Г Бик - Витоки анахоретства в християнському світі - страница 1

Страницы:
1 

Наукові записки

УДК 130.3:165.322

Ганна Бик

ВИТОКИ АНАХОРЕТСТВА В ХРИСТИЯНСЬКОМУ СВІТІ

"Шукання Людиною Бога є одночасно шукання самої себе, своєїлюдяності"(М. Бердяев)

Дана стаття присвячена розгляду феномену анахоретства, що зароджується в IV ст. в Єгипетських пустелях, і стає майбутнім фундаментом у розвитку чернечого життя.

Актуальність даної статті пов'язана з поглибленням ролі релігії в житті сучасного суспільства, зростанням інтересу до питань духовного життя не тільки сучасності, але й стародавніх цивілізацій, у тому числі до історії християнської релігії та церкви. Дослідники, маючи в своєму розпорядженні величезне коло джерел, висвітлюють у своїх працях різноманітні аспекти історії християнства, та незважаючи на величезні й ґрунтовні напрацювання у сфері історії церкви, соціокультурна складова лишається малодослідженою. Звернення до проблеми анахоретства, що було першим кроком у розвитку чернецтва, зумовлено насамперед необхідністю переоцінки цього феномену, як соціально-культурного чинника, який відіграв важливу роль у розвитку і становленні інституту чернецтва.

Отже, дана стаття спрямована на розгляд феномену анахоретства перших століть в християнській імперії на прикладі Єгипту.

Феномен християнського відлюдництва, або ж анахоретства в науково-філософському світі мало розроблений. Практично немає робіт, присвячених виключно анахоретству, навіть дослідження, які стосуються східного чернецтва, розглядають феномен відлюдництва досить поверхово, посилаючись на відсутність чітких і однозначних відомостей цієї епохи.

Перші напрацювання з даної тематики відносяться до VII ст., саме тоді з'являється перший збірник розповідей про подвиги і добродіяння монахів Єгипту - ''Луг духовний'' [7] написаний блаженним Іоанном Мосхом.

В 1915 р. протоієрей Михаїл Хітров зробив вступ і прокоментував окремі моменти "Луга Духовного" [7], вивчення якого було досить важким через свою несистематичність та так звану "вирваність" тексту.

Також варто згадати працю Лева Карсавіна "Монашество в Средние века" [6], в якій ґрунтовно проаналізовано становлення інституту чернецтва.

Більш сучасні напрацювання, такі як "Град Пустыня: Введение в изучение египетского и палестинского монашества в христианской империи" Дервіса Чітті [9] являють собою вступний нарис з історії трьох перших століть єгипетського і палестинського чернецтва.

З історичної точки зору ця проблематика частково аналізується в праці Доніні Амброджо "У истоков християнства (от зарождения до Юстиниана)" [1].

Анахоретство ("анахорет" - церковнослов'янське "відлюдник", походить з грецької "avaxwpew" - відходити, віддалятися, відступати) - аскетичне відречення, згідно релігійних переконань, світського життя з максимальним обмеженням зовнішніх зв'язків, відходом для проживання у віддалені пустинні місця.

Відлюдництво, не є чисто християнським феноменом, воно існувало в релігіях Індії, Китаю, Японії та інших країнах Сходу (буддизм, даосизм, іудаїзм і ін.). В різний час зустрічалися такі види чернечого життя, як відлюдники Серапіса в Єгипті; аскети-буддисти; ессеї, що жили подібно монахам біля Червоного моря приблизно в 150 р. до н.е.; іудейські аскети (терапевти), що проживали неподалік від Александрії; гностики неоплатонівського тлумачення; аскети-прихильники бога Мітри і т.д. Деякі дослідники знаходять витоки відлюдництва і в апостольську епоху [4:9]. Проте, це лише певна ізоляція від гріховного світу, яка особливо демонструвалась в епоху Пізньої Римської імперії.

Особливого поширення і розвитку відлюдництво набуває в християнстві. В християнському світі "відлюдник" означає, те ж саме, що і "анахорет". Спершу ці два поняття відрізнялись у відповідності з місцем перебування відлюдника - анахоретперебував в келії при храмі або поблизу від людського житла, а відлюдник-пустельник відходив далеко від цивілізації.

Аскетичні устремління та такі відомі форми їхнього прояву як "діви", пости, чування мали місце у перші три століття християнської ери. Але про анахоретство у власному значенні, як свідомий відхід зі світу в пустиню, в усамітнення, можна говорити тільки з IV ст.

Існує ще й такий погляд, що відлюдництво по своїй суті - це протест проти будь-якого зв'язку, спілкування Церкви зі світом і світською культурою. Ще в І ст. серед віруючих, під впливом очікування швидкого другого пришестя Ісуса Христа, створювався настрій повного роз'єднання зі світом і відмова від повсякденних справ. У ІІ ст. цей настрій знайшов собі відображення у монтанізмі, який вимагав повного розриву Церкви зі світом і культурою та спонукав до покаяння й аскетичних подвигів. Послідовники Новаціана також відзначались ригористичним характером. Звідси зрозумілий швидкий зріст відлюдництва саме в IV ст., коли християнство визнали дозволеною релігією, і Церква вийшла з катакомб на форум і на відкриті, публічні місця. Якщо раніше, за винятком крайніх випадків, аскеза могла жити у згоді з Церквою катакомб, то тепер, коли Церква ввійшла у суспільство, цілком перейняте язичницькими віруваннями, уявами, вдачами, звичаями - воно ніяк не могло більше залишатися в Церкві, яку визнала і якій покровительствувала держава.

Насправді немає серйозних, цілком свідомо обґрунтованих доказів на користь думки, що самі пустинники розглядали свій відхід від світу, як свідомий протест проти Церкви, що вийшла з катакомб і ввійшла в союз зі світом. Та й сама Церква аж ніяк не бачила в анахоретстві вороже собі явище. Безсумнівно, відлюдництво глибоко проникало в принципи християнського вчення і, керуючи його духом, уважно спостерігало за зростанням і розвитком Церкви. Якщо анахоретство при цьому не приділяло достатньої уваги до внутрішньої, індивідуальної релігійної свідомості й життя, то тим самим заявляло свій протест проти превалювання і домінування форми над життям.

Отже, відлюдництво в християнстві (анахоретство) відомо з IV ст., і пов'язується з декількома факторами: 1) переслідуванням християн з боку римських імператорів; 2) проникненням в Церкву численних оман; 3) вираженням протесту проти зближення Церкви зі світом, а також зниженням високого рівня духовності перших християн.

Як відомо, Єгипет є колискою християнського чернецтва, тому розглядаючи анахоретство як першу стадію цього процесу, варто розглянути його єгипетський період формування.

За словами Дервіса Чітті, відомого дослідника єгипетського і палестинського чернецтва в християнському світі, в Єгипті ІІІ тис. настали важкі часи як для простих жителів, так і для першохристиян. Відлюдництво просто "витало" в повітрі. Чоловіки, а інколи і цілі громади відходили в пустиню або ж на болота, і таким чином, прагнули уникнути непосильної тяганини податків і насаджених владою обов'язків [9:27].

Феномен християнського відлюдництва в Єгипті пояснюється дещо по-іншому. Спершу християни відходили в пустиню внаслідок переслідування з боку римських імператорів. З припиненням гонінь з'являються інші причини: відхід від гріховності світу, свідоме прийняття мучеництва та цілковите присвячення себе Богу.

Батьком анахоретства вважається Антоній Великий, який і заснував перші анахоретські монастирі.

У Єгипті, ще до преподобного Антонія, були анахорети, які розселялись під відкритим небом біля джерел та фінікових пальм, в печерах та біля занедбаних могил в примітивних шалашах. Більшість з них так і залишились невідомими. Одним з таких анахоретів, був Павло Фівейський, якого зустрів Антоній Великий і якого досить часто зазначають як першого справжнього анахорета.

Як за чисельністю, так і за силою подвигу анахоретство в Єгипті досить швидко розвивалось. Іноді довкола анахорета та під його безпосереднім впливом виростали справжні монастирі. Анахоретство передало свій духовний досвід цим монастирям.

Як вже зазначалось вище, перші анахоретські монастирі засновував преподобний Антоній Великий (Єгипетський), який подвизався в спустілому укріпленні - монастирі. В даному випадку під монастирем розуміється келія відлюдника, а не обитель декількох монахів .

Слово "монастир" походить від грецького "|jovaaTrjpiov", яке утворене від дієслова "|jovdZw"- "жити одному" ("iJOvaaTrjc;"- "той хто живе сам"). У первинному значенні "монастир" - це келія-домівка або печера, де живе самітник [8:202].

Коли ж преподобний Антоній Великий віддалився в глиб східної пустині (третє місце його подвижництва), то невдовзі і там виникла ціла колонія з чернечих келій. Ними покривались навколишні гори, але незабаром і гори стали тісними від послідовників преподобного Антонія Великого, іноки ж почали оселятись на другій стороні Нілу (біля міста Арсиное). "Монастирі в горах були схожі на скинії, наповнені божественними ликами псалмоспівців, любителів навчання, посників, молільників, яких втішало уповання майбутніх благ. Вони займалися рукоділлям, щоб подавати милостиню" [2:44].

У монастирі-келії інок перебував цілий день, по можливості не виходячи з неї. Преподобний Антоній Великий навчав: "Як та риба вийнята з води гине, так загибає і страх Божий у серці монаха, який намарно виходить із келії" [2:16].

Антоній Великий вирізняє різні ступені затворництва. До повного затвору, у якому він жив сам (і який, зрештою, теж не був цілковитим), преподобний визнавав спроможними і допускав небагатьох. Більшість його учнів жило в усамітненні по келіях, зберігаючи при цьому певні взаємини між собою.

Важко встановити, в чому конкретно виражалося спільне життя в "монастирях", якими провадив преподобний Антоній Великий, адже в джерелах не згадується ані про спільні чи особисті молитви монахів, ані про їжу (за винятком вказівок на спільну трапезу) і міру утримання.

У монастирях преподобного Антонія Великого анахорети велику увагу приділяли духовному наставництву та покорі перед Церквою. Початківці перебували під дбайливим наглядом досвідчених монахів. Інок повинен був відверто розповідати наставнику всі подробиці прожитого дня: скільки робить кроків, скільки крапель п'є води. Преподобний Антоній Великий вважався серед анахоретів найвищим наставником духовного життя. Він бесідував з іноками прилеглих до його келії -"монастирів".

Більшість анахоретів, наслідуючи у цьому питанні Павла Фівейського та Антонія Великого, дотримувались жорсткої суворості у споживанні їжі. Звичайна їжа більшості єгипетських анахоретів - це хліб і сіль, від всього іншого вони відмовлялись: м'яса, риби, сиру, яєць, молочних продуктів, пиття вина і т.д., хоча це і не заборонялося наставниками. Були і такі, що десятки років кормилися тільки сирими овочами. Проте чимало дозволяло собі споживати всіляку рослинну їжу, інколи, навіть, олію.

Щодо часу споживання їжі, то раніше дев'ятої години (третя пополудню) взагалі не їли. Однак більш ревні подвижники харчувались аж увечері.

Посиленим утриманням отці вшановували загальноцерковні пости, прикладом може бути Чотиридесятниця та піст середи і п'ятниці. Сон подвижники вважали за такого ж небезпечного ворога, як і черево. Чимало з них спали сидячи не більше однієї години на добу. Одежу анахорети носили або з пальмового листя, або зношену і зовсім непридатну до вжитку.

Таким чином, монастирі преподобного Антонія Великого - це монастирі анахоретського типу, які є перехідною ланкою від строгого анахоретства до строгої кіновії. Тут не було жодних писаних правил, устрій життя не був розпрацьованим у деталях, загалом був намічений лише дух цього устрою.

Дещо складнішими за устроєм та ближчими до спільножительних були єгипетські монастирі, засновані сподвижниками або молодшими сучасниками преподобного Антонія Великого. Найвизначніші з них - це Нітрійський, Келіотський та Скитський.

Нітрійський монастир, що розташовувався на Нітрійській горі (40 миль від Александрії) заснував преподобний Аммон, який і вважається засновником Нітрійського чернецтва.

Цей монастир являв собою упорядковане господарство, що мав власне священство, лікарні, аптекарів та дім для прочан. Анахорети працювали в пекарнях, випікаючи хліб як для себе, так і для інших анахоретів, що проживали у внутрішній пустині, займались виготовленням канатів, льону, вина, таким чином здобуваючи собі їжу і одяг власною працею.

Щоденне богослужіння проводилось по келіям, і лише в суботу та неділю всі збирались до церкви.

На початку V ст. Нітрію населяло близько п'яти тисяч монахів. Вони жили в окремих келіях-домівках різної величини, яких було близько п'ятдесяти. В одних домівках позаселялось більше інків, в інших - менше, а в деяких - і по одному.

Келії (10 миль від Нітрії) - це монастир чисто анахоретського типу. Він був заснований анахоретами Нітрійського монастиря - любителями цілковитого усамітнення. Одним із перших провідників-пресвітерів був преподобний Макарій Олександрійський.

Монастир складався із численних келій (у яких жили по одному), що були розташовані навколо пагорба або ж келії настоятеля. Анахорети постійно перебували в келіях, зберігаючи "безмолвие", лише в суботу та неділю сходились до церкви. Між ними були й такі, що вели ще більш затворницьке життя, зокрема вони не виходили з келії 40 днів. Якщо ж хтось був відсутній на зібранні, то це могло бути тільки ознакою його хвороби. Братія обов'язково навідувалась до хворого і постачала все необхідне. На свята в церкві влаштовували трапезу.

Найбільш визначним єгипетським монастирем був Скит (від грец. авкеїов -"подвижник"), заснований преподобним Макарієм Великим (Єгипетським), що був розташований на південь від Келій, тобто ще далі вглиб єгипетської пустелі.

Визначальною рисою Скиту була його надзвичайна суворість щодо посту, адже звичайною їжею братів був тільки хліб, (дві хлібини в день, які разом важили близько фунта). Лише у святкові дні та на агапах (вечерях любові) в знак поваги до гостей, монахи облишали цей суворий режим.

Управління монастирем зосереджувалось у руках братії та пресвітера, які на спільних зібраннях вирішували господарські та богословські питання. Першим рукоположеним пресвітером був сам преподобний Макарій Єгипетський ( приблизно 340р.). Одначе, слід підкреслити, що строгість життя в Скиту уже в IV ст. почала згасати.

Крім цих трьох найважливіших монастирів (Нітрія, Келії і Скит), виникли ще ряд монастирів такого ж типу. В цих монастирях поступово сформувалась одноманітна практика - загальні правила, один устав. І це не дивно, адже пустинножителі постійно підтримували між собою тісний контакт, причому не лише в межах Єгипту, бо і синайське, і палестинське монашество підтримувало міцні взаємини з єгипетським. Пустельники часто відвідували один одного для взаємного повчання, а ті, які жили поблизу, з братньою любов'ю клопотались один про одного. З-посеред них, то тут, то там з'являлись світила подвижництва, які ставали центром духовного повчання для багатьох.

Анахорети являли собою одну корпорацію, єдиний монастир із сформованим (поступово) уставом і певною організацією. Початківці мали духовних провідників-старців, влада яких трималася виключно на духовному авторитеті. Така необхідність у старці була пов'язана з тим, що він водночас був '^абохос;'ом", тобто "восприємником молодого ченця". Згідно тогочасної свідомості, цей старець не тільки брав на себе всі гріхи послушника, а й представляв його до постригу, приймаючи із "другої - купілі" -постригу в чернецтво (по аналогії до хресних батьків у Св. Тайні хрещення).

Розпочинаючи з VII ст. традиція зречення від світу відходом у пустелю, починає згасати. Монахи спершу живуть в кіновіях під керівництвом більш досвідчених монахів,а потім - для підсилення своїх звитяг чи в прагненні до більш досконалого служінню Богу - стають відлюдниками.

Ведучи такий суворий спосіб життя, східні анахорети досягали абсолютного утримання, нестяжетельності і молитви. Звичайно на своєму шляху подвижники зустрічали багато спокус, найпоширенішою з яких була спокуса блуду. Як правило, анахорети, мали одного чи двох учнів, які їх завжди супроводжували. Нерідко до них приходили люди за порадою, або за зціленням.

На південь від Нітрії по дорозі в Скит на горі Ферма жило близько 500 подвижників, серед яких найбільш знаменитим був преподобний Павло. Вірогідно, що й вони становили єдину спільноту.

Біля м. Гермополя, що в Фиваїді, знаходився монастир Аполлоса, який налічував близько 500 братів. Особливість цього монастиря - це щоденне приймання Пресвятої Євхаристії о 9 годині дня (3-тя пополудню). Після Причастя Аполлос іноді виголошував поучення, які тривали до вечора. Деякі прийнявши поживу, деякі відходили в пустиню, де напам'ять читали Священне Писання. Інші ж, залишались на місці зібрання і до світанку прославляли Бога гімнами і хвалами. Були й такі, що протягом багатьох днів, сходячи з гори та приймаючи Євхаристію, одразу ж віддалялись, задовольняючись лише духовною поживою.

У Фиваїдському місті Оксинрих проживало 10 тис. іноків і близько 20 тис. дів. Монастирів тут було більше, ніж приватних будинків. Усі будівлі громадського вжитку та колишні поганські храми були перетворені на монастирі. Жителі міста відзначались особливим благочестям (у місті нараховувалось 12 церков, окрім монастирських) та гостинністю, передусім до захожих іноків.

Характерною рисою монастиря преподобного Ізидора, розташованого біля м. Гераклеї, була строга замкненість. Браття зовсім не контактували зі світом, навіть не впускаючи прочан всередину.

При горі Арсиное був ряд монастирів, у яких проживало 10 тис. іноків під проводом преподобного Серапіона. Під час жнив брати зносили до нього хлібні продукти, які одержували замість платні за збирання з сусідніх полів. Нагромаджуючи чимало харчів, авва використовував їх на допомогу бідним. Таким чином, ніхто в цій місцевості не вмирав від злиднів. Хліб постачали навіть в Александрію. Слід зазначити, що такого ж напівспільножительного типу були монастирі в околиці Александрії. Вони нараховували біля 2 тис. анахоретів.

Незважаючи на своє відлюдницьке життя, деякі з них все ж таки підтримували мінімальний контакт з зовнішнім світом, поселяючись неподалік монастирів, лавр і навіть сіл. Пояснюється це необхідністю причащатися Христовими Тайнами. Анахорети, що проживали неподалік поселень займались рукоділлям і роботою в полі, - заробляли тим самим собі на життя. Все, чим вони володіли з матеріальних благ був лише їх одяг. Вони носили плащі і власяниці. В келіях у них знаходилось лише найнеобхідніші предмети, інколи були відсутні ікони. Харчувалися анахорети рослинною їжею, бобами, інколи хлібом. Єдиним багатством анахоретів завжди була їхня віра.

Підводячи підсумки діяльності анахоретів, варто зазначити, що в !V ст. в Египті виникають одночасно три величезні центри чернечого життя:

1) перший - на східному березі Нілу,засновується преподобним Антонієм Великим (Єгипетським). Це був прототип відлюдницького чернецтва, тобто анахоретства.

2) другим центром є Фівада, в якій Пахомій Великий засновує жіночі і чоловічі монастирі (кіновії), які існують з усталеними правилами чернечого життя.

3) третій центр - Нітрія, Келлії, Скит, в яких учнями Антонія Великого засновуються монастирі анахоретського типу.

Отже, зародившись в єгипетських пустелях, анахоретство до кінця !V ст. поширюється в Палестині, Каппадокії, Вірменії, а потім у Галії, Іспанії й Італії.

Література

1. Амброджо Д. У истоков христианства (от зарождения до Юстиниана). - М.: "Политиздат", 1979.-341с.

2. Афанасий Великий, святитель. Творения в 4-х томах.-Т.3.-М.:"Спасо-Преображенський Валаамский монастирь", 1994.-251с. [Репр.изд.: Свято-Троицкая Сергеиева лавра,-1902-1903]. З.Влахос Є. Одна ніч у пустелі Святої Гори: Бесіда з пустельником про Ісусову молитву: серія "Світло Сходу" /Пер. з грец. Чердахлі А.-Львів: "Свічадо", 2006.-176с. 4.Гарнак А. Монашество, его идеалы и история. - СПб.: "Ю.Н.Эрлих", 1908.-60с. 5.Дзюрах Б. Духовне життя монаха: на основі творів Теодора Студита.-Львів: "Свічадо", 2003.-484с. 6.Карсавин Л. Монашество в средние века.-М.: "Высшая Школа", 1992.-191c. 7.Мосх Иоанн. Луг духовный/ Пер. с грец. Хитров М.-Сергиев Посад: "Свято-Троицкая Сергеиева лавра", 1915.-282с. 8.Релігієзнавчий словник/ За ред.професорів Колодного А. і Лобовика Б.-К.: "Четверта хвиля", 1996.-392с. 9.Читти Д. Град Пустыня/ Пер. с англ. Чех А.-СПб.: "Библиополис", 2007.

- 320c.

Anna Buk

SOURCES ANACHORETES IN THE CHRISTIAN WORLD

This article is devoted to consideration of a phenomenon anachoretes which arises in IV item in the Egyptian deserts, and becomes the base of development nunhood.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Г Бик - Витоки анахоретства в християнському світі