Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків - страница 95

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 

Таким  чином,   спробуємо  описати  науковий  синергетичний  зміст  правової  регуляції  високотехнологічної інформатизації:

(Формула 2), де I - інформація, 12 - інформатизація, НТ - високі технології, L - правова регуляція, Т+ -

L

технологічний прорив.

Отже, правова регуляція високих технологій є новою категорією, зміст якої може бути визначений за допомогою теорії синергетичного підходу.

З позицій синергетичного підходу зазначений новий феномен може розглядатися як динамічна система інформаційних взаємодій суб'єкта з техносвітом, у процесі чого відбувається створення особливої правової конструкції, втілення її в об'єкті правового регулювання, здійснення й перетворення інформаційних правовідносин суб'єктів у сфері високотехнологічної діяльності.

Законодавство у цій сфері достатньо швидко розвивається, намагаючись відобразити розвиток соціальної складової впливу високих технологій на інформаційні правовідносини. За своєю новизною багато інститутів інформаційного права ще не устоялися та процес їхнього становлення продовжується. Але існуючий різнобій в юридичній термінології стосовно визначення високотехнологічних інновацій не може бути виправданим, оскільки подібний стан вже провокує різні підходи судів у вирішенні типових категорій справ.

Правова регуляція суспільних відносин, що складаються у високотехнологічній сфері залишається безсистемною. І дійсно, адже в різних сферах людської діяльності інформаційні нововведення багато в чому носять загальний характер, а займаються ними фахівці різних галузей права, що стримує розвиток високотехнологічних інновацій.

Інноваційне законодавство виконує функцію своєрідного полігону для відпрацювання нових категорій права інтелектуальної власності та високих технологій, що можуть бути складовими в переліку вже закріплених законодавством об'єктів. Ось тому особливе місце в інформаційному законодавстві має бути відведено гарантіям інноваційної політики у сфері високих технологій. Такі гарантії можуть мати декілька рівнів: перший - стабільність інформаційного законодавства; другий - стабільний правовий режим інновацій у сфері високихтехнологій; третій - стабільний правовий стан інвесторів та учасників інноваційної діяльності; четвертий - можливість ефективного юридичного захисту порушених прав.

Отже, як ми бачимо, інші інститути права агрегуються з інформаційним правом. Окремі з них певних умовах мають статус міжгалузевих субінститутів. Саме до таких можна віднести право високих технологій. У цьому зв'язку нижче схематично показано місце високотехнологічної теорії у системі інформаційного права (Схема 1):

ВИСОКОТЕХНОЛОГІЧНА ТЕОРІЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

і

 

k

 

ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРАВО

 

 

 

 

 

ПРАВО ВИСОКИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

Схема 1.

До функцій права високих технологій мають бути віднесеними правове регулювання клітинних технологій, правове регулювання технології біоінженерії, правове регулювання водневої енергетики, правове регулювання нових джерел енергії, правове регулювання технологій обробки, зберігання, передачі й захисту інформації, правове регулювання інтелектуальних систем навігації, правове регулювання ядерного виробництва, правове регулювання космічної діяльності тощо.

Проведений аналіз більшості проблемних аспектів засвідчив, що у високотехнологічному інформаційному праві чимало питань залишаються дискусійними.

Ґрунтуючись на аналізі викладеного, існує сенс резюмувати, що високотехнологічне право є основним нормативним регулятором інформаційних відносин найвищого (критичного) рівня, які виникають у сфері технологій нового покоління, де під останньою потрібно розуміти сукупність критичних технологій усіх видів.

Нарешті, стає зрозумілим, що саме за допомогою спеціальних норм інформаційного права повинні вирішуватися конкретні стратегічні й особливо тактичні задачі розвитку високих технологій.

Таким чином, сукупність викладених аргументів додатково обумовлює потребу кодифікації законодавства у сфері високих технологій, а звідси вимагає структурної переробки існуючих проектів Інформаційного кодексу.

Отже, вважаємо доведеним висловлене припущення, згідно з яким високі технології є правовим феноменом особливої природи, що формується в інформаційному праві. Відповідно до цього правові норми, що регулюватимуть суспільні відносини у сфері високих технологій, пропонується викласти окремою главою у відповідному розділі спеціальної частини проекту Інформаційного кодексу України.

Оскільки високотехнологічне право є підгалуззю інформаційного права, предметом якої є правова регуляція високотехнологічних процесів, що відбуваються в інформаційній сфері, логічно снрогнозувати системний розвиток цієї наукової теорії. Адже еволюція наукового знання й зводиться до формуванню, розвитку і революційних змін парадигм. Тому ми намагалися показати різні точки зору стосовно побудови окремої наукової теорії, детермінованої розвитком нових правовідносин, що активно складаються у сфері високих технологій.

Зрозуміло, що висвітлені наукові погляди, концепції та практичні рекомендації не беззаперечні, а в деяких моментах навіть різняться з раніше прийнятими у вітчизняній юридичній науці. Втім, сподіваємося, що систематизація раніше здобутих і нових унікальних даних, сприятиме становленню високотехнологічної теорії інформаційного права.

Викладення матеріалу не охопило всього кола проблем, що існують у сфері державного регулювання високотехнологічних інформаційних правовідносин.

Основна авторська ідея полягає у тому, що високі технології є предметом суспільних відносин в інформаційному праві.

Названа концепція є новою в теорії права. Вона ще не набула глибокого наукового обґрунтування, проте активно впливає на формування своїх методологічних основ і поглибленні міжгалузевих зв' язків, застосовується у правотворенні, зокрема щодо створення правових норм у сфері нових інформаційних технологій. Це відкриває нові перспективи для подальших наукових досліджень.

РЕЗЮМЕ

У цій статті розкриваються проблеми правового регулювання високих технологій. Окрему увагу приділено дослідженню правових особливостей інформаційних технологій. На підставі проведеного дослідження визначаються шляхи розвитку високотехнологічної теорії інформаційного права.

Ключові слова: високі технології; інформація; інформаційне право. РЕЗЮМЕ

В этой статье раскрываются проблемы правового регулирования высоких технологий. Отдельное внимание уделено исследованию правовых особенностей информационных технологий. На основании проведенного исследования определяются пути развития высокотехнологической теории информационного права.

Ключевые слова: высокие технологии; информация; информационное право.

SUMMARY

In this article the author opens the problems of the law regulation of the high technologies. The special consideration is given to the investigation of the judicially peculiarities of the informatics technology. On the bases of a carry out investigation the author marks the ways development high-technologies theory of information law. Кеу worlds: high technologies; information; information law.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Городов, О. А. Информационное право : [учебник] І О. А. Городов. - М. : Проспект, 2009. - 242 с.

2. Швець, М. Правова інформатика : [підручник] І М. Швець, В. Брижко, В. Фурашев, Б. Раціборинський, М. Целуйко, В. Дурдинець (ред.) ; Науково-дослідний центр правової інформатики Академії правових наук України. - 2-ге вид., дон. та нерероб. - К. : ТОВ «ПанТот», 2007. -З24 с.

3. Бачило, И. Л. Информационное право : [учебник для вузов] : (специальный курс) І И. Л. Бачило ; Ин-т государства и права Российской акад. наук, Академический правовой ун-т (ин-т). - М. : Юрайт ; Высш. образование, 2009. - 4З4 с.

4. Словник термінів інформаційного права І уноряд. А. І. Марущак ; заг. ред. М. Я. Швеця. - К. : КНТ, 2008. - 184 с.

З. Економіка та організація інноваційної діяльності : [підручник] І [О. І. Волков, М. П. Денисенко, А. П. Гречан та ін.] - К. : Центр учбової літератури, 2007. - бб2 с.

УЧАСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ В ТРАНСФОРМАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ НАПРИКІНЦІ 80-х - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 90-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ (ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)

Терзі О.С., к.іст.н., доц.

В 90-і роки, як наслідок здобуття Україною незалежності та переходу від планової економіки до ринкової, вся організація державної влади зазнала принципових змін. Поруч з юридичним формуванням незалежності України практична діяльність політичних партій в цій сфері, по-перше, сконцентрувалася на організації саме вищих органів державної влади.

Незважаючи на свою молодість, політичні партії відігравали значну роль в перебудові усіх поверхів і частин державної влади. Керуючись своїми програмами, вони співробітничали та протиборствували одна з однією і керівництвом республіки. Розмовляючи різними політичними мовами, вони змогли підготувати та прийняти відповідні розділи та статті Конституції, які передбачали зміну статусу законодавчого органу держави.

В системі організації вищих органів державної влади органи, які представляють її законодавчу гілку, займають особливе місце. Як правило, в більшості країн світу, Україна в даному випадку не є винятком, дана гілка державної влади представлена парламентом.

В літературі ця проблема частково висвітлена у роботах С.Назаренка [1], С.Рябова [2], Д.Новачова [3], В.Литвина [4]. Деякі вчені розглядають розвиток інституту багатопартійності в Україні в першій половині 80-х років минулого століття взагалі, не відокремлюючи роль політичних партій в реформуванні основних компонентів державної влади. Але праць, в яких досліджено історіографію вказаного питання, немає.

Метою статті є з'ясування основних напрямків, основ, форм і засобів діяльності політичних партій України в процесі трансформації Верховної Ради України з вищого державного на виключно законодавчий орган згідно Конституції держави 1996 року.

Реформування Верховної Ради нашої республіки здійснювалось за кількома аспектами. Перший - виявляв собою демократизацію системи виборів до Верховної Ради України та перетворення її в постійно діючий орган законодавчої влади.

До 1989 року особливістю виборів в УРСР було те, що вони мали формальний характер: були безальтернативні, в списках, заздалегідь підготовлених партійними органами, був тільки один кандидат. Крім того, слід відзначити, що народні депутати виконували свої обов'язки не на постійній основі, а за сумісництвом, не відриваючись від своєї основної роботи. Сесії Верховної Ради були рідкими "2 рази на рік [5]" та недовгими. Більшість депутатів залишались робітниками, селянами та службовцями. Ці обставини, взяті разом, негативно впливали на функціонування Верховної Ради, яка не мала реальної влади. Остання перебувала в руках єдиної в країні Комуністичної партії.

Зміни, які відбулися в українському суспільстві на рубежі 80-90-х років, торкнулися Верховної Ради. Як серед опозиційних політичних організацій, осередком яких у 1989 році був Народний Рух України за перебудову, так і серед членів Комуністичної партії все частіше почали з'являтися думки про те, що існуюча система виборів до Верховної Ради не задовольняє вимог часу. Не дивно, що Закон УРСР "Про вибори народних депутатів Української РСР," який був представлений восени 1989 року на розгляд народних депутатів УРСР, зустрів практично одноголосну підтримку серед народних депутатів - комуністів і безпартійних. Наприклад, як відзначив у своєму виступі народний депутат О.Мільшиков: "...Якщо ми хочемо мати найдемократичніший Закон, я вважаю, необхідно сформувати ст. 35, в якій йде мова про формування альтернативної виборчої системи, таким чином: "для реєстрації по виборчому округу представляється будь-яка кількість кандидатів [6]". Цей документ, який набрав чинності з 27 жовтня 1989 року, був прийнятий майже одноголосно: "за" - 521, " проти" - 4, значно поширивши таким чином можливість висування кандидатів під час виборів, і юридично закріплюючи обов'язково їх альтернативність. Як наслідок цього, вибори до Верховної Ради, які відбулися в березні 1990 року, проходили на більш демократичній основі, ніж усі попередні. Таким чином, в парламенті з'явились депутати не тільки від правлячої Комуністичної партії, але й від опозиції -Народного Руху України, які в червні того ж року сформували групу "Народна Рада", з метою, як відзначив її керівник І.Юхновський на першій сесії Верховної Ради УРСР в Заяві про утворення опозиції "Народна Рада" ...формування і відстоювання таких законопроектів, зокрема альтернативних, які були б максимально корисними для народу України [7]".

Верховна Рада, яка була обрана в 1990 році, здійснювала свою роботу постійно, почалася трансляція її засідань по українському радіо та телебаченню. Всі ці заходи мали велике значення щодо формування Верховної Ради як дійсно законодавчого органу державної влади. Але, як відзначили в своїх засобах масової інформації керівники значних на той час політичних партій, робота з перетворення українського парламенту в дійсно законодавчий орган ще не закінчена. Одним з найважливіших моментів у даному випадку було реформування парламенту в професійно діючий орган. З такими вимогами особливо виступала Демократична партія України, відзначивши це положення навіть в своїй програмі, яка була прийнята в 1992 році, політичне об'єднання "Нова Україна", яке поєднувало партії та організації ліберальних, національно-демократичних напрямків. Прийнятий 17 листопада 1993 року Закон України "Про статус народного депутата України" зазначив, що обов'язки народного депутата та заняття іншою діяльністю, крім науково-дослідницької та викладацької, не сумісні [8]. Але це правило не виконується великою кількістю депутатів. Причому, важливо відзначити, що з чіткими вимогами щодо його виконання активно виступають, в основному, партії соціалістичного напрямку. Наприклад, у Верховній Раді фракції комуністів і соціалістів неодноразово порушували питання про припинення депутатських повноважень тих народних депутатів, які, на їх думку "обманюючи своїх виборців, грубо топчуть діюче законодавство... продовжують працювати в структурах виконавчої влади..." [9].

Тому виключне значення має ст. 78 Конституції України, де відзначено, що народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Наступним аспектом реформування Верховної Ради була зміна її внутрішньої структури та кількісного складу. Відповідно до Конституції 1978 року, Верховна Рада складалася з 650 народних депутатів. За ст. 106 "Верховна Рада Української РСР обирала Президію, яка виконувала свої повноваження у період між сесіями Верховної Ради. Вона обиралась з депутатів у складі Голови Президії Верховної Ради, трьох заступників Голови, Секретаря Президії та 20 членів Президії [5]". Важливим моментом в діяльності Верховної Ради було те, що вона виконувала свою роботу, обираючи з депутатів постійно діючі комісії з метою попереднього розгляду підготовки питань. Така структура та склад парламенту в перші роки формування незалежності Української держави практично не викликала нарікань з боку різноманітних політичних сил України, внаслідок чого залишилась без змін. Верховна Рада, яка була обрана навесні 1990 року, здійснювала свої повноваження, виходячи з цієї структури та кількісного складу. Важливою новиною, яка була характерна для її внутрішньої структури, було те, що крім комісій, в парламенті з'явилось кілька депутатських фракцій та груп, які поєднували народних депутатів відповідно до їх політичних поглядів. Їх кількість протягом 1990-1994 років постійно змінювалась. З'являлись нові депутати, змінюючи свої політичні погляди, переходили з однієї в іншу фракції. Найбільш впливовими з них були: група "Народна Рада", яка була створена в червні 1990 року, основу якої складали депутати від Народного Руху України, потім політична організація НРУ в січні 1992 року створила власну парламентську фракцію, яку очолив М.Горинь. В лютому того ж року була створена депутатська група "За соціальну справедливість". Вона поєднала депутатів, які активно виступали з ідеєю проведення економічних реформ в нашій державі. Також можна відзначити депутатську групу "Нова Україна", яку очолював В.Філенко. Її членами стали депутати від Партії демократичного відродження України, Конституційно-Демократичної партії України, Партії Зелених України, Ліберально-демократичної партії України та інших громадських організацій. Але все ж таки депутатську більшість становили в парламенті комуністи. До їх групи, яка мала назву "За Радянську суверенну Україну", входило 237 чоловік до заборони діяльності КПУ в серпні 1991 року.

Напередодні виборів до Верховної Ради навесні 1994 року партії національно-демократичного напрямку виступили з вимогами ліквідації Президії Верховної Ради, яка, на їх думку, стала тільки перепоною під час роботи парламенту. Але ці зауваження не були на той час ще категоричними, та в новому парламенті, який був обраний в 1994 році, Президія залишилась.

© Терзі О.С., 201Всі політичні сили України протягом 1992-1993 років активно виступали з ідеєю формування більш структуризованого парламенту, що дало б змогу більш ефективно виконувати свої повноваження під час законотворчості у Верховній Раді. Закон України від 7 жовтня 1993 року "Про назву, структуру та кількісний склад нового парламенту [10]" не викликав зауважень з боку політичних партій. Відповідно до цього важливого документа скорочувався кількісний склад народних депутатів до 450, також було затверджено стару назву парламенту "Верховна Рада", що не зовсім подобалось членам партій національно-демократичного та націонал-радикального напрямків, які в своїх передвиборчих платформах пропонували змінити назву парламенту, щоб, на їх думку, нічого не нагадувало про комуністичне минуле нашої республіки. Пропонувались такі назви: Національні Збори, Народна Рада тощо.

Обраний в 1994 році Український парламент, відповідно до нового законодавства, був більш структуризованим, ніж усі попередні, за рахунок 23 постійно діючих комісій, які поєднували депутатів за професійною ознакою, депутатських фракцій та груп. Останні ж, за даними на 20 березня 1996 року, у Верховній Раді, було 12: фракція "Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя", фракція Народного Руху України, Соціалістична фракція, група "Центр", фракція Селянської партії України, група "Аграрники за реформи", група "Реформи", група "Єдність", група "Державність", Міжрегіональна депутатська група, група "Незалежні", група "Соціально-ринковий вибір".

На той же час, при обговоренні нової Конституції України ряд політичних сил республіки не погоджувався з тією внутрішньою структурою парламенту, яка була оформлена Законом, і пізніше підписаним в червні 1996 року Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом.

Мова знову йшла про нову назву парламенту, про ліквідацію Президії та про те, яким бути парламенту: дво- чи однопалатному. Ці питання стали предметом серйозної дискусії між Комуністичною, Соціалістичною, Селянською партіями України тощо, які виступали з ідеєю збереження однопалатного парламенту з одного боку, та Народним Рухом України, Українською республіканською партією, Ліберальною партією України тощо, які віддавали перевагу створенню в Україні двопалатного парламенту. Обговорення цих питань йшло як на засіданнях Верховної Ради України, так і в засобах масової інформації. Комуністи та соціалісти активно виступали з ідеєю збереження Президії, старої назви "Верховна Рада", вважаючи при цьому, що назва не змінює суттєвого значення цього органу, а головне -вони вимагали залишити парламент однопалатним. Показовим в цьому питанні став виступ Голови Верховної Ради України, лідера Соціалістичної партії України О.Мороза в лютому 1996 року, з критикою ідеї двопалатного парламенту в Україні, в якому він відзначив, що в унітарній державі, якою повинна бути наша республіка за новою Конституцією, двопалатний парламент буде мати форму атавізму [11]. Комуністи, в свою чергу, вважали, що формування Сенату - Верхньої палати парламенту, надасть можливість Президенту активно впливати на законотворчу діяльність парламенту. Тому що формуватись Верхня палата повинна була б на основі рівного представництва від Автономії Крим, кожної області, міста Києва - по 3 сенатори, причому Президент мав право активно втручатися до повноважень Верхньої палати, що, в свою чергу, викликало незадоволення комуністів та соціалістів [12].

На той час їх політичні опоненти виступали, як вже відзначалось, з ідеєю ліквідації Президії, підтримали нову назву парламенту " Національні Збори", яка була запропонована в проекті Конституції, що був схвалений Конституційною Комісією України 11 березня 1996 року, а також активно підтримували ідею двопалатного парламенту, яка також була закріплена в цьому проекті. Вони вважали, що " наявність Сенату дасть змогу палаті депутатів зосередити увагу саме на законотворчості та контролі над урядом, звільнити її від багатьох поточних питань, насамперед, кадрового характеру. Сенат, на їх думку, сприятиме стабільності в державі, тому під час виборів до однієї з палат друга продовжує працювати, що дасть змогу уникнути ситуації, коли "новообрана мітла по-новому мете" [13].

Але в Конституції 1996 року був збережений однопалатний парламент зі старою назвою, який обирає із свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника та заступника Голови Верховної Ради України. В свою чергу, Президія була ліквідована, а комісії перетворені на комітети. В парламенті залишились депутатські фракції та групи, діяльність яких координується Радою фракцій. Таким чином, завдяки об'єднанню більшості фракцій та груп, Верховна Рада залишилась однопалатною як елемент механізму стримувань і противаг відносно виконавчої влади.

Третьою і найбільш важливою складовою частиною реформування Верховної Ради стали зміни її повноважень. З Конституції 1978 року випливало, що Верховна Рада Української РСР - це вищий орган державної влади, за яким закріплені дуже широкі повноваження. Серед них привертають до себе увагу такі, як формування та контроль за діяльністю уряду - Ради Міністрів, контроль за діяльністю державних органів і організацій. Таким чином, Верховна Рада формально охоплювала законодавчу й виконавчу влади.

В Декларації про державний суверенітет України було висунуто завдання практичного здійснення принципу розподілу державної влади на три гілки, та таким чином перетворення Верховної Ради УРСР з вищого органу держави в орган законодавчої влади. Партії всіх напрямків, які діяли на той час, одноголосно підтримали цю ідею, вважаючи, що без реального розмежування повноважень всіх трьох гілок державної влади Україні ніколи не бути справжньою правовою демократичною державою. Але вперше після проголошення нашої республіки незалежною державою Верховна Рада залишилась вищим органом державної влади України, що було зафіксовано в Законі України "Про правонаступництво"[14у.

Як ми побачимо далі, проходив перерозподіл повноважень між Верховною Радою та виконавчою владою. Після введення поста Президента в нашій республіці такі невластиві законодавчій владі повноваження, як формування структури та складу Кабінету Міністрів, розпорядча, виконавча функції перейшли до виконавчої гілки влади. Як вищий орган законодавчої влади, Верховна Рада України була юридично оформлена ще раніше Законом України "Про назву, структуру та кількісний склад нового парламенту" [14]. Такий підхід влаштовував партії майже всіх напрямків, серед яких Українська республіканська партія, Народний Рух України, Демократична партія України, Ліберальна партія України тощо, які вважали, що юридично та фактично Український парламент повинен бути названий виключно органом законодавчої влади із законодавчими та частково контрольними функціями. Комуністи та соціалісти вважали, що Верховна Рада України повинна бути юридично названа не тільки законодавчим, але й вищим державним органом, залишаючи при цьому за ним право формувати уряд. Ця теза була закріплена в проекті Конституції України, який був розроблений фракцією комуністів у Верховній Раді України влітку 1995 року: "Вищим органом державної влади та єдиним органом Української РСР є Верховна Рада Української РСР, - відзначалось в ст. 87, володіючи всією владою,... створює вищі державні органи республіки, визначає порядок організації та діяльності інших республіканських і місцевих органів державної влади, а також... здійснює законодавчі, засновницькі та контрольні функції" [15]. Аналогічний підхід можна побачити й у Соціалістичної партії України, яка, у свою чергу, в своєму проекті Конституції України відзначала, що "Найвищим органом державної влади України є Верховна Рада, яка правомочна розглядати і вирішувати будь-які питання внутрішньополітичних, економічних взаємин з усіма країнами світу... " [15]. У кінцевому підсумку партії соціалістичного напрямку не змогли відстояти свої позиції і верх отримала точка зору їх політичних опонентів. За новою Конституцією України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади. Партії всіх напрямків вимагали, щоб виключно Верховна Рада мала право приймати закони. Крім того, за парламентом зберігався контроль за виконанням прийнятих законів, він дає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-Міністра, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України, має право усунути Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту). Верховна Рада може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України. Свідченням неможливості повного відокремлення одна від одної трьох гілок державної влади є положення статей Конституції про взаємини Верховної Ради та судової влади. Зокрема, Верховна Рада має право призначати третину складу Конституційного Суду України, давати згоду на призначення Президентом України на посаду Генерального Прокурора України.

Процес перерозподілу повноважень між Верховною Радою та виконавчою владою був складним. В даному випадку мова йде про перехід ряду повноважень, які належать виключно законодавчій владі, до виконавчої.

Вперше така проблема з'явилась в 1992 році, коли Кабінет Міністрів звернувся до Верховної Ради України з метою швидкого виходу, як тоді говорили, нашої країни з кризи. Думки депутатів парламенту поділились. Зокрема, народні депутати соціалістичногонапрямку говорили про своє негативне ставлення до цього процесу: "Парламент не повинен погоджуватись, тому що це буде суперечити прийнятій нами Декларації та надалі ще, може привести до відродження того, що було раніш, саме: поєднанню виконавчої та законодавчої влад" [1б]. Але народні депутати від партій національно-демократичного напрямку мали іншу думку. Зокрема, Л.Скорик, яка представляла в парламенті Народний Рух України, вважала, що Верховна Рада правильно вчинила, віддавши частину своїх повноважень. При цьому народний депутат підкреслила, що такий підхід дасть змогу в майбутньому зовсім позбавитись від влади Рад, центром яких є Верховна Рада.

Остання точка зору отримала перемогу і Верховна Рада на 8 місяців віддала частину своїх повноважень виконавчій владі.

Протягом кінця 1994 року - першої половини 199З року, коли у Верховній Раді йшло обговорення запропонованого Президентом України Конституційного Закону "Про державну владу та місцеве самоврядування", ряд статей якого враховував право виконавчої влади видавати акти законодавчого характеру, полярність поглядів політичних партій України виявилась з новою силою. Комуністи та соціалісти в процесі обговорення цього документа в Верховній Раді активно виступили проти відкритого, як відзначалось за рядом виступів, втручання виконавчої влади до повноважень законодавчої. Як визначив член фракції комуністів в парламенті під час обговорення цього документа Г. І.Цибенко, "якщо ми будемо приймати рішення за цією проблемою, ми відповідаємо на питання про те, яке майбутнє готується нашому народу: або це буде диктатура однієї з гілок влади, ...або це буде позитивна рівновага взаємодоповнюючих одна одну гілок влади..." [17]. Суперечливу позицію спочатку зайняли депутати, які представляли ліберально-демократичний напрямок: з одного боку, вони також виступали з критикою щодо права виконавчої влади втручатися до функціонування Українського парламенту, але, з другого боку, пропонували все ж таки прийняти цей закон. "Цей Закон все ж таки необхідно прийняти", - відзначав С.Головатий (група "Реформи") [17]. Депутати, які представляли національно-демократичний напрямок політичної арени України, без застережень підтримали цей Законопроект, визнаючи, що Україні зараз необхідна "сильна, мобільна виконавча влада", навіть за рахунок повноважень законодавчої влади. Думки ж невеликої кількості народних депутатів, які представляли націонал-радикальний напрямок, збігалися з поглядами партій соціалістичного напрямку. За словами, вони також не бажали того, щоб Верховна Рада позбавилась ряду своїх, виключно законотворчих, повноважень за рахунок зміцнення виконавчої влади [17]. Але, в кінцевому підсумку народні депутати, які займали позицію центру, поєднались з національно-демократичними колегами, що дало змогу в червні 199З року вступити в силу Конституційному договору, за основу якого був взятий розглянутий раніше документ. Важливо відзначити, що на таку позицію перейшли навіть декілька депутатів від Комуністичної та Соціалістичної партій України. В ст. 2З Конституційного Договору відзначено, що Президент України видає Укази щодо питань, які не врегульовані діючим законодавством України, які діють до прийняття відповідних законів.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 


Похожие статьи

Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків