Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків - страница 22

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 

+

+

+

+

+

+

+

 

 

+

 

 

 

 

+

9. Метод Дельфі (статистичний експертний метод)

+

 

 

+

 

 

+

+

+

 

+

 

+

+

 

10. Метод бенчмаркетингу

+

 

+

+

 

+

+

 

 

+

+

 

 

±

 

11. Метод багатофакторного аналізу

+

 

 

+

 

 

+

+

 

+

+

 

±

+

 

12. Метод визначення частки участі в виробничих процесах

+

+

 

+

+

+

+

+

+

 

+

 

 

 

+

13. Метод оцінки рентабельності кадрового ресурсу

+

 

 

+

 

+

+

+

 

 

+

 

 

+

 

14. Метод оцінки і внеску співробітників в стратегоутворюючі цілі підприємства

+

+

 

+

 

+

+

+

 

 

+

+

 

 

+

15. Метод, обліку варіативності входів в виробничі процеси

+

 

 

+

 

 

+

+

 

 

+

 

 

+

 

Найбільш повно враховують фактори виробництва, що впливають на визначення кількості персоналу, комп'ютерне моделювання та метод багатофакторного аналізу, тому дані методи є більш точними, ніж інші. Однак, через високу вартість їх доцільно використовувати лише на великих підприємствах з чисельністю співробітників більше 500 осіб.

Серед методів, що дають не достатньо точний результат, можна виділити балансовий, статистичний методи та метод екстраполяції. Дані методи рекомендується використовувати лише для короткострокового планування чисельності персоналу. Для уточнення розрахунків використовують метод скоригованої екстраполяції, що є більш складним, оскільки крім проектування нинішньої ситуації на майбутнє враховує зміни чисельності працівників, продуктивності праці, цін та інших факторів. Переважну більшість представлених методів планування слід використовувати тільки для оперативного планування. Для стратегічного планування доцільно використовувати номенклатурний метод та метод визначення потреби у спеціалістах на основі коефіцієнта насиченості.

Враховуючи життєвий цикл розвитку підприємства: становлення або тривалий розвиток, методи, що застосовуються для планування чисельності персоналу підприємства, можуть суттєво відрізнятися. При становленні підприємства використовуються балансовий, нормативний, статистичний методи та метод бенчмаркетингу, які не є ресурсоємними та не потребують значних для підприємства досліджень. При тривалій діяльності підприємство має можливість використовувати всі перелічені методи.

Як було вказано раніше, при плануванні персоналу орієнтація на стратегічні цілі, місію та плани підприємства є вкрай важливою. Нажаль жодний з представлених вище методів, окрім методу оцінки і внеску співробітників в стратегоутворюючі цілі підприємства, не враховує цього фактору.

Фактично кожен метод з наведених використовується для обгрунтування чисельності персоналу певної категорії. Однак, тільки за допомогою методів визначення частки участі в виробничих процесах та номенклатурного методу, можливе врахування якості персоналу, визначення необхідних вимог до його кваліфікаційного рівня.

Таким чином, найбільш ефективні методи планування чисельності персоналу є достатньо складними та трудомісткими. Крім того, вони не дозволяють достатньою мірою враховувати наступні фактори, що впливають на результати планування персоналу: психофізіологічне навантаження; кваліфікаційний рівень; специфічні умови виробництва.

В сучасних умовах господарювання в металургійному виробництві України використовується обмежена кількість методів планування персоналу. Широкого впровадження набули лише нормативний та номенклатурний методи. Але не зважаючи на їх простоту у використанні, ці методи планування чисельності персоналу не враховують багатогранність трудового процесу, а впровадження застарілих, підчас значно завищених норм чисельності, що не враховують розвитку науки і техніки, є передумовою перенасиченості управлінських кадрів на підприємстві, що, безумовно, стає для нього додатковим фінансовим тягарем. Не зважаючи на достатньо низьку вартість, вметалургійному виробництві при плануванні персоналу майже не використовуються метод визначення частки участі в виробничих процесах та метод оцінки внеску співробітників в стратегоутворюючі цілі підприємства.

Чинниками обмеженого використання ряду методів являється їх значна кількість та відсутність достатньої □пів ставляти □ питань з умов доцільного використання того чи іншого методу, складність найбільш ефективних методів. Ситуація ускладнюється недостатньою кваліфікацією співробітників відділів планування персоналу на металургійних підприємствах.

Висновки. Планування управлінського персоналу є частиною загального кадрового планування підприємства, що спрямоване на забезпечення відповідного кількісно-якісного складу працівників. Досвід ефективного господарювання підтверджує винятково важливу роль кадрового планування у формуванні кадрово-управлінського потенціалу підприємства, забезпеченні їх кількісної та якісної збалансованості.

Аналіз існуючих методів планування чисельності персоналу та практика їхнього використання показує, що на даний момент оптимального або універсального методу для розрахунку управлінського персоналу не існує. Кожен конкретний метод спрямовано на вирішення досить вузької управлінської задачі. Тому виникає необхідність розробки алгоритму, що дозволяє визначити метод планування персоналу, який доцільно застосовувати в залежності від поставлених задач та виробничих факторів. Ще однією суттєвою проблемою методів планування управлінського персоналу є низьке врахування психофізіологічного напруження у роботі управлінських працівників, що вимагає вдосконалення існуючих методів планування. Крім того, майже не існує методу, що і врахував би специфіку конкретного підприємства, і надавав можливість □пів ставляти внутрішньовиробничі витрати праці з суспільно потрібним рівнем. Тому доцільним уявляється подальше формування механізму планування чисельності персоналу підприємства, що дозволить виконати всі задачі планування персоналу.

РЕЗЮМЕ

В статті досліджено існуючі методи планування персоналу та сформовано єдині для всіх методів планування фактори, що у сучасних умовах в першу чергу враховуються при плануванні чисельності персоналу. Визначенні основні напрямки вдосконалення сучасних методів планування управлінського персоналу в умовах металургійних підприємств.

Ключові слова: планування персоналу, металургійна галузь, управлінський персонал

РЕЗЮМЕ

В статье исследованы существующие методы планирования персонала и сформулированы общие для всех методов планирования факторы, которые   в   первую   очередь   учитываются   при   планировании   численности   персонала.   Определены   основные направления усовершенствования современных методов планирования управленческого персонала в условиях металлургических предприятий. Ключевые слова: планирование персонала, металлургическая отрасль, управленческий персонал

SUMMARY

In the article the existent methods of human resources planning are investigated. The factors, which are general for all planning methods and are first of all taken into account during human resources quantity planning have been formulated. Basic improvement directions of modern methods of managerial staff in planning in the conditions of metallurgical enterprises are defined. Keywords: personnel planning, metallurgical area, administrative personnel

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Бордюг Б. ВВП і промисловіст: l Б.Бордюг: ll Дзеркало тижня. № 42 (770) 31 жовтня - б листопада 2009.: [Електронний ресурс]. -Режим доступу: http:llОшибка! Недопустимый объект гиперссылки.

2. Шелевицький І. Атомна енергетика і чорна металургія - що з того українцям? l І.Шелевицький: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:IIecoclub.kiev.uaIindex.php?go=Pages&in=view&id=б

3. Характеристики методів експертних оцінок. Сайт кафедры теории и технологии менеджмента экономического факультета ЮФУ (РГУ). [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http :llwww.managment.aaanet. ru

4. Лук'янихін В.О. Менеджмент персоналу: [Навч. посіб.] I В.О. Лук'янихін. - Суми: «Університетська книга», 2004. - 592 с.

5. Мурашко М.І. Менеджмент персоналу: [Навч.-практ. посіб.] I М.І. Мурашко - К.: «Знання», 2002. - 311 с.

6. Виноградський М.Д. Управління персоналом: [Навч. посіб.] М.Д. Виноградський -К.: «Центр навчальної літератури», 200б. - 504 с.

7. Веснин В.Р. Практический менеджмент персонала: [Пособие по кадровой работе] I В.Р. Веснин - М.: «Юрист», 1998. - 49б с.

8. Швайка Л.А. Планування діяльності підприємства: [Навч. посіб.] I Л. А. Швайка - Львів: «Новий Світ», 2000. - 2б8 с.

9. Данюк В.М. Менеджмент персоналу: [Навч. посіб.] I В.М. Данюк - К.: КНЕУ, 200б. - 398 с.

10. Управление персоналом: [Навч. посіб.] I за. ред. Т.Ю. Базарова, Б.Л. Еремина. - М.: ЮНИТИ, 2000. - 423 с.

11. Шекшня С.В. Управление персоналом современной организации. [Управленско-практическое пособие]. I С.В. Шекшня - М.: «Интел-Синтез», 1998. - 352 с.

12. Омельченко И.Б. Методические подходы к определению численности персонала. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:llwww.ilea.ru

УКРАЇНА І РОСІЯ: КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ ПІДХОДІВ ДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Щурко У.В., к.е.н., викладач, Львівський інститут менеджменту

Постановка проблеми. Початок ХХІ століття ознаменувався змінами в зовнішній і внутрішній політиці країн колишнього Радянського Союзу, що входять тепер у Співдружність Незалежних Держав. Особливо ці зміни були відчутними в країнах, що є сусідами: Росії, Україні й Білорусі. Зв'язок (природний і вимушений), що продовжувався довгий час, хоч і ослабився з розпадом СРСР в 1991 р., з подвоєною силою почав послаблюватися з приходом нового тисячоліття. Для Росії і України почався етап становлення держави в нових геополітичних умовах. Процеси глобалізації та інтеграції зачепили не тільки провідні країни світу, але і держави, які безпосередньо не впливають на світову політику. Тут Україну і Росію можна розділити. Росія через своє становище, що історично склалося, географічні і демографічні чинники, а також природні ресурси сьогодні робить чіткі впевнені кроки у напрямі лідерства в міжнародній політиці і глобальній розстановці сил. Україна поки що знаходиться в процесі свого становлення: як внутрішнього, так і зовнішнього. Аналізуються всі сильні і слабкі сторони, реальні ресурси, можливості і потенціал, який теж може бути задіяний для формування відповідної позиції і визначення адекватного місця серед країн, що беруть активну участь у міжнародних відносинах. Сучасні умови ведення внутрішньої і зовнішньої політики диктують свої правила і примушують країни враховувати чинники, яким раніше не надавалося особливого значення. Серед них слід виділити один з найбільш важливих на даному етапі розвитку - релігійний чинник. Якщо раніше його глибокі потенційні можливості у визначенні внутрішньої і зовнішньої політики країни не були такі важливі, то протягом останніх 5-7 років його роль все більше зростає. Можливо, пояснення лежить в багаторічній практиці існування «державного атеїзму» і статусі релігії як «опіуму» для народу. Іншим поясненням можна вважати зростаючу роль релігійного чинника в глобальному світі. Існують й інші варіанти, але очевидним залишається факт: релігійний чинник і міжконфесійні відносини на сьогоднішній день - активні учасники міжнародної політики.

© Щурко У.В., 2O1O

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зарубіжні дослідники останні 10-15 років все більше уваги в своїх роботах приділяють впливу релігії, церкви, моралі на всі вектори суспільного життя: політичного, економічного, культурного. Серед західних дослідників можна виділити Ж.-П. Віллема (вплив релігії на внутрішню і зовнішню політику країн Європи в ХХ столітті), Х. Казанову (процеси демократизації і становлення громадянського суспільства в країнах Центрально-Східної Європи), Р. Барро (вплив релігії на економічне зростання і розвиток країн світу). В Україні такими питаннями займаються вчені: А. Колодний (релігійні організації України в системі внутрішньої політики), О. Саган (конфесійні відносини як чинник стабілізації українського суспільства), С. Здіорук (суспільно-релігійні відносини і формування основ політики взаємодії держави і церкви), М. Маринович (вплив релігії на зміцнення громадянських свобод, прав людини, демократичного ладу), В. Петрик (розповсюдження релігійних організацій нового і нетрадиційного напряму на території України і країн СНД: можливості і загрози).

Мета статті - виділити низку ефективних способів вирішення проблем, викликаних міжконфесійними і міжрелігійними конфліктами, Грунтуючись на досвіді Росії та України в даній сфері. Для досягнення максимального результату, поставлені такі завдання:

- провести порівняльний аналіз слабких і сильних сторін в розвитку країн, роблячи особливий акцент на духовно-релігійній сфері;

- подати характеристику релігійної ситуації в Україні та Росії, можливостей і перспектив;

- окреслити основні проблеми релігійного життя країн і шляхів їх вирішення;

- розкрити роль релігії, конфесійного чинника в концепції формування внутрішньої і зовнішньої політики, національної безпеки;

- запропонувати механізми вирішення проблем у церковно-державних відносинах, шляхом обміну досвідом між країнами.

Основні результати дослідження. Перебуваючи в безпосередній близькості, в Україні і Росії проходять схожі процеси в релігійно-духовному житті, з'являються однакові виклики і загрози розвитку, відкриваються можливості обміну досвідом і запозичення ефективних підходів до вирішення проблем. Для кращого розуміння подібності та відмінності в розвитку наших країн проведемо SWOT аналіз.

Таблиця 1

Слабкі і сильні сторони розвитку України і Росії

Україна

Росія

і сторони

1) географічне розташування (країна за площею -найбільша в світі, розташована на двох континентах: в Європі та Азії);

2) геополітичне становище (Росія - член Великої Вісімки, один зі світових лідерів, однаково авторитетна для країн Сходу і Заходу);

3) володіє величезним запасом природних ресурсів (забезпечує себе й інші країни, експортує енергоносії),

4) багатонаціональне і поліконфесійне різноманіття (при переважанні православ'я) (робить країну унікальною і цінною в культурно-духовному плані); сильна концепція національної безпеки

ЄС, перебування на межі між Заходом і Сходом);

2) територіальна цілісність (територія країни невелика - спрощується координація з центру, відносна близькість і згуртованість всіх частин країни);

3) державний лад (унітарна держава з демократичним типом правління);

4) переважання християнського віросповідання (країна з високим рівнем релігійності [1], більшість віруючих -православні);

5) мирне співіснування титульної української нації з різними національностями і етносами, що населяють країну).

Слабкі

сторони

1) федеральний устрій держави (ослаблює цілісність країни і утруднює контроль з центру);

2) різнорідність в етнічному і конфесійному плані (провокує виникнення конфліктів);

3) авторитарний тип правління (обмежує громадянські свободи багатонаціонального суспільства);

4) неадекватність підходів до зовнішньої політики (використання ресурсів як засіб тиску в політико-економічних відносинах);

5) значний розрив як життя і доходах населення (рівень життя і забезпечення в столиці і периферії має різку відмінність);

6) жертвування внутрішніми інтересами заради зовнішніх (прагнення вийти в світові економічні і політичні лідери часто обертаються кризами всередині країни)._

1) суперечність у державному ладі (у складі унітарної держави знаходиться автономна республіка, що може стати вогнищем дестабілізації);

2) нечіткість і нестійкість внутрішньої і зовнішньої політики (часті зміни керівництва країною: 17 урядів за 18 років);

3) протистояння гілок влади (Президента, Кабінету міністрів, Парламенту);

4) відсутність чітких і зрозумілих правил керівництва в країні (неясність і суперечність законів у всіх сферах провокує виникнення конфліктів - політичних, міжнаціональних, міжетнічних і міжконфесійних);

5) нерішучість у проведенні реформ (наслідок -розчарування суспільства в можливості позитивних змін і зростання кількості емігрантів).

Аналізуючи слабкі та сильні сторони в політиці й розвитку обох країн, можна з упевненістю стверджувати, що конфесійні відносини займають в них важливі позиції. Незважаючи на існуючі відмінності в релігійному житті України і Росії, залишається багато спільних рис, що дозволяють об'єднувати зусилля при вирішенні конфліктів і загроз, а також для зміцнення позиції церков у суспільстві та їх ролі у формуванні політики держави.

Серед спільних характеристик релігійного життя можна виділити такі:

- переважаючою релігією Росії і України є християнство;

- серед християнських конфесій провідні позиції займає православ'я;

- на території обох країн поширені й інші вірування, що підкреслює їх поліконфесійність і культурну різноманітність. Релігії і конфесії України представлені в Таблиці 2;

- у зв'язку із зростаючим релігійним плюралізмом і відкритістю кордонів на територію наших держав із Заходу і південного Сходу проникла велика кількість релігійних рухів новітнього напряму, діяльність яких часто носить деструктивний і протизаконний характер;

- церкви Росії і України ведуть активну внутрішню діяльність (духовний розвиток, соціальне служіння) і є учасниками міжнародних відносин (зв'язки з релігійними центрами за кордоном; участь у міжнародних конгресах, радах, конференціях; реакція на виклики глобального розвитку).

Хоча багато в чому релігійна ситуація в наших країнах схожа, все-таки існують відмінності, які визначають істотну різницю в духовному розвитку країн і, зокрема, основних проблемах, які виникають. Серед причин протистоянь і конфліктів у сфері релігійних відносин в Україні можна назвати:

- проблеми економічно-майнового характеру;

- догматичні суперечності (істинність віровчення);

- питання прозелітизму і «канонічної» території;

- чинник суспільного, правового статусу релігійної організації;

- патерналізм держави у відносинах з окремими конфесіями і церквами;

- політизація релігійної сфери [2].

Проблеми, що існують в релігійній сфері Росії, частково виникають через наділення Російської Православної Церкви особливим статусом і роллю в затвердженні національної безпеки держави. Хоча той же чинник може виступати і причиною проблем і конфліктів в

7брелігійному житті, провокуючи дискримінаційне відношення до інших - «непривілейованих» - релігій і конфесій. Така позиція виправдана в питаннях боротьби з деструктивними тоталітарними релігійними організаціями і захисту суспільства від їх дестабілізуючого впливу. З іншого боку, особливий статус РПЦ обмежує права на свободу совісті і віросповідання громадян Росії - віруючих інших християнських конфесій, які теж належать до традиційних: католиків, греко-католиків, протестантів.

Таблиця 2

_Основні релігійні конфесії України_

Релігійна конфесія

Кількість релігійних організацій

Кількість релігійних громад

Українська Православна Церква (у єднанні з Московським Патріархатом)

11019

10763

Українська Православна Церква Київського Патріархату

3804

3685

Українська Автокефальна Церква

1199

1164

Українська Греко-католицька Церква

3581

3438

Римо-католицька Церква

1016

872

Всеукраїнський Союз об'єднаних євангельських християн-баптистів

2599

2436

Свідки Єгови

654

653

Іудейських релігійних організації

281

255

Організацій мусульман

485

474

Статистичні дані Державного департаменту України у справах релігії (станом на 2006 р.)

Хотілося б підкреслити важливість залучення державою церкви в розробку концепції національної безпеки, участі в кампаніях по боротьбі з корупцією, проявами тіньової економіки. Так, наприклад, серія матеріалів «Бібліотека антикорупціонера» була підготовлена відповідними органами РФ в узгодженні з представниками релігійних конфесій: православ'я, іудаїзму, ісламу. У Національній концепції безпеки 1997 р. особливо наголошується роль церкви: «...особливо важливою є роль РПЦ і церков інших конфесій в збереженні традиційних духовних цінностей». Загроза з боку деструктивних релігійних організацій теж окремо прописана в Концепції: «...необхідно враховувати руйнівну роль різного роду релігійних сект, що завдають значного збитку духовному життю російського суспільства, будучи прямою небезпекою для життя і здоров'я громадян Росії, а також часто створених для прикриття протиправної діяльності» [3]. Вже в новій Концепції, прийнятій у 2000 р., акценти зміщені з впливу і відповідальності церкви на роль держави: не РПЦ, а держава захищає «культурну, духовно-етичну спадщина, історичні традиції і норми суспільного життя», формує «державну політику в області духовного і етичного виховання населення» і протистоїть «негативному впливу іноземних релігійних організацій і місіонерів» [3, с.50].

Незважаючи на всі зауваження і критику на адресу таких підходів до формування державно-церковних відносин, позитивним є факт взаємодії церкви і органів державної влади в питаннях суспільної моралі, соціального служіння, викорінювання негативних явищ в економічному, політичному і суспільному житті. Сама церква тут пропонує свою допомогу державі в боротьбі з економічними і кримінальними злочинами, наркоманією, алкоголізмом, загрозами глобалізації, корупцією, шахрайством. Церква, маючи величезний авторитет у суспільстві, активно реагує на потреби громадськості, зміни у вітчизняному і глобальному розвитку. Прикладом може стати розробка і затвердження «Основ соціальної концепції Російської Православної Церкви» на Архієрейському Соборі РПЦ в серпні 2000 р. і «Зведення етичних принципів і правил господарювання» (VIII Всесвітній російський народний собор, лютий 2004 р.), де прописані своєрідні вказівки до дії для вірних в їх щоденній суспільній і професійній діяльності.

Для порівняння можна провести паралелі з політикою в цих питаннях в Україні. Церква в Україні як інституція користується найбільшою довірою громадян: за даними соціологічних опитувань, церкві висловили довіру 58-60% опитаних). Незважаючи на стабільно високий рівень довіри до церкви в країні, вона не користується нею цілком і адекватно: окрім духовного служіння вірним, решта сфер суспільного життя не відчула її активної діяльності і причетності до рішень особливо важливих проблем в суспільстві. Помалу зростає роль церкви у вирішенні соціальних проблем, але вона як і раніше тримається в стороні від виявлення активної позиції в питаннях економіки (в т. ч. корупції, нечесних методів ведення бізнесу, боротьби з організованою злочинністю), демократичних принципів правління, політичних та інших криз. Зрозумілою тут є позиція церков, які прагнуть дотримуватися принципу «Кесарю - кесареве, Богові - Боже» і ст. 35 Конституцій України, де йдеться про відокремлення церкви від держави. Але принцип невтручання не повинен перетворюватися на принцип небажання брати на себе відповідальність за вирішення проблем у суспільстві. Своєю активною позицією в основних питаннях розвитку країни, проблемах і загрозах розвитку суспільства та національній безпеці голос церкви міг би стати одним з найбільш впливових. Поступальні кроки в цьому напрямі робляться основними церквами України: православними і греко-католицькою. Українська Православна Церква (у єднанні з Московським Патріархатом) керується офіційними документами РПЦ, в т. ч. Основами соціальної концепції і Зведенням етичних принципів, Українська Православна Церква Київського Патріархату розробила і прийняла свою соціальну доктрину «Церква і мир» (Собор 2001 р.), Українська Греко-католицька Церква керується СДЦ католицької церкви і, крім того, на Соборі в 2002 р. прийняла «Суспільний дороговказ віруючого», куди включено 10 принципів, якими повинні керуватися віруючі в своїй повсякденній діяльності. Поки що залишається незатребуваною державою потенційна допомога церкви у вирішенні суспільних проблем, участі в розробці і впровадженні стратегічних документів, концепції національної безпеки. У Концепції (Основах державної політики) національної безпеки України, затвердженій Верховною Радою в 1997 р., питанням релігійно-духовного розвитку відведений один пункт, який вказує на «розвиток релігійної самобутності громадян всіх національностей» [4]. В указі Президента України від 12.02.07 р. «Про Стратегію національної безпеки України» питанням релігійного розвитку приділено більше уваги. У пункті 2 виділені пріоритети захисту національних інтересів, зокрема тут йдеться про «обмеження втручання держави в діяльність релігійних організацій». Серед стратегічних пріоритетів політики національної безпеки в пункті 3.1. йдеться про «досягнення консолідації суспільства шляхом вирішення суперечностей конфесійного характеру». Пункт 3.4. подає «попередження розповсюдження в ЗМІ проявів релігійної нетерпимості» як один з напрямів державної політики в гуманітарній сфері [5].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 


Похожие статьи

Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків