зняття" [4, с. 532]. На цьому "прикрому" не­догляді, одначе, П. Іванишин розбудовує колоніальні спогади: "Не­важко помітити, що пропонована концепція виразно еклектична і вже через це ущербна, що не сказати потенційно хибна. Сумним прикладом цього може бути сучасна українська політична та куль­турна дійсність, де спостерігаємо дивовижне "діалектне злит­тя " національних та антинаціональних (російсько-комуністичних, радянських) елементів - від різношерстих свят та назв населених пунктів до " багатовекторної" зовнішньої політики" [1,с. 192]. Піс­ля такої тиради можна дозволити і собі маленький жарт - "... різ-нововняні свята". Але внаслідок "перестрілки" не можна втрачати суті постколоніальної культури - "паралельного існування в часі...", і відповідно цьому постулат - проводити багатоаспектний аналіз і естетичне моделювання.

Позиція О. Поліщук така ж ідеологізована, як і в П. Іванишина. Оскільки дослідниця виходить із проблеми національної ідентич­ності, то при нерозрізненні антиколоніалізму і постколоніальної критики, підпасти під політизацію неважко.

У висновках необхідно зазначити, що постколоніальній критиці необхідне стримування політичного дискурсу задля балансу з ху­дожнім, філософським, історичним і релігійним. Дискурсивна ціліс­ність дозволить значно глибше проаналізувати момент надлому ста­рої цивілізації і побачити її чергове відродження чи постання нової цивілізації. Це є стратегічною метою постколоніальної критики, яка працює не тільки на мистецтво, а й на суспільні реалії.

Література

1. Іванишин П. Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація // Вісник Львів, ун-ту. Серія філол. Вип. 33. - Ч. 2. - 2004. -С. 191-198.

2. Монахова Н. "Підпорядковане" в українському контексті (Спроба постколоніальної інтерпретації роману Оксани Забужко "Польові дослі­дження з українського сексу") // Сучасність. - 2003. - № 4. - С. 124­142.

3. Павлишин М. Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській культурі //Марко Павлишин. Канон та іконостас. - К.: "Час". - 1997. -С. 223 -236.

4. Павлишин М. Постколоніальна критика і теорія // Антологія світо­вої літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. - Львів: Літопис. - 1996. -С. 531-535.

5. Поліщук О. Пошуки національної ідентичності в умовах пост ко­лоніалізму (за прозою Юрія Андруховича) // Вісник Львів, ун-ту. Серія філол. Вип. 33. - Ч. 2. - 2004. - С. 254-259.

6. Саїд Едвард В. Орієнталізм // Пер.з англ. В.Шовкуна - К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи". - 2001. - 511 с.

7. Тойнбі Арнольд Дж. Дослідження історії // Пер.з англ. В.Митрофанова і П.Таращука. - К.: "Основи". - 1995. - Т. 2. - 401 с.

8. Федунь О. Постколоніальна критика в українському літературоз­навстві // Слово і час. - 2001. - № 10. - С. 10-13.

9. Воробьева О.В. А. Тойнби: опыт исследования истории // Новая и новейшая история. - 2006. - № 5 http://vivovoco.ibmh.msk.su/VV/ JOURNAL/NE WHIST/TO YNBEE.HTM

10. Ионов И.Н. Теория цивилизаций на рубеже XXI века // Общественные науки и современность. - 1999. - № 2. - С. 127-138.

11. Ионов И.Н. (Москва) Имперский и постколониальный дискурсы в интеллектуальной культуре эпохи модернизации (к вопросу о судьбах макроистории). Материалы конференции "Интеллектуальная культура исторической эпохи" УрО РОИИ Екатеринбург, апрель 2007 http://www. hist.usu.ru/rsih/text/ionov.htm

12. Лурье СВ. Российская и Британская империи: культурологический подход // Общественные науки и современность. - 1996. - № 4. - С. 69-77.

13. Лурье СВ. От древнего Рима до России XX века: преемствен­ность имперской традиции // Общественные науки и современность. -1997.-№ 4.-С. 123 - 133.

14. Сотов А.А. "Ориентализм": постколониальная критика Эдварда Сайда http://meast.ru/old_meast/pub/orient_sotov/

15. УколоваВ. Тойнби и постижение истории//Цивилизации. Выпуск 2. -М.: Наука, 1993. http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Article/ Uk_ToinPos.php

16. Эткинд А. Русская литература, XIX век: Роман внутренней коло­низации http://www.iicas.Org/2003rus/l 8_04_ks.htm

Страницы:
1 


Похожие статьи

Л В Зелінська - Антиколоніальний дискурс і постколоніальна критика в контексті міжкультурної комунікації

Л В Зелінська - Театр і політика наприкінці XIX ст перехрещення дискурсів (на матеріалі епістолярію ф енгельс)