B I Las - The public administration of exogenous and endogenous risks of regional development in post-crisis period - страница 98

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 

Среди основных целей энергетической политики Японии - обеспечение долгосрочного снабжения энергоресурсами из внешних источников и их диверсификация, улучшение экологических показателей и эффективности функционирования энергетики.

В международном энергетическом сотрудничестве Япония занимает довольно активную позицию в двусторонних и многосторонних отношениях с зарубежными странами, а также в международных организациях.

Таким образом, борьба за владение энергоресурсами, за право их транспортировки, за влияние на рынок энергоносителей стала сегодня самым важным фактором реализации интересов государств мира, базой политических и экономических союзов и даже источником международных конфликтов.

РЕЗЮМЕ

В статті розглянуто основні тенденції поведінки країн на світовому ринку енергоносіїв. Виділено особливості енергетичної політики країн Євразійського регіону.

РЕЗЮМЕ

В статье рассмотрены основные тенденции поведения стран на мировом рынке энергоносителей. Выделено особенности энергетической политики стран Евразийского региона.

SUMMARY

In article the basic tendencies of behaviour of the countries in the world market of energy carriers are considered. It is allocated features of a power policy of the countries of the Euroasian region.

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ:

1. BP Statistical Review of World Energy, June 2011, р. 40.

2. Upstream. The International Oil and Gas Newspaper ІІ 2011, 20 Jm^, p. 47.

3. Ролкер Кристофер. Энергетическая безопасность Запада І Ролкер Кристофер. ІІ "Barron's" (США). - 02.11.2005.

4. http:ІІwww.citek.ruІruІoilterm.html

5. http:ІІwww.xms.ruІ

6. http:ІІwww.opec.ruІ

7. http:Hwww.wto.org

ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ: СТАН, ПРОБЛЕМИ ТА МОЖЛИВІ ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ

Шевцова В.І., к.е.н., доц., кафедра РРПС, ДонНУ Плужник Н.М., економіст, ЧП «Сафіуліна», м. Єнакієве

Постановка проблеми. Інновації набувають особливо великого значення у постіндустріальному суспільстві, що швидко змінюється: вони повинні підвищувати конкурентоспроможність країни на світовому ринку. Сучасний етап економічного розвитку любої країни характеризується високою залежністю від масштабів наукових досліджень і розробок, швидкості та ефективності впровадження нових виробів і технологій. Тобто розвиток національної економіки в значній мірі визначається активністю інноваційних процесів, економічною ефективністю нововведень, які сприяють зменшенню собівартості продукції і підвищенню їх конкурентоспроможності, як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках. Саме тому Україні потрібна розробка ефективної моделі інноваційного розвитку на основі глибокого аналізу реального стану інноваційної діяльності, виявленні існуючих проблем та визначенні можливих шляхів їх розв'язання.

© Шевцова В.І., Плужник Н.М., 2О11

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальні основи інноваційної діяльності та практичні аспекти розвитку інноваційного процесу в Україні розглядаються в працях вітчизняних вчених: Давидова М., Губенко П., Федулова Л., Гусєва В., Мазура О. та інших.

Аналіз результатів наукових досліджень показує, що на даний момент не в повному обсязі вирішені проблеми розвитку інноваційного процесу в умовах становлення сучасних ринкових відносин.

Постановка цілей. Головна мета дослідження полягає в аналізі стану інноваційної діяльності в цілому, вияві проблем та визначенні основних напрямків вирішення цих проблем для забезпечення подальшого розвитку інноваційного процесу вітчизняних підприємств національної економіки в цілому.

Виклад основного матеріалу. Після розпаду СРСР Україна переживає трансформаційний процес, який полягає в переході від колишньої системи господарювання до сучасної, заснованої на міжнародних стандартах: цей процес триває вже майже 20 років. За цей час збільшилося відставання України від світових лідерів технологічного розвитку економіки.

У сучасному світі відбувається переоцінка основних цінностей. Від економічної спрямованості суспільство переходить до інноваційної, від нагромадження матеріального багатства як основи особистого добробуту - до нагромадження інформації як основи суспільного прогресу. Іншими словами зараз все більшої актуальності набувають процеси, які виникають у сфері інноваційного розвитку, під яким розуміють процес структурного вдосконалення національної економіки, який досягається переважно завдяки практичному використанню нових знань для зростання обсягів суспільного виробництва, підвищення якості суспільного продукту, зміцнення національної конкурентоспроможності та прискорення соціального прогресу в суспільстві. Останнім часом в економіці нашої країни замість очікуваного інноваційного розвитку спостерігаються процеси, в результаті яких держава втрачає і без того невисокі позиції в рейтингах конкурентоспроможності. Це обумовлено низкою причин.

По-перше, у вітчизняній економіці йде повне ототожнення інноваційної та науково-технічної діяльності і вважається, що ефективність інноваційних процесів - процеси, пов'язанні із створенням, освоєнням і поширенням інновацій - в економіці є похідною від стану науки, підтримка і розвиток якої є необхідною умовою для інтенсифікації інноваційних процесів. Але, на основі історичних фактів ми можемо зробити висновок про те, що всі найбільш видатні відкриття, такі як винахід лазера, реактивного двигуна, Інтернету, мобільного телефону і т. д. відбувалися не тільки з точки зору їх «наукоємкості», а й виходячи з рівня їх впливу на економіку і суспільство.

По-друге, загально поширене уявлення про лінійність інноваційного процесу, яке використовувалося ще в доінноваційну епоху. На даний момент існує інша концепція - про нелінійність інноваційних процесів, згідно з якою інноваційна модель може виникати на будь-якому етапі інноваційного циклу (а не тільки на етапі зародження, як у лінійній моделі), частіше за все - як результат маркетингового аналізу.

По-третє, справжньою проблемою є проблема підприємництва, а точніше, низький рівень підприємницької активності суб'єктів господарювання (табл. 1), особливо в складних, наукомістких різновидах діяльності.

Так, кількість підприємств, що виконувала наукові дослідження й розробки, у аналітичному періоді знизилась. Загалом кількість таких підприємств зменшилась на 149 одиниць. Проте обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт порівняно з 2006 р. зріс майже у 1,8 рази. Більш неоднозначна ситуація спостерігається щодо двох інших показників але питома вага підприємств, що впроваджували інновації в цілому мала тенденцію до зростання, незважаючи на незначне зменшення у 2009 р. на 0,1%.

Таблиця 1

Основні показники інноваційної діяльності промислових підприємств України за 2006 - 2010 рр._

Показники

2006

2007

2008

2009

2010

Кількість організацій, що виконують наукові дослідження й розробки, од.

1452

1404

1378

1340

1303

Обсяг виконаних наукових та науково-технічних робіт (всього у фактичних цінах), грн.

5354,6

6700,7

8538,9

8653,7

9867,1

Питома вага підприємств, що займалися інноваціями, %

11,2

14,2

13,0

12,8

13,8

Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, %

10,0

10,5

10,8

10,7

11,5

* Складено за даними Укрстату за відповідні роки.

Зниження кількості організацій, які виконують наукові дослідження, обумовлене тим, що підприємці при впровадженні нових технологій, нововведень незавжди впевнені, що корисний ефект від їх застосування дозволить окупити необхідні витрати. У зв'язку з цим, тільки 1% зареєстрованих в Україні об'єктів інтелектуальної власності реалізується на практиці (для порівняння у Фінляндії цей показник становить 30%).

Головними перешкодами на шляху активізації інноваційного процесу на підприємствах України є:

^ дефіцит фінансових ресурсів для забезпечення наукових досліджень та впровадження інноваційних розробок;

> невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, головним вимогам інноваційного розвитку;

> недосконалість належної системи пріоритетів розвитку науково-технічної сфери;

> повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції.

Активізація інноваційного процесу вітчизняних підприємств може бути забезпечена завдяки діяльності різних інноваційно-орієнтованих структур, таких як технопарки, фінансово-промислові групи і т.д. Формування такої мережі інноваційних структур дозволить державі цілеспрямовано впливати на розвиток певних галузей економіки, забезпечувати економне використання всіх видів ресурсів, визначити інноваційні пріоритети відповідно до потреб вітчизняного виробництва. До того ж, механізм співпраці, який існує в даній мережі, створює умови для становлення і розвитку всіх господарюючих суб'єктів, які реалізують власну інноваційну стратегію розвитку діяльності.

Так, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 р. було схвалено інноваційну програму Наукового парку (НП) "Київська політехніка" на 2007-2011 рр. Цим документом визначено доцільність фінансування 40 проектів за такими пріоритетними напрямами інноваційної програми, як енергетика сталого розвитку, розвиток інноваційних складових інформаційного суспільства, біотехнічні системи і технології та ін. Створення Наукового парку є загальнонаціональним проектом, унікальність якого полягає в тому, що він реалізується без будь-яких пільг і за умов відповідної державної політичної підтримки має здійснити прорив у інноваційному середовищі України на рівні кращих закордонних аналогів. До складу НП входять підрозділи НТУУ «КПІ», наукові, виробничі, навчальні організації, технопарк «Київська політехніка», бізнес-інкубатор, що працюють у галузі високих технологій, а також консалтингові, юридичні, фінансові та інші суб' єкти підприємницької діяльності, які здійснюють кадрове, правове, інвестиційне забезпечення і супровід інноваційної діяльності.

У цілому Україна займає у Всесвітньому рейтингу інновацій 52-е місце, а у рейтингу конкурентоспроможності - 72-е місце, що зовсім не відповідає її реальному науковому потенціалу. Однак, слід зазначити, що ці показники були б ще гіршими, якби в 1999 р не були створені технопарки - єдиний реально функціонуючий в Україні і сурово контрольований державою вид інноваційної структури.

Створення мережі українських технопарків відбувається в умовах ринку науково-технічної продукції, що формується зараз в України під впливом низки несприятливих факторів, найважливішими з них є такі:

- обмежений попит на інноваційні пропозиції всередині країни;

- низька платоспроможність вітчизняних споживачів нової техніки

- обмежені можливості фінансування інноваційної діяльності з державного бюджету;

- відсутність зацікавленості фінансових і банківсько-кредитних систем у підтримці інноваційних проектів;

- наявність конкуренції на внутрішніх ринках з боку західних фірм-розробників технологій, виробників і постачальників матеріалів, устаткування й технології у цілому;

- прагнення західних замовників без скільки-небудь істотних інвестицій комерціалізувати в своїх інтересах наявний в Україні науковий потенціал, в першу чергу з технології подвійного призначення;

- політична та фінансова нестабільність в країні.

Зараз в Законі України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків» нараховується 16 технопарків, але дійсно працюють 8 (табл. 2). І тільки 3 провідних технопарки забезпечують 99% випуску інноваційної продукції всіх українських технопарків.

За останні роки обсяги випуску інноваційної продукції в рамках технопарків почали і продовжують дотепер загрозливо знижуватися. Це обумовлено низкою причин, а саме:

> недотримання чинного законодавства і постійна його зміна, що веде до погіршення умов роботи технопарків;

> блокування прийняття навіть завідомо інноваційних проектів (до 2007 р. не було прийнято жодного нового проекту технопарків);

> починаючи з 2005 р. різко скорочувалася і дотепер практично зведена до нуля державна підтримка проектів технопарків.

Таблиця 2

Діяльність українських технопарків за 2000-2008 рр.

Технопарки

Обсяг реалізованої інноваційної

з/п

 

продукції, млн. грн.

1

«Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна теніка» (м. Київ)

406

2

«Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона» (м. Київ)

8792

3

«Інститут монокристалів» (м. Харків)

2957

4

«Вуглемаш» (м. Донецьк)

54

5

«Інститут технічної теплофізики» (м. Київ)

5

6

«Київська політехника» (м. Київ)

30

7

«Інтелектуальні інформаційні технології» (м. Київ)

-

8

«Укрінфотех» (м. Київ)

14

9

«Агротехнопарк» (м. Київ)

-

10

«Еко-Україна» (м. Донецьк)

-

11

«Наукові і навчальні прилади» (м. Суми)

-

12

«Текстиль» (м. Херсон)

-

13

«Ресурси Донбасу» (м. Донецьк)

-

14

«Український  мікробіологічний центр  синтезу та новітніх технологій» (УМБІЦЕНТ) (м. Одеса)

-

15

«Яворів» (Львівська область)

 

16

«Машинобудівні технології» (м. Дніпропетровськ)

-

 

РАЗОМ

12259,2

Окремого розгляду потребує проблема нормативно-правової системи регулювання і стимулювання інноваційної діяльності. Оскільки інноваційна діяльність супроводжується значними витратами і вельми ризикована для підприємств, державі необхідно їх всіляко підтримувати. Базові інноваційні закони («Про інноваційну діяльність», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» тощо) не тільки не стимулюють інноваційну активність ринкових суб'єктів, але й істотно її обмежують, особливо для малого інноваційного бізнесу. Отримати пільги, передбачені законом для виконавців інноваційних проектів, практично неможливо.

Система стимулювання інноваційної діяльності з урахуванням ринкових вимог в Україні проходить стадію формування. Виникає необхідність вивчення і використання зарубіжного досвіду фінансування та стимулювання інноваційних розробок.

У якості приклада розглянемо Німеччину, при цьому зазначимо, що ця країна не відрізняється від інших великими запасами корисних копалин або занадто комфортним кліматом для сільського господарства. При всьому цьому вона займає третє місце у світі за обсягами кінцевих продуктів і послуг, вироблених товаровиробниками, та експорту. Навіть після світового фінансового спаду у 2009 р. іноземні фірми «привнесли» до економіки 27 млрд. євро. І все це завдяки надзвичайно високому науково-технічному потенціалу, кваліфікованому персоналу, привабливому інвестиційному кліматові, який створює необхідні передумови для ефективної інноваційної діяльності. Уряд постійно виділяє кошти на проведення наукових досліджень та технічний розвиток (витрачається 2,7% ВВП) та проводить політику, в основі якої лежить концепція приватно-державного партнерства, яка поширюється на усіх без винятку підприємців. До основних аспектів цієї політики відноситься наступне:

> створення сприятливих умов для проявів інноваційної активності. Крім прямої фінансової підтримки, йдеться про податкові пільги, обов'язкові для виконання законодавчі регламенти, захист інтелектуальної власності. Так, патентне управління допомагає оцінити перспективи використання винаходу, встановити контакти із зацікавленими партнерами, розробити оптимальну стратегію отримання патенту, залучення коштів на його реалізацію, відповідну концепцію маркетингу і навіть створення інноваційних фірм;

> реформування професійної та вищої освіти задля посилення позицій випускників навчальних закладів усіх рівнів у сфері новітніх технологій. Особливу підтримку мають програми, наслідком засвоєння яких є набуття вихованцям» ВНЗ знань та навичок, необхідних для заснування власної інноваційної справи.

> мотивація співробітництва між дослідницькими центрами та промисловими підприємствами через трансферт технологій;

> всебічний розвиток ринку венчурних капіталів.

У зарубіжній практиці широко використовуються методи прямого і непрямого заохочення інноваційної діяльності та стимулювання наукових досліджень з боку держави. Джерелом фінансування є державні бюджети, державні спеціальні фонди, власні кошти виконавців наукових розробок. Значення і відповідність цих джерел визначаються потребою окремих галузей у державному фінансуванні. Наприклад, у США, незважаючи на значну роль приватного сектору, держава фінансує майже половину витрат на науку. Уряди Італії та Франції фінансують понад 53% витрат за наукові дослідження, Німеччини - 40%. У той же час велике значення надається непрямим методам державного стимулювання інноваційних процесів, яке спрямоване на сприянняширокому освоєнню нововведень. Ці методи виражаються у формі лібералізації податкового й амортизаційного законодавства. Податкова знижка передбачає можливість вирахування витрат на наукові дослідження, пов'язаних з основною виробничою і торговельною діяльністю платників податків, із загальної суми оподатковуваного податком доходу. Слід зауважити, що вирішальна роль у стимулюванні ідей пріоритетних галузей промисловості належить не податковим знижкам, а амортизаційній політиці, яка передбачає особливий пільговий порядок амортизації обладнання (прискорені норми амортизації), який використовується в галузях із передовою технологією, а також для виконання науково-технічних досліджень.

Повертаючись до джерел фінансування інноваційного розвитку, хотілося б зазначити, що у США застосовуються заходи щодо забезпечення розвитку інфраструктури інвестицій у інновації у вигляді створення та використання венчурних фондів, які спеціалізуються на придбанні часток у компаніях, що швидко зростають, на початковій стадії їх розвитку. Венчурний капітал є головною рушійною силою трансформації наукових досліджень у комерційне виробництво.

Проведемо аналогію з Великобританією. У рамках державної стратегії «Побудова майбутнього Великобританії», було засновано Інноваційно-інвестиційний фонд Великобританії. Головним завданням даного фонду є стимулювання економічного зростання та створення нових робочих місць для висококваліфікованих працівників шляхам інвестування технологічного, конкурентоспроможного бізнесу. Були визначені галузі, в яких Великобританія має конкурентні переваги, - це біотехнології. переробка промисловість, енергозберігаючі та цифрові технології. В Україні також існує стратегія розвитку національної інноваційної системи, одним із напрямів якої є створення сприятливих умов для інвестування венчурного капіталу, але якщо у провідних країнах розвиток венчурного бізнесу призводить до спрямування інвестицій у високоризиковану інноваційну сферу, то в Україні тенденції протилежні - існуючі венчурні фонди надають однозначну перевагу низько- та середньоризиковим короткотривалим операціям з фінансовими активами та нерухомістю і поки слабо орієнтовані на хай-тек технології.

Щодо аналізу інноваційної інфраструктури України, можемо говорити про її недосконалість. У цій сфері можна виділити дві основні проблеми: зони впливу наукових центрів не збігаються з інноваційними центрами, а отже, виникає розбіжність між науковою діяльністю та інноваційною діяльністю як системоутворюючими видами діяльності, що формують відповідні територіальні системи; в окремих структурних підрозділах Держінвестицій має місце різна територіальна структура цих підрозділів, що певною мірою дезорганізує інноваційну діяльність у країні.

Отже, узагальнюючи вище сказане, можна виділити наступні проблеми, які існують у сфері інноваційної діяльності

України:

• низький рівень інноваційної активності промислових підприємств;

• зниження результативності інноваційного процесу у промисловості як щодо створення інноваційної продукції, так і щодо прийняття та реалізації нових технологічних рішень;

• відсутність чітко спрямованої держаної політики регулювання, стимулювання та підтримки інновацій;

• недосконалість інноваційної інфраструктури.

Тому виникає потрібність проведення спеціальних заходів, які повинні бути спрямованими на створення умов для взаємоузгоджування зони впливу різних інноваційних структур із зонами впливу наукових центрів, із рішеннями, що містяться у програмно-стратегічних роботах України. До них можна віднести:

створення спеціалізованої фінансово-кредитної установи з державним капіталом, діяльність якої буде спрямована на довгострокову кредитну підтримку інвестиційних та інноваційних проектів, пов'язаних зі структурною модернізацією промисловості;

формування регіональних фондів підтримки інноваційних підприємств;

запровадження податкових стимулів для реалізації програм технологічної модернізації виробничої бази промислових підприємств;

створення фінансових інструментів залучення в інвестиційну сферу заощаджень населення;

фінансування розвитку інноваційної інфраструктури, зокрема спеціалізованих компаній, центрів трансферу технологій, інформаційних центрів, нових технологічних та промислових парків для залучення інвестицій в інноваційні проекти щодо модернізації виробництва.

Вирішення проблеми держаної підтримки полягає в реалізації активної і послідовної державної політики, важливими складовими якої повинні стати:

1. розробка та прийняття на законодавчій основі довгострокової концепції інноваційного розвитку України, терміном не менш ніж на 20 років;

2. якісний аналіз діючої правової бази з підприємницької та інноваційної діяльності, усунення з неї існуючих протиріч і архаїзмів, формування завдань з розробки законодавчих норм, що дозволяють НДІ та вищим навчальним закладам здійснювати комерціалізацію результатів виконаних розробок;

3. інтенсифікація створення національної венчурної індустрії;

4. чітке визначення центрального органу виконавчої влади, відповідального за розробку основ державної інноваційної політики та координацію діяльності всіх інших органів влади і управління в процесі її формування та реалізації.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102 


Похожие статьи

B I Las - The public administration of exogenous and endogenous risks of regional development in post-crisis period