Т Пастух - Я без тебе — не єсмь теософська поезія в кордуна за збіркою «зимовий стук дятла» - страница 2

Страницы:
1  2 

Відповідь дасть дальша подія Великої історії - Вознесіння, що сталося через сорок днів після воскресіння Ісуса Христа. Останнє, що Він зробив перед відходом у божест­венну сферу буття, звернувся до своїх учнів зі словами: «Так написано є, і так потрібно було постраждати Христові, і воскреснути з мертвих дня третього, і щоб у Ймення Його проповідувалось покаяння, і прощення гріхів між народів усіх, від Єрусалиму почавши» («Євангелія від Св. Івана»). Після того Христос благословив своїх учнів й вознісся на небо. Господня воля не була належним чином сприйнята людством. Це засвідчує лірич­ний суб' єкт від імені людського «ми»: «шелестить собі мова. / покірлива віддиху і не­скорена в змісті, / а збагнути проказане нікому». На це потрібний час, бажання та сильна віра. Але не все так безнадійно: «Нас тепер тільки двоє у цьому слові, / тільки двоє нас у чиїйсь нетутешній мислі, / як в хисткому притулку ковчега». Вознесіння Месії у небо викликає страшну порожнечу в душі ліричного суб' єкта. Той, хто прийшов оповістити людям волю Божу й дати милосердя та любов, відходить. Без Учителя важче, самому йти «тернистою» дорогою значно тяжче. Але нікуди від не дінешся від цієї дороги, що йде крізь усі часи: «Не лети, я прошу, не лети, / ще зі мною побудь тільки мить, - / тіль­ки вік, / тільки ще одне тисячоліття - / Вознесіння непроминальне».

Як Останній суд Божий інтерпретує автор збірки вже згадувану аварію на чорно­бильській атомній станції. Радіоактивний розпад, зумовлений слабкою ядерною взаємо­дією, приніс смерть, понищив генофонд людини, зробив великі простори землі «зараже­ними» радіацією, непридатними для проживання сотні років. Цю найбільшу техногенну катастрофу людства автор розглядає в ракурсі біблійного мислення. Відтак вона стає помстою Бога за людські гріхи, перетворюється на страшний Апокаліпсис: «тут людство скінчилося, змішалися із пилюгою народи, / в радіаційному розпаді змішалися мертві, / живі й ненароджені, / і це вже не люди, - а тільки рухомий пісок». Незмірне жахіття цієї події таке, що навіть «Сам Бог підступити боїться до того рогатого сяйва, / що гостро сичить над пекельним проваллям часу». Полісся знищено; люди залишають свій обжи­тий та любий світ й відходять «в нікуди»; в ковчезі порятунку, що прибився до берега Прип' яті, порожньо; «в диму волохатому виповзло із розколин лускате пекло» ; «архео­птерикс кричить серед ночі про вічную пам' ять». Та в розвитку цієї катастрофічної, мо­торошної та жахної теми виринає інший мотив: у небі гряде новий Чорнобиль. Наприкі­нці поеми ліричний суб' єкт усвідомлює жорстку та справедливу логіку Божого задуму: «Першими / з-поміж усіх народів / ми вступили / в епоху Страшного Суду. / Пролітаючи над Чорнобилем, / винозорий янгол / підніс до вуст / свою задумливу сурму / й заціпенів від жаху. / Не зволікай же, / надхмарний янголе, / просурми нарешті: / ми вже готові / затобою злетіти / над вись!» Отож чорнобильський вибух та його подальше відлуння - все це набуває ознак національної есхатології. Представляє, фактично, кінцеву долю україн­ського народу: страждання, Страшний Суд і відхід в небеса, до Раю. У «Псалмі, солоні­шим за сіль» ліричний суб' єкт звертається до Бога від імені себе та свого народу: «Гос­поди, я - у молитві, мій народ - у молитві, Боже: / як же глибоко ми під словами довіри, / як же високо - десь аж над смертю!» Та просить: «Як відродиться нова земля - / відро­ди тоді й нас - / і навіки спаси, і помилуй». Власне Страшний Суд в Чорнобилі й став першим кроком Бога до оцього відродження й помилування. А що воно станеться цілко­вито й остаточно, про це свідчить останній вірш збірки - «Псалом із білого шовку». Він сповнений радості перебування під Господнім світлом (асоціативно виникає образ Ново­го Єрусалиму), щастя вічного існування в Божій любові та благодаті.

В чому специфіка теологічної поезії Віктора Кордуна? Цю проблему можна окрес­лювати в різних ракурсах зіставлення. Вона не така емоційно проривна, поет не оперує в таких масштабах біблійною традицією як це вчиняє Григорій Сковорода у збірці «Сад божественних пісень». В.Кордун не ставить так гостро й палко проблему теодицеї, як це робить Тарас Шевченко. Не використовує, подібно до Пантелеймона Куліша, цитати зі Старого та Нового Завітів як зачини, аби з більшою гостротою та різкістю бичувати ду­ховні пороки та вади своїх сучасників. Не схожий В.Кордун і на Івана Франка, в поезії котрого ліричний суб' єкт виявляє скомпліковану віру, котра поєднувала світоглядні елементи християнства та буддизму. Оповідний тон автора «Зимового стуку дятла» не такий крижаний, безжалісний та макабричний як тон Тодося Осьмачки в збірці «Круча». Не творить він духовно-поетичних insight'ів на основі знакових слів та висловлювань з біблійного тексту. А до такої практики розробки канонічного Слова вдається Богдан-Ігор Антонич у «Великій гармонії». Поезія В. Кордуна не є настільки концентрованою, «зав' язаною» на постаті ліричного суб' єкта як релігійна поезія Василя Герасим' юка. Співставлення можна продовжувати, позначаючи таким чином несхожість, індивідуаль­ність автора збірки «Зимовий стук дятла». Але можна з' ясувати специфіку поезії В.Кордуна як окремого явища за самими текстами збірки.

Віктор Кордун запропонував живе Слово про Бога - особистісне, інтимне, сповіда­льне, віддане, гаряче. Це Слово, проникнуте широким розумінням Божественної сутнос­ті, Його волі та провидіння. В. Кордун продовжив отой досвід індивідуального Боговід-чуття та Богомислення, який так живо проявився у «Сповіді» Св. Августина. Він пред­ставив складний шлях ставання душі у Богові. В межах однієї поетичної збірки духовно пережив й осягнув основні віхи Великої історії Нового Завіту. Його релігійна поезія яск­раво передає дух біблійного першочасу та показує, як цим духом проймається та насна­жується вже наш час. Не виходячи поза межі новозавітних сакральних інтенцій, поет ви­творює індивідуальний, сказати б, апокрифічний текст. Такий, який «має всі шанси» ста­ти канонічним. Його псалми - це не переклад чи переспів Давидових, а співтворення, продовження тієї лінії поетичного відчування й розуміння Бога, що виникла в VII-II ст. до народження Христа.

Збірка «Зимовий стук дятла» пропонує поезію розколення навколишнього світу, причому в його минулій, сучасній та майбутній іпостасях. В цьому розколенні проглядає Божественна вісь світу; Те, що лежить в його основі. Автор пропонує нове міметичне письмо з відповідним розщепленням знаку, з активним використанням абстрагованої образності. Він відходить від техніки унаочненої конкретності образу, характерної для Старого та Нового Завітів, й прямує до абстрактно-метафізичного знакового моделю­вання, по-своєму промовистого й виразного. Відтак в його поезії з' являються розгорнені образи на кшталт вже згадуваного: «і надщільність така, що у всьому - вже все - / і нічо-168го-нічого - у зовсім нічому». Або: «не спіткнися углиб ще синішого». Сакральні події двотисячолітньої давності постають у модерній поетичній формі, тотожній менталітету людини ХХ ст. Таким чином вони стають більш адекватними та зрозумілими для неї. Образно кажучи, Божественне Слово набуває найбільш сприйнятливого для даного часу тембру.

Ліричний суб'єкт поезії В.Кордуна відчуває в сучасному світі присутність трансце­ндентного Бога. Сам суб'єкт має широкий духовний обрій. Його монологи до Бога - це монологи спостережливої та глибокої душі, що далеко прозирає в часі та просторі. В осмисленні біблійних подій він робить власну інтерпретацію, здійснює своє нюансуван­ня. До своєї сакральної символіки часто не дає роз'яснень, даючи змогу реципієнту са­мому збагнути її. Боговідчуття та Богомислення ліричного суб' єкта пов' язується з гене­тичною пам' яттю етносу. В ракурсі грядущого національного буття він піднімається до вражаючих профетичних візій. Авторові збірки «Зимовий стук дятла» більш вдаються трагічні, пройняті духовним первнем, теми, аніж нейтральні, суто естетичні (наприклад, пейзажі). Його поетичний дар неначе є проявом Божої волі, котра таким чином оприяв-лює себе в Слові.

На епічній свідомості поета В.Кордуна так чи інакше наголошували всі дослідники його творчості. Епічність тут виявляється в доволі докладній та обширній, як на поезію, оповідній формі; у стриманій (мінорній) тональності більшості віршів; зрештою, у «ви­сокому спокою та рівновазі» (М.Москаленко) ліричного суб'єкта. Епічний стиль В.Кордуна, при всій його широті, є афористично стислим та експресивним. Епічність тут певним чином виражає аскетичний дух теїстичної релігії.

Для свого сакрального монологу автор підбирає чи не найбільш адекватну поетич­ну форму - вільний вірш. Верлібр В. Кордуна стає неначе продовженням традиції ритмі­зованої прози релігійних псалмів. Ця форма оптимально, у всіх нюансах його тривання, передає внутрішній монолог ліричного суб' єкта. Вона наближається до розмовної мови, робить вірш більш природнім, щирим та інтимним. З іншого боку верлібр задає свій особливий ритм, дає змогу робити специфічні акценти в рядковій синтагмі. Поет нерідко використовує рефрени, які або позначують лей-мотив, або наголошують на чомусь особ­ливому чи важливому в тексті.

Загалом теологічна поезія у збірці «Зимовий стук дятла» естетично вивершена та цікава. Вона високо здіймається гарним та величним духовним храмом серед інших бу­дівель збірки. Це храм, в якому В. Кордун відчував Бога, розумів Його волю, де на поета в творчому акті сходило Господнє одкровення й благо. Храм, який Віктор Кордун зали­шив по собі...

Література:

1. Аверинцев С. Софія-Логос. Словник. - Київ, 2004.

2. Кордун В. Зимовий стук дятла. - Київ, 1999.

3. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - Київ, 1994.

4. Москаленко М. Віктор Кордун: від «Хрещатої вісі» до «Білих псалмів» // В.Кордун. Зимовий стук дятла. - Київ, 1999. - С.120-123.

5. Стус В. [Про поезію Віктора Кордуна] // В.Стус. Твори: В 4т., 6кн. - Львів: Просвіта, 1994. -Т.4. - С.361-368.

6. Франко І. Зібрання творів: У 50т. - Київ, 1976. - Т.3.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Т Пастух - Герметична поезія івана семененка

Т Пастух - Я без тебе — не єсмь теософська поезія в кордуна за збіркою «зимовий стук дятла»