Т Пастух - Я без тебе — не єсмь теософська поезія в кордуна за збіркою «зимовий стук дятла» - страница 1

Страницы:
1  2 

Таким чином, Франко, розширюючи духовні обрії читача і спонукаючи його до роздумів, дає філософське трактування старих тем і образів, наповнюючи їх актуальним суспільним, етичним і естетичним змістом. Своїм художнім словом поет прагнув розбу­дити духовну енергію читача, збентежити його сумління, спонукаючи його до громадсь­ких справ, позбутись пасивності і «вавілонського полону». Він витворів свій інваріант метафізичної лірики, в якій книжне («старі теми»), раціональне начало підсилюється че­рез емоційне, переживання ліричного героя, його суб'єктивно модальні оцінки природ­них і метафізичних явищ, вчинків і помислів людини.

Література:

1. Rubchak 1980: Rubchak В. Shevchenko's Profiles and Masks: The Ironic Roles of the Self in the Poetry of «Kobzar» // Shevchenko and the Critics: 1861 - 1980. - Toronto - Buffalo - London,

1980.

2. Бетко 1999: Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ - початку ХХ століття.

- Зелена Гура, 1999.

3. Гинзбург 1974: Гинзбург Л. О лирике. - М., 1974.

4. Забужко 1993: Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. - К., 1993.

5. Костів 1995: Костів К. Словник-довідник біблійних осіб, племен і народів. - К.: Україна, 1995.

6. Куліш 1908: Куліш П. Варіація первої Давидової псалми // Куліш П. Твори. - Т. 1. - Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 1908.

7. Українка 1975: Українка Леся. Зібр. тв: У 12 т. - Т. 1. - К., 1975.

8. Сковорода 1994: Сковорода Г. Твори: В 2 т. - Т. 1. - К.: Обереги, 1994. - С.70.

9. Слово многоцінне 2006: Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеними різними мовами в епоху Ренесансу та Бароко ХУ - ХУІІІ століть / Упоряд.Вал. Шевчук, В.Яременко: В 4 кн. - Кн.2. - К.: АКОНІТ, 2006.

10. Смотрицький 1988: Смотрицький М. Тренос, або Лямент єдиної вселенської апостольської Східної Церкви... // Українська поезія ХУІІ століття. Перша половина. Антологія. - К.: Рад. письменник, 1988.

11. Франко 1976: Франко І.Я. Зір. тв.: У 50 т. - Т.1. - К.: Наукова думка, 1976.

12. Шевченко 1990: Шевченко Т. Блаженний муж на лукаву // Шевченко Т. Пов. зібр. тв.: У 10 т.

- Т. 1. - К.: Наукова думка, 1990.

13. Элиот 1976: Элиот Т.С. Поэты-метафизики // Литературное обозрение. - 1997. - № 5. - С.44.

14. Яременко В. Панорама української літератури від початків до кінця ХУІІІ століття // Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу та Бароко ХУ - ХУІІІ століть. - К.: АКОНІТ, 2006.

Тарас ПАСТУХ, докторант (Львів)

«Я БЕЗ ТЕБЕ — НЕ ЄСМЬ»: ТЕОСОФСЬКА ПОЕЗІЯ В.КОРДУНА ЗА ЗБІРКОЮ «ЗИМОВИЙ СТУК ДЯТЛА»

Українська релігійна поезія має багату традицію. Пройняте божественним христи­янським почуттям поетичне слово виникло в часи прадавньої української літератури, широко розгорнулось в давній, сильно прозвучало в новій та здобулось на виразний йпереконливий тон у новітній. В антології української релігійної поезії «Слово благовіс­ту» (1999 р.) наведено більше двохсот поетів, чий світогляд був теоцентричним, чиї ду­ховні устремління пов'язувались з Богом і хто так чи інакше апелював до мотивів та си­мволіки Старого й Нового Завітів.

У теїстичній релігії Бог - єдиний, абсолютний та трансцендентний. Шляхи до Ньо­го йдуть, по-суті, через одні й ті ж етапи. Релігійні почуття також складаються з певного «набору» емоційних станів. Але для кожної людини шлях до Бога є неповторним, а по­чуття - винятковими. Цей шлях відбувається в акцентовано індивідуальній траєкторії руху. Йдучи ним, людина набуває унікального для себе духовного досвіду, котрий є цін­ним, власне, завдяки особистісному становленню душі в Богові. Шлях до Нього «вузь­кий» та «тернистий», і тим радісніший момент сакрального одкровення, глибокого міс­тичного відчуття приєднання душі до Божественного начала. Людина прагне зафіксува­ти в слові усі - подекуди дуже складні - епізоди свого духовного зростання, передати словом усю гамму своїх почуттів. Відтак постають такі схожі й такі відмінні релігійні вірші, в кожному з яких є свій індивідуальний духовно-естетичний нюанс. Підтверджен­ням цьому є поетична творчість Гр.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, П.Тичини, Т.Осьмачки, Б.-І.Антонича, Є.Маланюка, Ю.Клена, В.Барки, В.Стуса, І.Калинця, І.Іова, В.Герасим' юка. Перелік авторів можна продовжувати, увиразнюючи таким чином обширну топографію особистісного богошукання в українській поезії.

З цього огляду цікавою є творчість Віктора Кордуна. Будучи учасником Київської школи, свій творчий шлях він розпочинав і тривалий час продовжував в контексті світо­глядних настанов цього поетичного угруповання. «Кияни», за його власним спостере­женням, у своїх віршах повертались «до найпервісніших елементів і структур українсь­кої міфологічної свідомості», реанімуючи, фактично, у другій половині ХХ ст. язични­цьке світосприйняття. В.Кордун у збірках «Земля натхненна», «Славія», «Сонцестояння» проводив виразну тенденцію поетичного відтворення дохристиянського світовідчуття. Але з часом в його поезії почало все сильніше та сильніше лунати біблійне, новозавітне Слово. У багатоголоссі збірки «Зимовий стук дятла» воно вже стало домінуючим, поча­ло визначати основну тональність монологу ліричного суб' єкта. Причому це Слово за­звучало так, що викликало у критика Михайла Москаленка цілком небезпідставне порі­вняння: «В українській поезії останніх десятиліть я не знаю нічого рівного «Білим псал­мам» за сміливістю поетичних осяянь - і смиренністю перед Господнім лицем; за глиби­ною людського розпачу - і щиросердою вірою в остаточне спасіння, і своє особисте, і спасіння рідної землі та всіх сущих на ній...» [4, c.123].

Про релігійність поезії В.Кордуна ще 1971 р. писав В.Стус у статті «Про поезію Ві­ктора Кордуна», котра мала стати передмовою до першої збірки поета. В.Стус побачив у поетовій релігійності захист душі від розпачу, страху перед невідпорними катастрофіч­ними силами, загрозою існування. І підсумував: «Кордун шукає бодай малої впевненості в тому, що людина може зберегтися на землі, що вона врятується од самознищення. Під­стави для невіри величезні, і тому він будує собор віри.» [5, с.368].

Як зведений «собор віри» у збірці «Зимовий стук дятла»? Яким чином відбувається духовне становлення ліричного суб'єкта? В чому оригінальність запропонованого Бого-відчування та Богомислення?

Розпочинає автор поемою «Хрещата вість», в тонкому плетінні складних образів котрої можна відчитати мотиви біблійного гріхопадіння («а коли заблукали між небом і смертю / і ногами вп' ялися у землю - / кров тяжка потекла по жилах, / витісняючи з нас височінь»); передчуття приходу «епохи Світання» (асоціативно — відродження у ново­му житті); високої любовного почуття, інтертекстом до зображення якого служить «Піс-

11* Теорія літератури. Компаративістика. Україністиканя Пісень» ; «заповіданих пологів у заповітній час». Зробити чіткий ідейний підсумок та розставити усі акценти тут неможливо, оскільки автор свідомо герметизує текст. Герме­тична оповідна манера активно закликає читача увійти в образний світ тексту, стати своєрідним співучасником усіх його таємничих сакральних подій. Також важливою є оця свобода вибору в акті сприйняття, коли реципієнт на власний розсуд досотворює або конструює таку чи інакшу духовно-естетичну даність. Автор свідомо залишає «простір» для індивідуальної інтерпретації своїх духовно заряджених знаків. Свобода вибору - од­на з ключових позицій Біблії. Таку свободу поет пропонує читачеві в естетично-моральній площині тексту.

Отож розставити в поемі всі крапки над «і» не вдається. Та це навряд чи потрібно. Основне те, що тут виявлено любовне почуття. А точніше, почуття ліричного героя до коханої. Ця любов стримана, ніжна й подекуди вишукано-еротична. І що найголовніше, вона спроектована в високий сакральний простір, має своє Божественне завершення. Лі­ричний суб' єкт це інтуїтивно відчуває: «І настав заповітний час заповіданих пологів. / Обступили тебе на принишклому ложі / і апостол Павло, і мій батько, / і сади з піднебес­ся, / і дві хмари з Йордану. - / Я стою і дивлюся, / як летить у блакитній безодні / золо-тим-золотий павучок / на сяйливій тонкій павутинці» [2, c.9]. В контексті постульовано­го на початку поеми гріхопадіння Людини таке завершення означає відродження, відно­влення втраченого небесного статусу.

В «Хрещатій вісті» є кілька біблійних ремінісценцій. Власне, аби збагнути належ­ним чином образний світ релігійної поезії В.Кордуна, необхідно бути добре ознайомле­ним із християнською духовною традицією. Одним із героїв поеми є апостол Павло, ко­трий за цією традицією є «учителем всесвіту». Він здійснив кілька чудес в ім' я нової ві­ри, активно поширював християнство серед язичників. В поемі святий Павло несе звіст­ку про те, «що триває епоха Світання». Він також присутній під час «заповіданих поло­гів», позначаючи таким чином їхню божественну суть. Звернення ліричного суб' єкта до коханої мають виразні образні та стилістичні перегуки зі «Піснею Пісень»: «стільники мої повні солодкої згуби, / мої бджоли зносять меди / з твоїх вуст і твого волосся». Та при цьому автор творить власні - абстрактно-герметичні - образні конструкції: «ти мені - наче вітер і небо: / глибина в глибині, дим на вістрі стріли» ; «наче давня печерна цер­ква, / те мовчання стало між нами. / Увійдімо в нього разом, хай ця тиша проллється на наші чола, / хай розмиє нас до останку.» В цілому релігійне світовідчуття та мислення у збірці «Зимовий стук дятла» несе ознаки модерного часу кінця ХХ ст.

Автор розпочинає збірку теософською поемою про прихід «епохи Світання», а за­вершує досить поширеним в українській поезії жанром релігійного гімну, а саме, циклом «Білі псалми». Кінцевий тон циклу - радісне відчуття всесвітньої приналежності до Бо­га, катарсисне очищення душі, близьке передчуття Божої любові та благодаті. В поемі, у циклі псалмів та в поетичному просторі між ними відбувається духовне становлення лі­ричного суб' єкта. Можна простежити наступні його етапи.

Ліричний суб' єкт замислюється над власним буттям. У першому псалмі він зверта­ється до Господа: «Дай мені, Боже, хоч здогад про те, / що таке світ / і що таке я в цьому світі... / Де початок мого існування / і де буде йому кінець?» Постановка отаких питань свідчить про стремління осягнути суще; про бажання віднайти отой Абсолют, котрий дасть буттю розумне обґрунтування. Завдяки якому можна відчути світ як єдине Ціле та прилучитися до цього Цілого. Поштовхом до подібної онтологічної зацікавленості може стати смерть, яка загрозливо промайнула перед суб' єктом й викликала рефлексійний стан. Один з віршів має назву «Memento». «Memento ггюгі» (пам'ятай про смерть) - цеприслів' я ще з часів Давнього Риму невідворотно й наполегливо ставило перед Люди­ною проблему власного буття, конечного підсумку життєвого шляху.

Нестерпна вагота буття - ще один стан, який стимулює пошуки та звернення до Бо­га: «Згортається світ, наче він на гончарному крузі, / і надщільність така, що в усьому -вже все - / і нічого-нічого - у зовсім нічому, / а я мов той ґнотик у круговороті: / так ме­не пронизав мій Бог між землею і небом». Існування згущується до неймовірної концен­трації, кожний стан виявляє себе в оптимальній формі, викликаючи зависання ліричного суб' єкта «на межі». Відтак він апелює до Господа, запевнює у своїй цілковитій відданос­ті та вірності, готовності бути виконавцем Його волі. Лише в Богові джерело долі та сподівань людини. В іншому псалмі суб' єкт просить Господа потриматися за Його по­сох, бо «важко йти крізь колючі зарості / холодних чужих туманів».

Для ліричного героя Бог є тотальним, всемогутнім, нескінченним Абсолютом, в ім' я якого герой зрікається себе, таким чином здобуваючи справжнє буття, прилучаю­чись до вічності. В імені Бога він знаходить прихисток, під Його любов' ю та милосер­дям сам починає відчувати любов і милосердя: «А коли б Ти явився мені, як втомлений гість, / я би змив Тобі голову, Господи, / і злив би на руки сердечну надію, / а тоді поса­див кінець столу до живого вина і хліба / і просив би не мене розраяти, / а бездомних, бездольних, безрадісних / втішити хоч би на мить. / Їм нелегко усім, та ще важче Тобі, -/ але хто, як не Ти, зрівноважить із зорями душі?» Привертає увагу прагнення діяльного вияву християнської заповіді любові. І що найцікавіше, ліричний суб' єкт через емпатію намагається осягнути душевний стан Боголюдини, якій судилася важка місія - врятувати людство.

Це можливо лише у тому випадку, коли кожна людина відважно й неухильно йти­ме своїм шляхом, тим, який їй призначив Бог. «У Господа-Бога безліч шляхів - / для ко­жного з нас. / І всякий мусить пройти / тільки одним-єдиним: / своїм. / Нікого немає по­переду, / нікого немає позаду. / Сміливо ступай по небу, - / вже крізь тебе просвічує со­нце, / а хмари пливуть під ногами / і ночують в тобі». В цій поезії сконцентровано дві ва­гомі думки щодо Божого провидіння. Шляхи Господні є розмаїтими, вони подекуди зо­всім незбагненні для людини, але в них є свої призначення й ціль. В поемі І.Франка «Страшний суд» ця ідея виражена в дещо іронічно-насмішкуватому зверненні Бога до ліричного героя: «Все добро і зло, що в світі / Сіяв ти і досі сієш, - / Все те був мій план, якого / Ти ні в зуб не розумієш» [6, с.175]. Пригадаймо, що дистанція між Богом і люди­ною - «незвідність дій Бога до людських моральних уявлень» (С.Аверінцев) - стає особ­ливо підкресленою в ісламі. За В.Кордуном, необхідно мужньо йти обраним шляхом, не­зважаючи на важке торування незнаної дороги, на відсутність дороговказів, на само­тність. І тоді людина здійснить незвичайне, вона «піде по небу». Адже з' явиться Божа підтримка та благословення. Те, без чого оцього шляху не пройти до кінця, і що, врешті-решт, є доконечною потребою людини.

Радісне передчуття з приводу недалекого приходу Месії струменить в поезії «Бджола в бороді Івана Хрестителя». Вона сповнена, можна сказати, язичницькою радіс­тю весняного відновлення життя, його розкішного буяння. Іван Хреститель в українській духовній традиції пов' язувався з культом Купали. Та оце «цвітіння садів», «розпашілий медовий дух» є свідченням не магічної еманації природи, а символічною вістю близької появи Ісуса Христа.

У своєму духовному становленні ліричний суб' єкт не міг оминути питання теоди­цеї: узгодження ідеї всеохопної Божественної любові, блага й розуму із наявністю в світі безпричинної жорстокості, кричущої несправедливості, відсутності милосердя. В поемі «Плач по землі Поліський» це питання несподівано для самого автора, про що він осо­бисто каже, проривається всередині твору. Ліричний суб'єкт міркує: «Як же це так мог­ло статися, / що ті, хто за добрячий диявольський куш / і такі ж нагороди неправедні / ... співали пісні величальні будівництву ЧАЕС, / а після вибуху на четвертому блоці / за­таврували це все й прокляли, / знов-таки не без вигоди...» В осмисленні усіх отих подій рефреном повторюється: «Дивні діла твої, Господи». Але в ідейній площині всього твору вибух на Чорнобильській атомній станції стає зрозумілим в контексті Одкровення Свя­того Івана Богослова, уривок з якого автор подає на початку поеми: «Упав, упав Вави­лон, / город великий, / бо лютим вином розпусти своєї / напоїв він усі народи!». Жахлива подія у 1986 р. була виявом Господньої кари людей за їхні гріхи.

Бог у збірці «Зимовий стук дятла» добрий, люблячий та милосердний. Але у той же час Він є суворим і караючим. Він послав Свого Сина в світ задля спасіння людства. Той пройшов важкий Хресний хід і був розіп'ятий на Голгофі. Друга поява Ісуса Христа бу­де знаменувати Суд над усіма людьми. Кожен згідно зі своїх вчинків отримає або вічне блаженство у раю, або вічні муки у пеклі. У «Псалмі Господнього меча» автор застері­гає: «Бог нас не пощадить, - / Бог занурить нас в болісне світло, / вже заради цих слів він поклав свою руку / на руків'я меча».

Ліричний герой звертається до Бога із проханням бути милосердним, помилувати усіх скорботних та невтішних. Тих, котрі перебувають у властивій для християнина сер­дечній тузі. У самого героя серце крається за долю людей. Він промовляє від імені усіх стражденних й безутішних: «Усели в наші душі піднесення й мир, - / і піднесення й мир запанують довкола!» Все залежить насамперед від самої людини, що, врешті-решт, ро­зуміє герой: «Бог стоїть за дверима у кожного з нас. / Він стукає кожному й кличе: / Прокидайтеся всі і зі смерті, й зі сну, / прокидайтеся всі і виходьте / на моє небесне ве­сілля з довгокрилим Єрусалимом». Образ «небесного весілля» з Новим Єрусалимом має велике значення у біблійній традиції. Про Новий Єрусалим говорить св. Іван Богослов наприкінці свого «Об'явлення». Це райське місто, де житимуть праведники після Стра­шного суду. Ті, хто за життя єдналися з Богом в акті віри та любові. Наслідком цієї від­даності за життя стане вічне перебування в Новому Єрусалимі; місті, котре «не має по­треби ні в сонці, ні в місяці, щоб у ньому світили, - слава бо Божа його освітила» («Об'явлення св. Івана Богослова 21»).

Бог незримо приходить до людини, елімінує Свою божественність в певному мо­менті її буття. Відтак цей момент стає незвичним та потаємним, сповненим буттєвої си­ли й краси. В «І-сполучниковому псалмі» автор представляє низку таких моментів: «об­личчя матері, схилене над новонародженим», «місяць над морем із сяйливою стежкою», «чоло зведене у молитві до неба», «дві сльозини, що, як відчай, збігають по щоці», «по­лохливий пломінчик над свічкою у складених на грудях руках», «ранній політ душі над ще не списаною сторінкою Біблії». Іноді ім'я Бога не називається, але ліричний суб'єкт відчуває всюдисущу присутність Того, хто тримає у своїх долонях «всю минувшину і будучність народів».

В одному з псалмів ліричний герой бачить себе у різноманітних життєвих формах: беззахисних та самотніх; не нереалізованих в своєму буттєвому призначенні; таких що стрімко втрачають життєві сили, що переходять у небуття. Серед них «зернина, яка за­пала межи світами», «хмара, яка заблукала між скелями / і дощем зійшла на каміння», «листок, що, не встигнувши впасти додолу, / вже дірчавіє у польоті і стає геть невиди­мим». Всі ці форми промовляють: «це я, це я, Господи!» Таке образне рішення може ін­терпретуватися у двох ракурсах. З одного боку воно свідчить про тотальну приналеж­ність усіх форм буття до Бога. А з іншого - виявляє глибинну й гостру потребу в захистій опіці Господа того буття, що втратило себе, що відходить у небуття. Адже «туман Го­сподній» здатний вмиротворити усіх.

У збірці проглядається біблійна концепція абсолютного Бога, котрий сповіщає про себе через Слово. В даному випадку через сакральне поетичне Слово. Автор є медіато­ром Божественних задумів (в поезії таке переконання існувало від давніх язичницьких часів, з епохи Гомера), яких, щоправда, уповні збагнути не може. Ліричний суб'єкт за­питує себе: «О, як хотів би я знати, / що означають ці слова, / які я тепер промовляю?» В його творчому монолозі найбільш значущими виявляються образи мовчання та тиші: «Підвів мене Господь-Бог / до великої тиші / й спитав: / що ти можеш / на ній написати? / Я сказав, що хотів би / написати по цій ось тиші / іще таку тишу, / заради вслухання в яку / слід було неминуче / створити цей світ. / Мовчуще / стояла між нами / смолиста поліська ніч - / безмежна і безгомінна». Експресивність цих, здавалось би, маловиразних образів є, насправді, високою. Вони передають стан осягнення світу і себе самого в гли­бинному духовному спогляданні; відтворюють захоплення прекрасним світом природи, що постав з Божої волі; зрештою, свідчать про інтенсивну й вдумливу духовну працю ліричного суб'єкта.

Пронизані сакрумом мовчання та тиша дають змогу відчути присутність невидимо­го Бога. Діалог з Ним стає можливий завдяки безмовності й спокою. Більш того, Божес­твенне найкраще осягається саме завдяки тиші. На питання: «Що справді істинне?», -поет відповідає риторичним питанням: «А можливо, що паузи поміж словами». Саме в паузах постає глибока істина буття, якраз в них проглядає незбагненна Божественна сутність. В процесі творчості ліричний суб'єкт наближається до Бога, робить спробу осягнути Його задуми. З іншого боку, творчість суб'єкта - це вияв Божественної волі. Так себе оприявлює Бог, таким способом Він натякає людині про свої наміри. Тобто по­етична творчість стає актом обопільного спілкування людини та Бога. Це спілкування, як виявляється, можливе не тільки в просторі «Святого Письма», а й у безмежжі поезії. Воно глибоко інтимне, часто здійснюється експресивною мовою. Бог вимагає від люди­ни цілковитої зреченості та самопосвяти в творчості, а натомість дає чаруючі, відрадні, просвітлені миті одкровення й радості. Що й отримує ліричний суб' єкт збірки.

У «Зимовому стукові дятла» можна виокремити певні знакові епізоди сакральної історії, котрі віддзеркалились у Біблії або так чи інакше трансформувалась у релігійній традиції. Такою першою подією є, за С.Аверинцевим, «початковий момент історії Божо­го втілення в людину, тобто земного життя Ісуса Христа» - Благовіщення. Автор не по­казує з' яву архангела Гавриїла, котрий сповіщає діві Марії волю Господа: у неї наро­диться син Ісус, який буде Месією. Смиренна, повна згоди відповідь Марії стає миттю непорочного зачаття [див.: 1, с.52]. В поезії під назвою «Благовіст» провісником цієї по­дії стає природа. «Води скресають», «верболіз розквітає», «качки летять додому й збен­тежено кричать». Все сповнене відчуття урочистої та грандіозної Події. Всі жінки й дів­чата з надією і острахом чекають появу небесного вісника. «І припустився раптом / ве-ликий-величезний дощ, - / з рясними краплями весни / на землю падають прозорі крапе­лини / давно забутих слів / предавньої / забутої розмови». Образ «дощу», що має виразні міфологічні асоціації, автор використовує як знак Благовіщення, як символ непорочного зачаття. «Дощ» конотує мотив запліднення Землі небесним Дощем. Такий пра-язичницький ракурс начебто цілковито несумісний з християнським світоглядом. Та з іншого боку, саме образ «дощу» допомагає вишукано й експресивно передати цю незба­гненну для профанної (так само й для дохристиянської) свідомості Подію, що в церков­ній традиції набула значення догмату. Інакше кажучи, язичницька образність перетвори­лася в «горнилі» біблійного світогляду й стала досить вдало відтворювати сакральні епі­зоди християнської Історії.

В поезії передано ще один важливий момент християнського світобачення. Новоза­вітній час - лінійний за своєю суттю. Розп'яття Христа стало відправною точкою нового часового відліку, завершення якого відбудеться з настанням Страшного суду. Та в часі тривання окремого людського життя певні події Нового Завіту сприймаються як свя­щенна історія, що повторюється щорічно. Варто зауважити, що сприйняття цієї історії йде у презенсному часі одного періоду і не передбачає її повторення в іншому. В одному з псалмів В.Кордун розповідає про Марію, котра з Дитинчам мандрує до Єгипту й додає: «Хоч би скільки разів це за тисячі літ повторилося, / їм завжди світить тільки незвідана путь». Повторення є постійним нагадуванням людині про найголовніші етапи життя Ме­сії: народження, проповідування ідеї любові та милосердя, хресної дороги, розп' яття, во­скресіння. Циклічність певним чином втягує людину в переживання священних подій, змушує жити ними кожного року. Так, як це роблять у вірші В.Кордуна жінки та дівчата, котрі чекають на небесного вісника.   і падають «крапелини забутої розмови».

Другою знаковою подією є Різдво. У «Різдвяному псалмі» бринить всезагальна ра­дість з нагоди народження Сина Божого та поклоніння Йому: «Зашуміли народи, як сиві правічні ліси: / Пломенистий вітер їх усіх сколихнув - / і попадали ницьма, / і в радості встали, і співали на всі голоси дивне диво». Спів народів тричі лунає в тексті. За Біблією Новонародженому поклонилися мудреці зі Сходу та віфлеємські пастухи. Сам спів по­даний курсивом - так позначається його важливість. У співі народи складають своєму народженому Заступнику та Спасителю дари власної душі: вірність, щирість, простоту, витривалість, непохитність, праведність, правду, щедрість, радість та чистоту. Загалом -все своє життя й всю свою смерть. Дисонансом до загального радісного тону звучить оповідь про підступне Іродове знищення усіх малих дітей у Вифлеємі та його околицях. Цей кривавий епізод є початковою ланкою важкої Хресної дороги Ісуса. Та перемагає інше відчуття, а саме - передчуття «багатих зажинків» в майбутньому. Цікава така де­таль: «На Різдво на соломі знайшовся Син Божий, / і відтоді солома - лише золотиста». Це не стільки прекрасна художня метафора (поетичний засіб), скільки реальне й наочне свідчення божественності Новонародженого, котра поширюється навколо Нього. Мит­рополит Іларіон зазначає: «Христос народився на сіні, - і цим ушанував його, тому воно на Різдво так шанується всіма» [3; с.273].

Зовсім інша настроєвість панує у відтворенні поліського Різдва. Полісся є територі­ально-духовним центром землі В.Кордуна; це, як сказав би М.Москаленко, поетове осе­рдя та «ойкумена». Воно вимирає, що передається лаконічною антитезою: «дедалі мен­шає хат - і чим раз більшає неба». Безвідрадність дня, котрий, навпаки, мав би приноси­ти радість та сподівання, передається образом самотньої бабусі, яка малює медові хрес­тики над сумними очима худоби й сідає до Різдвяної Вечері наодинці зі своєю свічею. За стіною тяжко зітхає худоба, адже й цього Святвечора в яслах нічого не сталося. Вірш за­вершується такими рядками: «Знову десь обійшли стороною / бездольне Полісся / Дух Святий і Діва Марія». Автор не виявляє своєї присутності в тексті, але сама оповідна форма виражає його душевний біль та щем.

Після третьої куті настає Йордан або Водохреща. Це свято називають також Богоя-вленням Господнім. В «Псалмі на Йордань» Бог освятив воду й пустив її, живу та тремт­ливу, річкою. Свячена Йордан-ріка - «ширша за історію», «глибша за правду правед­них», «вірніша за мисль апостола» та «блакитніша за покаяння смертної миті» - опиня­ється в кожного на вустах по краплиночці. А над усіма водами лунає голос Божий: «Всісьогодні - спасенні!» Освяченням у воді Йордану люди долучаються до сакрального сві­ту, отримують цього дня Господню милість.

Наступним знаковою подією є три смертні дні Ісуса. Автор «Псалму трьох смерт­них Господніх днів» розмірковує над останніми хвилинами земного життя Месії - Бого-чоловіка, котрий вміщував в собі всю повноту Божественної та всю конкретність людсь­кої природи. Автор міркує, власне, з приводу людськості та Божественності Ісуса Хрис­та: «Заціпеніння від горя, крейдяний відчай / і якийсь невідомий, незнаний вітер / за цей час проросли крізь Тебе / й розцвіли над нами прапервісним Словом». Ліричний суб' єкт звертається від імені всіх людей, всієї живої та мертвої природи до Господа з проханням помилувати. В контексті означеної теми - за безжалісне та жорстоке вбивство Месії, що прийшов врятувати людство. Суб' єкт відчуває Божественну природу Ісуса, та ще не зда­тний саме в цей час збагнути увесь сенс Господнього провидіння: «Я питаю у Божого Сина, - / чи усе саме так і призначено? - / Та Господь мені не відказує зовсім нічого - / і нічого не відповість».

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Т Пастух - Герметична поезія івана семененка

Т Пастух - Я без тебе — не єсмь теософська поезія в кордуна за збіркою «зимовий стук дятла»