Я Бондарчук - Боротьба к-в острозького з берестейською унією 1596 року - страница 1

Страницы:
1 

Ярослава Бондарчук (Острог)

БОРОТЬБА К-В. ОСТРОЗЬКОГО З БЕРЕСТЕЙСЬКОЮ УНІЄЮ 1596 РОКУ

Особливо зросло значення князя Острозького як держав­ного та політичного діяча і поводиря нації в період боротьби православної церкви з Берестейською унією.

У 1559 р. Московська церква була визнана Константино­польським патріархом, здобувала статус Автокефальної по-місної одиниці та стала патріархатом, який в очах українців міг бути могутнім захисником православ'я від утисків католиків на землях Речі Посполитої. У зв'язку з посиленням впливу Мос­ковського патріархату, у католицьких колах знову стає акту­альною ідея унії. Вагоме значення у цій справі для католиків мало переконати князя перейти на бік унії, тоді за ним потя­глось би нескінченне число люду. Починаючи з кінця 1560-х pp. католицькі духівники: Петро Скарга, Альберто Бологнетті (Болоньєтті), Антоніо Поссевіно, Петро Аркудіус докладали чимало зусиль, щоб прихилити князя на бік унії. Перші кроки в цій справі були зроблені ієзуїтом Петром Скаргою. Вже в 1567 р. на похороні Яна Кшиштофа Тарновського (брата дружини К.-В.Острозького - Софії) Петро Скарга проголосив промову, у якій намовляв князя до унії з Римом. У такому ж плані ви­ступав Скарга і на похороні дочки Острозького - Катерини в 1579 році. У 1574 р. Петро Скарга написав книгу "Про єдність церкви Божої". Перше видання, що побачило світ 7 лютого 1577 року, Скарга присвятив Костянтину-Василю Острозькому, як "першому в тім законі грецькім", визнаному авторитетному захиснику та поборнику православної віри. У своєму трактаті Петро Скарга палко відстоював ідею унії церков, щиро вважаю­чи, що це посилить їх в боротьбі проти єресей. Значним кроком у зближенні Костянтина-Василя з Римом стало подарування йому римським папою Григорієм XIII Біблії "Септуагінти", яка була використана при надрукуванні Острозької Біблії. Септуа-

© Ярослава Бондарчук, 2008гінту привіз митрополит Кизікійський Діонісій Раллі Палеолог - активний прихильник унії. На початку 1580-х років він був найбільш авторитетним радником князя у справах релігії. Тоді ж в найближчому оточенні князя знаходились ще два греки проунійних поглядів - Еммануїл Мосхопуло та Євстахій На-таніель з Криту. У 1583 р. під час перебування у Кракові на уро­чистостях, пов'язаних з шлюбом Яна Замойського та Грізельди Баторівни, Острозький на прохання своїх синів зустрівся з пап­ським нунцієм Альберто Бологнетті та єзуїтом Антоніо Поссе-віно. Старання папських посланців були скеровані на те, щоб навернути князя до унії та надати культурно-освітньому центру в Острозі католицького спрямування. А. Бологнетті у листі до брата від 8 липня 1583 р. писав: "Старого князя (К.-В.Острозь­кого) нема що й думати ввести в лоно Римської церкви, але я намагаюсь, щоб він принаймні прийняв унію, бо тоді зі схизмою порве мало не вся Південна Русь, йому підпорядкована. Тому декілька місяців назад я радив папі прислати греків-католиків, вихованців римської семінарії, або кого-небудь іншого для ви­кладання в школі, яку старий князь думає відкрити в Острозі" [4, 29]. А.Бологнетті замовчував, що Острозька академія вже давно була відкрита. Після зустрічі з князкм Бологненні та По-ссевіно писали в Рим з надією, що Острозький схиляється до унії. Сам Костянтин-Василь написав лист до Григорія XIII, у якому запевняв папу, що за з'єднання християнства готовий від­дати життя. Проте контакти Острозького князя з Ватиканом не були тривалі і не дали ніяких позитивних результатів. У серед­ині 1580-х років князь повернувся до своєї справи по реформу­ванню церкви в Речі Посполитій, особливо Київської митропо­лії. Брав активну участь у підготовці візитів до Речі Посполитої Антіохійського патріарха Іоакима (1585-1586) та Константино­польського патріарха Ієремії II (1588-1589), який відвідав Мо­скву і висвятив Московського патріарха Іова [3, 134]. Ця подія підштовхнула проведення унії. Ієремія II провів деякі реформи в Київській митрополії. Найперше усунув з посади митрополи­та двоєженця Онисифора Девочку і віддав митрополичий пре­стол Михайлу Рогозі, затвердив ставропігію Львівського та Ві­денського братств, домігся підпорядкування деяких монастирів безпосередньо патріархові, що образило місцевих церковних іє­рархів і сприяло наверненню їх до унії. У квітні 1590 р. на з'їзді в Белзі чотири єпископи: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан,

Леонтій Пельчицький та Діонісій Збіруйський висловили праг­нення до підпорядкування Риму. У червні 1590 р. на синоді в Бресті була прийнята перша офіційна декларація унії, яку під­тримав папа Григорій XIII та король. 15 травні 1592 р. Зигмунт II видав грамоту, у якій писав, що з радістю прийняв наміри єпископів підпорядкуватися Риму.

На початку 1590-х років розмови з князем про унію прово­див випускник Грецького колегіуму в Римі Петро Аркудіус. У листі до Володимирського і Берестейського єпископа Іпатія Потія, написаному в червні 1593 р. Костянтин-Василь висло­вився за прийняття унії католиків з Православною Церквою на таких умовах: збереження церковних обрядів і матеріального стану православних, неприйняття уніатів до римо-католицької церкви, рівні права православних і уніатських владик з ка­толицькими єпископами, а також надання місць у сенаті для єпископів-уніатів. У цьому листі Острозький підкреслив та­кож необхідність заснування нових шкіл, щоб ліквідувати "ве­лике грубіянство наших духовних осіб" [3,134-135]. Можливо, князь втратив віру в проведення реформи церкви власними силами. Однак, Острозький виступав за унію православної церкви з католицтвом на рівноправних засадах, за об'єднання, яке б постало внаслідок рішення церковного собору право­славних владик, було б узгоджене із всіма православними па­тріархами та широко обговорене громадськістю. Іпатій Потій оцінив пропозиції К.-В. Острозького, як нереальні, і не пого­дився представити їх митрополитові. Без погодження з князем у грудні 1594 р. Іпатій Потій і Кирило Терлецький (єпископ Луцький і Острозький) виробили свої засади практичного укладання унії Київської митрополії з Римом (Торчинські ар­тикули), згідно з якими Православна Церква поступалася свої­ми догмами, якщо вони суперечили католицькій вірі, і повинна була підпорядковуватися папі. К-В. Острозького надзвичайно обурювало те, що унія готується єпископами таємно від пра­вославної громадськості, її прийняття "князями церкви" для основної маси не тільки парафіян, але й священиків було по­вною таємницею. Унійний запал князя ще більше охолодив лист Александрійського патріарха Мелетія Пігаса від 8 берез­ня 1594 р., у якому було пристрасне прохання не підтримувати з'єднання церков [3, 135]. За недовгий період з червня 1593 р. до березня 1594 р. князь перетворився з прихильника унії на їїпалкого ворога. Тривало подальше зближення князя Острозь­кого з протестантами, інтенсифікувалася його переписка з зя­тем Кшиштофом Радзивілом - головою протестантського руху Литви. Князь детально інформував зятя про унійні заходи вла­дик. У листі Острозького від 2 лютого 1595 р. читаємо: "А я вже знаю, що умови переходу в унію списані, і самі (владики) без нашої відомості їдуть до Кракова, а звідти після аудієнції, до самого диявола і батька папи" [4, 58]. Князь прагнув створити сильний блок різних християнських вірувань, що з'явились на ґрунті реформації з православними, який міг би протистояти політичній гегемонії католиків у Речі Посполитій.

11-12 червня 1595 р. на синоді в Бресті були прийняті оста­точні умови унії [3, 137]. І хоча Іпатій Потій намагався запев­нити князя, що "без синоду и вЪдомости всей братьи нашей молодшей, ровныхъ слугъ въ церкви Божей, и иншого христі-анства, а звлаща в. м. пановъ христианскихъ" об'єднання цер­ков неможливе, і що згода на унію тільки самих владик без згоди всіх вірних "толко порожня праца а огида наша была у овечокъ нашихъ" [1, 582], Острозький не дав обдурити себе тими побожними фразами. Він дуже гнівно відреагував на па­родію своєї ідеї і такий інтриганський спосіб проведення унії владиками, які, за його словами, "як христопродавець Юда з жидами, змовивши ся потайки, задумали всіх тутешніх благо­честивих християн без їх відомости кинути в погибель" [ 1,582]. Коли, при зустрічі з князем, що відбулась в Любліні наприкінці червня 1595 p., Іпатій Потій з плачем припадав до його ніг, бла­гаючи, щоб він сам взявся за справу унії та віддавав йому до рук унійні акти, які віз до короля, полишаючи на волю князя змі­нити їх чи знищити, Острозький не був настільки наївним, щоб сприймати всю цю сцену серйозно і, бачачи перед собою готові акти унії, підписані всіма владиками, розумів, що вже ні він, ні Потей не зможуть змінити їх на власну руку. Однак, зали­шаючись вірним своїм поглядам, поставив Потею ультиматум - умови з'єднання церков мусять бути погоджені із східними патріархами і обговорені на соборі за участю широкого загалу духівництва та шляхти [1, 583]. Потей пообіцяв домогтися в короля скликання собору, але не виконав свого слова. Король не дав згоди на зібрання православного собору. І, очевидно, Терлецький та Потей самі не наполягали на цьому, розумію­чи, що такий собор послужить лише для опозиції унії, а не для

її проведення. У листі до К-В.Острозького король заявив, що собор непотрібний, коли вже владики заявили про унію, "бо дбати про спасенне належить до їх пастирської власти і ми за ними, як за пастирями повинні йти, не питаючи, але чинячи, що вони кажуть" [1, 591]. Тоді обурений нехтуванням його волі, К. Острозький написав до православного духовенства гнівне "Обвіщеня", що було видане в острозькій друкарні 24 червня 1595 р. У цій окружній грамоті "Константинъ Божією мил остю княжа Острозскоє" засвідчував перед всіма свою повсякчасну вірність православ'ю і вважав своїм обов'язком остерегти пра­вославних перед зрадою митрополита та єпископів - "вовків в овечій шкурі", які зреклися Східної Церкви і приступили до латинників, продавши своїх вірних, як Юда. Князь закликав Русь до відкритих виступів проти унії: рішуче стати в оборону своєї віри і не піти за зрадниками. "Що ж бо може бути більш безстидним і беззаконним, - гнівно запитував він - як се, що шість, або сім чоловік, змовившись по-злодійськи і зрікшись своїх пастирів, святіших патріархів, котрими були поставлені, важать ся відривати від істини й тягнути за собою в погибель всіх нас правовірних, вважаючи за якихось безсловесних" [1, 593]. Універсал князя загримів, наче грім, над головами уні­атської конспірації. Наприкінці серпня того ж року К.-В. Ост­розький послав свого уповноваженого Каспера Лушковського на з'їзд протестантів Литви та Польщі, закликаючи до спільних дій проти короля, що зламав свою присягу на дотримання ре­лігійної толерантності в державі. Князь запевняв, що при солі­дарнім та енергійнім опорі православних та протестантів уряд не наважиться ні на які насильства проти них. Зі свого боку він заявляв про готовність виставити проти тих, "хто наступає на шиї нашим вольностям", власне 15-20- тисячне військо [5,125]. Якби прийшлося "на квалтъ", - іронічно зауважував Острозь­кий, - то латинники могли б взяти гору не числом людей, а хіба числом ксьондзівських кухарок" [1, 591]. Цей лист К.-В. Ост­розького до протестантів дуже роздратував короля. Коронний канцлер Сапіга поспішив застерегти і настрашити князя, на­писавши йому, що його лист "нерозсудно й неуважно писаний, повний бунтівних гадок", може принести князю дуже прикрі наслідки [1, 591]. Але це не злякало і не зупинило Острозького. Він намагався використати вагання Михайла Рогози, обіцяю­чи йому подарувати 25 сіл за неприйняття унії. Проте подіїрозвивалися вже незалежно від його волі. 25 вересня 1595 р. Потій і Терлецький виїхали до Риму. У день Різдва Христово­го 1595 р. Папа Климент VIII урочисто проголосив об'єднання митрополії Київської з Римом.

Тим часом Костянтин-Василь збирав навколо себе сили для боротьби з унією. Йому вдалося переконати виступити проти унії владику Львівського і Кам'янецького Гедеона Балабана, а також Перемишльського владику Михайла Копистенського. Про свої плани він проінформував Александрійського патріар­ха Мелетія Пігаса, який його цілковито підтримав.

Князь офіційно виступив проти унії на Варшавському сеймі 29 березня та 8 травня 1596 р. і вніс також офіційний протест до книг гродських варшавських [4, 58]. Він не змінив своєї по­зиції під натиском королівського універсалу, виданого в червні 1596 року, а також особистого послання Зигмунта III, у якому король погрожував, що в разі неприйняття князем унії, вірнос­ті його схизмі і ведення ним "яких-небудь махінацій" буде вва­жати його за особистого ворога. Костянтин-Василь оголосив уніатам нещадну війну.

Для формального затвердження церковною верхівкою акту прийняття унії, здійсненого в Римі 25 грудня 1595 року, коро­лівська адміністрація призначила собор у Бресті. Православні теж готувалися до свого антиунійного собору. Координацій­ним центром підготовки до собору став Острог. Упродовж 6-9 жовтня в Бресті діяло два собори. Православний собор в силу покладених на них повноважень очолили представники Кон­стантинопольського та Олександрійського патріархів - Ники-фор Кантакузен (Парасхес) та Кирило Лукаріс, велику роль на соборі відігравали тісно пов'язані з академією ієрархи Острож -чини: Ігнатій, Даміан Наливайко, Андрій Мелешко, Стефан Смотрицький, відомий перекладач-грецист Кипріян, а також Білгородський митрополит Лука, архімандрити - дубнівський Василій, дерманський Генадій, степанський Ісакій, дорогобузь-кий Тимофій, протопопи - костянтинівський Андрій Троїць­кий, остропольський Кирило Спаський, дубнівський Костян­тин Остропольський. Світське коло собору очолив князь К.-В. Острозький За ствердженням посланця Римського Папи єзу­їта Аркудіуса, саме князь керував усіма антиунійними акція­ми. Православний собор відповів протестом на проголошення унії митрополичим собором і зробив заяву для короля, у якійповідомляв, що православні нічого не мають проти злуки цер­ков, "але унії, вчиненої на свою руку кількома "підозреними владиками", не приймають і не можуть трактувати цієї справи без патріархів" [1, 611]. Однак уніатський собор, що представ­ляв лише кількох владик та митрополита, офіційно проголо­сив прийняття унії. Із зрозумілих причин, король проігнорував опозицію православних та всі їх декларації і визнав рішення унійного собору. Отже, Берестейська унія 1596 p., що прого­лосила нерівноправне об'єднання католицької та православної церкви, була в певному значенні запереченням Люблінського акту, побудованого на фундаменті релігійної толерантності.

Посилення релігійного гніту викликало могутній протест з боку різних верств українського суспільства. Розпочався вели­кий бій за власне духовне обличчя. "Ніколи така інтенсивна бо­ротьба не велася в такій драматичній обстановці. Навколо па­дали матеріальні фортеці, на які можна було досі спирати свою віру в перемогу над обставинами, денаціоналізувалися цілі сус­пільні верстви, які несли до того часу прапор ідеї, падали разом із тим матеріальні засоби ведення боротьби, зменшувався гурт невігнутих під натиском сильнішого ворога, але прапор рідної культури, що мав вести націю, підносився над тим гуртом не­підкупних оборонців, підтриманий все новими руками. Він плив через час і яснів все новими барвами духовних знайдень" [2, 280]. Острозький культурно-освітній осередок під протек­торатом князя стояв в авангарді цієї боротьби.

Подальші дії князя після Берестейського собору були спря­мовані на зміцнення і захист православної церкви. За його посередництвом в Острозі була підписана угода між Гедеоном Балабаном і Львівським братством. Острозький зобов'язав Ба­лабана порушувати питання захисту грецької релігії на сейми­ках у Вишні, Галичі, Кам'янці-Подільському, а також домага­тися записів у сеймикових інструкціях, присвячених обороні православ'я. Згідно з домовленістю К.-В.Острозького з його зятем Криштофом Радзивілом такі ж самі пункти про оборону грецької віри з'явились в інструкціях синодів литовських про­тестантів. На сеймах 1597 та 1598 pp. з ініціативи князя деле­гації православних та протестантів одноголосно вимагали по­вернення Православній Церкві її давніх прав, зняття з посад владик, які прийняли унію і призначення на їх місце владик, вірних патріархові [3, 148-149].

На початку XVII ст. князь Острозький, який наближався до свого вісімдесятиліття, дивував ще своєю енергією та наполе­гливістю в боротьбі з уніатами. Незважаючи на свій похилий вік, князь і далі виконував свої військові обов'язки Київського воєводи. Це не дозволяло уніатам розгорнути в Києві та окрузі насильницькі дії проти православних, вплив уніатів та като­ликів у Наддніпрянщині був значно меншим, ніж у Галичині. Острозький домігся обраня на посаду архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Суперечка за лавру точилася між православними та уніатами вже кілька років. Ко­роль готовий був віддати монастир Іпатію Потію, який обіймав тоді посаду Київського митрополита, але під впливом протесту православних, протестантів і навіть частини католиків відкла­дав розв'язання цієї справи до сейму 1603 року. Врешті-решт дав згоду на традиційний вибір архімандрита самими монахами, які, як і можна було сподіватись, у січні 1604 р. вибрали канди­дата від православних - Єлисея Плетенецького. Правда, поль­ська сторона намагалася довести, що цей вибір був нав'язаний гайдуками князя Острозького, а Іпатій Потій стверджував, ніби король погодився на цей вибір лише через те, що споді­вався на швидку смерть К.-В. Острозького, який був у надзви­чайно тяжкому стані після похорону сина Олександра. Проте старий князь, за словами того ж І. Потія, "як орел, омолодився і не перестає мене нищити" [3, 167]. 27 січня 1604 року К.-В. Острозький написав лист до папського нунція Рангоні з про­ханням, щоб католики не чинили опору і дозволили Єлисею Плетенецькому без перешкод обійняти посаду архімандрита Києво-Печерської лаври. Прохання батька підтримав Януш у листі до Рангоні від 28 січня 1604 р. [3,163]. Проте сейм 1604 р. погодився лише на те, щоб лавру не отримав Іпатій Потій, але залишив її за уніатами. Остаточно король згодився передати монастир Єлисею Плетенецькому на сеймі 1605 року [3, 168]. Чимало зусиль доклав до цього і Януш. Під час сейму він на­стояв на затвердженні на посаді архімандрита Є. Плетенецько­го, що викликало широкий позитивний резонанс серед право­славного населення Речі Посполитої. У цей час Януш виступав яскравим оборонцем грецької віри і вимагав від Зигмунта III толерантного ставлення до неї, вважаючи, що релігійні незго­ди будуть головною причиною зростаючої внутрішньої кризи в державі. На цьому ж сеймі з'явилася інспірована короннимканцлером Яном Замойським опозиційна королю інструкція белзького сеймику, яка вимагала заспокоєння релігійних справ і була підтримана великим загалом різно-конфесійної шляхти. Під впливом натиску православних була прийнята конституція Релігії грецької, у якій проголошувалось, що жодний монастир або церква не можуть бути відібрані від православних і свяще­ники не можуть бути примушені проти їх волі до послушенства уніатським єпископам [3, 168].

Наступний крок у боротьбі православних був зроблений в 1606 році, коли К.-В.Острозький вдало використав для бороть­би за права православної церкви рокош Зебжидовського під Сандомиром. Посланець князя архімандрит Києво- Печерський Єлисей Плетенецький домігся, щоб до вимог рокошан були додані ряд пунктів, які стосуються православної церкви. Вра­ховуючи ситуцію великого незадоволення в країні, король по­годився на їх реалізацію. На сеймі 1607 р. в конституції було затверджено право отримувати православні церковні посади тільки прихильникам грецької віри, гарантовано вільну від­праву служб божих, легальну діяльність братств, наказано під загрозою штрафу в 1000 гривен протягом року повернути свої посади тим духовним особам, які займали їх кілька [3,169]. Все це свідчило про зміцнення позицій православних і було вели­чезною заслугою політичних змагань князя.

Література

1. Грушевський М. С. Історія України-Руси / М. С. Грушевський. - Львів, 1905. - 704 с. [Перевидання] - К., 1994. - Т. 5.

2. Зілинський О. Духова генеза першого українського Відро­дження / О. Зілинський // Європейське Відродження та українська література XIV-XVIII ст. - К, 1993. - С. 276-300.

3. Kempa Т. Konstanty Wasil Ostrogski (ok. 1524/1525-1608) wojewoda kijowski і marszalek ziemi wolynskiej / T. Kempa. - Torun, 1997. - 228 s.

4. Мицько I. 3. Острозька слов'яно-греко-латинська академія / I. 3. Мицько - К., 1990. - 192 с.

5. Яковенко Н. М. Василь (Костянтин) Острозький / Н. М. Яко-венко // Історія України в особах. Польсько-литовська доба. - К., 1997.-С. 119-128.

Страницы:
1 


Похожие статьи

Я Бондарчук - Боротьба к-в острозького з берестейською унією 1596 року

Я Бондарчук - Пам'ятка української полемічної літератури