Л С Ляхова - Ефективність раціонального використання та відтворення рекреаційно-туристичних територій - страница 104

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106 

Виділення невирішеної проблеми. Необхідність розвитку різноманітних невиробничих напрямків поповнення бюджету, так само як і необхідність підвищення позитивного іміджу нашої країни, й цікавості до неї з боку іноземців на разі перестало вже бути питанням важливості і перейшло в розряд необхідності. Однак розвиток цей просто не можливий без правильного й обґрунтованого супроводу з боку законодавчої бази, як в плані розвитку самого туризму так і в напрямку підтримки і забезпечення сталої туристичної привабливості місць, регіонів, подій чи країни в цілому. Основна проблематика, що піднімається в даній роботі — дослідження базової документації управління туристичною галуззю загалом і привабливістю туризму зокрема.

Мета наукової статті. Основною метою статті є дослідження законодавчої бази туристичної діяльності й формування й управління туристичною привабливістю, визначення в ній слабких місць та подача рекомендацій щодо вирішення знайдених проблем.

Результати дослідження. В цей час в нашій державі можна декларувати активну позицію в напрямку підтримки й розвитку туризму, одначе декларації як дужа часто водиться не повністю відповідають дійсності, і основною причиною тут є відсутність покарання для тих хто не виконує різноманітні плани і програми розвитку, що створюються задля покращення ситуації, що склалася.

Для кращого розуміння правового поля в якому доводиться працювати і існувати як туризму загалом так і організаціям чи особам, які зацікавлені в створенні туристичної привабливості варто почати з розгляду правової бази в сфері туристичної діяльності, що ґрунтується в першу чергу на відповідних положеннях Конституції України. Серед них слід виокремити ті, які досить тісно пов'язані зі сферою соціально-культурного життя та сферою туризму.

Згідно зі ст. 45 Конституції України "кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки". У відповідності до ст. 33 Конституції України "кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну" [1, с. 17].

Ст. 42 Конституції України закріплює за кожним право на "підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт" [1, с. 16]. Дані конституційні положення створюють вихідну правову базу для виробництва туристичних послуг як виду підприємницької діяльності.

Міжнародних нормативно-правових актів, що так чи інакше стосуються сфери туризму, досить багато. Так, у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про цивільні та політичні права, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права також йдеться про право на свободу пересування, право на відпочинок, право на свободу вибору сфери професійної діяльності. Міжнародним співтовариством прийнята досить велика кількість спеціальних документів, що регулюють різні сторони туристичної діяльності. Зазначимо лише, що їхнє прийняття надало додатковий імпульс розвитку туризму, викликало необхідність установлення в Україні відповідних правових норм, що регулюють дану сферу діяльності.

Зрозумілим є той факт, що із здобуттям Україною незалежності однією з основних постала проблема створення стержня для проведення туристичної роботи який одночасно виключав би стихійну нормотворчість і в той час правильно корелювався з законопроектами, що прийняті і діють на теренах європейського співтовариства, адже на відміну від нашої держави там не перший рік поряд з нормами цивільного права діють спеціальні норми, що регулюють саме туристичну діяльність.

15 вересня 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про туризм". Уперше туристичну діяльність регулював правовий акт, що має вищу юридичну силу - Закон. У його преамбулі вказувалося, що Закон "визначає загальні правові, організаційні та соціально-економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму та спрямований на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, охорону здоров'я, на безпечне для життя і здоров'я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей. Закон встановив засади раціонального використання туристичних ресурсів та врегулював відносини, пов'язані з організацією і здійсненням туризму на території України" [2, с. 34]. Чина редакція Закону України "Про туризм" від 18 листопада 2003 р. № 1282-ІУ (вступив в силу 1 січня 2004 року) створює основу правової системи сфери туризму.

Нормативно-правова база туристичної діяльності регулюється в свою чергу й загальним законодавством. До норм загального законодавства окрім Конституції України, якою закріплені основні права і свободи людини, їх гарантії, Цивільного та Господарського кодексів України - відносяться Закони України "Про захист прав споживачів", який є основою державного регулювання безпеки товарів і послуг з метою захисту людини, її майнового та природного середовища, "Про порядок виїзду із України і в' їзду в Україну громадян України", "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", "Про страхування", "Про рекламу", "Про державний кордон України", "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", "Про охорону культурної спадщини" тощо.

© Самойленко О.А., 2012

Зазначимо, що при проведенні в межах дисертаційного дослідження соціологічного опитування "Проблеми розвитку туризму на Буковині", серед чинників, які мають найбільше значення для вдосконалення та розвитку туризму зокрема і туристичної привабливості загалом, респонденти обрали: "нестабільність влади" як одну з основних проблемних причин, яка поступилася лиш проблемам з інфраструктурою (37% серед державних службовців та посадових осіб та 38% підприємців та працівників сфери обслуговування).

Якщо досліджувати підтримку в основних законах, що регулюють туризм туристичної привабливості регіонів чи територій, можна прослідкувати, що дане питання знаходиться далеко не на першому місці, якщо розглядається взагалі.

Так, наприклад, відповідно до ст.6 (Закону України про внесення змін до Закону України про туризм) Закону України "Про туризм" реалізація державної політики в галузі туризму здійснюється шляхом [2, с. 34]:

- визначення і реалізації основних напрямів державної політики в галузі туризму, пріоритетних напрямів розвитку туризму;

- визначення порядку класифікації та оцінки туристичних ресурсів України, їх використання та охорони;

- спрямування бюджетних коштів на розробку і реалізацію програми розвитку туризму;

- визначення основ безпеки туризму;

- нормативного регулювання відносин у галузі туризму (туристичного, готельного, екскурсійного та інших видів обслуговування громадян);

- ліцензування в галузі туризму, стандартизації і сертифікації туристичних послуг, визначення кваліфікаційних вимог до посад фахівців туристичного супроводу, видачі дозволів на право здійснення туристичного супроводу;

- встановлення системи статистичного обліку і звітності в галузі туризму та курортно-рекреаційного комплексу;

- визначення пріоритетних напрямів і координації наукових досліджень та підготовки кадрів у галузі туризму;

- участі в розробці та реалізації міжнародних програм з розвитку туризму;

- організації і здійснення державного контролю за дотриманням законодавства в галузі туризму.

Кожен з перерахованих у Законі напрямів державного регулювання в галузі туризму являє собою важливе явище, що спричинює прийняття законодавчих та інших правових актів, впливає на розвиток і розширення предмету правового регулювання, в якості якого виступає туристична діяльність. При цьому кожен з цих способів має своє коло, свою характеристику відносин, що виникають у державному регулюванні того або іншого напрямку туристичної діяльності.

Зазначимо, що вищерозглянуті статті Закону України "Про туризм", незважаючи на зовнішню декларативність їхнього змісту мають вирішальне значення для розвитку туризму в Україні. Однак вони регулюють лише розвиток і підтримку розвитку туристичної діяльності, однак не регулюють та не регламентують можливостей створення та управління туристичною привабливістю потенційних туристичних регіонів.

Розуміння цього більш предметно розписано в Указі Президента України від 10 серпня 1999 р. № 973, яким були схвалені Основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 р. [7, с. 14]. На виконання даного Указу Президента України Кабінет Міністрів України своєю постановою від 29 квітня 2002 р. № 583 затвердив Державну програму розвитку туризму на 2002-2010 рр. та передбачив для центрального органу виконавчої влади в галузі туризму щорічні асигнування з Державного бюджету України на її здійснення.

Державною програмою розвитку туризму на 2002-2010 рр. передбачалося здійснення комплексу заходів щодо удосконалення системи управління туристичною галуззю, розроблення відповідних нормативно- правових актів, нагромадження на підприємствах туристичної галузі необхідних для здійснення структурних перетворень матеріальних і фінансових ресурсів, зміцнення існуючої матеріальної бази, удосконалення системи статистики у цій галузі, створення умов для реалізації інвестиційних проектів [7, с. 14]. Програма поклала початок фактичному державному регулюванню в галузі туризму, визначила основні напрямки розвитку туристичної галузі в країні з термінами реалізації до 2010 р.

Однак мусимо зазначити, що програма так і не була виконана в запланованому обсязі, в тому числі і через відсутність системи пристосування в середині самої програми, а відповідно і неможливості її пристосовуватися до умов що змінюються (наприклад такими змінними факторами були і «Помаранчева революція», і Євробачення-2005 і світова криза того ж року). Окрім того, зважаючи на те, що ця програма носила рекомендаційний характер, за її результатами було виключно підведено підсумки. А ні розгляду проблем і прийняття відповідних законодавчих чи нормативних актів, а ні створення нової програми з включенням схем вирішення виявлених проблем так і не було прийнято (як на державному так і на місцевому рівнях, так в досліджуваному регіоні остання програма діяла до 2011 року, з того моменту жодних нових програмних документів прийнято не було).

Окрім того, в Україні часів незалежності спостерігаються постійні реорганізації відомств та управлінь, в тому числі і відомства, що забезпечує державне регулювання туристичною діяльністю. Ще за часів СРСР у грудні 1988 р. ліквідували Головінтурист України і протягом 1989-1993 рр. органу державного управління в галузі туризму взагалі не було. Тільки у 1993 р. почав повноцінно працювати відповідний орган центральної виконавчої влади - Державний комітет України з туризму, безпосередньо підпорядкований Кабінету Міністрів України. Робота Держкомтуризму посприяла певному впорядкуванню галузі. Зокрема, значною мірою вивели з "тіні" діяльність туристичних підприємств, суттєво зменшилася кількість випадків шахрайств під час організації подорожей за кордон, розширився асортимент та якість послуг. Але мали місце й справедливі нарікання щодо неналежного виконання (чи невиконання взагалі) поставлених перед Держкомтуризмом завдань [7, с. 15].

Ліквідація Держкомтуризму у 1999 р. та створення єдиного Державного комітету молодіжної політики, спорту та туризму на базі трьох державних комітетів теж не дало бажаного результату. Подальша практика довела, що така політика була хибною: повністю дотаційні молодіжна та фізкультурно-спортивна сфери відсунули туристичну галузь на третій план. Це відбулося як на центральному, так і на регіональному рівнях. Сумарні показники туристичної галузі у 1999-2000 рр. були найгіршими за всі роки незалежності (навіть порівняно з 1998 р., коли туризм зазнав значних втрат унаслідок фінансової кризи). Цікавим є факт, що в цей самий час у Російській Федерації відбувалася зворотна трансформація: організаційну структуру управління туризмом із відання Міністерства спорту передали у підпорядкування Міністерству економічного розвитку та торгівлі, а коментар "Російської туристичної газети" щодо цього факту був досить красномовним: "Безглуздий зв' язок туризму з фізкультурою розірвано" [7, с. 15].

Наслідком усвідомлення проблем, що виникли в українському туризмі, стала реорганізація згаданого вище комітету (листопад 2001 р.) і створення Державного департаменту туризму. І, нарешті, у квітні 2002 р. Указом Президента України була створена Державна туристична адміністрація України. 20 квітня 2005 р. Президентом України було підписано Указ "Про Міністерство культури і туризму України". Відповідно до цього Указу було прийнято рішення реорганізувати Державну туристичну адміністрацію України та Міністерство культури і мистецтв України у Міністерство культури і туризму України [7, с. 15]. Кабінет Міністрів України своєю постановою від 12 липня 2005 р. № 564 створив у складі Міністерства культури і туризму України Державну службу туризму і курортів як урядовий орган державного управління в галузі туризму. Однак і така управлінська структура проіснувала лише до 9 грудня 2010 року, цим же законом всі функції в сфері туризму було покладено на «Міністерство інфраструктури України», одначе остаточно ці функції були йому передані лише в травні 2011 року, де для управлінням туризмом відведено «Департамент розвитку інфраструктури транспорту та туризму».

Тобто можна зробити висновок, що владні структури незважаючи на постійне декларування важливості туристичної сфери далі декларування йти не бажають, більше того, на разі туризм за важливістю прирівняно до департаменту державної власності (якої вже практично не залишилося), тобто закинуто в дальній куток великої шафи за назвою «управлінський апарат». Окрім того, сам департамент ні за що практично не відповідає, оскільки для кожної окремої важливої в цій галузі події створюється окремий департамент чи агентство, наприклад відновлене «Національне агентство з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу та реалізації інфраструктурних проектів», яке до того ж не управляється на пряму через міністра інфраструктури, якому воно де-юре підпорядковується, а керується опосередковано, через прийняття управлінських нормативних актів.

Якщо досліджувати розвиток туристичної сфери і управління її туристичної привабливості варто розглянути також такий її елемент як розвиток інвестиційної привабливості регіонів в розрізі їх потенційної туристичної привабливості.

Розвиток курортно-рекреаційного господарства країни - одне з державних завдань, якому зараз знову почали приділяти обґрунтовану увагу, особливо це було актуальним в 2010-2011 роках коли на державному рівні було прийнято й профінансовано програму результатом якої став в тому числі і позиціонуючий елемент «Крим - перлина світу» [1].

Після спаду в цій галузі протягом 90-х років, в тому числі і з причин що вже наводилися вище, починаючи з 2000 року було прийнято ряд нормативних актів, спрямованих на розвиток санаторно-курортної галузі та туристично-рекреаційних територій у цілому. Серед них найважливішими на нашу думку є: Закон "Про курорти" від 5.10.2000 р.; Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження загального положення про санаторно-курортні заклади» від 11 липня 2001 р. № 805; Постанову "Про затвердження Положення про порядок фінансування санаторіїв-профілакторіїв та оздоровлення в них за рахунок коштів Фонду соціального страхування України" від 28.12.1994 № 46; "Концепція розвитку санаторно-курортної галузі", яка схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 Н231-р., яка щоправда так і не була прийнята до виконання; Постанова Кабінету Міністрів Україна № 872 від 26 липня 2001р. «Про затвердження Порядку створення і введення Державного кадастру природних лікувальних ресурсів», реакція на цей закон Міністерства охорони здоров'я «Про затвердження Інструкції по створенню і веденню Державного кадастру природних лікувальних ресурсів» № 154 від 12.02.2010р.; Постанова Кабінету Міністрів України № 562 від 23 травня 2001 р. «Про затвердження Порядку створення і введення Державного кадастру природних територій курортів»; Постанова Кабінету Міністрів України № 1781 від 28 грудня 2001 р. «Про затвердження Положення про регіональні природні ресурси»; та внесення змін і доповнень до закону «Про природно-заповідний фонд України».

Так наприклад відповідно до Концепції розвитку санаторно-курортної галузі [2], реалізація державної політики у сфері діяльності курортів повинна була стати одним з пріоритетних напрямів національної соціальної політики та економіки, одним з важливих і ефективних заходів організації відпочинку, профілактики, запобігання і зниження захворюваності та рівня інвалідності, зміцнення здоров'я населення всіх вікових груп, в першу чергу дітей і жінок репродуктивного віку.

Реформування санаторно-курортної галузі повинне базуватися, з одного боку, на удосконаленні фінансово-економічних механізмів відтворення курортно-рекреаційного потенціалу, створенні доступного та ефективного ринку санаторно-курортних та оздоровчих послуг для максимального задоволення потреб населення, з іншого - на заохочення конкуренції та оптимізації управління цими закладами [2].

Слід також зазначити, що більш детально державну політику в галузі туризму описують програми розвитку туризму на національному та регіональному рівнях. Такими є, наприклад, Постанова Кабінету Міністрів «Про програму розвитку туризму в Україні на 2002-2010 роки» [3], «Про заходи щодо розвитку яхтового туризму в Автономній Республіці Крим на 2011-2020р» [4], регіональні програми розвитку (Наприклад програма розвитку туризму в Чернівецькій області на 2011-2012р [5]) і т.д. Подібні програми, на відміну від Закону, описують конкретні заходи з реалізації ідей, закладених у законах і підзаконних актах. Так, у тексті «Програми розвитку туризму в Україні до 2005 року» зазначено, що її основною метою є реалізація державної політики в галузі туризму, стимулювання подальшого розвитку внутрішнього та міжнародного туризму, ефективного використання природного та історико-культурного потенціалу для створення єдиного сучасного конкурентоспроможного туристичного комплексу України. Це ж було зазначено і в програмі розвитку туризму 2002-2010.

Однією з проблем, що існують в даний час в області туристичного законодавства є відсутність взаємозв'язку між нормами, що регулюють економічну діяльність суб'єктів туристичної індустрії та екологічним законодавством в України. Таким чином, склалася ситуація, в якій законодавство в галузі рекреації існує, але його значення в туристично-рекреаційної індустрії втрачається.

Велике значення у створенні сприятливого клімату для роботи туристично-рекреаційної індустрії як вже стверджувалося має належним чином розроблене і ефективно діюче нормативно-правове поле для інвестиційної діяльності. Незважаючи на певні позитивні зміни у нормативно-правовому регулюванні туристично-рекреаційної сфери, законодавство, що регулює економіко-фінансову діяльність інвесторів, є неефективним. Застарілі і взаємовиключні положення вносять певні непорозуміння у поточну інвестиційну діяльність і не дають можливість розробити стратегію і тактику щодо активізації діяльності на перспективу. Аналіз існуючого нормативно-правового забезпечення в контексті інвестиційної діяльності в туристично-рекреаційної середовищі дає можливість виявити ряд недоліків:

- Нормативно-правова база в сфері інвестування є надзвичайно мінливою. Так, Закон України «Про інвестиційну діяльність» починаючи з 2002 року змінювався кілька разів на рік. Закони України «Про іноземні інвестиції» та «Про режими іноземних інвестицій» (перший протягом 8 років дії до моменту свого скасування) загалом змінювалися 25 разів. Якщо враховувати постанови, декрети Кабінету Міністрів України, Укази Президента, поправки та інші підзаконні акти, то такий стан справ відлякує як вітчизняних, так і іноземних інвесторів;

- Законодавство повинно бути однозначним і закони повинні трактуватися однозначно. Особливо це стосується нормативно-правових актів про інвестиційну діяльність;

- Враховуючи важливу роль рекреаційно-туристичної галузі в економіці України та її окремих регіонів, доцільно було б у законодавчому порядку надати певні пільги інвесторам, які вкладають кошти в розвиток рекреації і туризму, особливо у відсталих в соціально-економічному розвитку територіях (наприклад, гірських).

Іншими важливими способами правового регулювання в галузі туризму є стандартизація туристичної діяльності та сертифікація туристичного продукту. На теперішній час заходи з стандартизації та сертифікації у сфері туризму регламентуються Законами України "Про стандартизацію", "Про акредитацію органів з оцінки відповідності", "Про підтвердження відповідності", Законом України "Про туризм". Прийняті закони - перші українські законодавчі акти у сфері технічного регулювання, які розроблені з урахуванням європейських і міжнародних стандартів, норм і правил. Саме цього і вимагають стандарти вступу України до ЄС.

Одним з найважливіших факторів розвитку в' їзного (іноземного) туризму є й вдосконалення візової стратегії України відносно іноземних держав, безпечних у міграційному відношенні. Як показує світова практика, зниження вартості віз до оптимального рівня й спрощення процедури їхнього оформлення є одним з найважливіших факторів збільшення в'їзних туристичних потоків. Відомо, що багатьох іноземних туристів, що бажають приїхати в Україну, відштовхує дорожнеча віз і тривала процедура їхнього оформлення.

Україна донедавна фактично не проводила самостійної візової політики, а лише реагувала на зміни та виклики, що були ініційовані ззовні. Тим самим країна позбавлялася ефективного інструменту заохочення іноземних туристів. Одним з помилкових принципів української візової політики був так званий принцип паритетності, згідно якого до громадян іноземних країн застосовувалися ті ж самі візові вимоги, що останні висувають до громадян України. Лише в 2003 р. (введення безвізового режиму в' їзду в Україну для громадян Польщі та Угорщини) наша держава почала користуватися таким випробуваним дипломатичним інструментом як одностороннє скасування віз для тих країн, стосунки з якими являють особливий інтерес[8, С. 72].

Впродовж останніх років надзвичайно гострою і нагальною залишається проблема оформлення віз громадянам України, які з метою туризму виїжджають за кордон, а також здійснення відповідної акредитації туристичних підприємств у консульствах іноземних держав в Україні. Штучні перешкоди навколо процесу надання туристичних віз іноземними дипломатичними представництвами будь-який фахівець галузі назве серед основних чинників, що обмежують розвиток міжнародного туризму в Україні [8, С. 73].

Подібна ситуація не може задовольняти жодну з сторін, адже українські громадяни не потрапляють до країн, які за статистикою ЮНВТО, входять до двадцятки світових туристичних центрів. До того ж, такий стан справ щодо видачі туристичних віз громадянам України дискримінує права багатомільйонного загалу українських туристів, порушуючи основоположне право людини на вільну подорож і свободу пересувань, що проголошено Загальною декларацією прав людини 1948 р [8, С. 73]. На даний момент звісно можна відзначити, що певні зміни є, оскільки з того моменту деякі країни-туристичні центри відмовилися від віз чи спростили його, однак практика показує, щототальна відмова від віз з боку нашої держави не є таким вже ефективним інструментом підвищення власної туристичної привабливості якою вона є для європейських країн.

Висновки та пропозиції. Підсумовуючи вищевикладені думки, зазначимо, що специфічною особливістю формування нормативно-правової бази в сфері туризму є комплексний характер цієї галузі права. До його складу входить значна кількість правових норм різної галузевої приналежності: конституційного, адміністративного, цивільного, екологічного, господарського, фінансового, податкового, трудового, митного, міжнародного права тощо. Загалом правові норми з питань туризму сьогодні містяться більше ніж у 200 нормативних актах і створюють відповідну систему туристичного законодавства. Разом з тим, не зважаючи на активне формування нормативно-правового забезпечення в Україні, його вплив на розвиток туристичної індустрії ще суттєво не відчувається.

Зважаючи на складність і багатогранність зазначеної проблематики, подальшого вивчення потребують методичні розробки ЮНВТО та відповідне міжнародне правове середовище, від якого суттєво залежить конкурентоспроможність українського туристичного продукту та обсяги надання туристичних послуг на внутрішньому та міжнародному ринках. Останні повинні бути адаптовані в Україні і отримати у подальшому відповідне організаційно-правове забезпечення.

До того ж мусимо погодитися з тим фактом, що правове регулювання лише в деяких, побічних елементах, торкаєтсья регулювання туристичної привабливості як країни загалом так і її туристичних регіонів, що в свою чергу не приносить користі а ні країні а ні регіонам.

РЕЗЮМЕ

Исследовано особенности развития управленческого базиса отечественного сектора создания и управления туристической привлекательностью.

Ключевые cлoва: туристическая привлекательность, законодательная база, органы управления РЕЗЮМЕ

Досліджено особливості розвитку управлінського базису вітчизняного сектору створення й управління туристичною привабливістю

Ключoвi отава: туристична привабливість, законодавча база, управлінський орган

SUMMARY

The paper highlights the features of the management development of the domestic economic sector base, creating and managing the tourist attraction Key words: tourist attraction, legislation, administrative authority

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України: прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 199б p.: із змінами, внесеними згідно із Законом №2222-IV від       08 груд. 2004 р. - Х.: СПДФЛ Цапко Д.Н., 2007. - 8б с. - (Серія "Правовий лікбез").

2. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про туризм" від 18 лист. 2003 p. 1282-IV ІІ Офіц. вісн. України. - 2003. - № 50. - С. 34.

3. Господарський кодекс України; Господарський процесуальний кодекс України: Офіц. текст із змін. та допов. станом на 10 04 2012 р. І М-во юстиції України. - К.: Вид. дім "Правова Єдність", 2012. - 324 с.

4. Александрова А.Ю. Международный туризм: Учеб. пособие.- М.: Аспект-пресс, 2001. - 4б3 с.

5. Указ Президента України "Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року" від 10 серпня 1999 року № 973 ІІ Уряд. кур' єр.

- 1999. - 29 вересня. - С. 7.

6. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Державної програми розвитку туризму на 2002-2010 роки" від 29 квіт. 2002 р. № 583 ІІ Офіц. вісн. України. - 2002. - № 18. - C. 143.

7. Федорченко В. Реорганізацію - для консалідації ІІ Дзеркало тижня. - 2005. -   № 31. - С. 15.

8. Козловський Є.В. Державне регулювання в галузі туризму: Становлення та розвиток в Україні: Дис.. канд. Наук з державного управління: 11.0б.08 І Національна академія державного управління при Президенті України. - Київ, 2008. - 232 с. - С. б8-73

9. Д. Крупник Туризм в Україні: правові аспекти і послуги.ІІ Товариш. - Номер 99 (889) 12.12.200б - 14.12.200б

УДК 343.713

ЩОДО ПРОБЛЕМИ ІСНУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ НОРМ В КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЯХ

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106 


Похожие статьи

Л С Ляхова - Ефективність раціонального використання та відтворення рекреаційно-туристичних територій