Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків - страница 91

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 

6. Оршанский И. О законных предположениях и их значении // Журнал гражданского и уголовного права Спб., 1874 г., кн. 4. - С.

32-39

7. Дормидонтов Г.Ф. Классификация явлений юридического быта, относимых к случаям применения фикций / Г.Ф. Дормидонтов. -Казань : 1895 г. - 266 с.

8. Український портал практики Європейського суду з прав людини. — Назва Рішення палати у справах «Яношевич проти Швеції» і«Компанія "Вестберґа Таксі Актіеболаґ" та Вулич проти Швеції». - Електронний ресурс. - Режим доступу: http://www.eurocourt.org.ua/Article.asp?AIdx=522

9. Постанова Верховного Суду України №20-6/030 від 26.11.2002 // Бізнес: законодавство та практика. - 2003. - №16

10. Каминская В. Презумпция невиновности в советском уголовном праве / В. І. Каминская // Социалистическая законность. - 1946 г.

- С. 32-39

11. Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами: Закон України від 21.12.2000 р. № 2181-Ш // Відомості Верховної Ради. - 2001. - № 10. - Ст. 44

12. Про систему валютного регулювання і валютного контролю: Декрет Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. № 15-93 // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 17. - Ст. 184

ВИМОГИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО МОВИ РЕКЛАМИ: ПРОТИРІЧЧЯ НОРМ ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Гринюк Р.Ф., д.ю.н., професор кафедри конституційного і міжнародного права Донецького національного університету АндрієваА., Донецький національній університет

Статтею 6 Закону України «Про рекламу» визначено, що застосування мови у рекламі здійснюється відповідно до чинного законодавства України про мови. Насамперед, під «законодавством України про мови» слід розуміти чинні закони та підзаконні нормативно-правові акти України, що регулюють питання використання мови взагалі. Це, зокрема, Конституція України, як Основний Закон держави, Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», Закон України «Про інформацію», Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», Указ Президента України «Про вдосконалення забезпечення реалізації державної мовної політики», тощо. Аналіз нормативної бази у досліджуваній сфері дає змогу дійти висновку про наявність численних колізій та неоднозначність законодавчого закріплення питання застосування мови у певних сферах суспільного життя, зокрема й у рекламі.

Дискусії щодо мови реклами серед вчених та провідних юристів виникли одразу з оприлюдненням проекту Закону України «Про рекламу». Різні аспекти цієї проблеми досліджувалися у роботах С. Ткаченко, Л. Костенко, О. Гайсинської, М. Гончарук, при цьому найбільша увага приділялася питанням розміщення реклами в друкованих ЗМІ та на радіо й телебаченні, використання у рекламі знаків для товарів та послуг. До сфери дослідження також потрапили питання відповідальності за розповсюдження реклами є порушенням законодавства про мови.

Щодо судової практики, позиції суддів при вирішенні зазначеної категорії справ знов-таки різняться, як буде докладніше показано далі у статті, тобто однозначний підхід з боку судових органів також відсутній. Усі ці аспекти підтверджують актуальність дослідження порушеної теми та нагальну потребу удосконалення правового регулювання мовних питань на законодавчому рівні й прийняття загальнодержавної програми розвитку і використання мов в Україні, про доцільність якої, до речі, йшлося ще у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року [1].

З огляду на вищезазначене сформульована наступна мета статті - на основі аналізу законодавства, яке регулює порядок застосування мови у рекламі в Україні, здійснити формулювання теоретичних положень та практичних висновків і рекомендацій щодо вдосконалення нормативної бази шляхом виявлення колізій та їх усунення.

Рекламою відповідно до ст. 1 Закону України «Про рекламу» визначається інформація про особу чи товар, розповсюджена в будь-якій формі та в будь-який спосіб і призначена сформувати або підтримати обізнаність споживачів реклами та їх інтерес щодо таких особи чи товару [2]. Таким чином будь-яка інформація, яка спрямована на популяризацію особи чи товару, є рекламою.

Вищевказаним законом також передбачено, що застосування мови у рекламі здійснюється відповідно до законодавства України про мови. Слід погодитися із думкою вчених, які стверджують, що розробка зазначеної норми Закону про рекламу була здійснена без належної уваги до «мовної проблеми», можливо, через те, що основна увага законодавців була прикута до більш «глобальних» проблемних аспектів сучасної рекламної діяльності, як реклама на ТВ та радіо, зовнішня реклама, реклама тютюнових виробів і алкогольних напоїв, на фоні яких питання щодо мови реклами залишилося без детального вивчення і аналізу [3].

Саме з цього і починаються проблеми та неясності щодо мови реклами в Україні.

Основним законом, що регулює використання мови в Україні є Закон УРСР «Про мови в УРСР» (надалі по тексту - закон про мови), стаття 35 якого чітко встановлює, що «тексти ... реклами ... виконуються українською мовою» [4]. Законодавцем відповідна норма сформульована як імперативна, тобто така, що не допускає жодної альтернативи (якщо не брати до уваги закріплену у цій самій статті можливість поряд з текстом, викладеним українською мовою, помістити його переклад іншою мовою).

У зв' язку з цим постає наступне питання: «Як бути із використанням і захистом російської мови та мови інших національних меншин, які гарантуються Основним Законом?». Вже у самому законі про мови громадянам гарантується «право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою» (ст. 5), а юридичним особам, розташованим у місцях проживання більшості громадян інших національностей дозволяється у своїй роботі використовувати поряд із українською і їхні національні мови (ст. 3). Крім того, законом про мови передбачено й відповідальність за створення перешкод і обмежень у користуванні інших мов (ст. 8). Одразу виникає зауваження про необхідність визначення змісту термінів «використання» та «користування» у контексті зазначених норм.

Суперечить стаття 35 закону про мови й наступним нормативно-правовим актам:

1) по-перше, Конституції України, яка гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України [5],

2) по-друге, положенням Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року , що ратифікована Україною 9 грудня 1997 року, яка зобов' язує держави створити необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість розвивати свою мову (пункт 1 статті 5 Конвенції) [6];

3) по-третє, Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 15 травня 2003 року, зі змісту статті 11 якої випливає обов' язок України сприяти і/або полегшувати створення, використання, розповсюдження інформації за допомогою телебачення, радіомовлення, друкованих та інших засобів масової інформації на регіональних мовах або мовах меншин [7];

© Гринюк Р.Ф., Андреєва А., 2014) у-четвертих, Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», стаття 4 якого встановлює, що друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами. Слід зазначити також, що ст. 12 цього Закону передбачає, що при реєстрації друкованого засобу масової інформації зазначається назва видання, мова видання, сфера розповсюдження та категорії читачів [8];

5) у-п' ятих, Закону України «Про телебачення і радіомовлення», частина друга статті 10 якого закріплює положення про те, що мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території, а частина четверта зазначеної статті визначає, що для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має становити не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення [9].

Згідно із загальними правилами подолання колізії та конкуренції, у разі, коли розходяться між собою акти, видані одним й тим же правотворчим органом, але в різний час, коли прийняття нового акта не супроводжувалось одночасним скасуванням застарілих актів з того ж питання, застосовується акт, виданий пізніше. Що стосується раніше виданих актів, то до приведення їх у відповідність з новим законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону. Зокрема, частина друга статті 71 проекту Закону України «Про нормативно-правові акти» встановлює, що у разі виявлення суперечностей (колізії) між положеннями різних нормативно-правових актів, які мають однакову юридичну силу, застосовуються положення нормативно-правового акта, що набрав чинності пізніше. Тобто у досліджуваній ситуації обґрунтованим буде визнання пріоритету норм законів «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення» над нормами Закону УРСР про мови.

Коли йдеться про протиріччя між нормами міжнародного та внутрішньодержавного законодавства, діє ч. 2 ст. 3 Закону України «Про рекламу», яка є колізійною нормою права, що створена для врегулювання конфліктних ситуацій при зіткненні правових норм. А саме: «Якщо міжнародним договором України, згода на обов' язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про рекламу, застосовуються правила міжнародного договору».

З наведеного вище вбачається, що з огляду на ратифіковані Верховною Радою України міжнародні акти жоден закон України не може заборонити використання іншої мови, ніж українська, у рекламі, але це стосується регіональних мов та мов національних меншин. Термін «регіональні мови або мови меншин» у контексті Європейської хартії регіональних мов або мов меншин означає мови, які традиційно використовуються в межах певної території держави громадянами цієї держави, які складають групу, що за своєю чисельністю менша, ніж решта населення цієї держави та відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави[7].

Заслуговує на увагу позиція Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, викладена у Листі № 11733-3-11/17 від 24.12.2004 року, згідно із якою якщо при реєстрації друкованого засобу масової інформації або телерадіоорганізації вказана інша (наприклад, російська) мова, то цей друкований ЗМІ або телерадіоорганізація можуть використовувати у рекламі мову реєстрації [10]. При цьому комітет підкреслює, що це стосується регіональних ЗМІ і не стосується загальнонаціональних, оскільки національною мовою є українська.

Не менш актуальним та неоднозначним є питання щодо мови реклами у неукраїнських засобах масової інформації, зокрема через те, що на території України, здебільшого в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях та Автономній республіці Крим, у значній кількості випускаються не україномовні друковані засоби масової інформації, радіо і телепрограми.

За думкою С. Ткаченка стаття 6 Закону України «Про рекламу» ставить жорстку перепону для розвитку неукраїномовних ЗМІ, оскільки зобов' язує розміщувати рекламу виключно українською мовою: «Щодо, наприклад, російськомовних ЗМІ така вимога хоч і залишається суперечливою і нелогічною, але на практиці може все ж таки виконуватись, оскільки з достатньо великим ступенем вірогідності можна стверджувати, що україномовна реклама може бути адекватно сприйнята російськомовною аудиторією. А щодо, наприклад, англомовних ЗМІ слід сказати, що така вимога для них є просто абсурдною, оскільки значною частиною цільової аудиторії таких ЗМІ є іноземці, які просто не говорять українською мовою» [3]. Слід погодитися, що розміщення реклами українською мовою у такому ЗМІ втрачає будь-який сенс, оскільки зміст реклами не буде належним чином сприйматись потенційними споживачами товарів та послуг.

Оскільки Закон про рекламу окремо не регулює питання щодо неукраїномовних ЗМІ, тому вважається, що мова реклами в не україномовних ЗМІ, зокрема у друкованих виданнях, визначається за загальним правилом - з використанням української мови. І частина не україномовних видань так і робить. Інша ж частина видань розповсюджує рекламу тією мовою, якою видається сам ЗМІ. Це, на думку Л. Костенко, є логічним, але «не зовсім» законним [11]. На захист такої позиції свого часу став Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики шляхом видання Листа «Щодо мови реклами», у якому міститься вже згадуваний висновок: «Якщо при реєстрації друкованого ЗМІ або телерадіоорганізації вказана інша (наприклад, російська) мова, то цей друкований ЗМІ або телерадіоорганізація можуть використовувати у рекламі мову реєстрації». Позиція зрозуміла, але, на жаль, не закріплена сьогодні на законодавчому рівні. З цієї точки зору, російський досвід у цій сфері є більш досконалим, адже у ст. 5 Федерального закону «Про рекламу» прямо зазначено, що якщо мова ЗМІ є іншою, ніж російська (мова інших республік, мова народів Російської Федерації, іноземні мови), реклама в них подається тією ж мовою [12].

З огляду на порушені вище питання не менш актуальною є необхідність дослідження відповідальності за недотримання норм Закону України «Про рекламу», зокрема, вимоги щодо викладення рекламного матеріалу українською мовою.

За порушення законодавства про рекламу законодавством передбачена дисциплінарна, цивільно-правова, адміністративна та кримінальна відповідальність. Але чи можна розцінювати використання неукраїнської мови у рекламі як правопорушення? Для відповіді на це питання, проаналізуємо зміст законодавчих актів, які встановлюють перелік підстав для настання відповідальності у досліджуваній сфері.:

1) У Законі Україні «Про інформацію» (ст. 47) встановлено, що відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як: необґрунтована відмова від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування інформації; примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації, а також цензура; поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; безпідставна відмова від поширення певної інформації; використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків; розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю; порушення порядку зберігання інформації; навмисне знищення інформації; необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом; порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави [13];

2) Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (ст. 41) передбачає відповідальність за незаконне вилучення або знищення тиражу чи його частини; порушення прав журналіста, встановлених цим Законом; зловживання правами журналіста; одержання свідоцтва про державну реєстрацію шляхом обману; виготовлення, випуск або розповсюдження друкованого засобу масової інформації без його реєстрації або після припинення його діяльності, ухилення від перереєстрації чи від повідомлення реєструючому органу про зміну виду видання, юридичної адреси засновника (співзасновників), місцезнаходження редакції; порушення порядку вміщення даних, надсилання контрольних примірників; порушення права вимоги щодо публікації спростування та порядку його публікації; порушення законодавства з питань інтелектуальної власності. [8];

3) у Законі України «Про рекламу» (ст. 27) передбачено, що відповідальність за порушення законодавства про рекламу несуть:

а) рекламодавці, винні: у замовленні реклами продукції, виробництво та/або обіг якої заборонено законом; у наданні недостовірної інформації виробнику реклами, необхідної для виробництва реклами; у замовленні розповсюдження реклами, забороненої законом; у недотриманні встановлених законом вимог щодо змісту реклами; у порушенні порядку розповсюдження реклами, якщо реклама розповсюджується ними самостійно;б) виробники реклами, винні у порушенні прав третіх осіб при, виготовленні реклами;

в) розповсюджувачі реклами, винні в порушенні встановленого законодавством порядку розповсюдження та розміщення реклами

[2].

Важливо, що в усіх законодавчих актах закріплені переліки порушень є вичерпними. І при цьому у жодному із зазначених законів не згадується таке порушення, як неправильне застосування мови у рекламі. Єдине, що є у переліку правопорушень, за яке несе відповідальність рекламодавець, це недотримання встановлених законом вимог щодо змісту реклами. Але мова реклами - це скоріше його форма, а не зміст.

Однак, таку думку не поділяють органи, які здійснюють контроль за дотриманням законодавства України про рекламу, а саме спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів (надалі - Держспоживстандарт). У практичній діяльності доволі часто трапляється, що Держспоживстандар ототожнює зміст реклами із мовою реклами, та накладає на порушників штрафи відповідно до статті 27 Закону України «Про рекламу» у п' ятикратному розмірі вартості розповсюдженої реклами. Вартість розповсюдженої реклами визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості без урахування суми внесених (нарахованих) податків, зборів (обов' язкових платежів), які встановлені Законом України «Про систему оподаткування». У разі неможливості встановлення вартості реклами, розповсюдженої з порушенням вимог цього Закону, на рекламодавців та розповсюджувачів реклами рішенням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів накладається штраф у розмірі до 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян [2].

Таким чином, підприємець може понести значні збитки за викладення реклами недержавною мовою, хоча питання про обґрунтованість такої відповідальності є доволі сумнівним.

Хоча законодавець і передбачив право оскарження до суду рішення щодо накладання штрафів у справах про порушення законодавства про рекламу, та, нажаль, з огляду на колізії норм законодавства України, які розглянуті у зазначеній статті, суди також неоднозначно вирішують спори щодо притягнення рекламодавців до адміністративної відповідальності за розповсюдження реклами недержавною мовою.

Одні суди, наприклад Дніпропетровський окружний адміністративний суд у справі № 2а-22б1І08 за позовом Дніпропетровського обласного управління у справах захисту справ споживачів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Авіста-Трейдінг» про стягнення штрафу (Постанова від 02.12.2008 р.), задовольнив позов управління у справах захисту прав споживачів стосовно стягнення штрафу з ТОВ «Авіста-Трейдінг» у п' ятикратному розміру вартості розповсюдженої реклами за порушення законодавства про рекламу, яке виразилося у недотриманні встановлених законом вимог щодо змісту реклами, а саме вимог щодо застосування мови у рекламі. На думку суду, окремої санкції за порушення мови реклами законом не встановлено, поряд з тим, таке порушення підпадає під визначення «недотримання встановлених законом вимог щодо змісту реклами», оскільки зміст реклами включає всі елементи, направлені на інформування про особу чи товар, з метою доведення реклами до її споживача, у тому числі розміщення будь-яких відомостей, які справляють певні враження, формування певної думки, розміщення обов' язкових словесних висловів, у тому числі викладення такої інформації певною мовою» [14].

Інші, наприклад Донецький окружний адміністративний суд у справі 2а-б914І09І0З70 за позовом Акціонерного товариства закритого типу «Страхова компанія «Азов» до Головного Донецького обласного управління у справах захисту прав споживачів про визнання протиправним та скасування рішення про накладення штрафу задовольнив позов Акціонерного товариства закритого типу «Страхова компанія «Азов», мотивуючи це тим, що «У відповідності із ст. б Закону України «Про рекламу» застосування мови у рекламі здійснюється відповідно до законодавства України про мови. На виконання Закону України «Про рекламу» Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про затвердження Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про рекламу» № б93 від 2б.0З.2004 року, у відповідності з якою цей Порядок регулює питання накладення уповноваженими особами Держспоживстандарту і його територіальних органів в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі штрафів на рекламодавців, виробників і розповсюджувачів реклами за порушення законодавства про рекламу. Втім, жодний пункт цього Порядку не передбачає відповідальності за викладення змісту реклами іншою мовою ніж українська. До того ж, ст. 27 Закону України «Про рекламу» також не містить такої підстави для притягнення рекламодавця до відповідальності як викладення рекламного змісту іншою мовою ніж українська. Крім того, на підставі ст. 10 Конституції України держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Отже, серед конституційно закріплених принципів використання мов в Україні відсутній той, який би забороняв використання реклами мовою іншою, ніж українська» [1З].

З огляду на зазначене, необхідно сподіватися на розумний підхід судів до вирішення вказаної проблеми до внесення законодавцем відповідних змін до Закону України «Про рекламу» та інших нормативно-правових актів щодо відповідальності за порушення правил використання мови у рекламі, чітко окресливши підстави та види відновідальності[1б].

Аналіз порушеної у статті проблематики дозволяє зробити висновок, що з метою вдосконалення правового регулювання мови реклами необхідно:

1. Усунути колізію між нормами законодавства, які регулюють питання мови реклами, та законодавства, що гарантує право національних меншин на використання і розвиток рідних мов, шляхом внесення змін до ст. б Закону України «Про рекламу» і надання права рекламодавцям розміщувати рекламу не тільки українською а й у визначених законом випадках також іншими мовами.

2. Чітко встановити на законодавчому рівні умови, за яких дозволяється відступати від загального правила про використання української мови у рекламі. Зокрема, необхідно передбачити право на розміщення реклами у ЗМІ тією мовою, якою такий ЗМІ веде мовлення чи видається відповідно до своїх статутних документів, ліцензії, свідоцтва про реєстрацію, тощо.

3. Вирішити на законодавчому рівні проблему неоднозначного застосування відповідальності за порушення приписів закону щодо мови реклами шляхом внесення змін у відповідні нормативно-правові акти.

РЕЗЮМЕ

У даній статті висвітлюється мовна проблема розповсюдження реклами в України, розкривається неоднозначна позиція законодавця стосовно цього питання та пропонуються шляхи вирішення проблеми. Ключові слова: реклама, рекламне законодавство, відповідальність РЕЗЮМЕ

В данной статье раскрывается проблема языка распространения рекламы в Украине, показывается неоднозначная позиция законодателя относительно этого вопроса и предлагаются пути разрешения данной проблемы. Ключевые слова: реклама, рекламное законодательство, ответственность

SUMMARY

The article deals with the language problem of advertising, shows the ambiguous position of the legislator's concern to this question and offers ways of the problem permission.

Key words: advertising, advertising legislation, responsibility СПИСОК ДЖЕРЕЛ

1. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями З1 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) № 10-рнІ99 від 14 грудня1999 р.ІІ www.zakon1.rada.gov.ua.

2. Про рекламу: Закон України від 3 липня 199б року (із змінами і доповненнями) станом на 18 березня 2008 року ІІ Відомості Верховної

Ради України. - 1996. - № 39. - Ст. 181.

3. С. Ткаченко. Поговоримо мовою реклами // Юридична газета. - 2003. - 6 жовтня.

4. Про мови в Українській РСР: Закон Української РСР № 8312-ХІ від 20 жовтня 1989 року (із змінами і доповненнями) станом на 6 березня 2003 р.// Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР). - 1989. - Додаток до N 45. - Ст.631.

5. Конституція України прийнята на п' ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року (із змінами і доповненнями) станом на 8 грудня 2004 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.

6. Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин від 01.02.1995 р., ратифікована ВР України від 09.12.1997 р. // www.zakon1.rada.gov.ua

7. Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин: Закон України № 802-Гу" від 15 травня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 1. - Ст. 1.

8. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні: Закон України № 2782 від 16 листопада 1992 р. (із змінами та доповненнями) станом на 11 травня 2005 року // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 30. - Ст. 259.

9. Про телебачення і радіомовлення: Закон України від 21 грудня 1993 року (із змінами і доповненнями) станом на 18 березня 2008 року // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 10. - Ст. 43.

10. Щодо мови реклами: Лист Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 11733-3-11/17 від 24.12.2004 // www.zakon1.rada.gov.ua.

11. Л. Костенко. Мова реклами: неоднозначна позиція законодавця // Юридичний журнал. - 2006. - № 10. - С.134-136.

12. О рекламе: Федеральный Закон Российской Федерации № 38-ФЗ от 13 марта 2006 года // Собрание законодательства РФ. - 2006. - №

12. - Ст. 1232.

13. Про інформацію: Закон України № 2657-ХІІ від 2 жовтня 1992 року (із змінами і доповненнями) станом на 23 червня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 48, ст.650

14. Постанова Дніпропетровського окружного адміністративного суду в адміністративній справі за позовом Дніпропетровського обласного управління у справах захисту справ споживачів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Авіста-Трейдінг» про стягнення штрафу від 2 грудня 2008 року (Справа № 2а-2261/08) // www.reyestr.court.gov.ua.

15. Постанова Донецького окружного адміністративного суду в адміністративній справі за позовом Акціонерного товариства закритого типу «Страхова компанія «Азов» до Головного Донецького обласного управління у справах захисту прав споживачів про визнання протиправним та скасування рішення про накладення штрафу від 22 червня 2009 року (Справа №2а-6914/09/0570) // www.reyestr.court. gov.ua.

16. О. Гайсинська. Діяльність суб' єктів рекламного ринку з огляду на новий Закон України «Про рекламу»// Юридична газета. - 2004. - 14 вересня.

КОМЕРЦІЙНЕ НАЙМЕНУВАННЯ ЯК САМОСТІНИЙ ЗАСІБ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМСТВА

Антошкіна В. К., кандидат юридичних наук, доцент

Клочко Г. В. асистент,  Бердянський університет менеджменту і бізнесу

Підприємницька діяльність в умовах сучасної ринкової економіки надзвичайно різноманітна і багатопрофільна. Є підприємства, які виробляють одну й ту саму продукцію, надають одні й ті самі послуги, але не однакових якості і рівня. Споживачеві іноді буває не просто відрізнити послуги одного підприємства від послуг іншого. Тому тут йому можуть допомогти правові засоби індивідуалізації товарів, послуг і самих виробників, посередників. Саме цими факторами було зумовлено прийняття Закону «Про товарні знаки».

Зазначені знаки допомагають споживачеві розрізняти товари різних виробників. Проте в сучасних умовах ринкової економіки одних таких знаків уже замало. Назріла необхідність розрізняти виробників, які виробляють товари одного й того самого виду, підприємства, що надають послуги того самого роду. Тому у світовій практиці виник такий засіб розрізнення виробників, як їх назва, найменування. Але якщо одна така фірма виробляє товари чи надає послуги, які роблять її честь, то такою ж назвою можуть скористатися й інші підприємці, які виробляють товари нижчої якості, що не користується попитом у споживачів. Тому виникла потреба надати правову охорону такому найменуванню або фірмі, щоб нею не могли скористатися неправомірно інші особи. Так склався цивільно-правовий інститут — право на комерційне найменування або просто право на фірму, завданням якого є індивідуалізація виробників з метою захисту їх ділової репутації від неправомірних посягань третіх осіб [1, с.12].

Звідки потреба в вдосконаленні сучасного законодавства щодо визначення поняття комерційного найменування, розв' язання проблеми визначення кола суб' єктів на комерційне найменування та критеріїв оцінки того чи іншого позначення, є своєчасною для подальшого розвитку економіки України.

Цьому питанню присвячені праці українських і зарубіжних дослідників, зокрема, О. Безуха, А. Дерінгера, І. Коваль, О. Кондратьєвої, Л. Кондратенко, С. Кузьміної, Н. Круглової, В. Кулішенко, О. Мельниченка, І. Нойффера, М. Панченка, Н. Саніахметової, С. Стефановського та ін.

Мета цієї статті - дослідження проблеми легального визначення поняття «комерційне найменування», яке може бути як повним, так і скороченим та його закріплення у законодавстві України.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 


Похожие статьи

Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків