Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків - страница 98

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 

Поняття «найвищі інтереси» у СК України не розкривається. Фурса С. Я. під інтересами дитини пропонує розуміти умови, що обов'язково повинні бути дотримані при усиновленні - забезпечення умов, необхідних для повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку дитини. При вирішенні питання про доцільність усиновлення у кожному випадку є необхідними перевірка і врахування моральних і інших особливостей якостей усиновителя. Під обставинами, що можуть дати суду відомості про ці риси характеру усиновителя, варто розуміти інформацію про поводження заявника на роботі, у побуті, наявність судимості за злочини проти особи, за корисливі і інші навмисні злочини. Для встановлення рис характеру заявника треба допитувати свідків, як з місця його роботи, так і з місця проживання, якщо це не суперечить таємниці усиновлення [3, с. 542].

Як звертає увагу Лисенко Х., вибір усиновителями майбутнього сина чи доньки (зазвичай за критеріями привабливості та зовнішньої подібності до батьків) є великим стресом для дитини, бо розцінюється нею як іспит на вміння подобатися і в будь-якому випадку є порушенням її прав, оскільки створює ситуацію, коли людину оцінюють як товар. Про травму, отримувану іншими малюками, що виховуються з усиновлюваним в одному закладі і яких вже вкотре "не вибирають", можна лише здогадуватися. Побічним недоліком такого порядку знаходження батьками і дітьми одне одного є штучне створення ситуації, за якої т.зв. "діти з особливими потребами", тобто великого віку і з медичними проблемами, знаходяться у кінці черги на усиновлення (адже їх виберуть останніми). Натомість необхідно, щоб не батьки шукали собі дитину, керуючись власними уподобаннями, а для кожної дитини, яка потребує родини, шукали усиновлювачів, що найбільше підходять їй за більшістю критеріїв і могли б найкраще виконувати роль її батьків. Саме на цих позиція була розроблена Гаазька конвенція про захист прав дітей та співробітництво у галузі міжнародного усиновлення 1993 року, відповідно до положень якої усиновлювачі не беруть участі у пошуках дитини. За задумом творців Конвенції, і в "державі походження", і в "приймаючій державі" створюються спеціальні органи, які, отримавши інформацію про всіх дітей, що потребують родини, та, відповідно, всіх осіб, котрі бажають усиновити, підбирають усиновлювачів для кожного з таких дітей [4, с.24].

Отже, першим і найголовнішим кроком для закріплення дійсного пріоритету інтересів дитини перед інтересами усиновлювачів є приєднання України до Гаазької конвенції про захист прав дітей та співробітництво у галузі міжнародного усиновлення. Приєднання до Конвенції та виконання її положень дало б Україні змогу насамперед:

1. Виходити з пріоритету права дитини на усиновлення, а не з необхідності задовольнити бажання іноземців щодо усиновлення дитини з бажаними для них віком, статтю, станом здоров' я.

2. Отримувати достовірні відомості про іноземців кандидатів в усиновлювачі.

3. Вирішити застарілу проблему неподання іноземцями звітів щодо умов проживання та виховання усиновленої дитини громадянина України.

© Турченко О.Г., Григоренко Д.В., 2014. Поставити під контроль держави гонорари у сфері усиновлення, очистити сферу усиновлення в державі від корупційних

проявів.

5. Домогтися позитивних зрушень щодо укладення двосторонніх угод з окремими державами походження усиновлювачів.

6. Здобути оцінку передбачуваної і послідовної держави як члена Гаазької конференції з міжнародного приватного права у сфері захисту прав дітей — громадян України.

На сьогодні повного членства в Гаазькій конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення набули 76 держав, і в тому числі — практично всі держави Європейського континенту.

Інформація, надана для роботи міжнародного круглого стулу з питань міждержавного усиновлення, що відбувся у 2008 році, представниками Литви та Словаччини (держав, з якими Україна на час отримання незалежності мала практично однакову систему захисту дитинства) щодо свого досвіду роботи, засвідчила, що винятково з причини неприєднання України до Конвенції діти — наші співгромадяни у правовому сенсі в галузі міждержавного усиновлення захищені значно меншою мірою. Інформація, надана представниками Швеції та Швейцарії, була дуже переконливою у тому розумінні, що дитина, усиновлена за кордон, може мати найвищі гарантії захисту своїх прав лише у тому разі, якщо Україна приєднається до Конвенції [5].

Проте з ратифікацією Гаазької конвенції постане проблема її імплементації у національне право України. Приєднання до Гаазької конвенції може мати також і негативні наслідки, якщо національне законодавство України не буде адаптовано до міжнародного. Згідно зі ст. 216 СК України заборонена будь - яка посередницька, комерційна діяльність у галузі усиновлення [2]. Це не узгоджується зі ст. 32 Гаазької конвенції, де йдеться про розмір винагороди за процес усиновлення [6].

Питання надання посередницьких, комерційних послуг при усиновленні врегульоване в Україні особливим чином: заборонене, проте існує.

Для ліквідації колізій між ст. 216 СК України та ст. 32 Гаазької конвенції необхідно провести розмежування діяльності комерційної, посередницької щодо усиновлення та професійну діяльність, пов' язану із наданням різноманітних послуг (перекладацьких, юридичних, забезпечення представництва інтересів усиновлювачів перед державними органами), про що йдеться у ст. 32 Конвенції. Так Гаазька конвенція зможе забезпечити легалізацію доходів фірм - посередників, що діють на території України все частіше нелегально.

Як зазначає Фурса С. Я., під посередницькою та комерційною діяльністю щодо усиновлення дітей розуміється насамперед не разова дія особи, яка підшукала дитину для усиновлення своїм родичам, знайомим, а систематичність вчинення таких дій з метою отримання прибутку. Комерція (лат. соттегсіит - торгівля) - підприємницька діяльність: торгова і торгово - посередницька діяльність, участь в продажу або співпраця в продажу товарів і послуг [3, с. 573].

У ст. 32 Гаазької конвенції зазначено, що ніхто не повинен одержувати неоправдану фінансову чи іншу вигоду від діяльності ,що стосується міждержавного усиновлення. Тільки витрати та видатки, включаючи розумні професійні гонорари особам, які беруть участь в процесі усиновлення, можуть встановлюватися або виплачуватися [6].

Отже, вкрай необхідним є внесення змін у норму ст. 216 СК України, де необхідно, по - перше, конкретизувати, що саме є посередницькою та комерційною діяльністю щодо усиновлення дітей, і, по - друге, вказати, що особам, які беруть участь в процесі усиновлення, можуть встановлюватися або виплачуватися розумні професійні гонорари, компенсуватися витрати, які вони понесли під час процесу усиновлення (у випадку, коли особа одноразово підшукувала дитину для усиновлення своїм родичам, знайомим без мети отримання прибутку).

Ще однією прогалиною СК України є те, що ст. 235 «Нагляд за дотриманням прав дитини, яка усиновлена» визначає нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені і проживають в Україні, хоча в самій назві статті не конкретизовано, ким усиновлена дитина та де вона проживає. А вже в ст. 287 «Нагляд за дотриманням прав дітей, які усиновлені іноземцями» цей поряд виписано саме щодо дітей, які усиновлені іноземцями і проживають за межами України» [2]. Отже, є необхідним об'єднання цих двох норм в одну статтю, яка матиме назву «Нагляд за дотриманням прав дитини, яка усиновлена» або конкретизація в назві ст. 235 - «Нагляд за дотриманням прав дитини, яка усиновлена та проживає в Україні».

Проте ані з аналізу ст. 235, ані з аналізу ст. 287 СК України не зрозуміло, якщо під час здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини буде встановлено порушення її прав та неналежне виконання батьками - усиновлювачами своїх обов' язків щодо дитини, як саме повинен діяти консул? На думку Фурси С. Я., він, крім направлення інформації до Міністерства закордонних справ України для подальшої передачі до Центру з усиновлення дітей, повинен повідомити про це компетентні органи держави усиновлювача для вжиття заходів або сам у інтересах дитини звернутися до іноземного суду про позбавлення усиновлювача батьківських прав (відповідно до ст.ст. 164, 242 СК України) або якщо усиновлення не відповідає інтересам дитини, воно може бути визнано недійсним або скасоване у судовому порядку згідно із законодавством України (відповідно до ст. ст. 236 - 240 СК України) [3, с. 620].

Отже, з метою усунення існуючих колізій, зближення законодавства України до міжнародно-правових актів щодо міжнародного усиновлення, дотримання прав дитини, яка усиновлена іноземцями, пропонується внести наступні зміни в чинне законодавство України:

1. на законодавчому рівні закріпити поняття «найвищі інтереси дитини» як таке - це умови, що обов' язково повинні бути дотримані при усиновленні - забезпечення умов, необхідних для повноцінного фізичного, психічного і духовного розвитку дитини, реалізація яких є головною метою усиновлення. Закріплення даного поняття дасть змогу забезпечити реальне встановлення пріоритету інтересів дітей перед інтересами усиновлювачів;

2. створити і в "державі походження", і в "приймаючій державі" спеціальні органи, які, отримавши інформацію про всіх дітей, що потребують родини, та, відповідно, всіх осіб, котрі бажають усиновити, підбирають усиновлювачів для кожного з таких дітей. Що виключить можливість спричинення стресу дитині у випадку, якщо за критеріями привабливості та зовнішньої подібності до батьків усиновлювачі оберуть іншу дитину, що також унеможливлює сприйняття дитини як живого товару;

3. внести зміни до ст. 216 СК України, де необхідно, по - перше, конкретизувати, що саме є посередницькою та комерційною діяльністю щодо усиновлення дітей, і, по - друге, вказати, що особам, які беруть участь в процесі усиновлення, можуть встановлюватися або виплачуватися розумні професійні гонорари, компенсуватися витрати, які вони понесли під час процесу усиновлення (у випадку, коли особа одноразово підшукувала дитину для усиновлення своїм родичам, знайомим без мети отримання прибутку).

4. об' єднати норми статей 235 і 287 СК України в одну статтю, яка матиме назву «Нагляд за дотриманням прав дитини, яка усиновлена» або конкретизація в назві ст. 235 - «Нагляд за дотриманням прав дитини, яка усиновлена та проживає в Україні»;

5. визначити конкретних дій консула при порушенні прав дитини або неналежному виконанні батьками - усиновлювачами своїх обов' язків щодо дитини під час здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини, а саме: обов' язок консула направити інформацію до Міністерства закордонних справ України для подальшої передачі до Центру з усиновлення дітей, повідомити про це компетентні органи держави усиновлювача для вжиття заходів або самостійне звернення у інтересах дитини до іноземного суду про позбавлення усиновлювача батьківських прав.

Отже, слід ще раз акцентувати увагу на недосконалості українського законодавства по усиновленню, відсутності міжнародного співробітництва в цій галузі. Механізм міжнародного усиновлення, запропонований Гаазькою конвенцією, відповідає інтересам дітей, позбавлених батьківського піклування, більшою мірою, ніж нині діючий в Україні.

Ухвалення та внесення вище запропонованих змін дасть змогу створити універсальне законодавство про усиновлення, що відповідатиме найвищим вимогам міжнародного права.

РЕЗЮМЕ

Наукова стаття присвячена актуальній на сьогодні темі - правам дитини. Незважаючи на досить чітко розроблену законодавчу базу щодо захисту прав дитини, в Україні дедалі збільшується кількість дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. З метою врегулювання даної проблеми авторами ретельно досліджені норми міжнародних актів та відповідні норми законодавства України щодоміжнародного усиновлення, дотримання прав дитини, яка усиновлена іноземцями. Сформульоване авторське визначення поняття найвищих інтересів дитини, запропоноване створення спеціальних органів для підбору усиновлювачів та зроблені пропозиції внесення змін до діючого законодавства.

Ключові слова: права дитини, дотримання прав дитини, міжнародне усиновлення РЕЗЮМЕ

Научная статья посвящена актуальной сегодня теме - нравам ребенка. Не смотря на достаточно четко разработанную законодательную базу относительно защиты нрав ребенка, в Украине все увеличивается количество детей - сирот и детей, лишенных родительского попечительства. С целью урегулирования данной проблемы авторами исследованы нормы международных актов и соответствующие нормы законодательства Украины относительно международного усыновления, соблюдения нрав ребенка, усыновленного иностранцами. Сформулировано авторское определение понятия наивысших интересов ребенка, вынесено предложение создания специальных органов для подбора усыновителей и сделаны предложения внесения изменений в действующие законодательство. Ключевые слова: права ребенка, соблюдение прав ребенка, международное усыновления SUMMARY

This Scientific article devoted to actual for today theme - rights of children. Not looking on developed legislation base in relation to defence of rights for a child, in Ukraine amount of children is increasing - orphans and children deprived paternal trusteeship. With the aim of settlement of this problem authors analyzed the norms of international acts and appropriate norms of Ukrainian legislation in relation to international adoption, observance of child's rights adopted foreigners. Author formulated determination of concept of the most important interests of child, suggestion of creation of the special organs for the selection of adoptives and suggestions of making changes in operating legislation. Key words: rights of the child, observance of the rights of the child, international adoptions

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНИХ СТЯГНЕНЬ

М. В. Удод, канд. юрид. наук, доцент,

Ю. Г. Рябчиць, Координатор Центру практичного навчання Донецького національного університету

У світлі сучасних процесів в Україні, зорієнтованих на практичну реалізацію положень Конституції щодо побудови демократичної, соціальної, правової держави, визнання особи найвищою соціальною цінністю, реформування організаційно-правової структури та функціонального призначення органів, запровадження моделі «партнерських відносин» особи і органів держави при істотному зменшенні примусового втручання останніх, важливої актуальності набувають питання використання адміністративного примусу, який завжди посідав і до цього часу зберігає чільне місце в системі методів діяльності чисельних державних органів.

Сучасні доктринальні положення про адміністративний примус не відповідають певною мірою проблемам сьогодення, оскільки реальний його потенціал «виріс» за межі теоретичних конструкцій і навіть його назва потребує змін. Саме тому актуальним є пошук нового вектора у науковому дослідженні модифікованого різновиду державно-правового примусу та специфічні ознаки заходів, засади застосування яких в адміністративному (позасудовому) порядку визначені у фінансовому, податковому, митному, інформаційному, екологічному, земельному та інших галузях законодавства, а також сформулювати його теорію, яка б узгоджувалася із пріоритетними напрямами вітчизняної науки, одним з яких є дослідження права крізь призму поділу останнього на публічне та приватне. Відповідний поділ права можна обрати як вектор й обґрунтування існування та сформулювати теорію адміністративного (позасудового) примусу у публічному праві [1, с.3].

Різні аспекти адміністративного правопорушення (проступку) досліджені в роботах таких вчених, як В. Авер' янов [2], І. Голосниченко, Е. Додин, С. Ківалов, Л. Коваль, Т. Коломієць, А. Комзюк, Д. Лук' янець, О. Остапенко, Н. Тищенко та ін.

Метою даної статті є наукове обґрунтування концепції правового регулювання адміністративної відповідальності і формування на цій основі пропозицій, спрямованих на вдосконалення адміністративного законодавства України.

Одним з механізмів підтримки правового порядку в суспільних відносинах слугує юридична відповідальність учасників правовідносин за вчинені ними правопорушення. Дискусія навколо поняття «юридичної відповідальності» та її різновидів триває вже давно, вона являє собою складне соціально-правове явище, якому й досі не знайдено такого визначення, яке б задовольнило потреби всіх науковців та практиків.

Як відомо, адміністративна відповідальність є одним з видів юридичної відповідальності. Однак законодавець не встановлює поняття адміністративної відповідальності. Наука ж адміністративного права в основному виходить з положень теорії права і, як наслідок, містить різні оцінки адміністративної відповідальності, що також пов' язані зі змістом відповідних правовідносин, тобто засновані на співвідношенні прав і обов' язків суб' єкта адміністративної юрисдикції, з одного боку, і суб' єкта адміністративної відповідальності, - з іншого.

Важливе значення для адміністративної відповідальності мають і підходи до її дослідження, що, власне кажучи, і призводить до різного розуміння даної правової категорії [3, с. 11].

В науці адміністративного права існує кілька поглядів і на визначення адміністративної відповідальності. Так, М. Студеніцкіна зазначає, що під «адміністративною відповідальністю найчастіше розуміється застосування частини заходів адміністративного примусу, а саме - адміністративних стягнень»[4, с. 88]. На думку І. Галагіна, «під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування у встановленому порядку уповноваженими на це органами і службовими особами адміністративних стягнень, сформульованих у санкціях адміністративно-правових норм, до винних у вчиненні адміністративних проступків, які містять державний і громадський осуд, засудження їх особи і протиправного діяння, що виявляється у негативних для них наслідках, які вони зобов' язані виконати, і мають метою їх покарання, виправлення і перевиховання, а також охорону суспільних відносин у сфері радянського державного управління»[5, с. 41]. В той же час Г.Бондаренко вважає, що «адміністративна відповідальність - це форма реагування держави на правопорушення, яке виявляється в застосуванні повноважними державними органами, громадськістю до винної особи адміністративних санкцій у межах і порядку, встановлених законодавством; це обов' язок правопорушника зазнавати за неї несприятливих наслідків, передбачених санкцією правової норми»[6, с.84]. На думку С. Гончарука «адміністративна відповідальність як різновид правової відповідальності - це специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі її компетентних органів на відповідну категорію протиправних проявів (передусім адміністративних проступків), згідно з якою особи, які скоїли ці правопорушення, повинні дати відповідь перед повноважними державними органами за свої неправомірні дії і понести за це адміністративні стягнення в установленому законом порядку»[7, с. 19]

У багатьох працях, що тим чи іншим чином стосуються питань адміністративної відповідальності, автори Ю.Козлов, Л.Коваль та ін. взагалі не наводять поняття адміністративної відповідальності, констатуючи той факт, що адміністративна відповідальність є різновидом юридичної, і виділяючи характерні ознаки цього виду відповідальності.

Проаналізувавши погляди українських вчених та зарубіжний досвід, можна зробити висновок, що адміністративну відповідальність слід розглядати як різновид юридичної відповідальності і виражається вона в обов'язку особи, що вчинила адміністративне правопорушення, зазнати негативних наслідків.

Як слушно зазначає К. Бєльський, наукові визначення відіграють велику роль у правознавстві. Вони мають важливе теоретичне значення у процесі пізнання даної конкретної галузі права, а також у застосуванні права на практиці, адже якщо є прогалини у понятійному

© Удод М.В., Рябчиць Ю.Г., 2G1Gапараті, то як можна говорити про накладення стягнень, відкриття провадження та ін. Тому варто було б закріпити визначення поняття „адміністративна відповідальність" у Кодексі про адміністративні правопорушення.

Отже, можна констатувати, що адміністративне стягнення є мірою відповідальності, правовим наслідком адміністративного правопорушення. Його головна мета - виховання порушника, тобто формування у нього звички законослухняної поведінки. Виховний вплив на порушника справляє як сам факт накладення на нього адміністративного стягнення, так і виховні заходи, які застосовуються до нього під час виконання деяких стягнень. Мета запобігання вчиненню нових правопорушень з боку правопорушника та інших осіб досягається головним чином завдяки залякуванню, яке утримує окремих осіб від вчинення адміністративних проступків. З цією метою законодавець встановлює такі види адміністративних стягнень, які на його думку є відповідною формою реакції держави на конкретне правопорушення.

Можна зазначити такий вид адміністративних стягнень, як штраф - найпоширеніше адміністративне стягнення (80 % всіх стягнень), яке передбачається практично за будь-яке адміністративне правопорушення (виняток становлять ст.108 КУпАП - грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації сільськогосподарських машин і техніки безпеки, яке тягне позбавлення права керування цими машинами, а також ч.2 ст.208, що передбачає конфіскацію предметів, заборонених до пересилання у міжнародних поштових відправленнях). Під штрафом слід розуміти грошове стягнення, де у порушника вилучається певна сума у власність держави, тим самим здійснюється вплив на його майнові інтереси [8, с.80].

Варто також звернути увагу на підвищення розмірів штрафу, який може накладатися в порядку адміністративного стягнення. Нині справа дійшла до того, що штрафи, передбачені за адміністративні проступки, в багатьох випадках перевищують штрафні санкції Кримінального кодексу, тим самим нівелюється різниця між адміністративною і кримінальною відповідальністю, що, звичайно, неприпустимо. З огляду на це, а також враховуючи рівень економічного розвитку суспільства, матеріального добробуту населення, доцільно, в КУпАП закріпити максимальний розмір адміністративного штрафу (наприклад, на рівні середньої заробітної плати в країні), крім адміністративних проступків з підвищеним ступенем суспільної шкідливості, за вчинення яких штраф у підвищеному розмірі може застосовуватись виключно в судовому порядку.

Щодо зарубіжного досвіду, то, наприклад, Китай прагне уніфікувати положення про адміністративні стягнення. В законодавстві Тайваню такі положення містяться в великій кількості правових актів, а основна увага сконцентрована на примусі виконання зобов' язань шляхом багаторазовості накладення штрафів.

З метою індивідуалізації відповідальності закон (ч.2 ст. ЗЗ КУпАП) вимагає від органу (посадової особи), уповноваженого розглядати справу про адміністративне правопорушення, при накладенні стягнення враховувати низку факторів: характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність [9, с. 215].

Обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, мають велике значення при накладенні стягнення. Врахування пом'якшуючих обставин дає органу (посадовій особі), який розглядає справу, право призначити стягнення ближче до мінімуму санкції статті, якою передбачено відповідальність за дане діяння, а якщо санкція альтернативна — застосувати більш м'який вид стягнення. Крім того, в таких випадках можливе звільнення порушника від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд громадської організації чи трудового колективу або з оголошенням усного зауваження. Наявність же обтяжуючих обставин, навпаки, надає можливість накласти стягнення, яке дорівнює максимуму санкції статті КУпАП або наближене до цього максимуму, а за альтернативної санкції - застосувати більш суворе стягнення.

Разом з тим в практичній діяльності суб'єктів адміністративної юрисдикції зазначені правила виконуються на завжди. В усякому випадку, встановити, що саме він врахував для визначення конкретного заходу стягнення, практично неможливо, тому що це не відображається в жодному документі. У зв'язку з цим в КУпАП необхідно закріпити правило, що постанова у справі про адміністративний проступок має бути обґрунтованою, тобто зазначений суб'єкт має в постанові перерахувати всі враховані обставини.

Заключною стадією провадження в справах про адміністративні правопорушення є виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Постанова про накладення адміністративного стягнення - це виконавчий документ, вона є обов'язковою для виконання всіма державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Для того, щоб постанова була обов'язковою для виконання, вона повинна набрати чинності. На жаль, в КУпАП України момент набрання постановою чинності не визначено. А від того, наскільки своєчасно і повно виконуються постанови, значною мірою залежить ефективність зазначеного провадження, всього інституту адміністративної відповідальності.

За загальним правилом, встановленим ст.299 КУпАП, постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення. В разі оскарження або опротестування постанови вона набирає чинності після залишення скарги чи протесту без задоволення, тобто з дня прийняття відповідного рішення.

Постанова про накладення адміністративного стягнення звертається до виконання органом (посадовою особою), який її виніс. На нього ж в більшості випадків покладається і виконання постанови. Однак постанови про накладення окремих стягнень виконують спеціально уповноважені на те органи (наприклад, постанови про застосування адміністративного арешту або виправних робіт - органи внутрішніх справ, про застосування конфіскації - державні виконавці). Якщо щодо однієї особи винесено кілька постанов про накладення адміністративних стягнень, кожна постанова виконується окремо.

Оскільки головне призначення провадження - реальна реалізація заходів адміністративної відповідальності, то заміна одного виду адміністративного стягнення іншим можна було б передбачити як загальне правило для всіх випадків, коли виконання стягнення з якихось причин неможливе. Тим самим виконувалося б головне призначення провадження.

Отже, розглянувши підходи до визначення поняття адміністративної відповідальності як різновид юридичної відповідальності, можна зробити висновок, що виражається вона в обов'язку особи, що вчинила адміністративне правопорушення, зазнати негативних наслідків. Законодавче закріплення даного поняття у КУпАП дозволить вирішити суперечності, щодо розуміння даної правової категорії.

Для недопустимості зловживання органом (посадовою особою), уповноваженим розглядати справи про адміністративні правопорушення потрібно зобов'язати такий орган (посадову особу) у постанові по справі перерахувати всі враховані обставини, які пом' якшують та обтяжують відповідальність. Також доцільно було б закріпити в КУпАП момент набрання постановою чинності, що дало б змогу значною мірою підвищити ефективність провадження.

Таким чином, в адміністративно-примусовій діяльності державних органів накопичилося чимало проблем, обумовлених як недосконалістю нормативно-правового регулювання, так і не визначеністю, суперечливістю доктринальних положень, вирішення яких сприятиме запровадженню „партнерських відносин" особи і держави, раціональному використанню ресурсу адміністративного примусу в праві України, захисту прав, свобод та інтересів особи, і в результаті - зміцненню законності та правопорядку в Україні.

РЕЗЮМЕ

У статті проведено аналіз адміністративних стягнень як виду юридичної відповідальності і адміністративної зокрема. Зроблено пропозицію з вдосконалення законодавства, встановивши максимальний розмір штрафу за адміністративне правопорушення, а також зобов' язавши суб' єкта владних повноважень в постанові у справі про адміністративний проступок зазначати всі враховані обставини, що обтяжують, та пом' якшують відповідальність за адміністративне правопорушення.

Ключові слова: адміністративна відповідальність, адміністративне стягнення, примус, штраф, постанова, правопорушення.

РЕЗЮМЕ

В статье проведен анализ административных взысканий как вида юридической ответственности и административной в частности. Сделано предложение по усовершенствованию законодательства, установив максимальный размер штрафа за административное правонарушение, а, также обязав субъекта властных полномочий в постановлении по делу об административном проступке указывать все учтенные обстоятельства, как отягощающее, так и смягчающее ответственность за административное правонарушение.

Ключевые слова: административная ответственность, административное взыскание, принуждение, штраф, постановление, правонарушение

SUMMARY

In the article analyzes administrative recovery as type legal responsibility and administrative responsibility particular. Offer is made on improvement legislation, having installed maximum size of the fine for administrative offense, as well as having obliged subject powerful authority in resolution on deal about administrative misdeed to indicate all taken into account circumstance, as burdening, so and softening responsibility for administrative offense.

Key words: Administrative responsibility, administrative recovery, coercion, fine, resolution, СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Коломієць Т. Адміністративний примус у публічному праві як новітній інститут системи права УкраїниІ Т. Коломієць ІІ Право України. - 200З. - №10. - С. З-З.

2. Авер'янов В.Б. Реформування українського адміністративного права: ґрунтовний підхід для теоретичної дискусіїІ Авер'янов В.Б. ІІ Право України. - 2003. - №З. - С. 117-120.

3. Лук'янець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: Проблеми розвитку: монографія І Д.М Лук'янець. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - 123 с.

4. Понова В.И. Советское административное нравоІ В.И. Понова, М.С. Студеницкина. - М.: Юрид.лит., 1988. - ІЗб с. З.    Галаган И. А. Административная ответственность в СССР І И. А Галаган. - Воронеж: ВГУ, 1970. - 92 с.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106  107  108  109  110  111  112  113  114  115  116  117  118  119 


Похожие статьи

Т В Орєхова, А Я Турчина - Диференціація наслідків глобальної економічної кризи для окремих світових товарних ринків