Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків - страница 27

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 

2. Курганский С.А. Человеческий капитал: сущность структура, оценка: Монография/С.А. Курганский. - Иркутск: БГУЭП, 2003. - 288 с.

АНАЛІЗ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

О. О. Кульга, аспірант ДонНУ

Постановка проблеми. Процеси глобалізації, створення економіки, основаної на наукових знаннях, та прискорення інтеграційних процесів України у світовий економічний простір вимагають адекватної науково-технічної політики розвитку держави. Це передбачає розширення взаємодії науки та виробництва на основі структурних перетворень в галузях економіки. Тривалий період економічного спаду практично вичерпав традиційні чинники розширеного відтворення виробництва, що переважно спиралися на мобілізацію ресурсів, а належних зрушень в структурі економічної системи країни, які б перевели виробничі показники в режим зростання, на основі інноваційно-інвестиційного творення нових ресурсів, поки що не відбулося. У зв' язку з цим перед урядом України постала необхідність побудови системи підвищення ефективності національного науково-технічного потенціалу і залучення його до трансформаційних процесів як на державному, так і регіональному рівнях.

На жаль, реальні факти еволюції науково-технічного потенціалу показують, що його структура, організація та ефективність використання багато в чому не відповідають потребам економіки, не адаптовані до нових методів управління. Державою визначено пріоритети науково-технічного розвитку, проте моніторинг їх виконання не проводиться. Недостатній рівень фінансування науки, втрата промисловими підприємствами обігових коштів, відсутність ефективних механізмів комерціалізації результатів науково-технічної діяльності визначають актуальність розробки оптимальної моделі майбутньої організації суспільства, визначення шляхів і механізмів розв'язання соціально-економічних проблем із залученням позитивного світового досвіду трансформації економіки. Одним із шляхів вирішення зазначених проблем є послідовна децентралізація та регіоналізація соціально-економічного розвитку, формування мережевих структур і кластерів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми, в' язані з метою даної статті, є предметом наукового дослідження багатьох вчених. Питаннями аналізу інноваційної системи, а також механізму регулювання інноваційної системи присвячені публікації таких вчених, як: О. Абалкін, О. Алімов, Ю. Бажал, Гальчинський А.С., С. Глазьєв, Геєць В.М., М. Данько, П. Друкер, Б. Кваснюк, Кінах А.К., И. Одотюк, Семиноженко В.П, В. Соловйов, Л. Федулова, О. Юданов.

Виділення невирішеної проблеми. Однак у час, коли бізнес став розглядатися як одне з головних джерел фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), а ринок - як сфера, з якої виходять необхідні імпульси для інвестицій не тільки у виробництво, але і в дослідження і розробки, залишаються нерозв' язаними багато питань щодо удосконалення інноваційної системи управління. Недостатню наукову розробку мають також питання, пов' язані із виявленням факторів, що сприяють або перешкоджають інноваційній діяльності, організацією ефективних механізмів фінансування та комерціалізації наукових розробок.

Мета наукової статті. Мета статті полягає в аналізі сучасного стану інноваційної системи України, для наступного узагальнення і розвитку теоретичних і методичних підходів щодо її трансформації, а також розроблення практичних рекомендацій з формування стратегії соціально-економічного зростання на основі економіки знань.

Результати дослідження. Обмеженість бюджетних ресурсів в жодному разі не може сприйматися як привід для відмови від державного фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності. Водночас, вона спонукає до пошуку шляхів більш ефективного та цільового використання наявних коштів. Ключове місце в бюджетному стимулюванні інноваційних процесів має посідати розробка "бюджету розвитку" як програми концентрації і витрачання інвестиційних ресурсів з централізованих і децентралізованих джерел. Завдання "бюджету розвитку" полягає не лише в забезпеченні цільового використання бюджетних коштів, але й в узгодженні державного і приватного інвестування. "Бюджет розвитку" передбачає розробку чіткої й обґрунтованої системи стратегічних пріоритетів середньострокового і довгострокового розвитку національної економіки.

Раціоналізація використання бюджетних асигнувань на підтримку інноваційної діяльності вимагає також прискорення процесу утворення центральної та регіональних інноваційних фінансово-кредитних установ, передбачених Законом України "Про інноваційну діяльність"[1].

Підвищення ефективності бюджетного фінансування науково-технічної сфери вимагає інвентаризації науково-технічних програм, що мають бюджетне фінансування, припинення реалізації програм, які викопуються не на належному рівні, або втратили актуальність; проведення науково—технологічного аудиту державних наукових і науково-дослідних установ та організацій з метою комплексної оцінки їхнього інтелектуального капіталу, визначення технологій, досвіду і знань, що мають комерційний потенціал.

Потреба переходу до інноваційної моделі економічного розвитку вимагає зміни парадигми грошово-кредитної політики, запровадження монетарних інструментів стимулювання інноваційного розвитку.

Необхідно здолати нерозвиненість фінансових відносин в країні. Як будь яка інша галузь економіки, фінансовий сектор потребує суттєвого оновлення, тобто більш широкого використання інноваційних фінансових інструментів. Застосування фінансових механізмів, які пропонують сучасна теорія та практика, дозволяє зробити економіку більш конкурентоспроможною та стійкою до криз, більш гнучкою в нестандартних умовах. Зокрема:

• поширення спектра похідних фінансових інструментів дозволить зменшити різноманітні економічні ризики;

• активізація обертання па фондовому ринку облігацій та акцій, емітованих підприємствами, дозволить залучити фінансові ресурси поза банківським ринком і за меншою ціною;

• розвиток інститутів  фінансового  посередництва дозволить  активізувати процес  концентрації та перерозподілу потенційних інноваційних ресурсів.

Слід продовжувати процес зниження облікової ставки НБУ, оскільки її сучасний рівень не відповідає потребам макроекономічного розвитку, значно вищий за рівень інфляції та номінальної норми прибутку. Зниження облікової ставки до рівня інфляції сприятиме зниженню ціни па позичкові кошти і зробить інновації більш дешевими. Щодо інноваційних проектів доцільно застосовувати методику повної чи часткової компенсації відсотків, сплачуваних суб'єктами господарювання за кредити па потреби інноваційних проектів.

Необхідно прискорити темпи зростання грошової маси в Україні для збільшення рівня монетизації економіки. Така політика сприятиме зменшенню кредитних ставок, що зробить кредитні інвестиційні ресурси більш доступними, сприятиме подальшому розвиткові довгострокового

© Кульга О.О., 2O1Oкредитування. Найефективнішим шляхом збільшення грошей в обігу є надання кредитів комерційним банкам з боку НБУ та падання байкам можливості самим «емітувати» гроші шляхом випуску цінних паперів, що виконують по суті функцію грошей. Дієвість цього важеля залежить від формування в економіці платоспроможного попиту на кредитні ресурси. До реалізації цього завдання слід залучити самі комерційні банки, для чого слід:

запровадити механізми державного страхування інноваційних кредитів, у тому числі кредитів, виданих малим підприємствам, що розробляють та впроваджують інноваційну високотехнологічну продукцію і діяльність яких пов'язана із значним інвестиційним ризиком;

надавати державні гарантії комерційним банкам, які здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

установлювати для комерційних банків, які здійснюють пільгове довгострокове кредитування інноваційних проектів, знижену ставку норми обов'язкового резервування коштів;

продовжити розвиток системи пільгового рефінансування комерційних банків, які надають кредити для реалізації інноваційних проектів, добитися шляхом поєднання цього важеля з комплексом інституційних інструментів, його дієвості.

Слід усвідомити серйозну небезпеку згортання сприятливих для інноваційного розвитку заходів грошово-кредитної політики в разі зростання загрози інфляційних тенденцій. З нашої точки зору, реалізація орієнтирів інноваційного розвитку все ж вимагатиме узгодження антиінфляційної політики з потребою збереження стимулюючого характеру грошово-кредитної політики.

Інноваційна стратегія в інституційній сфері полягає у створенні дієздатних суб'єктів інноваційного процесу, суб'єктів регулювання цього процесу та мережі інноваційної інфраструктури, яка забезпечуватиме поточну діяльність цих суб'єктів.

У світлі цього визначальне стратегічне завдання держави вбачається в «концентрації фінансового й інтелектуального капіталу на нових пріоритетних напрямах, створенні великих конкурентоспроможних фінансове—промислових корпорацій — національних економічних лідерів, здатних виконати функцію локомотивів розвитку».

Ефективна реалізація інноваційної стратегії неможлива без створення Українського банку реконструкції і розвитку. Саме в рамках діяльності УБРР має здійснюватися падання цільових кредитів під інвестиційні проекти інноваційного спрямування па пільгових умовах та з майновими гарантіями їхнього цільового використання. З нашої точки зору, спроби підмінити створення УБРР намаганнями розвинути довгострокове інноваційне кредитування комерційних банків приречені на провал через низьку інституційну та фінансову сумісність вітчизняних комерційних банків з завданнями довгострокового кредитування.

На сучасному етапі створення УБРР є доречним ще й з огляду на те, що дійсність засвідчила падіння ефективності грошово-кредитної політики, певний «пат» у взаємозв'язку процентних ставок комерційних банків і облікової ставки НБУ. Ініціатива щодо надання інноваційних кредитів загальним обсягом 3 млрд. грн. па фінансування інноваційних проектів виявилася вельми слушною. Проте відкритим залишається питання щодо фінансового інституту, який міг би забезпечити кваліфікований аналіз та, головне, супровід реалізації цих інноваційних проектів. Відтак є реальна небезпека втрати позитивного потенціалу зазначеної ініціативи.

Першочергової реалізації потребує положення Закону «Про інноваційну діяльність» щодо визначення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань інноваційної політики та спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-кредитних установ. Зазначені інституції мають тісно співпрацювати з УБРР в рамках реалізації «бюджету розвитку». Слід усвідомити: реальний стимулюючий вплив цього закону на інноваційну діяльність може розпочатися лише після створення цієї інфраструктури.

Розвиток інноваційної інфраструктури передбачає створення та удосконалення діяльності існуючих інститутів, які надають фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні послуги в забезпеченні інноваційної діяльності. Підтримка цього процесу може відбуватися за рахунок безоплатного забезпечення цих інститутів державними інформаційними послугами, повного чи часткового включення видатків підприємств па їхнє придбання до витрат, які вираховуються з оподатковуваного прибутку, їхнього залучення до виконання державних замовлень на інформаційну продукцію та поточного консультування тощо. Необхідно створити надійну систему кон'юнктурних досліджень ринкового попиту па науково-технічну та інноваційну продукцію, що могло б бути реалізовано через створення державного чи державно-приватного науково-консультаційного інституту.

Готовність регуляторної сфери до дій в умовах інноваційного розвитку є принципово важливим питанням. Тому слід здійснювати постійний моніторинг існуючих нормативних актів та тих, що готуються до прийняття, па предмет їхнього впливу на інноваційну діяльність.

Розглядаючи питання державного регулювання інноваційних процесів закцентуємо увагу на такому явищі, як національна інноваційна система, що було вперше визначено К. Фрименом . Національна інноваційна система - сукупність різних інститутів, що спільно і кожний окремо вносять свою долю у створення та поширення нових технологій.

Б. Гриньов [2] дає більш деталізоване визначення. Національна інноваційна система - сукупність правових, фінансових, організаційно-технічних і соціальних інститутів, що забезпечують, стимулююче і підтримуючих виробництво і комерціалізацію різноманітних нововведень у межах національної господарської системи.

Цілісну інноваційну систему країни схематично можна представити у вигляді чотирьох великих секторів (рис. 1 ) [2].

Організаційно-правові регулятори (А)

Сектор _ г     науки (В)

1—_ГN

► Се

технол

Н-:

ктор -огій (С)

■-н

^ Сектор виробництва(Б)

И-і--N

С

^ спожи '-т

ектор

івання (Е) 1

і-1-1

Фі

1-1-г

нансово-кредитна система (Е)

 

Рис. 1. - Інноваційна система

Такі ж етапи інноваційного процесу: наука - техніка - виробництво - споживання, виділяють, наприклад, Н. Мончев, И. Перлаки, 3. Менсфилд, Р. Фостер.

Існує спільна думка науковців та фахівців [3; 4], що основні проблеми інноваційних процесів в Україні виникають в секторі технологій. В Україні ще існує достатньо міцний науковий та промисловий потенціал, але технологічна зв'язка проміж ними дуже слабка. В результаті наука працюю сама на себе, а промисловість або купляє технологічні розробки за кордоном, або взагалі, використовує застарілі технології.

Інші науковці [5] визначають наступні складові національної інноваційної системи:

• система генерації і поширення знань;

• система виробництва товарів і послуг;

• організаційно-фінансова інфраструктура інноваційної діяльності. Суттєвий вплив на формування національної інноваційної системи здійснюють:

• макроекономічна політика держави;

• рівень гнучкості системи освіти та професійної підготовки кадрів;

• специфіка товарних та ресурсних ринків;

• рівень комунікаційного розвитку країни.

Щодо України, то фахівці вважають [2], що в країні є первинний фундамент національної інноваційної системи:

• частково збережено високотехнологічне виробництво і науковий потенціал країни;

• прийнято пакет нормативних актів щодо інноваційної діяльності;

• створено ряд об' єктів інфраструктури інноваційної діяльності;

• збережена з окремими прогресивними змінами система освіти та професійної підготовки кадрів;

• отримані деякі позитивні результати інноваційного розвитку регіонів на базі кластерного підходу до оновлення виробництва;

• відпрацьовується механізми державного регулювання і підтримки інноваційних процесів;

• формується прошарок малого інноваційного підприємства;

• зростає використання можливостей масового інформаційного забезпечення і освіти на базі Інтернет - технологій тощо.

В політекономічному контексті потреба цілеспрямованого державного регулювання та стимулювання інноваційних процесів пояснюється через концепцію ринкових екстерналій. Оскільки інновація є носієм синергетичного ефекту, наслідки її реалізації споживаються не лише її безпосереднім виконавцем - інноватором, а, в тій чи іншій мірі, всіма членами суспільства (у вигляді технічного та соціального прогресу). Завдання державної інноваційної політики - забезпечення інтерналізації цієї економічної екстерналії. Тобто компенсувати інноваторам ефект, який інновації здійснюють для суспільства вцілому [6]. Така компенсація може набувати вигляду як прямого надання фінансових ресурсів через систему пільгового кредитування, оподаткування, митного обкладення, грантів тощо, так і непрямого - через надання повністю чи частково безоплатних послуг в інфраструктурній, інформаційній, правовій та інших сферах.

Здійснюючи політику регулювання і стимулювання інноваційного розвитку, держава змушена постійно вирішувати проблему балансу розподілу суспільних ресурсів. Традиційна дилема суспільного вибору "гармати чи масла" (тобто, встановлення співвідношення між виробництвом продукції споживчого і виробничого призначення) перетворюється сьогодні на тріаду "гармати, масла чи наука". Вкладаючи кошти в стимулювання споживчого попиту, суспільство відволікає їх від інвестиційного і інноваційного напрямів. Рішення про концентрацію коштів на реалізацію інноваційних проектів, в свою чергу, веде до відносного зменшення обсягів споживання та поточного виробництва й інвестування.

Фахівці вважають [7], що таке регулювання має здійснюватися головним чином шляхом:

• визначення і підтримки пріоритетних напрямків інноваційної діяльності, державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

• формування і реалізація державних, галузевих, регіональних і місцевих програм;

• створення нормативно-правової бази й економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

• захисту прав і інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

• фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

• стимулювання комерційних банків і інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

• установлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

• підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

В Господарському кодексі України [8] визначені наступні шляхи державного регулювання інноваційної діяльності :

• визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів;

• створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності;

• створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.

Глибока системна криза, яку тривалий час переживала економіка України, нестабільність управлінських структур, часта зміна кадрів, недостатнє фінансування передбачених законодавством заходів негативно позначилися на змісті, послідовності та результативності реалізації заходів інноваційної політики. Де-факто інноваційна діяльність не стала, та й не могла не стадії радикальних економічних реформ стати реальним пріоритетом економічної політики. Пріоритетні орієнтири вищих органів влади постійно знаходилися у сфері вирішення поточних економічних проблем.

Аналізуючи розподіл функцій управління між вищими органами державної влади, функції міністерств та відомств у питаннях науково-технічної інноваційної політики, спеціалісти зазначають, що апарат переважної більшості міністерств та відомств не налаштований на послідовне проведення в життя інноваційної політики.

Якщо брати за основу інноваційну модель Б.Гриньова (див. рис. 1.), то легко побачити, що держава може та має регулювати інноваційний процес на всіх його стадіях (від наукової розробки та безпосереднього споживання) та на перехідних етапах між секторами. Держава може регулювати, як шляхом формування організаційно-правового поля, так і через фінансово-кредитну систему країни.

Для кожного елементу інноваційної системи існує відповідний орган державного регулювання як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

Згідно чинного законодавства, за інноваційний процес на національному рівні відповідає Кабінет міністрів України. Основним центральним органом виконавчої влади, що відповідає за стан інноваційного розвитку можна вважати Міністерство освіти і науки України. Міністерство освіти і науки разом з Міністерством економіки та Міністерством промислової політики займаються організаційними питаннями інноваціювання. Але, інноваційний процес настільки складний та багатогранний, що визначення основного державного органу регулювання в структурі виконавчої влади дуже важко. Виходячи з запропонованої схеми інноваційної системи (див. рис. 1) можна говорити, що Міністерство освіти і науки України регулює, в основному, сектор науки та технологій.

Схожі сектори відповідальності у Національної академії наук України, що не є органом виконавчої влади. Національна академія наук України [2] - вища державна наукова організація країни, до складу якої входять дійсні члени, члени-кореспонденти та іноземні члени. Академія має державний статус та користується правами самоврядування при вирішенні питань внутрішнього життя згідно зі своїм статутом. Основним елементом структури Національної академії наук є науково-дослідницькі інститути та дорівнені до них наукові структури. Крім цього академія має експериментально-виробничу та конструкторську базу, до складу якої входять дослідницько-експериметальні установи, конструкторсько-технологічні організації, інженерні та обчислювальні центри. Інститути НАН України є засновниками перших технопарків в Україні. Тобто, все чим займається Академія, крім розвитку фундаментальної науки в чистому вигляді, можна основними назвати етапами інноваційного процесу.

Міністерство промислової політики України відповідає за ланцюг "технології-виробництво". Одним з найважливіших елементів інноваційної системи є фінансово-кредитна система, а це сектор регулювання Міністерства фінансів України, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та Держфінпослуг. Обов' язково у відношеннях між суб' єктом та об' єктом регулювання повинен бути присутній зворотній зв' язок. У випадку регулювання інноваційних процесів цим зворотнім зв' язком виступаю збір та аналіз статистичної інформації. За роботу зі статистичними даними відповідає Державний комітет статистики України.

Окреме місце в процесі впровадження інновації займають сучасні засоби комунікацій - від звичайного телефонного зв' язку до сучасних глобалізованих систем обміну інформацією (наприклад, Інтернет). За це несе відповідальність Міністерство транспорту та зв' язку України. Якість наповнення відповідного правового поля щодо інновацій від виконавчої влади регулює Міністерство юстиції України, від законодавчої гілки влади - Верховна Рада України. В кожному міністерстві є підрозділи, що прямо, або опосередковано відповідають за галузеві інновації. Причому мають місце галузеві інновації в повному циклі - від виробництва наукових знань до замовлення готової продукції. Наприклад - оборонна галузь, відповідний державний орган регулювання - Міністерство оборони України.

ВІСНИК ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ, СЕР. В: ЕКОНОМІКА І ПРАВО, ВИП.!, 2O!O

Висновки та пропозиції. Національна інноваційна система - сукупність правових, фінансових, організаційно-технічних і соціальних інститутів, що забезпечують, стимулююче і підтримуючих виробництво і комерціалізацію різноманітних нововведень у межах національної господарської системи.

В Україні є первинний фундамент національної інноваційної системи:

• частково збережено високотехнологічне виробництво і науковий потенціал країни;

• прийнято пакет нормативних актів щодо інноваційної діяльності;

• створено ряд об' єктів інфраструктури інноваційної діяльності;

• збережена з окремими прогресивними змінами система освіти та професійної підготовки кадрів;

• отримані деякі позитивні результати інноваційного розвитку регіонів на базі кластерного підходу до оновлення виробництва;

• відпрацьовується механізми державного регулювання і підтримки інноваційних процесів;

• формується прошарок малого інноваційного підприємства;

• зростає використання можливостей масового інформаційного забезпечення і освіти на базі Інтернет - технологій тощо. Глибока системна криза, яку тривалий час переживала економіка України, нестабільність управлінських структур, часта зміна

кадрів, недостатнє фінансування передбачених законодавством заходів негативно позначилися на змісті, послідовності та результативності реалізації заходів інноваційної політики. Де-факто інноваційна діяльність не стала, та й не могла не стадії радикальних економічних реформ стати реальним пріоритетом економічної політики. Пріоритетні орієнтири вищих органів влади постійно знаходилися у сфері вирішення поточних економічних проблем.

Згідно чинного законодавства, за інноваційний процес на національному рівні відповідає Кабінет міністрів України. Основним центральним органом виконавчої влади, що відповідає за стан інноваційного розвитку можна вважати Міністерство освіти і науки України. Міністерство освіти і науки разом з Міністерством економіки та Міністерством промислової політики займаються організаційними питаннями інноваціювання. Але, інноваційний процес настільки складний та багатогранний, що визначення основного державного органу регулювання в структурі виконавчої влади дуже важко.

Можна відмітити, що в Україні, як і в більшості великих країн, є значна диференціація по регіонах по різних параметрах - від чисельності населення до промислового потенціалу. Це можна пояснити як історичними, географічними та іншими факторами розвитку регіону. Причому співвідношення може складати порядки, що значно ускладнює державне регулювання процесами. Вихід з цієї ситуації може бути або в різних підходах регулювання, або в приведенні всіх регіонів до єдиних показників шляхом адміністративно-територіальної реформи.

РЕЗЮМЕ

В статті на основі узагальнення зарубіжного досвіду функціонування інноваційних систем, було проведено аналіз сучасного стану інноваційної системи України, розглянуті її основні елемента та зв' язки між ними, що дозволило сформулювати основні напрямки її трансформації та розвитку.

Ключові слова: інноваційна система, державне регулювання, державна підтримка

РЕЗЮМЕ

В статье на основе обобщенного зарубежного опыта функционирования инновационных систем, был проведен анализ современного состояния инновационной системы Украины, рассмотрены ее основные элементы и связи между ними, что позволило сформулировать основные направления ее трансформации и развития.

Ключевые слова: инновационная система, государственное регулирование, государственная поддержка

SUMMARY

In article on basis of foreign experience generalization of innovative systems work, was analyzed a current state of innovative system in Ukraine; also were considered its basic elements and connections between them, so that allowed to form the basic directions of its transformation and development. Keywords: innovative system, state regulation, state support

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Закон України "Про інноваційну діяльність" від 14 липня 2002р. № 40-IV // http://www.rada.gov.ua

2. Инноватика / Б. В. Гринев, В. А. Гусев. - Харьков: «Институт монокристаллов», 2004. - 452 с.

3. Ціхан Т. Інноваційна інфраструктура: досвід створення бізнесів-інкубаторів "Теория и практика управления", N7, липень 2004

4. Економіка знань: виклики глобалізації та Україна. Під заг.ред. А.П.Гальчинського, С.В.Льовочкіна, В.П.Семиноженка. - Київ,

2004. - 2б1 с.

5. Економіка знань та її перспективи для України. Інститут економічного прогнозування НАН України. - Київ, 2004. - 1б4 с.

6. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. - К.: Заповіт, 199б. - С. 194-195.

7. Соловьев В.П. Инновационная деятельность как системный процесс в конкурентной экономике (Синергетические эффекты инноваций). - Киев: Феникс, 2004. - 5б0 с.

8. Господарський кодекс України від 1б січня 2003 р. № 436-IV // http://www.rada.gov.ua

ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ОПТИМАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ ЗОЛОТОВАЛЮТНИХ РЕЗЕРВІВ УКРАЇНИ

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 


Похожие статьи

Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків