B I Las - The public administration of exogenous and endogenous risks of regional development in post-crisis period - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 

Економічний факультет відомий в університеті і далеко за його межами своїми інноваційними надбаннями та міжнародними зв' язками: за участю викладачів факультету при партнерстві із університетами Великобританії, Італії, Греції, Іспанії, Росії на його базі реалізовано 5 європейських освітніх проекти, тут вперше започатковано молодіжний захід -Міжнародній літні економічні школи, вперше в Україні відкрито європейську магістерську програму «Прикладна економіка», створено перші дистанційні курси англійською мовою, створено Українсько-британський Reach Out Центр як міст, що пов' язує бізнес, освіту та науку, відомі довгострокові наукові та навчальні зв' язки факультету з ВНЗ Болгарії, Сербії, Латвії, Литви, Молоди, Грузії та інших країн.

Економічний факультет є членом відомих міжнародних асоціацій у сфері бізнес-освіти - Центрально- та Східноєвропейської Асоціації розвитку менеджменту та Російській асоціації бізнес-освіти.

Факультет відомий своїми зв' язками з випускниками - на його базі створено першу в ДонНУ Асоціацію випускників. Дана форма співпраці надає додаткові можливості для організації практики студентів та їх подальшого працевлаштування.

За сорок п' ять років свого існування економічний факультет підготував більш ніж 2G тисяч економістів та управлінців високої кваліфікації для України, країн близького та далекого зарубіжжя. Викладачі та співробітники кафедр економічного факультету прагнули, прагнуть та будуть прагнути дати студентам як можна більш повні знання у різних економічних напрямках: менеджменті, міжнародній економіці, економіці підприємства, маркетингу, прикладній економіці, управлінні персоналом та економіці праці, розвитку та розміщені виробничих сил, бізнес-адмініструванні.

Цей спеціальний випуск Вісника Донецького національного університету присвячено не тільки сорокап' ятиріччю економічного факультету. Він є надбанням спільної наукової думки фахівців Сходу і Заходу, Півдня і Півночі України, науковців країн СНД та країн далекого зарубіжжя, науковим джерелом, використовуючи зміст якого ми з Вами зможемо більше зробити корисного для процвітання України ї її рівноправної інтеграції до світового співтовариства.

Плідної Вам подальшої праці! Хай Вам щастить!

В. о. ректора

Донецького національного університету, д.е.н., професор

П. В. Єгоров

Дорогие друзья!

45 лет назад экономический факультет Донецкого национального университета создавался для того, чтобы укрепить высококвалифицированными кадрами промышленно-

производственный комплекс области и страны. В том же направлении мы работаем и сегодня, но задачи перед нами стоят новые и гораздо более сложные. Динамично меняющийся мир требует от системы образования непрерывного совершенствования процесса подготовки специалистов, характеристики которых максимально приближены к текущим и будущим потребностям экономики. Современная концепция деятельности экономического факультета как ведущего подразделения классического университета заключается в гармоничном сочетании учебной, научной, воспитательной работы для формирования конкурентоспособного специалиста с активной гражданской позицией. Сегодня мы с удовлетворением отмечаем, что наш долгий путь становления и развития стал основой замечательных достижений коллектива. Мы сформировали позитивный имидж экономического факультета ДонНУ в обществе, в регионе, который поддерживают наши выпускники, среди которых есть люди, известные в стране и мире и более 40 тысяч выпускников не столь знаменитых, но обладающих достаточным уровнем профессионализма и компетенций для того, чтобы своим ежедневным трудом на тысячах больших и малых предприятий, на государственной службе, в бизнесе обеспечивать эффективное развитие региона. Нам отрадно осознавать, что большинство наших именитых выпускников не только прославляют свою Alma Mater, но и находят возможность поддержать факультет и университет, для того, чтобы новые поколения квалифицированных специалистов достигали высоких результатов на пути прогрессивного развития экономики страны. Мы с благодарностью называем их имена: Раппопорт А.Н., Ахметов Р.Л., Янукович В.В., Анненков И.В., Шишацкий А.В., Чентуков Ю.И., Макарчев О.А., Поважный А.С., Нудьга И.Н., Мищенко С.Г., Степаненко В.Г., Волков Н.И. и многие, многие другие.

Важно подчеркнуть, что факультет всегда был включен в социально-экономическую, научную, хозяйственную жизнь региона и страны благодаря широкому и активному сотрудничеству с Донецкой областной государственной администрацией, областным и городским советами народных депутатов, Институтом экономики промышленности НАН Украины, Институтом экономико-правовых исследований НАН Украины, Национальным институтом стратегических исследований, Донецкой торгово-промышленной палатой, Донецким областным центром занятости, промышленными предприятиями, коммерческими структурами, финансовыми учреждениями, вузами региона и страны. В последние годы сфера наших контактов значительно расширена за счет международного сотрудничества с университетами Великобритании, Испании, Греции, Сербии, Болгарии, России и других стран.

Экономический факультет сегодня предлагает полный цикл подготовки специалиста, включающий пять бакалаврских специальностей, семь магистерских программ, аспирантуру и докторантуру. Необходимое качество учебного процесса обеспечивают более 200 высококвалифицированных преподавателей, среди которых 70% - профессора и доценты. Признание и известность факультета, как в Украине, так и за ее пределами обеспечивают научные школы, в рамках которых ведутся фундаментальные и прикладные исследования, работают специализированные ученые советы по защите кандидатских и докторских диссертаций.

Все названное обеспечивает наше стабильное положение в конкурентной среде рынка образовательных услуг. Мы остаемся надежным престижным вузом и факультетом и, уверен, имеем достаточно сил, потенциала и амбиций для новых свершений.

С юбилеем! Декан экономического факультета Донецкого национального университета

доктор экономических наук, профессор f\fj^£ // (^      Г.А. Черниченко

ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

УДК: 332.14:338.242

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКЗОГЕННИМИ ТА ЕНДОГЕННИМИ РИЗИКАМИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ У

ПОСТКРИЗОВИЙ ПЕРІОД

Біла С.О., д.н.д.у., проф., завідувач відділу регіонального розвитку НІСД

Сучасна державна регіональна політика традиційно діє на трьох рівнях: міжнародному (міжнародна регіональна політика), національному (субнаціональна регіональна політика) та локальному (місцева регіональна політика). На кожному з цих рівнів (та у їх межах) в умовах кризи та у посткризовий період існують певні відмінності, особливості прояву регіональних процесів, що знаходять відображення через зміни основних показників падіння (зростання) виробництва, підприємницької та інвестиційної активності, безробіття, рівня техногенного навантаження, зміни демографічної ситуації та інших індикаторів соціально-економічного розвитку регіонів тощо. Регіональні структури усіх рівнів постійно підпадають під вплив дії різних ризиків: фінансового (у тому числі - кредитно-банківського, валютного, інфляційного тощо); підприємницького; інвестиційного; споживчого (що пов'язано з падінням купівельної спроможності населення регіону, або ж, навпаки - із невиправданим зростанням доходів населення, з формуванням ажіотажного попиту на певні групи товарів (послуг) тощо); інформаційного, екологічного тощо. Поряд з цим, на розвиток регіонів величезний вплив мають політичні ризики, що підпорядковуються дії таких факторів як політична стабільність та стан розвитку політичної системи в країні; принципи та пріоритети міжнародних відносин та наявність у країні соціального капіталу (основою якого є згуртування нації навколо ідеї реформ, проектів соціально-економічної модернізації суспільства); ризики військових дій чи громадської непокори тощо. Комплексний вплив дії вищеозначених ризиків на регіональних розвиток країни відчувається постійно. В умовах кризи цей вплив неухильно посилюється, а у посткризовий період «затухає», що дозволяє регіонам досягти рівномірного, збалансованого розвитку.

Водночас, для України, однією з ознак посткризового періоду (насамперед, на субрегіональному та локальному рівні) стає поєднання системного впливу ендогенних та екзогенних ризиків з диспропорційністю регіонального розвитку (що давно набула хронічного характеру). Насамперед, йдеться про диспропорційність основних показників соціально-економічного розвитку регіонів (у тому числі - ВРП на душу населення, обсяг прямих інвестицій на душу населення; рівень оплати праці в регіонах України тощо), розрив за якими на рівні «м. Київ, обласні центри - регіони» вже давно вимірюється у сотні разів. Поряд з цим характерними ознаками регіонального розвитку в Україні стали: локалізація центрів економічного розвитку (та зростання); нарощування депресивних соціально-економічних тенденцій на території старопромислових регіонів (що традиційно вважались «регіонами-локомотивами» економічного зростання); збереження високих показників монополізації локальних регіональних ринків (ринків енергетичних ресурсів; ринку послуг ЖКГ, теплопостачання, водовідведення та ін.; послуг транспорту та зв'язку тощо). Таке поєднання збереження дії ризиків та хронічних регіональних диспропорцій ставить перед державою ряд викликів щодо пошуку нових механізмів та інструментів стимулювання регіонального розвитку, нагальної потреби щодо перегляду традиційних пріоритетів регіональної політики, пошуку нових шляхів удосконалення системи управління регіональним розвитком як основи досягнення стабільного, збалансованого, безпечного розвитку регіонів. Така постановка проблеми підтверджує актуальність даної статті.

Українські науковці І.Г.Бабець, В.Є.Воротін, О.О.Єгорова, В.І.Жук, В.В.Засадко, Г.В.Концавенко, А.М.Крижевський, Ю.В.Макогон, І.В.Хаджинов, О.В.Шевченко та ін.) зазначають, що основним завданням внутрішньо-національної державної регіональної політики визнають послідовний, гармонійний, стабільний, сталий (з урахуванням екологічних складових), збалансований соціально-економічний розвиток всіх регіонів з метою створення повноцінного та безпечного середовища для життєдіяльності людини на всій території країни, забезпечення високого рівня якості життя людини незалежно від місця її проживання [1]. С.Б Колодинський, В.О.Кравченко, Л.М.Кузьменко, І.І.Ліщинський, Ю.В.Макогон, І.В.Хаджинов та ін. розглядають стабільний регіональний розвиток як основу економічного зростання країни, основу формування потужного внутрішнього ринку країни. Особлива увага приділяється підвищенню ефективності регіональних стратегій трансформаційних перетворень, у тому числі - пошуку шляхів мінімізації ендогенних та екзогенних ризиків, у тому числі шляхом реструктуризації економіки старопромислових регіонів, активізації методів міжнародної, транскордонної та просторової економічної інтеграції, формуванню розвинутої інфраструктури регіонального розвитку [2, с. 552 - 665]. Важливе місце у активізації регіонального розвитку займає державне управління інтеррегіональним співробітництвом, що дозволяє мінімізувати вплив ризиків глобалізації на регіональні соціально-економічні процеси [3, с. 131]. Хоча проблематика мінімізації ризиків регіонального розвитку широко представлена в українській регіоналістиці, ця проблема не достатньо висвітлена з позицій державного управління цим процесом.

Мета статті - висвітлити сутність екзогенних та ендогенних ризиків регіонального розвитку та показати основні пріоритети удосконалення державного управління цим процесом в умовах України. Мета статті розкривається через розв' язання наступних завдань:

- висвітлити особливості локалізації центрів економічної активності на регіональному рівні внаслідок впливу дії екзогенних на ендогенних ризиків;

- дослідити соціально-економічні наслідки урбанізації та ризики регіонального розвитку, пов' язані з цим процесом;

- виявити вплив моно структурної спеціалізації виробництва на розвиток регіональної економіки та ризики, що супроводжують ці процеси;

- визначити основні пріоритети удосконалення державного управління екзогенними та ендогенними ризиками регіонального розвитку у посткризовий період.

У докризовий та посткризовий період однією з фундаментальних особливостей регіонального розвитку у світі визнано нерівномірність та соціально-економічну диспропорційність. Така ж тенденція притаманна і Україні. З початку ХХІ ст. на регіональному рівні (світова та національна практика) швидко наростає тенденція до концентрації ресурсів у великих містах та окремих потужних локальних монофункціональних центрах (у столиці та обласних центрах; містах - транспортних розв' язках; у старопромислових та малих містах, де ресурси концентруються навколо одного-двох містоутворюючих підприємств). Така концентрація ресурсів з року в рік посилюється, перетворюючи ці центри на «точки росту», «ареали розвитку», що продовжують «перетягувати на себе» все більше і більше ресурсів.

Локалізація соціально-економічного розвитку на регіональному рівні обумовлена дією ряду об' єктивних чинників, серед яких основну роль відіграє глобалізація. Світова практика доводить, що добробут мешканців того чи іншого регіону світу (країни, регіону країни тощо) багато у чому залежить від його розташування. Адже саме територіальні відмінності розташування країни

© Біла С.О., 2011

(регіону) багато у чому визначають і особливості економічного розвитку, і диспропорції у доходах та рівні життя населення конкретної територіальної одиниці. Так, у межах окремо взятої країни, як правило, найбільш динамічно розвиваються міста (міста - мільйонери (мегаполіси), портові міста та міста, що розташовані на перетині торговельно-транзитних шляхів сполучення тощо). В таких локальних центрах на сьогодні і створюється вагома частина ВВП (та ВРП) країни, що обумовлено високим рівнем концентрації (локалізації) ресурсів, товарів та доходів; мінімізацією витрат на виробництво товарів та послуг та їх збут; створенням у центрах локалізації соціально-економічної активності додаткових ринків, що автоматично активізують економічну активність та підприємництво (у першу чергу, йдеться про розвиток ринків послуг, що обслуговують домогосподарства, фінансові та нефінансові корпорації, сектор загальнодержавного управління тощо). Така тенденція у ХХІ ст. притаманна як розвинутим країнам світу, так і країнам, що розвиваються. Наприклад, на 5% території Польщі виробляється приблизно 31 % ВВП країни; для Нової Зеландії цей показник ще вище - 39 %; на 0,5 % території Арабської Республіки Єгипет виробляється приблизно 50% ВВП всієї країни тощо. За попередніми підсумками 2010 р. на м. Київ (що займає 0,8% території держави) припадало - 15 % ВВП України (за підсумками до кризового 2008 р. м. Київ виробляв 17,9% ВРП; а 5 областей країни (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Харківська, територія яких становить 23,8% від загального обсягу території держави ) - 38,7% ВРП [4; 5].

У сучасній світовій регіоналістиці локалізація економічного розвитку та зростання розглядається як об' єктивне явище, переваги якого слід активно використовувати, а ризики мінімізувати за допомогою державної регіональної політики. Так, на думку прихильників локалізації центрів економічної активності, це явище надає певній території можливості повною мірою використовувати економічні переваги від зростаючої концентрації виробництва та формувати так званий «ареал розвитку», залучаючи до процесів економічного зростання прилеглі території. Тобто, більш слабкі території можуть використати «ефект сусідства» з більш економічно розвинутою територією, і тим самим, стимулювати власне економічне зростання. Отже, однією з рекомендацій сучасної регіоналістики є те, що закономірності географічної нерівномірності, зокрема, сусідство слабких регіонів з «регіонами -локомотивами» за допомогою кооперації може сприяти економічному зростанню у слабких регіонах (а сусідство з країною з динамічною економікою може допомогти країнам - їх сусідам долучитись до процесів економічного зростання).

Найшвидшими темпами концентрація населення та виробництва відбувається на локальному рівні (окремі адміністративно-територіальні одиниці країни, наприклад: області, райони країни), а повільніше за все - на міжнародному рівні. На локальному рівні концентрація виробництва та економічної активності досить тісно пов' язана з урбанізацією. Темпи урбанізації вимірюються через збільшення щільності населення та економічної щільності у великих та малих містах (процеси активного розвитку урбанізації (як свідчить світовий досвід), завершуються при досягненні в країні показника доходу на душу населення на рівні 3500 дол. США). У якості позитивного наслідку урбанізації визнають ефект «територіальної концентрації виробництва», що посилюється «ефектом концентрації робочої сили», скороченням відстані від фірми (працівників) до місць концентрації економічної діяльності (що знижує витрати виробництва та мінімізує трансакційні витрати). Водночас, розвиток мегаполісів та міст створює і певні соціально-економічні ризики на локальному рівні, оскільки зростання щільності проживання населення супроводжується різкою поляризацією за доходами, викликає зростання соціальної стратифікації. Саме у великих містах (столиці, мегаполісах) найбільш наочно проявляється поляризація між багатими та бідними; поляризується доступність до благ цивілізації та злиденністю; зокрема, зростає кількість людей, що проживають у хрущобах, поза санітарно-гігієнічних умов тощо. У світі на початок ХХІ ст. понад 1 мільярд населення країн, що розвиваються, проживали у хрущобах міст та мали обмежений доступ до води, каналізації, нормального харчування тощо. Така поляризація (як ризик локального рівня) існує і у розвинутих країнах світу, а крайньою формою її прояву є соціальний вибух (на кшталт масових заворушень молоді у арабських кварталах Франції влітку 2009 р., студентські масові виступи у Великобританії (зима 2010 р.) тощо) [6].

На національному рівні окремо взятої країни процес концентрації (локалізації) регіонального розвитку різниться залежно від рівня розвитку країни. Так, для розвинутих країн світу, рівень доходів населення у яких (у середньому) є на рівні 10 000 - 11 000 дол. США на душу населення, процес локалізації ресурсів на регіональному рівні носить стабільний характер, що супроводжується вирівнюванням показників соціально-економічного розвитку (зокрема - темпів зростання виробничого потенціалу та кількості населення на території суміжних адміністративно-територіальних одиниць країни (районів, областей тощо)). Така тенденція, зокрема, притаманна розвинутим країнам світу (країнам ЄС, США, Канади тощо) [6]. Для країн з низьким рівнем доходів - країн, що розвиваються, а також для України - на національному рівні спостерігається неухильне зростання територіальних диспропорцій соціально-економічного розвитку, що пов' язано з впливом дії трьох чинників (які одночасно, слід розглядати і як ризики регіонального розвитку):

1) . вплив урбанізації,

2) . вплив спеціалізації регіональної економіки (що посилює моно структурну спеціалізацію виробництва, його залежність від зміни кон' юнктури внутрішнього та зовнішніх ринків; посилює ризики масового безробіття та необхідність щодо масової перекваліфікації кадрів за умов зміни профілю виробничої спеціалізації регіонального виробництва тощо).

3) . вплив нерівномірної участі економіки країни та її регіонів у міжнародному поділі праці та міжнародних інтеграційних

процесах.

Щодо ризиків урбанізації слід зазначити: у світовій практиці прослідковується тісний зв'язок між процесами агломерації та міграції. Зростання міст та локалізація економічного зростання на їх території напряму пов' язана з підвищенням мобільності населення, розвитком торгівлі та ринку послуг (що розвивається швидкими темпами і створює реальну можливість працевлаштування). На локальному рівні стрімке зростання щільності проживання населення, масова міграція населення із сільської місцевості до міст спостерігається у країнах, що розвиваються і економіка яких зростає швидкими темпами. Такі ж тенденції протягом періоду були притаманні і Україні.

Протягом 1990 - 2009 років чисельність сільського населення в Україні скоротилась на 2 млн. 518 тис. осіб. Найбільші природні втрати сільського населення протягом вказаного періоду понесли Вінницька (224,8 тис. осіб), Чернігівська (206,9 тис. осіб), Київська (206,3 тис. осіб), Полтавська (191,5 тис. осіб) та Черкаська (178,2 тис. осіб) області. Закарпатська область була єдиною, яка домоглася природного приросту сільського населення (на 29,8 тис. осіб), а відтак і загального приросту (на 46,6 тис. осіб). Протягом 1990-2009 років найбільше сільське населення емігрувало з традиційно аграрних Житомирської (сальдо міграції -30,6 тис. осіб), Чернігівської (-21,2 тис. осіб), а також із Львівської (-21,9 тис. осіб) областей. Помітні міграційні втрати сільського населення понесли Рівненська та Івано-Франківська області [4].

Стрімкими темпами відбувається урбанізація у Чернігівській (частка міського населення зросла на 14,4%), Хмельницькій (на 12,0%), Київській (на 11,8%), Вінницькій (на 8,9%), Житомирській (на 7,1%), Сумській областях (на 7,0%) тощо. На сьогодні лише у 6 регіонах чисельність сільського населення переважає чисельність міського. І лише у чотирьох областях відбулися деякі зрушення на користь сільського населення: частка селян зросла у Херсонській (на 0,7%), Чернівецькій (на 1,4%), Закарпатській (на

10,6%) областях та АР Крим (на 2,8%)[4].

На загальнонаціональному рівні, як правило, спостерігається трудова міграція громадян з проблемних (депресивних) регіонів до регіонів - центрів економічної активності. Водночас в Україні ця загальносвітова тенденція має свої особливості прояву, зокрема, у вигляді сезонної, короткострокової трудової міграції та міграції молоді, спеціалістів вищої кваліфікації з малих провінційних міст та сільської місцевості до обласних міст та столиці, яка поступово переростає у постійну. За експертними оцінками, в Україні понад 2,3 млн. населення України (що має постійне місце реєстрації та проживання у приміських та сільських населених пунктах, працює у містах (столиці, обласних центрах, містах, що формують ареали розвитку).

Тенденція до урбанізації та локалізації регіонального розвитку у містах має і зворотній вплив на міграційні процеси. Так, за період 1991 - 2009 р. показовим у цьому плані є додатний міграційний приріст сільського населення у ряді промислових регіонів: Дніпропетровська (+34,9 тис. осіб), Харківська (+20,2 тис. осіб), Полтавська (+17,7 тис. осіб), Запорізька (+15,1 тис. осіб). Що пов'язано, по-перше, з переведенням аграрного виробництва приміських територій на індустріальний тип розвитку, а отже -зростання попиту на робочу силу; по-друге, з покращенням ситуації щодо умов проживання у селах - супутниках великих індустріальних міст [4].

Водночас, в цілому, в умовах глобалізації та лібералізації ринкових відносин міграційні процеси (внутрішні та зовнішні) розглядаються як чинник, дія якого, здебільшого має позитивний вплив на регіональних розвиток, оскільки мінімізує ризики безробіття на локальному (регіональному рівні), сприяє концентрації доходів (на місцевому - локальному рівні) та стимулює розвиток внутрішнього ринку (товарів та послуг, розвиток економічної активності та підприємництва на локальному, регіональному рівні національної економіки).

Щодо ризиків спеціалізації регіональної економіки України та нерівномірної участі економіки країни та її регіонів у міжнародному поділі праці та міжнародних інтеграційних процесах слід зазначити, що підґрунтям цього є переважно екстенсивний тип господарювання, високий рівень енергетичної залежності локального виробництва; відсутність гнучкої цінової політики на внутрішніх регіональних ринках, що пов' язано з монополізацією місцевих (локальних) регіональних ринків та високим рівнем тінізації економічних процесів; посиленням техногенного та антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище, зростанням впливу екологічних ризиків тощо.

Моноструктурна спеціалізація регіонального розвитку також вкрай негативно відображається на конкурентоспроможності у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Так, у першому півріччі 2010 р. (порівняно з відповідним періодом 2009 р.) зовнішньоекономічна діяльність 15 регіонів України характеризувалась позитивним сальдо зовнішньої торгівлі. Основна частина зовнішньоторговельного обороту припадала на Донецьку, Дніпропетровську області та м. Київ. Частка цих регіонів складає 54,5 % загальноукраїнського обсягу експорту товарів та 56 % загальноукраїнського імпорту товарів. Питома вага Волинської, Житомирської, Івано-Франківської, Кіровоградської, Рівненської, Тернопільської, Херсонської, Хмельницької, Чернівецької, Чернігівської областей та м. Севастополя в загальному обсязі як експорту, так і імпорту по Україні не перевищувала одного відсотка [4].

Ризики диспропорційності та дисбалансів регіонального розвитку у межах країни, їх збереження упродовж усього періоду існування незалежної України та нарощування тенденцій щодо посилення - призводить до дестабілізації соціально-економічного розвитку країни. У зв' язку з цим, до функцій держави стосовно мінімізації наслідків дії ризиків диспропорційності на регіональному рівні відносять пошук нових інструментів державної регіональної політики, зорієнтованих на створення територіально-нейтральної та універсальної по охопленню регіональної політики. Складовими цього процесу мають стати:

1. Формування інститутів, що сприятимуть активізації регіонального розвитку (залишаючись при цьому територіально-нейтральними та універсальними з огляду на їх застосування до будь-якого регіону, території країни).

Серед таких інститутів - правові норми (регіональне законодавство), а також законодавство, що унормовує порядок функціонування земельних ринків (на загальнонаціональному, регіональному та місцевому рівнях). Успішність функціонування земельних ринків, «рухомість» землі, її розподіл та перерозподіл з метою забезпечення максимального продуктивного використання - є однією з базових умов стабільного регіонального розвитку, у тому числі - вирішення проблем розвитку міст та прилеглих до них територій. Невід'ємними складовими інституційного супроводження регіональної політики є удосконалення нормативно-правового забезпечення процесів розвитку ринку робочої сили та гарантування її мобільності; врегулювання питань міжнародної торгівлі; функціонування ринку соціальних послуг (освіта, охорона здоров' я, комунальні послуги (водопостачання, теплопостачання, каналізація тощо).

Інституційне забезпечення «Рівномірного та інтегрованого міського розвитку» традиційно мінімізує ризики урбанізації та міграційних процесів (на міжрегіональному рівні), сприяють зміцненню ролі міст як безпечних та стабільних центрів зростання. Наприклад - удосконалення соціальної інфраструктури та житла, модернізація міського транспорту, підтримка економічної активності у міських районах, покращення екології та навколишнього природного середовища міських (та приміських) зон розвитку - мінімізує дисбаланси на рівні «місто- приміська територія», що сприяє осягненню збалансованого розвитку регіонів.

Вагомим інституційним підґрунтям регіонального розвитку є ліквідація практики «ручного управління». В умовах України це потребує ухвалення та внесення змін до ряду Законів України. Насамперед, йдеться про прийняття Закону «Про засади державної регіональної політики», прийняття якого пов' язується з формуванням фундаменту державної регіональної політики; унормуванням основ економічної самодостатності регіонів та механізмів активізації міжрегіонального економічного співробітництва (регіональної інтеграції) тощо. Надзвичайного значення набуває прийняття Закону «Про адміністративно-територіальний устрій», без якого неможливо вирішити питання, пов' язані з територіальною організацією влади, практично дотримуватись принципу субсидіарності, економічної самодостатності та саморозвитку громад. Законодавче підґрунтя для активізації інвестиційної та підприємницької діяльності на місцях буде сформовано за умови прийняття закону «Про комунальну власність»; перегляду та взаємоузгодження законів: «Про стимулювання розвитку регіонів» (від 08.09.2005 р.); «Про державні цільові програми» (від 18.03.2004 р.), «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України» (від 23.03.2000 р.) тощо. Дієве інституційно-правове забезпечення регіонального розвитку дозволить сформувати єдине бачення логіки структурних реформ на регіональному рівні, запустити механізми «саморозвитку» регіональної економіки.

2. Формування інфраструктури регіонального розвитку, що розглядається і як політика, і як регіональні інвестиції з метою забезпечити територіальну доступність, інфраструктурну єдність, зв'язок між регіонами (у тому числі - як основу стимулювання процесів міжрегіональної кооперації). Як приклад інфраструктурного забезпечення регіонального розвитку -будівництво автомобільних доріг та залізниці; аеропортів; портів; мереж зв' язку тощо, що полегшує рух товарів та послуг, ресурсів, людей на локальному, національному та міжнародному рівнях.

Напрямок «Регіональна та локальна доступність» традиційно залишається складовою програм регіонального розвитку і передбачає забезпечення кращих зв' язків між міськими зонами та віддаленими від них районами через дорожнє та транспортне будівництво; активізацію будівництва інфраструктури енергетичних зв' язків; вдосконалення інфраструктури мереж комунікаційних та інформаційних технологій тощо. З огляду на потреби формування нової регіональної політики та її інфраструктурного забезпечення, надзвичайно важливим для України стають не просто процеси будівництва доріг, а створення конкурентоспроможних транспортно-логістичних центрів, що зможуть забезпечити перевезення, створять на локальному (регіональному) рівні нові робочі місця та нададуть стимули до розвитку регіональної економіки. Першочергового значення у зв' язку з цим для України набуває розбудова транспортно-логістичної інфраструктури, формування розвиненої мережі транспортно-транзитного сполучення, у тому числі: будівництво та реконструкція існуючих автодоріг, які співпадають за напрямками з міжнародними транспортними коридорами; спільне створення системи логістики та мережі логістичних структур з орієнтацією на формування єдиної Європейської транспортно-логістичної системи. Для України як країни, що розташована на перетині транспортно-транзитних шляхів, які поєднують Захід та Схід, Північ та Південь - надзвичайної ваги набуває проблема реалізації єдиної транспортної політики щодо митних переходів і головних транспортних напрямків, будівництва автомагістралей головних доріг, розвитку регіональної системи залізничних колій, будівництва регіональних аеропортів, розвитку регіонального повітряного транспорту тощо. Створення єдиного транспортного простору потребує і створення супутньої транспортно-транзитноїінфраструктури (об' єктів автосервісу, закладів ресторанного господарства та торгівлі, кемпінгів, розважальних закладів); благоустрою місць для короткотермінового відпочинку на автошляхах та ін.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 


Похожие статьи

B I Las - The public administration of exogenous and endogenous risks of regional development in post-crisis period