В О Василенко - Боротьба витаутасаз обласними князями та її результатив східнослов'янських історіографія XXIX-початку XXI ст - страница 1

Страницы:
1  2  3 

Питання     історії    та історіографії

В. О.ВАСИЛЕНКО ДК 930.1(47)"18/20"+94(47)"1377/1397"

БОРОТЬБА ВИТАУТАСАЗ ОБЛАСНИМИ КНЯЗЯМИ ТА ЇЇ РЕЗУЛЬТАТИВ СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИХ ІСТОРІОГРАФІЯХХІХ-ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

Стаття присвячена комплексному аналізу процесу вивчення в східнослов'янських історіографіях ХІХ - початку ХХІ ст. боротьби центральної влади Великого князівства Литовського з обласними князями наприкінці ХІV ст.

Ключові слова: східнослов'янські історіографії, Велике князівство Литовське, великокнязівська влада, обласні князі.

Статья посвящена комплексному анализу процесса исследования в восточнославянских историографиях ХІХ - начала ХХІ вв. борьбы центральной власти Великого княжества Литовского с областными князьями в конце в.

Ключевые слова: восточнославянские историографии, Великое княжество Литовское, великокняжеская власть, областные князья.

The article is dedicated to the complex analysis of the process of study in East Slavonic Historiographies of the 19th - begin of21th centuries ?.. ofcentral government of Great Lithuanian Princedom ?.. 14h century.

Key words: East Slavonic Historiographies, Great Lithuanian Princedom,

Одним із ключових етапів еволюції державного устрою Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) є ліквідація в першій половині й середині 1390-х рр. низки найзначніших обласних князівств, наданих окремим представникам правлячого роду Ґедиміновичів (насамперед - на землях сучасної України). Цілком природним слід визнати те, що ці події привертали пильну увагу репрезентантів східнослов'янської литуаністики (особливо наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст.). Останніми десятиліттями ці проблеми час від часу порушуються й у сучасній вітчизняній історіографії (Ф.Шабульдо, Н.Яковенко, Л.Войтович). Водночас сама історія дослідження цього кола питань досі не ставала предметом спеціального зацікавлення. Тож; вважаю, це робить цілком виправданим звернення до даної проблематики.

Значну увагу дослідників привернув "удільний" устрій ВКЛ в останні роки правління Альґірдаса і перші - його наступника Йоґайли. На переконання В. Антоновича, ВКЛ знаходилося тоді перед такою саме реальною загрозою розкладу, як свого часу Київська Русь [31, с.86; 28, с.98-100] (щоправда, він залишив без відповіді питання, чому ж цього не сталося в дійсності). Такі уявлення були вельми поширені, особливо стосовно початку великокнязювання Йоґайли [65, с.38]. А.Прєсняков твердив навіть, що в цей час під питання було поставлено єдність навіть власне ВКЛ, Любартас же та Коріатовичі користувалися повною незалежністю [107, с.74; 108, с.319].

М. Грушевський вважав, що розпад держави по смерті Альґірдаса відвернула лише унія з Польщею [55, тсЛ01, 159, tV, с.8-9]. (Загрозу розпаду ВКЛ ще наприкінці правління Альґірдаса вбачає і Ф.Шабульдо [132, с.113]). Тим самим він (далеко не першим) торкнувся важливого питання: чи

X

I

о.

була боротьба з обласними князями закономірним результатом внутрішньої еволюції Литовсько-Руської держави, чи її причиною слід вважати литовсько-польську унію? Для з'ясування цього, природно, слід було звернутися до перших років правління Йоґайли. Саме це зробив С.Соловйов, дійшовши висновку, що цей вел. князь від А самого початку прагнув "самовладдя", тоді і    як Кястутіс хотів, "за старими руськими

0 поняттями, привласнити собі старшинство

1 у роді" [118, с.150]. (При цьому російський історик відійшов від власних поглядів, висловлених раніше стосовно взаємин всередині роду Ґедиміновичів). Ця теза дістала певне поширення в літературі [40, с.7; 60, с.165-166].

Твердження М.Смирнова про схильність Йоґайли до "деспотизму" [117, с.193] можна пояснити впливом польської історіографії. Д. Іловайський же вважав початок боротьби Ольґердовича з "удільною системою" "природним ходом історії" [72, с.157]. З тим, що цю політику було започатковано саме Йоґайлою, погодилися Н.Рожков, В.Пічета, М. Чубатий (останній уточнював, що йдеться про часи по смерті Кястутіса) [103, с.84; 130, т. СХХХІ^СХХХ^ с.25, 29, т. СХЫ^СХЕ^, с .16-17, 61]. Іншої думки був М. Грушевський: на його думку, конфлікт Йоґайли з Андрієм Ольґердовичем по смерті їхнього батька стався не з ініціативи першого, а був спричинений невдоволенням Андрія [55, т.І V, с.161]. Теза про наявність у Йоґайли від початку правління "уніфікаційної програми" здобула популярність у польській історіографії міжвоєнної доби [148, s. 14-15; 149, s.274; 154, s.3-4], а також серед радянських дослідників [53, с.61; 132, с.95-97, 101]. ОРусина, навпаки, вважає, що для такого трактування подій немає підстав [110, с.167].

Питання про вплив литовсько-польської унії на взаємини великокнязівської влади з обласними правителями одним із перших порушив М. Коялович, зауваживши, що ця подія була вигідна останнім: адже відтепер вел. князь, ставши і польським королем, здебільшого перебував поза межами ВКЛ [82, с.8; 81, с.145]. Погляд Кояловича був підтриманий К.Бестужевим-Рюміним, Н.Молчановським, В.Пічетою [40, с.32; 101, с.228; 105, с.350; 104, с. 11-12]; майже незалежними вважав обласних князів у добу перед правлінням Витаутаса М.Смирнов [116, с.45]. Різні пояснення давалися і політиці Витаутаса першої половини 1390-х рр., спрямованій проти найзначніших місцевих правителів. Так, Н.Карамзін (а за ним ще низка істориків) спробував пояснити цю боротьбу родинною антипатією між Кейстутовичем та Ольґердовичами. Вони, за його здогадом, воліли коритися Йоґайлі, а не Витаутасу; проте слабкість першого спричинила ненадання ним допомоги братам [74, с.87; 80, с.38; 134, с.276-277, 279; 35, с.66]. К.Бестужев-Рюмін, навпаки, вважав, що Ольґердовичами чинився спротив також і Йоґайлі [40, с.37].

М. Любавський здогадувався, що Острівська угода 4 серпня 1392 р., якою Йоґайла визнав Витаутаса пожиттєвим правителем ВКЛ, викликала невдоволення обласних князів. Причиною цього могла бути особиста антипатія декого з них до Кейстутовича, а також те, що даний акт постав без їхньої участі і протирічив унії 1385 р.; головну ж роль, на переконання Любавського, відігравала звичка до більшої самостійності , що встигла виробитися внаслідок реалізації Кревської угоди [92, с.19-20].

Побачив у цій боротьбі певний вплив "національного" фактору В.Антонович: вважаючи "удільну систему" ВКЛ руською за походженням, він твердив, що дії Витаутаса були спрямовані одночасно проти обох цих "начал" [28, с.158]. (Боротьбу західноєвропейської одноосібної моделі влади, репрезентованої Витаутасом і Яґеллонами, проти родової колективної, носіями якої були православні Ольґердовичі, бачить у цих подіях Н.Яковенко [137, с.79]). Близьким був погляд на дану проблему Н.Молчановського [101, с.232, 248]. Ф. Леонтович запропонував абстраґуватисявід особистісних взаємин між Ґедиміновичами, оскільки буцімто йдеться про "непокору" Витаутасові насамперед не князів, а населення їхніх земель (Сіверщини, Вітебщини, Поділля та Київщини) [85, с.184, 370-373, 383-384; 86, с.158]. Прийняли цей здогад М. Любавський та М. Довнар-Запольський [92, с.21; 65, с. 12]. Дещо інші акценти розставив Й.Малиновський, констатуючи в деяких випадках допомогу князям з боку населення [98, с.89].

Довгий час переважало (і часто зустрічається зараз) уявлення, згідно з яким ініціатива ворожих дій стосовно обласних князів вийшла саме від Витаутаса. Однак у цій схемі не знаходила задовільного пояснення позиція Йоґайли. Тому спостерігається поступовий перехід до більш зваженого погляду: щодо узгодженості їхніх дій, " співробітництва" в даній сфері, ба навіть продовження Витаутасом започаткованої його кузеном політики (А.Левицький, М.Грушевський, Н.Рожков, А.Прєсняков, В.Пічета) [152, s.19-20; 55, т.Г^ с.160-161; 57, с.132; 107, с.80; 108, с.337; 105, с.349-350]. При цьому неодноразово зазначалося, що реальні вигоди від цих дій дісталися Витаутасу [55, т.ІV;C.160-161; 130, т.СХХХ^-СХХХ^ с.32; 52, с.205]. Ще одне джерело "антиудільної" політики М. Чубатий вбачав у політичних інтересах Польщі. При цьому йшлося про різні плани: якщо Корона бажала перетворення ВКЛ на окремі провінції, які легко було б інкорпорувати, то Кейстутович - централізації держави [130, т.СХХХП^-СХХХ^ с.30, 38]. Солідарність дій Йоґайли та Витаутаса в цьому напрямі визнається і в новітній літературі [52, с.201-202; 132, с. 100­101, 138; 136, с.146; 58а, с.197].

Значно далі пішов Л.Колянковський. Вже в рецензії на "Історію України-Руси" Грушевського він доводив, що єдину опору великокнязівської влади в боротьбі з "деструктивними" прагненнями обласних князів становила Корона [151, s.363]. Пізніше Колянковський твердив, що ініціатором "антиудільної" політики був Йоґайла, а Витаутас відігравав лише роль його знаряддя

і 1

■о

І

X Х<

[148, s.14-15, 58-60; 150, s.27]. Погляд на ^ Кейстутовича як "виконавця" планів б двоюрідного брата був висловлений ще і А.Левицьким [152, s.33, 48]. На думку у Я.Якубовського, усунення обласних З володарів після унії полегшувалося тим, що тепер вони з власників "уділів" на патрімоніальних засадах перетворилися на васалів Польщі [146, s.151 ].

Перейдемо тепер до розгляду конкретних подій першої половини 1390-х рр. Як відомо, | першою жертвою центрального уряду став | Федір Любартович. Вже восени 1386 р. острозький князь Федір Данилович присягнув Йоґайлі в якості намісника Луцька [16, №VII, s.7-8; 2, №І, с.3-4; 4, №9;

12, №15, с.30; 3, №34, с.65], що засвідчує вихід Луцької землі з-під зверхності спадкоємця Любартаса. Спробу пояснення цього запропонував Ф. Леонтович. На його думку, тут зовсім не йдеться про довільні дії Йоґайли. Оскільки Любартас отримав Волинь разом із рукою дружини, її бездітна смерть залишила йому лише пожиттєве право на цю землю. Федір, бувши сином від другого шлюбу, не мав подібного права зовсім; отже, по смерті Любартаса володарем Волині став Йоґайла. Таким чином, особливе становище Волинської землі в Литовсько-Руській державі касувалося; але, за здогадом вченого, її було дано Федорові "до волі" вел. князя [85, с.232-238, 289-290; 87, с.28, прим.4]. Як видається, мав рацію М.Грушевський, оцінивши цю складну і довільну конструкцію як "фантазію" Леонтовича [55, xrV, с.471 -472]; "повноправним спадкоємцем" батька вважав свого часу Федора Любартовича і М.Смирнов [116, с.29].

Як би там не було, за Любартовичем збереглася лише західна (володимирська) частина його земель. Проте за кілька років її також було відібрано, а в якості компенсації надано Сіверщину. 23 травня 1393 р. Федір Любартович склав присягу Йоґайлі за ці нові землі [24, №°ССХЇЇ, р.509; 1, №°66, с.103-104;

13, №16, стб.15; 16, №XIV-XV, s.13-14; 4, №11; 12, №°27, с.50-51; 3, №°59, с.115]. Колих

X

I

о.

саме Федора було остаточно позбавлено Волині, невідомо: на думку Ф. Леонтовича, це сталося у 1392 р. [85, с.239], М.Грушевського - у 1393 [55, ^V, с.166]. Відомо, однак, що в 1397 р. цей князь вже перебував разом зі Швітріґайлою в Угорщині [17, №LVII, s.61-62]. Леонтович та Любавський бачили в цьому свідчення його А недовгого перебування в нових володіннях і    [85, с.161, 239; 92, с.21 -22]. Низка дослідників,

0 починаючи з Грушевського, вважала, що

1 ображений Федір і не вступав у реальне володіння Сіверщиною [55, ^V, с.169; 143, s.39-40; 142, s.144; 148, s.61; 132, с.89; 110, с.99; 111, с.79]. (Незрозуміло, на чому ґрунтується твердження Л.Войтовича щодо князювання Федора Любартовича в Сіверщині до 1405 р. [48, с.173; 48а, с.679]. Перед цим, у 1392 чи 1393 р. [93, с.45; 55, т.ТС, с.166, 168; 132, с.89, 139], звідси було усунено Карібутаса. Цей князь чинив активний спротив і був полонений Витаутасом; згодом його було звільнено за поручництвом тестя, Олега Івановича рязанського (14 листопада 1393 р.) [1, №67, с.104-105; 16, №°XVH, s.16; 4, №7; 15, №32, s.29-30; 3, №61, с.118]. У 1393 р. був позбавлений Вітебська Швітріґайла (це місто дісталося йому по смерті матері, Уляни Олександрівни).

Найбільш докладно в історіографії було розглянуто події, що розгорнулися на Київщині та Поділлі. Відомо, що план усунення з Києва Володимира Ольґердовича постав внаслідок необхідності примирити Скірґайлу з Витаутасом і надати першому певну компенсацію за втрачений статус найближчого помічника Йоґайли в управлінні литовсько-руськими землями. 6 грудня1392 р. в Белзі ці троє Ґедиміновичів домовилися про надання Скірґайлі Києва та Крем'янця [21, №«621-623, s.295-296; 20, НІ, №ХІХ-ХХ, р.16-18, t.VІ; №XCVn-XCVm, р.31]. Щоправда, висловлювалися й інші здогади щодо причин усунення Володимира. Так, твердилося, нібито останній виступав проти унії з Короною і влади Йоґайли та Витаутаса [101а, с.4-5, 8]. Відомо, що дочка

Володимира у 1385 р. вийшла заміж за Василя, сина Михайла тверського [7, стб.443; 6, т.ХІ, с.86] (померла в Твері у 1396 р. [11, с.447]). На цій підставі М.Котляр зробив малоймовірне припущення, що "сепаратизм" київського князя міг спиратися на тверську підтримку [77, с.44-45; 79, с.181-182]. Ф.Шабульдо обстоював "промосковську" спрямованість політики Володимира [131, с.27-29; 68, с.92]. Н. Яковенко вважає однією з причин конфлікту гадані права Володимира на вільнюський стіл; при цьому його помилково названо "найстаршим" серед живих на той час Ґедиміновичів [136, с.146]. П. Клепатський бачив можливий привід у допомозі, наданій Володимиром Йоґайлі в 1390 р. проти Витаутаса [75, с.26].

Предметом істотних розбіжностей у поглядах дослідників стало визначення часу відібрання Київщини у Володимира. За М.Стрийковським, це мало статися в 1394 чи 1395 р. [22, s.102-103]; друга дата вказана А.Віюком-Кояловичем [25, р.46-47]. Згадка про дану подію в "Хроніці Биховця" не датована; в Густинському літописі її вміщено під 1392 р. [5, с.352]. З довірою до цієї дати поставилися Т.Нарбут (щоправда, зустрічаємо в нього й інший варіант - 1395 р. [155, s.533-534]), В.Антонович [155, s.493-494; 30, с.155; 29, с.226, 232]. Очевидно, слідом за останнім її було прийнято і в численних працях, автори яких торкалися даної проблеми більш-менш побіжно [83, с.125; 72, с.286; 138, с.53, 65; 51, с.337, прим.4; 46, с.497-498; 73, с.19-20; 121, с.133; 3, с.37].

Дехто з дослідників відсував цю подію на 1393 р. [95, с.479; 139, s.187; 101, с.232]. Й.-Х. фон Енґель висловив припущення, згідно з яким це сталося в 1394 р. [140, s.25-26]. К.Стадницький виступав за 1395 р., оскільки до січня цього року Скірґайла переважно перебував при королівському дворі [164, s. 117-118, 280]до нього на користь цієї дати висловлювалися К.Шайноха, М.Закревський та І.Шараневич [133, с.535; 69, с.28; 134, с.280]. Важливу роль відіграла публікація у 1882 р. акту поручництва за

Андрія Ольґердовича від 18 лютого 1394 р., в якому Володимир ще титулується київським князем ("W^irrm-us Kyomensis") [20, t.V! №СІХ, р.35]. Отже, залишалося обирати між 1394 і 1395 рр. (запропонований С.Смолькою варіант - 1396 р. [163, s.32, prz.1] - ніким не був підтриманий). Другу дату прийняли А.Барбашев, Ю.Вольф, Р.Зотов, А.Лонгінов, Ф.Леонтович, М.Довнар-Запольський, О. Андріяшев, Р. Лащенко та ін. [35, с.67-68, 71, 146; 36, с.30; 168, s.101, 150-151; 167, s.337; 70, с.146, 153; 89, с.114; 85, с.148, 184; 147, с.98; 43, с.23; 66, с. 1; 26, с.64; 141, s.713, 723].

М.Грушевський, слідом за Стадницьким, спочатку також висловився за 1395 р. [56, с.499], однак згодом змінив свою думку [55, т.^, с. 141, 170, 173, 474]; його підтримали П. Клепатський, О.Галецький,

С.Томашівський, Ф.Петрунь, Л.Колянковський та ін. [75, с.25; 143, s.40, prz.2; 142, s.145; 126, с.127; 102, с.184; 148, s.61]. Вагався між цими двома варіантами А.Прохаска [158, s.22; 160, s.98; 157, s. 116]. Те саме спостерігаємо в сучасній вітчизняній історіографії (Ф.Шабульдо, Н.Яковенко, О.Русина) [131, с.27-28; 132, с.84, 140, 144; 136, с.147; 112, с.135; 109, с.87, 93, прим.65; 110, с.97; 111, с.75, 128]. В цілому ж останніми десятиліттями більшим

визнанням

користується погляд Грушевського [145, s.33; 63, с.89; 52, с.204, 213; 77, с.44; 79, с.182; 78, с.176, 187; 71, с.36, 40], аніж Стадницького та Вольфа [124, с.87; 128, с.72]. Нарешті, у працях М.Любавського та К. Болсуновського зустрічаємо навіть датування як 1395, так і 1392 рр. [93, с.24, 37; 41, с.3, 8, 15].

Після Володимира київський стіл опанував Скірґайла. Треба зазначити, що в літературі його від цього часу часто звано "великим князем руським", немовби на противагу вел. князеві литовському. Це простежується, принаймні, від праці Т.Нарбута [155, siH, 491, 493]. Той самий термін використовували С.Соловйов, І.Шараневич, М.Коялович, І.Бєляєв, Д.Іловайський та ін. [120, с.24; 119, с.296,

372; 134, с.279; 81, с.156; 83, с.125; 38, с.120;

і 1

■о

І

X Х<

72, с. 181]; зустрічаємо його навіть у радянську добу (у М.Тихомирова) [124, с.87]. Можливо, його витоки слід бачити у вислові орденського історика Йоганна Посільґе в 4 повідомленні про смерть Скірґайли: "Skirgal, З herczoge czu Russen" [19, s. 198].

Зовсім інакше оцінив факт перебування цього Ольґердовича в Києві А. Соболевський. Вірний ще погодінському уявленню про жалюгідний стан Києва в цю добу, він бачив тут "почесне випровадження" Скірґайли до | міста, яким не цікавилася решта | Ґедиміновичів. Невелике значення Києва та його малі ресурси, на думку Соболевського, підтверджуються і відсутністю істотного спротиву з боку Володимира ворожим діям братів [117а, с.10-11].

Певну увагу привернули обставини смерті нового київського князя: за твердженням литовсько-руського літописця, його отруїв митрополичий намісник "Фома, чернець Изуфов": "неции мовять, иж бы тот Фома даль князю Скиргаилу зелие отравное пити" [10, с.65, 72, 90, 101, 138, 159, 186, 207, 228; 5, c.352]. Це викликало низку припущень стосовно того, хто міг стояти за цим вбивством. Виділяється серед інших позиція І. Бєляєва: захоплений поширеними в тодішньому російському суспільстві антикатолицькими й полонофобськими настроями, він не зупинився перед прямою фальсифікацією джерела і оголосив винуватцем смерті православного князя "латинськогоченця" [38, с.120; 39, с.262-263]. Воліли бачити натхненника отруєння у Витаутасі, з огляду на його попереднє жорстоке протистояння зі Скірґайлою,

H. Карамзін, Н.Полєвой, М.Маркевич, А.Барбашев, Я.-К.Кохановський [74, с.87; 106, с.193, прим.203; 100, с.14; 35, с.71; 147, s.99]. Виступив проти цього здогаду перший польський біограф Витаутаса А.-Б.Глебович [144, s.44], а за ним - М.Грушевський [55, т.^, с.176, прим.5]. На іншого суперника Скірґайли, а саме Володимира Ольґердовича, вказав Є.Голубинський, підтриманий П.Клепатським [51, с.337, прим.4; 75, с.31].

I. Малишевський обмежився тим, щонамагався

х

X

I

о.

відвернути можливі звинувачення від митрополита Кипріана [99]. Останніми десятиліттями І.Греков та Ф. Шабульдо воліють адресувати свої "звинувачення" Витаутасові [52, с.205-206, 219; 71, с.41; 132, с.144], тоді як О.Русина -Володимирові [111, с.81]. Цікаво, між іншим, що в згаданих вище "Посланні" Спиридона-А    Савви і "Родстві великих князів литовських" і    вбивство Скірґайли трактовано як помсту о    Витаутаса за смерть Кястутіса [8, стб.589-|    591; 64, с.168, 180, 203, 212]. Щоправда, не варто забувати, що маємо справу з пізніми джерелами, де, наприклад, Кястутіс і Скірґайла вважаються братами.

Цікавий здогад, який, зі зрозумілих причин, був обійдений увагою проправославно налаштованими авторами, висловив К. Стадницький. На його думку, варте довіри повідомлення Длуґоша, згідно з яким Скірґайлу було отруєно за дану ним Йоґайлі обіцянку мандрівки до Риму і прийняття католицтва [164, s.281]. (У зв'язку з цим слід згадати, що справа віровизнання Скірґайли в післякревську добу є досить заплутаною).

Щодо року смерті Скірґайли у свідченнях джерел немає одностайності. Так, під 1394 р. вона занотована у Посільґе, Длуґоша; такої ж думки дотримувалися автор Слуцького літопису й М. Стрийковський [19, s.198; 18, s.478; 10, с.72; 22, s.103]. 1395 р. названо А.Віюком-Кояловичем [25, р.48], 1396 - в Густинському літописі [5, c.352]. І. Данилович та М. Костомаров датували згадану подію 1392 р. [19а, s.47, prz.82; 76, с .55]. За 1394 р. висловилися М. Максимович, К. Шайноха (при цьому не зауваживши, що, за його ж версією, Київ у Володимира було відібрано лише наступного року), архієпископ Філарет, Д.Багалій, Ф.Петрунь, а також дослідники литовсько-руських літописів І. Тихомиров та Ф.Сушицький [97, с.227; 42, с.7; 133, с.22; 127, с.43, прим.65; 123, с.5; 122, с.8, 38; 34, с.121; 102, с.180, 184]. Погляд, згідно з яким Скірґайла завершив свій земний шлях у 1395 р., обстоювали К.Стадницький, І.Бєляєв,

К.Бестужев-Рюмін, А.Барбашев [164, s.280-281; 39, с.262; 40, с.37; 35, с.71; 36, с.30]; щоправда, останній (очевидно, недоглядом) називав і 1396 р. [35, с.19].

Наведеному в Густинському літописі варіанту (1396 р.), як і у випадку з усуненням Володимира, віддали перевагу Т. Нарбут,

B. Антонович. Раніше це зробив О.Шафонський, а згодом - І.Шараневич, Р.Зотов, Ю.Вольф, Ф. Леонтович, А.Прохаска, М. Довнар-Запольський, П.Клепатський та ін. [135, с.47; 95, с.479; 155, s.547-548; 134, с.283; 31, с.61; 29, с.226, 234; 83, с.126; 70, с.146, 153; 168, s.151; 138, с.65, 68; 85, с.31, 158-159, 185; 160, s.99-100; 125,с.126; 51, с.337; 66, с. 1; 41, с.8; 75, с.32; 141, s.713]. Нарешті,

C. Смолька навів поважні докази на користь того, що це відбулося лише в наступному, 1397 р. [163, s.32, prz.1]. Їхню слушність визнали М. Грушевський, А. Яблоновський, С. Томашівський, О. Андріяшев, Л.Колянковський[55, т.Г^сЛ76, 474, 508; 126, с.127; 26, с.64; 27, с.21; 148, s.62]. В новітній історіографії переважно спостерігаємо вибір між 1396 [129, с.112-113, прим.148; 128, с.72; 132, с.84, 144; 131, с.28; 49, с.310-311] та 1397 рр. [52, с.205; 78, с.178; 71, с.40-41]; О.Русина, очевидно, не надає переваги жодному з цих варіантів [109, с.88; 110, с.101]. За 1394 р. виступає натомість сучасний польський дослідник Я. Тенґовський [49, с.311 ].

Як відомо, по смерті Скірґайли Київ було віддано в управління одному з найдовіреніших прихильників Витаутаса, князеві Івану Ольґімантовичу Гольшанському Тривалий час його статус не викликав дискусій в історичній літературі: одностайно визнавалося, що він, на відміну від попередників, не був "удільним князем", а лише намісником. Такої точки зору дотримувалися, зокрема, І. Шараневич, К.Стадницький, М.Ясинський,

М. Любавський [134, с.304; 164, s.144, prz.40; 138, с.65-68, 118; 93, с.37; 91, с.36-37]. Однак уже К.Бестужевим-Рюміним було висловлене переконання, згідно з яким умови князівського володіння землями були аналогічними, байдуже, чи йшлося про

Ґедиміновичів, чи про Рюриковичів або Гольшанських [40, с.54-55]. "Удільним" київським князем вважав Гольшанського й М.Владимирський -Буданов [47, с.51]. Ф.Леонтович заявив, що намісницька влада Івана Ольґімантовича майже дорівнювала тій, яку мали Ґедиміновичі в своїх володіннях [85, с.46, 50, 185]. Щоправда, вже незабаром він змінив свою думку щодо цього [87, с.52]. Відтоді традиційна точка зору (репрезентована М. Грушевським, М.Довнаром-Запольським, Б.Барвінським, О.Галецьким, С.Томашівським, Д.Багалієм) майже не піддавалася сумніву [55, т.І V, с.176-177, т. V, с.449, т.VІ; с.308, т. VH, с. 10; 66, с. 1; 37, с.12; 143, s.40, 70; 126, с.127-128; 33, с.365]. Зараз її дотримуються М. Котляр та Ф.Шабульдо [78, с.179; 132, с.84-85, 150]. Натомість О.Русина, на підставі відомостей про правління в першій третині XV ст. у Києві синів Івана Ольґімантовича - Андрія та Михайла, твердить про фактичну спадковість влади Гольшанських у цій землі, постання "київської династії" [109, с.88-89; 110, с.68; 111, с.82].

Що до твердження М.Стрийковського про надання Києва вже у 1408 р. Олельку, синові Володимира Ольґердовича [22, s.124], то воно зустріло недовіру з боку К.Стадницького та Ю.Вольфа [164, s.123, prz.1; 167, s.327]. П.Клепатський, навпаки, вважав це ймовірним, пояснюючи необхідністю впливу Олелька на русинів для полегшення боротьби проти Швітріґайли [75, с.42-43, 52]; з цим погодився і Ф.Петрунь

[102, с.178].

Наступне питання стосується відібрання Поділля у Федора Коріатовича. Зазначу насамперед, що цю подію більшість литовсько-руських літописів датує часами правління Витаутаса [10, с.66, 74, 89-90, 101,

139, 160, 186-187, 207, 229]. Лише автор

"Хроніки Биховця" помилково вважав, ніби це сталося за Альґірдаса [9, с.139]. Використавши ці звістки, М. Стрийковський механічно об'єднав їх, що призвело до твердження про правління на Поділлі двох Федорів Коріатовичів- сучасників відповідно

і 1

■о

І

X Х<

Альґірдаса та Витаутаса. При цьому ^ усунення першого з них він датував у б "Початках..." 1331 р., а в "Хроніці" - 1339 і [23, s.259-260, 327-329; 22, s.18-19, 104-106]. £ Згадане дублювання, слідом за З Стрийковським, прийняли Н.Карамзін (вважаючи, що йдеться про діда та онука), А.Коцебу, М. Лучкай, Т.Нарбут (він, однак, виправив дату походу Альґірдаса на Поділля на 1351-1352 рр.) та ін. [74, с.87; 80, с.24; 90, с.139-140, 163-165; 155, s.61-63, 534; 32,с.320- | 322; 45, с.88-89, 92-93; 113, с.10, 55]; | П. Долгоруков, очевидно, вважав, що був лише один Федір, який жив за часів Альґірдаса [67, с.338]. Здається, останнім з поважних   дослідників ,   хто вірив повідомленню Стрийковського, був М. Дашкевич [61, с.109, 115]. Сумнів у даному твердженні      висловлював уже К.Стадницький [165, s.67-76]; згодом воно спростовувалося  М.Смирновим та Н.Молчановським [116, с.44; 101, с.216, прим.2].

Страницы:
1  2  3 


Похожие статьи

В О Василенко - Боротьба витаутасаз обласними князями та її результатив східнослов'янських історіографія XXIX-початку XXI ст

В О Василенко - Взаємини між литовським і тверським великими князівствами в східнослов'янських історіографіях ХІХ-ХХ ст

В О Василенко - История ІІ мировой между скиллой ревизионизма и харибдой стереотипов, в плену актуальности