Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків - страница 32

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 

Ще однією необхідною передумовою служать наявність, підбор і залучення керівника, лідера чи координатора. Ця людина, зрозуміло, повинна бути добре інформована у теоретичних питаннях продуктивності. При цьому важко віддати перевагу фахівцеві в тій або іншій області, але в будь-якій організації, найдеться працівник, що краще інших підходить для цієї ролі. Реалізаціє цих вимог дає наступні результати: по-перше, увага керівництва притягнута до проблеми продуктивності праці та істотних для неї факторам; по-друге, участь у даному процесі широкого кола працівників буде мотивувати їх до пошуку резервів підвищення продуктивності праці; по-третє, застосування кількісного підходу за умови, що він здійснюється кваліфіковано, сприяє кращому розумінню проблем.

Етап 2. На цьому етапі (вибір системи вимірювання продуктивності) ухвалюють рішення щодо того, який конкретний метод або методи виміру будуть використані у системі. Детальний аналіз методів та результати дослідження практики їх використання на вітчизняних підприємствах розкриті в статтях [3, 4]. Можливо, що організація зупиниться на використанні всіх методів, не обов'язково, що вони взаємно виключають друг друга. Також на цьому етапі керівництво може вирішити, що існуюча система виміру продуктивності достатня, тому необхідно активізувати зусилля по її практичному вдосконалюванню, або відмовитися від виміру й перейти до політики, орієнтованої на підвищення продуктивності. Можливий і інший варіант - рішення про те, що необхідно шукати інші методи виміру продуктивності.

Таким чином, насамперед, важливо ідентифікувати конкретні вимірники продуктивності, що потім будуть сформовані на п' ятому етапі. Для цього існує ряд підходів:

• експерт (консультант, керівник і т.п.) може вказати конкретно, що варто вимірювати з метою оцінки продуктивності в даній організаційній системі;

• варто попросту використовувати те, що використовують в інших аналогічних системах;

• підібраних працівників досліджуваної організаційної системи можна попросити назвати те, що підлягає виміру;

• сама модель виміру може точно вказати, що вона вимірює й аналізує.

Кожний з перерахованих основних підходів відбиває специфічні методи виміру продуктивності. Зокрема, перший підхід заснований на досвіді й інтуїції експерта. В цьому випадку можливе використання будь-якого з методів. Другий підхід пропонує використовувати те, що використовується на більшості підприємств або використовувалося раніше, це натуральний, трудовий та вартісний методи. Проте, в кращому випадку, в промисловості використовують вартісний метод (визначення виробітку на годину витраченого часу). Третій підхід заснований на використанні експертних методів (нормативного й багатокритеріального), чи їх поєднанні, з метою вироблення нормативних індексів і вимірників продуктивності. Ці методи корисні на найнижчих і проміжних рівнях - робочої групи, відділу й функціональної служби. При четвертому підході використовують модель виміру продуктивності, що точно визначає досліджувані коефіцієнти й індекси. Прикладом такого підходу служать багатофакторний метод або вітчизняний метод визначення виробітку, який розкритий в багатьох підручниках з праці. Вони використовуються на більш високому рівні.

Узагальнюючи можливо зробити висновок, що кожний з розглянутих методів має свої переваги й недоліки, всі методи пов' язані з певними витратами й ризиком, у кожного своя сфера застосування. Жоден з методів не є кращим, всі вони виконують різні завдання. Важливо також відзначити, що ці методи не виключають один одного, підприємство може одночасно застосовувати різні з них.

Перед переходом до третього етапу важливо вибрати одну з трьох стратегій формування інформаційної системи.

Стратегія №1. Якщо кожний підрозділ організації розробляє власний вектор для виміру продуктивності та не вживає спроби систематизувати й інтегрувати показники, то в даному випадку використовується "розстикована" інформаційна система виміру продуктивності. Така стратегія заснована на неявному допущенні, що кожний підрозділ здатний краще вимірювати продуктивність та управляти нею незалежно від інтеграції з іншими системами. Це не означає, що дана система не координує мети й завдання. Це означає децентралізацію самої системи виміру продуктивності, при цьому може існувати й певна централізована процедура розробки системи виміру продуктивності. Однак підсумки цих зусиль ніяк не будуть інтегровані. Визначена стратегія пропонує динамічну "розстиковану" систему, тому що у висококонкурентних умовах ринка статичні "розстиковані" системи майже не використовуються.

Стратегія №2. З іншого боку, стратегія виміру продуктивності може передбачати розробку "зістикованої", або інтегрованої, системи. У цьому випадку індекси, коефіцієнти й вимірники продуктивності можуть бути розроблені для ряду або навіть для всіх підрозділів організації з метою агрегування ("зістикування") результатів у більшій системі виміру. Така стратегія, як і раніше, заснована на системах виміру продуктивності в підрозділах, але розробки будуть орієнтуватися на наступне агрегування та інтеграцію. Дана стратегія розрахована на створення статичної системи, тому може бути реалізована на електронно-обчислювальній машині. Вона базується переважно на даних обліку та використовується головним чином для виміру динаміки продуктивності, цін, витрат і прибутковості на рівні підприємства. Модель автоматично обчислює приватні коефіцієнти продуктивності факторів виробництва, а також приватні й багатофакторні індекси продуктивності, витрат і прибутковості. Увага в моделі зосереджено на виявленні змін у продуктивності й витратах у часі, а також на одержанні інформації про причини цих змін.

Стратегія №3. Відносно діапазону являє собою гібрид названих вище стратегій. Організація може розробити досить дрібні (скажемо, до рівня робочої групи чи працівника) "розстиковані" динамічні системи виміру продуктивності та об'єднати їх в більшій інтегрованій динамічній системі виміру, наприклад на рівні підприємства. У цьому випадку система виміру продуктивності будуть функціонувати в децентралізованому, "розстикованому" виді по всій організації в ряді або у всіх підрозділах. На рівні підприємства розробляється централізована, інтегрована система виміру продуктивності. На думку автора даний метод найкраще відповідає підприємствам, що вибирають інноваційну стратегію розвитку та проектне управління. Для кожної проектної групи розробляються власні показники продуктивності, проте, всі вони інтегруються в загальну систему виміру продуктивності.

Можливі численні комбіновані системи виміру продуктивності. Проте, згадані вище три основні стратегії, можуть одержати найбільше поширення на підприємствах вітчизняної промисловості.

Етап 3. Розробка або модернізація інформаційної системи є надзвичайно важливим етапом у реалізації моделі управління продуктивністю праці. Основою для реалізації інформаційної системи є специфічна економічна інформації, що відповідає всім основним вимогам формування показників продуктивності праці. На більшості підприємствах вітчизняної промисловості системи економічної інформації розробляються таким чином, щоб вони задовольняли більш вимогам фінансового аналізу ніж аналізу продуктивності праці. Як сказано раніше, в стратегічному аспекті, для підтримки конкурентоспроможності підприємства, важливіше приділити уваги продуктивності праці.

Розробка інформаційної системи є об' єднуючим елементом всієї моделі. Таким чином, в ній повинні враховуватися наступні моменти:

• яким чином і хто визначає вимірники продуктивності (етап 1, формування бази знань);

• використовується "розстикована", "інтегрована" або об'єднані системи виміру продуктивності (етап 2, формування бази моделей і алгоритмів);

• оцінюється чи ні, доцільність реалізації статичної або динамічної "зістикованої" системи виміру продуктивності та оцінюється можливість інтегрувати її в існуючу корпоративну інформаційну систему (етап 3, модернізація інформаційної системи);

• як одержувати фактичні дані про обсяги й ціни та, як вибирати основні ознаки елементів витрат й результатів праці (етап 4, формування бази економічних даних);

» і найважливіше, як за допомогою цієї інформаційної системо створити міцний взаємозв'язок між виміром і підвищенням продуктивності праці (етап 5, формування системи підтримки прийняття управлінських рішень для їх ефективної реалізації, етап 6).

Eman 4. У відповідності до обраної інформаційної системи та інструментів вимірювання продуктивності, що в ній реалізовані, формується модель інформаційної бази фактичних даних. Фактичні данні збираються в процесі функціонування виробничої системи.

У відповідності до "Концепція продуктивності праці з урахуванням ринкових умов" розкритій в статті [5], необхідно збирати данні, як в процесі трансформації ресурсів в продукцію, для натуральних показників продуктивності, так й в процесі їх постачання й збуту, для фінансових показників продуктивності. Також важливо приділити більше уваги вибору відповідних ознак витрат і результатів праці, тобто провести редукцію, як розкрито в статті [6].

Для полегшення всіх цих вимог пропонується виконати наступне:

»       відбирається виробнича система в цілому чи її підрозділ та чітко визначаються її границі;

» визначається організаційне "оточення" даної виробничої системи (постачальники й покупці), також необхідно врахувати, що в деяких системах постачальники й покупці перебувають усередині самої організації або підприємства;

» виявляються основні цілі виробничої системи (яка її місія, які пріоритетні цілі), ці дані виникають із процесу стратегічного планування, якщо воно здійснюється;

» визначаються основні підгрупи ресурсів, що споживаються виробничою системою. Підгрупи відповідають рівню деталізації й рівню редукції основних ресурсів, таких як енергія, капітал, матеріали, праця й інформація;

» виявляються основні види перетворень, які мають місце в організаційній системі з метою трансформації витрат у продукцію. У більшості організаційних систем відбуваються тисячі видів перетворень. З позицій виміру й з урахуванням ієрархії робіт варто виявити основні цілі виробничої системи, тому в ієрархії робіт, необхідна конкретизація, але не надмірна. На даному етапі пропонується використовувати методику "Аналізу одиниць праці" представлену Американським центром продуктивності [7, с. 50-58];

»       визначаються основні види продукції виробничої системи (товари й послуги);

»       визначаються очікувані або бажані результати, які повинні бути отримані від реалізації продукції виробничої системи.

Eman 5. Відповідно до обраного методу вимірювання формуються показники продуктивності. Визначаються критерії або вимірники продуктивності виробничої системи. Формуються конкретні показники продуктивності. Встановлюються пріоритети для головних коефіцієнтів відношення продукції до витрат та визначаються нормативи. Все це забезпечить керівника додатковою корисною інформацією про те, наскільки успішно функціонує або функціонувала виробнича система.

Eman б. Попередні етапи забезпечують керівника всією необхідною інформацією для подальшого впливу на продуктивність праці, тобто вони створюють систему підтримки прийняття управлінських рішень. В сучасних умовах, такі системи краще автоматизувати, тобто перекласти частину рутинної праці на технічні засоби, розробивши комп' ютеризовану інформаційну систему. Для автоматизації розрахунків продуктивності праці автором, на основі електронних таблиць Excel, розроблена програма для вітчизняної методики та багатофакторної моделі. Це дозволило зекономити багато часу на рутинні розрахунки та знизити ймовірність помилки. Проте, автоматизовані системи - це системи "людина-машина", завдяки цього частина функцій з управління продуктивністю залишається за керівником.

Висновки. Суть представленої структури механізму управління продуктивністю полягає в тому, щоб ефективно інтегрувати між собою методи виміру, систему економічної інформації та механізм підвищення продуктивності в одну автоматизовану корпоративну систему. Така інформаційна система об' єднає процес виміру продуктивності з процесом її підвищення. Синергія виміру й підвищення, в першу чергу на рівні індивіда, а потім на рівні групи працівників чи підприємства в цілому - це ключ до успішного управління продуктивністю праці. Тому, автор пропонує сконцентрувати зусилля на управлінні індивідуальної продуктивності праці. Результати апробації представленого в статті механізму управління продуктивністю праці для підприємства в цілому розкриті в роботі [4], а для індивідуальної праці - в роботі [8].

РЕЗЮМЕ

Основне завдання полягає в удосконаленні механізму керування продуктивністю роботи в промисловості. Ключові слова: продуктивність роботи, інформаційна база, автоматизована система керування

РЕЗЮМЕ

Основная задача состоит в усовершенствовании механизма управления производительностью работы в промышленности. Ключевые слова: производительность работы, информационная база, автоматизированная система управления

SUMMARY

The primary goal consists in improvement of the mechanism of management by productivity of work in the industry. Keywords: productivity of work, the information base, the automated control system

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Калина А.В. Mенеджмент продуктивності: навч. посіб. / А.В. Калина, С.П. Калініна, Н.Д. Лук'янченко. - К.: MAУП, 2004. - 232 с.

2. Синк Д.С. Управление производительностью. Планирование, измерение и оценка, контроль и повышение / Д.С. Синк; пер. с англ. [общ. ред. и вступ. ст. В.И. Данилова-Данильяна]. - M.: Прогресс, 1989. - 528 с.

3. Сергійчук С.І. Дослідження методів вимірювання продуктивності праці / С.І. Сергійчук // Вісник ДонНУЕТ. - Донецьк. - 2008. - №4 - С.

99-100.

4. Сергійчук С.І. Дослідження практики управління продуктивністю праці / С.І. Сергійчук // Збірник наукових праць НУК. - Mиколаїв. -2008. - №5 - С. 139-147.

5. Сергійчук С.І. Систематизація процесу управління продуктивністю праці / С.І. Сергійчук // Вісник ХНУ. - Хмельницький. - 2008. - №5

Т.2. - С. 230-236.

6. Сергійчук С.І. Управління продуктивністю праці через редукцію витрат й результатів праці / С.І. Сергійчук // Вісник ХНУ. -Хмельницький. - 2008. - №3 T.3. - С. 44-50.

7. Производительность труда "белых воротничков" / пер. с англ. [общ. ред. и вступ. ст. В.В. Зотова]. - M.: Прогресс, 1989. - 248 с.

8. Сергійчук С.І. Управління продуктивністю індивідуальної праці / С.І. Сергійчук // Вісник ХНУ. - Хмельницький. - 2007. - №5 Т.1. - С.

225-232.

СУЧАСНИЙ ПРОТЕКЦІОНІЗМ КРАЇН В УМОВАХ ЧЛЕНСТВА В СОТ

ФостикБ.В., головний консультант секретаріату Комітету Верхової Ради України з міжнародних зв'язків

Незважаючи на той факт, що метою створення та функціонування СОТ є лібералізація світової торгівлі на глобальному рівні, більшість країн світу, що є членами СОТ, продовжують застосовувати окремі елементи протекціоністської політики у своїх практиках.

Метою даної роботи є визначення особливостей використання протекціоністських заходів розвиненими країнами та країнами, що розвиваються та чинників впливу на рівень протекціонізму в умовах світової кризи.

Дослідженнями передумов та обгрунтування запровадження протекціонізму опікувались такі українські та російські вчені, як М.Бліхар, І. Бураківський, М.Головко, О.Гребельник, І. Крупка, Ю.Макогон, В.Мароха, К.Новікова, Л.Овчарова, Т.Осташко, О. Панкратова, А.Холопов та ін. Більшість досліджень присвячена визначенню рівня митно-тарифного захисту.

Однією з особливостей діяльності СОТ на теперішньому етапі є значно більш жорсткі вимоги щодо лібералізації товарних ринків у порівнянні з тими країнами, котрі приєдналися до СОТ раніше. Зокрема, при приєднанні до СОТ Україна взяла на себе зобов'язання скоротити ставки митного тарифу до зв'язаного середньоарифметичного рівня у 5,8 %. І хоча такий рівень не є набагато нижчим за фактичні середні ставки мита, але більшість країн з перехідною економікою, котрі вступили до СОТ раніше за Україну, зобов'язалися "зв'язати" тарифи на вищому рівні. Варто зауважити, що середній рівень зв'язаних ставок ввізного мита в Україні практично дорівнює рівню зв'язування для таких розвинених раїн, як Канада, Японія, країни Європейського Союзу тощо. При цьому необхідно зважати на той факт, що продукція, вироблена у цих країнах, є більш конкурентоспроможною, ніж українська, до того ж розвинені країни мають дедалі більше можливостей для фінансової підтримки експортних галузей в рамках протекціоністських інструментів, дозволених СОТ [1].

Проте порівняно низький рівень зв'язування не свідчить про зниження ролі імпортного митого тарифу як ефективного протекціоністського засобу. Окремі ставки митних тарифів залишаються доволі високими, особливо це стосується сільськогосподарських товарів та деяких видів промислової продукції - текстильних виробів, взуття, шкіряні вироби тощо. Країни, щ розвиваються, крім сільського господарства високий рівень тарифного захисту забезпечують таким промисловим товарам, як транспортні засоби. В Бразилії, наприклад, середньоарифметична ставка мита на них становить 18,1 %, тоді як середньоарифметична ставка митна на усю промислову та сировинну продукцію (крім сільськогосподарських товарів) складає лише 12,5 °/о. Звертає на себе увагу той факт, що навіть розвинені країни світу застосовують вельми високі ставки мита, так, в ЄС максимальна ставка ввізного мита на молочні продукти складає 215 °%, на овочі та фрукти - 231 %, Сполучені Штати застосовують максимальну ставку мита на напої та тютюнові вироби у розмірі 350 % [1].

Крім встановлення протекціоністськи високих ставок ввізного мита більшість розвинених країн широко використовують переваги від тарифної ескалації, котра досі залишається неподоланої, незважаючи на негативне ставлення СОТ до подібних заходів. Вище уже аналізувався світовий досвід використання принципу тарифної ескалації. Варто лише додати, що особливо вираженою є тарифна ескалація щодо тарифів на промислові товари, які розвинені країни імпортують з країн, що розвиваються. І якщо до Уругвайського раунду середня ставка мита на імпортовану сировину для промислового виробництва складала 2,1 °%, а на кінцеву продукцію - 9,1 °%, то у результаті домовленостей, досягнутих під час Уругвайського раунду середні ставки мита знизилися до 0,8 % та 4,3 % [1].

Однак, якщо до зниження ставок середня ставка на готову продукцію перебільшувала середню ставку мита на сировину у 4,3 рази, то після скорочення це співвідношення склало 7,8 рази, тобто тарифна ескалація не лише не була усунена, але й поглибилася (розраховано за даними [2]).

Однак, тарифний протекціонізм нині є більш притаманним країнам, що розвиваються, тоді як розвинені країни віддають перевагу нетарифним засобам регулювання серед яких помітне місце посідають антидемпінгові заходи, надання державної підтримки товаровиробникам та різноманітні технічні бар'єри. Протидія з боку СОТ не стає на заваді практиці використання нетарифних заходів такими країнами, як США, країни ЄС, дещо меншою мірою Японія та Канада. Крім того, відбувається поступове зростання питомої ваги технічних бар'єрів на тлі зменшення частки кількісних обмежень імпорт та паратарифних заходів.

На сучасному етапі серед нетарифних засобів регулювання перевага віддається адміністративним засобам, котрі діють не підвищуючи ціну на товар, а безпосередньо обмежуючи доступ імпортних товарів на внутрішній ринок, тоді як власне економічні нетарифні засоби регулювання нині представлені переважно антидемпінговими та антисубсидійними розслідуваннями, котрі, незважаючи на досить широку практику їх використання, все-таки є лише короткотерміновим інструментом обмеження імпорту.

Серед адміністративних засобів регулювання все більшого поширення набувають "добровільні" обмеження експорту іноземними постачальниками певних видів товарів на підставі спеціальних угод. Практика такого обмеження активно використовується країнами Євросоюзу та США та, по суті, є примусовою, оскільки експортер погоджується на обмеження поставок під загрозою запровадження проти нього жорстких протекціоністських заходів у країні-імпортері. За допомогою "добровільного" обмеження експорту стримується постачання різноманітних товарів: текстилю, одягу, взуття, феросплавів, виробів із сталі, побутової електротехніки та електроніки, виробничого обладнання, транспортних засобів тощо. На теперішній час діють відповідні угоди про "добровільні обмеження експорту до ЄС товарів з Японії (бавовняні тканини, металообробні станки, кулькові підшипники, металеві столові прибори, телевізори, легкові автомобілі, мотоцикли тощо), Республіки Корея (взуття, радіоприймачі, телевізори, мікрохвильові печі та ін.), Сінгапуру (телевізори), Туреччини, країн Північної Африки та Латинської Америки (деякі види текстильних виробів і одягу). Сполучені Штати Америки уклали угоди, що примушують обмежувати експорт товарів з Японії (легкові автомобілі, високотехнологічне промислове обладнання, керамічні та порцелянові вироби) та республіки Корея (деякі види побутової електроніки, дорожнє обладнання, шкіра, вироби з каучуку, окуляри та оправи до них тощо) [3].

У міжнародній торговельній практиці використовують різні форми "добровільних" обмежень експорту - у вигляді встановлення глобальних експортних квот або індивідуальних квот з фіксованою кількістю, запровадження моніторингу постачання тих чи інших товарів, зобов'язання експортера щодо мінімальної ціни у поєднанні з кількісними обмеженнями тощо. При цьому експерти ЮНКТАД [4] зазначають, що "добровільні" обмеження експорту не завжди є формалізованими у вигляді міжурядових угод і можуть грунтуватися на неофіційних домовленостях між підприємствами різних країн, а отже такі обмеження є непрозорими, їхнє запровадження важко передбачити, тому вони не відповідають принципам СОТ, а їхнє розповсюдження може бути пояснене неочевидністю таких обмежень, особливо за умов відсутності офіційних міжнародних домовленостей.

Останнім часом набувають все більшої актуальності такі приховані заходи щодо захисту ринку, як різноманітні технічні бар'єри, санітарні та фіто санітарні заходи, вимоги щодо стандартизації та сертифікації імпортованих товарів тощо. У деяких випадках технічні бар'єри повністю блокують доступ окремих товарів до ринків певних країн, оскільки вони висуваються з відверто заборонною метою, тобто виконати їх технічно не можливо. Прикладом таких бар'єрів є заборона імпорту до ЄС генетично модифікованою продукції, що стало на заваді ввезенню до Євросоюзу австралійської бавовни, котра є генетично модифікованою [3].

Формально ці вимоги стосуються як вітчизняних, так і імпортних товарів, однак на практиці використання технічних бар'єрів стає на захисті інтересів вітчизняних товаровиробників, продукція яких є більш відповідною висунутим технічним нормам, ніж імпортна. Хоча треба визнати, що технічні бар'єри не завжди є суто протекціоністським засобом регулювання, зазвичай вони встановлюються з метою з дотримання безпеки здоров'я споживачів, охорони довкілля, запобігання поширенню хвороб тощо.

Серед галузей, де технічні бар'єри використовуються дуже широко, треба назвати фармацевтичну промисловість, виробництво товарів для дітей, автомобілебудування тощо. Остання галузь стала предметом пильного дослідження американських економістів, оскільки технічні бар'єри, котрі висуваються у сфері автомобілебудування різними країнами світу, суттєво ускладнили експорт американських

© Фостик Б.В., 201автомобілів [5, с. 79]. Зокрема, Бразилія забороняє імпорт автомобілів з дизельними двигунами з метою зменшення забруднення довкілля; закраїни ЄС вимагають висувають особливі вимоги до процесів ремонту автомобілів та їх утилізації, Південна Корея запровадила особливу процедуру оформлення сертифікатів відповідності для імпортованих деталей автомобілів тощо.

Серед інструментів протекціонізму, притаманного сучасним країнам, протекціоністські наміри яких суттєво обмежуються правилами та нормами СОТ, все більшого розповсюдження набувають антидемпінгові заходи. Протягом останнього десятиліття внаслідок проведення антидемпінгових розслідувань та застосування антидемпінгових мит практично повністю були закриті світові ринки хімічної продукції, чорних металів, виробів з пластмас та полімерних матеріалів тощо. Правила СОТ передбачають, що антидемпінгове розслідування проводиться країною самостійно, і вона сама приймає рішення щодо запровадження антидемпінгових заходів, їх характеру та обсягів. Становленню антидемпінгового мита передують розслідування, що проводяться уповноваженими органом країни, котра вважає себе постраждалою від демпінгу. І саме по собі ініціювання антидемпінгового розслідування можна вважати захисним заходом, оскільки, по-перше, участь у такому розслідуванні відповідача є доволі витратною, а, по-друге, за даними СОТ [2], більшість антидемпінгових розслідувань, особливо тих, що запроваджені розвиненими країнами проти країн, що не є членами СОТ, закінчуються встановленням антидемпінгових мит. Хоча щодо останніх правилами СОТ встановлено обмеження на рівні "демпінгової різниці", на практиці зазвичай антидемпінгові мита встановлюються у розмірах, котрі перевищують таку різницю, а отже представникам обвинувачуваної сторони вигідніше припинити експортувати товари за демпінговими цінами ще на стадії антидемпінгового розслідування, не очікуючи на введення відповідних санкцій.

Вище були розглянуті особливості протекціоністської політики в умовах загальносвітової тенденції до лібералізації міжнародної торгівлі, котра, як показав аналіз теоретичних засад протекціонізму та практичного досвіду протекціоністської політики, проведений у першому розділі, є притаманною періодам піднесення світової економіки. А за часів економічної кризи відбувається повернення до протекціоністських заходів, котрі мають на меті захист внутрішнього ринку та вітчизняних товаровиробників від конкуруючого імпорту. Не стала виключення і світова криза, котра розпочалася у другій половині 2008 р. Нині, коли глобальна економіка зіткнулася з перспективою глибокого спаду, в різних країнах світу дедалі сильніше виявляється політичний тиск з вимогами захисту від імпорту для захисту економічної безпеки країни та добробуту громадян.

Проте досвід часів "Великої депресії", коли також активізувалися протекціоністські тенденції у торговельній політиці, свідчить, що підвищення торговельних бар'єрів лише підсилює дію кризових явищ в економіці та поглиблює і збільшує тривалість економічного спаду. Варто зауважити, що на початку 30-х рр. ХХ ст. у світі не існувало глобальних механізмів регулювання торговельних відносин, тому рішення про застосування протекціоністських заходів приймалися кожною країною окремо, без узгодження з іншими зацікавленими сторонами.

На відміну від цього, у сучасному світі вже практично сформувалася система наддержавного регулювання міжнародної торгівлі на глобальному рівні, основною інституцією якої є СОТ. Основними принципами діяльності цієї організації є недискримінація, прозорість та передбачуваність у торговельних відносинах. Але це не стало на заваді намаганням багатьох країн світу захиститися від зовнішній загроз економічної кризи шляхом підвищення торговельних бар'єрів. З цієї причини лідери Групи Двадцяти (О-20) 15 листопада 2008 р. підписали заяву, у якій зобов'язалися уникати протекціоністських заходів. Однак, до кінця 2008 р. низка країн, у тому числі 17 країн з числа тих, що підписалися під цією заявою, запровадили 47 заходів, спрямованих на обмеження торгівлі за рахунок інших країн.

Хоча ця тенденція і викликала занепокоєння світової спільноти та таких впливових міжнародних економічних організацій, як СОТ та Світовий Банк, але вказані заходи, за оцінками експертів [6], мали тільки незначний вплив на торгівлю. Очевидно, що скорочення обсягів світової торгівлі протягом останніх місяців 2008 р. є наслідком не протекціоністських заходів, а глобального спаду та реакції на нього фінансової сфери, що проявилася швидким зростанням вартості обмежених обсягів коштів для фінансування торгівлі. Разом з тим, оновлення протекціоністських тенденцій у торговельній політиці багатьох країн світу зростає, що уповільнює прояву кризових явищ та дещо зменшує їхній вплив.

Від початку фінансової кризи уряди різних країн запропонували близько 78 нових торговельних обмежень (без урахування антидемпінгових та компенсаційних справ), з них 66 заходів передбачали обмеження торгівлі, і 47 з запропонованих заходів були імплементовані урядами країн, незважаючи на застереження з боку СОТ (рис. 1).

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 


Похожие статьи

Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків