Л С Ляхова - Ефективність раціонального використання та відтворення рекреаційно-туристичних територій - страница 105

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106 

Семикін М.В., к.ю.н., доцент кафедри кримінального права і процесу економіко-правового факультету Донецького національного університету, доцент

Бесчастная В.В., юрист юридичного бюро ТОВ "Юрград" '

Кримінальне право тісно пов' язане з іншими галузями права, оскільки воно виконує охоронну функцію, здійснюючи яку бере участь у регулюванні тих суспільних відносин, що складають предмет інших галузей права [1]. При співіснуванні в одній правовій системі, для кожної галузі права необхідним є збереження свого предмету та методу як властивих тільки їм визначальних ознак. Для кримінального права України це положення є найбільш актуальним, бо як зазначено в ч. 1 ст. 3 Кримінального кодексу України (далі - КК України) єдиним джерелом законодавства про кримінальну відповідальність є КК України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Тому чистота та прозорість КК України обумовлюють особливі вимоги до закріплених в ньому норм, на що авторами вже зверталась увага.

Відрізняючись від ряду інших галузей права, кримінальне право має тісний зв' язок із суміжними галузями права взагалі та кримінально-процесуальним правом зокрема. Кримінальне право визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання можуть бути призначені особам, винним у вчиненні цих злочинів. З метою правильного з' ясування питання про винність особи у вчиненні злочину і правильного застосування до нього покарання встановлена особлива процесуальна процедура, яка виявляється в розслідуванні і розгляді кримінальних справ. Ця процесуальна процедура (кримінальний процес чи кримінальне судочинство) регулюються нормами кримінально-процесуального права, зосередженими в Кримінально-процесуальному кодексі України (далі - КПК України). Кримінально-процесуальне право є формою, в якій знаходить своє застосування кримінальне право. Кримінальне право і кримінально-правові відносини реалізуються через кримінально-процесуальне право, через кримінально-процесуальні відносини. Саме тому ці процесуальні норми знайшли свій вираз в базовому нормативно-правовому акті - КПК України. Якби не було кримінального права, кримінально-процесуальне право було б безпредметним [2]. Визначивши форму існування кримінально-матеріальних (КК України) та кримінально-процесуальних (КПК України) норм, доцільним вбачається дотримання їх поділу на матеріальні та процесуальні не тільки за функціями та правовою природою, але й за джерелом існування (закріплення). Національне джерело кримінального права не повинно бути переобтяжене нормами, яким притаманні предмет та метод кримінально-процесуального права, тобто кримінально-процесуальними нормами. Це порушує існуючий порядок здійснення кримінально-правових відносин. Проблема стає ще гострішою, якщо такі норми мають потенційну можливість впливати на основну - караючу - функцію кримінального права, та основний напрям діяльності державних органів з питань здійснення цієї функції - призначення та реалізації покарання.

Тому метою цієї статті є розгляд проблем існування кримінально-процесуальних норм в санкціях КК України та спроба їх розв' язання.

© Семикін М.В., Беcчаcтная В.В., 2O12

Питання співіснування та взаємодії інституту покарання та кримінально-процесуальних інститутів вивчалися такими вченими, як П.П. Андрушко, М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.К. Грищук, Т.А. Денисова, О.О. Дудоров, І.В. Красницький, О.М. Костенко, Л.М. Кривоченко, Л.М. Лобойко, В.В. Мальцев, В.Т. Маляренко, М.І. Мельник, В.О. Навроцький, М.І. Панов, А.В. Савченко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, В.М. Трубніков, В.П. Філонов, О.Г. Фролова, М.І. Хавронюк та інші. Але не зважаючи на це, питання закріплення в санкціях КК України кримінально-процесуальних норм майже не розглядалося.

Як зазначає В.І. Борисов, санкція - це частина кримінально-правової норми та частина статті КК, яка визначає вид і розмір покарання за злочин, передбачений диспозицією КК [3]. Тобто в санкції статті КК України передбачено вид і розмір зазначеного в ст. 50 КК України заходу примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Вичерпний перелік цих заходів примусу міститься в ст. 51 КК України та набуває деталізації у ст. ст. 52-64, 98-102 КК України.

Загальновідомо, що ефективність кримінальних покарань залежить від ефективності конструкції санкцій Кримінального кодексу. Якою б досконалою не була система кримінальних покарань, ефективність її складових у боротьбі зі злочинністю визначається не лише власними якостями, а й тим, наскільки науково обґрунтовано, оптимально й якісно побудовано кримінально-правові санкції [4].

Отже, санкціями КК України можуть бути передбачені лише вид і розмір покарання. Але під час аналізу санкцій КК України стає очевидним, що вони містять інші примусові заходи, не передбачені в ст. 51 КК України. Так, санкції деяких норм КК України (наприклад, ст. 176 КК України - порушення авторського права і суміжних прав; ст. 177 КК України - порушення прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, топографію інтегральної мікросхеми, сорт рослин, раціоналізаторську пропозицію; 2031 КК України - незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування, матриць, обладнання та сировини для їх виробництва тощо) передбачають кримінально-процесуальні способи вирішення питання про речові докази - знищення певного виду майна. Ці кримінально-процесуальні дії знаходять своє безпосереднє відображення в п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 81 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) та, з нашої точки зору, взагалі не повинні знаходитись в санкціях КК України, оскільки знищення не є видом покарання.

Також виникають спірні питання під час аналізу закріпленого в санкціях КК України покарання у виді конфіскації майна та так званої спеціальної конфіскації - вилучення предметів та інших речей, які були підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину; предметом злочину, пов' язаного з їх незаконним обігом; здобуті в результаті вчинення злочину або на які було спрямовано злочин - що застосовується в кримінальному процесі як один із засобів вирішення питання про речові докази, але має своє безпосереднє відображення й в санкціях статей КК України. З цього приводу Н.О. Гуторова запропонувала скасувати у КК України покарання у виді конфіскації майна на тій підставі, що воно «несумісне з існуванням демократичної, ринково-орієнтованої держави» [5].

М.І. Хавронюк з метою припинення суперечок, які виникають у зв'язку з недосконалістю норм КК України, що регулюють конфіскацію майна, пропонує трансформувати цей вид покарання у два інші види: 1) конфіскацію майна, здобутого злочинним шляхом, а також нажитого шляхом використання майна, здобутого злочинним шляхом; 2) спеціальну конфіскацію майна. Щодо останнього виду покарання, вчений запропонував доповнити КК України статтею 59-1 «Спеціальна конфіскація», яка складалася з п'яти частин та фактично дублювала ст.ст. 78 та 81 КПК України, що присвячені питанням визначення речових доказів та порядку поводження з окремими їх видами [6]. Вважаємо, що запропоновані М. І. Хавронюком доповнення до КК України доцільно залишити на розгляд науковців-процесуалістів та не переобтяжувати національний кримінальний закон суто процесуальними нормами, штучно піддаючи їх кримінально-матеріальному забарвленню.

А від цього виникає питання про доцільність існування в санкціях КК України (які повинні передбачати вид та розмір покарання!) кримінально-процесуальних норм, які регулюють конфіскацію, знищення та вилучення певного виду майна. Під певним видом майна пропонуємо розуміти те майно, на яке безпосередньо вказано в санкціях статей КК України (наприклад, санкцією ч.1 ст. 176 КК України передбачено конфіскацію та знищення всіх незаконних примірників творів, матеріальних носіїв комп' ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, відеограм, програм мовлення та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувалися для їх виготовлення; санкцією ч.3 ст. 204 КК України передбачено вилучення та знищення незаконно вироблених алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів з конфіскацією обладнання для їх виготовлення)

Вважаємо за доцільне проаналізувати норми КК України, які закріплюють ці положення. Спеціальна конфіскація передбачена ч.ч. 11 та 12 ст. 158, ст. 201, ч.ч. 1 та 2 ст. 204, ст. 208, ст. 209, ч. 2 ст. 216, ч. 2 ст. 240, ст. 244, ст. 246, ст. 248, ст. 249, ст. 300, ст. 301, ст. 305, ч. 1 ст. 306, ст. 332, ст. 334, ст. 361, ст. 3611, ст. 3612, ст. 362, ст. 3631 КК України. Знищення окремих предметів передбачено ч. 3 ст. 204 КК України. Одночасно спеціальна конфіскація та знищення певних предметів передбачені ст. 176, ст. 177, ст. 2031 ст. 229 КК України.

Конфіскація, знищення та вилучення певного виду майна не передбачені нормами Загальної частини КК України та є нетиповими для кримінального права взагалі, на сьогоднішній час відсутній нормативно-правовий акт чи комплексне роз' яснення з питань їх застосування. Існують лише поодинокі, фрагментарні спроби вирішити це питання. Так, наприклад, Пленум Верховного Суду України у п. 13 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» №8 від 03.06.2005 зазначає, що санкціями статей 201, 305 КК України передбачено обов' язкову конфіскацію предметів контрабанди. Предмети зі спеціально виготовленими сховищами та транспортні засобами, які використовувалися для приховування контрабандного товару при переміщенні через митний кордон, можуть бути конфісковані на підставі ст. 81 КПК України за умови визнання їх речовими доказами [7].

Існують й термінологічні недоліки в конструюванні санкцій статей, які передбачають спеціальну конфіскацію. Так, наприклад, санкція ч. 3 ст. 204 КК України передбачає вилучення та знищення певних предметів. Тобто на одному рівні визначаються такі поняття як вилучення та спеціальна конфіскація без жодного роз'яснення в нормах Загальної частини КК України. Вважаємо, що спеціальна конфіскація, вилучення та знищення є суто процесуальними діями, яким не має місця в КК України. В цьому аспекті Л.М. Лобойко влучно зазначає чим саме кримінально-процесуальні норми відрізняються від норм кримінального права: вони є похідними від норм кримінального (матеріального) права (останні в субординації норм посідають провідне становище); вони регламентують, головним чином, процедуру здійснення кримінально-процесуальної' діяльності, а тому відображають динамічні характеристики процесуальних відносин (на відміну від матеріальних - статистичних); адресатами кримінально-процесуальних переважно є посадові особи органів дізнання, слідчі, прокурори та судді (кримінально-матеріальних - винна у вчиненні злочину особа, потерпілий (якщо він є), суд, суддя).

До того ж, через таке закріплення існування кримінально-процесуальних норм в санкціях КК України гіпотетично безпідставно розширюється коло суб'єктів, що можуть їх застосовувати: відповідно до ст. 81 КПК України питання про речові докази вирішується за вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи. Згідно із ч.1 ст. 51 КК України покарання застосовується лише за вироком суду.

Тобто під час розгляду санкцій названих статей, складається враження, що в КК України передбачено не 12, а 13 видів покарань, що в його санкціях легалізований вид покарання, який не передбачений в ст. 51 КК України, який до того ж має іншу правову природу -кримінально-процесуальну. Одразу ж постає питання про теоретичну можливість застосування санкцій КК України крім суду ще й органом дізнання, слідчим, прокурором. Воно повинно вирішуватися на користь КК України. А тому - це питання, перш за все, потребує узгодження та вирішення на теоретичному рівні.

За таких обставин, виникає декілька способів вирішення проблеми, що склалася:

- закріплення знищення, вилучення та спеціальної конфіскації певного виду майна як конкретних окремих видів покарань в ст. 51 КК України;

- вилучення із санкцій КК України знищення, вилучення та спеціальної конфіскації певного виду майна та, за необхідності, роз'яснення на рівні Пленуму Верховного Суду України, за вчинення яких злочинів і щодо якого майна можна застосовувати п.п. 2, 3 ч. 1 ст. 81 КПК України.

Враховуючи кримінально-процесуальну природу знищення, вилучення та спеціальної конфіскації певного виду майна, їх передбачення як нового виду покарання представляється недоцільним.

Тому, з нашої точки зору, це питання має бути вирішене за останнім способом, що вимагає вилучення термінів «знищення», «вилучення» та «конфіскація» певного виду майна із КК України та використовування цих термінів суто в кримінально-процесуальному праві -тобто КПК України. Адже кримінально-процесуальний закон забезпечує реалізацію кримінального матеріального закону, а тому має щодо нього допоміжний характер.

РЕЗЮМЕ

В статті розглянуто деякі проблемні питання співіснування та взаємодії інституту покарання та кримінально-правових інститутів; розроблено засоби вирішення таких проблем.

Ключoвi отава: кримінально-правова санкція, кримінально-процесуальні норми, вид і розмір покарання, спеціальна конфіскація.

РЕЗЮМЕ

В статье рассмотрены некоторые проблемные вопросы сосуществования и взаимодействия института наказания и уголовно-процессуальных институтов; разработаны способы разрешения таких проблем.

Ключевые cлoва: уголовно-правовая санкция, уголовно-процессуальные нормы, вид и раз мер наказания, специальная конфискация.

SUMMARY

The paper deals with some problems of coexistence and cooperation of the Institute of punishment and penal institutions, developed methods of solving such problems.

Keywords: criminal penalties, criminal procedure, type and time penalties, special confiscation. СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Гуторова Н.О. Проблеми кримінально-правової охорони державних фінансів України: Автореф. дис. докт. юрид. наук. - Х., 2002. - 48 с.

2. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник І Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін.; За ред. проф. В.В. Сташис, В.Я. Тація. - 3-тє вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 49б с.

3. Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальне право: Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Істина, 2007 - 45б с.

4. Назимко Є. С. Вдосконалення превенційного впливу норм розділу Х Кримінального кодексу України ІІ Європейське і національне кримінальне право: шляхи та перспективи розвитку. Треті юридичні читання. Матеріали міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів. Укладачі: Є.Л. Стрельцов, І.С. Доброход. За загальною редакціює Є.Л. Стрельцова, доктора юридичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України. - Одеса, 2007. - С. 188-189

5. Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил ІІ Постанова Пленуму Верховного Суду України №8 від 03.0б.2005 І Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах: 1973-2005 pp. - Х.: «Одісей», 200б. - С. 207-21б

6. Фролова О.Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів). Навчальний посібник. - К.: «АртЕк», 1997. - 208 с.

7. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. - К., Юрисконсульт, 200б. - 1048 с.

УДК 334.722

РОЛЬ ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА У ФОРМУВАННІ ІНФРАСТРУКТУРНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АГРАРНИХ

ПІДПРИЄМСТВ

Суховерхий В.В., доцент кафедри економічної теорії і маркетингу Луганського національного аграрного університету '

Постановка проблеми. Взаємодія влади і бізнесу є однією з найважливіших умов успішного соціально-економічного розвитку нашої країни в цілому і регіонів зокрема. Органи державної влади і бізнес повинні працювати узгоджено, в загальних інтересах населення, формуючи партнерські моделі взаємовідносин у різних сферах. І тут виключно важливо знайти баланс інтересів, необхідний для реалізації суспільно значущих проектів і програм. Одним з варіантів таких взаємовідносин і є державно-приватне партнерство.

Актуальність застосування механізму державно-приватного партнерства в останні роки обумовлюється значимістю питань залучення приватного капіталу, розвитку національної, регіональної та місцевої інфраструктури, розширення сфери послуг для населення та підвищення їх якості.

Інфраструктурне забезпечення аграрних підприємств через об' єктивну територіальну обмеженість рамками окремого сільського поселення або району має не тільки чітко виражений суб' єктно-диференційований характер, а й певну просторову структуру. Тому постає необхідність у розробці найбільш ефективних принципів функціонально-просторового моделювання його архітектури, які дозволили б у перспективі реалізувати прояв економічного ефекту у діяльності аграрних підприємств від формування й функціонування інфраструктурного забезпечення.

Вважаємо, що основоположні принципи державно-приватного партнерства можуть бути закладені як база оптимальної функціонально-просторової архітектури інфраструктурного забезпечення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Актуальні проблеми теорії і практики державного управління й соціального партнерства, а також перспективні форми державно-приватного партнерства розглянуті в наукових публікаціях таких вітчизняних вчених як В.М.Вакуленко, О.В.Берданова, Н.Г.Діденко, Н.А.Сич, А.Ф.Ткачук, І.О.Федіва, Є.О.Фишко та ін.

Російські науковці (В.Г.Варнавський, В.Н.Мочальников, Л.І.Єфімова, В.А.Михєєв, В.Є.Манжикова, Є.А.Коровін, Є.Ю.Бондаренко, В. І. Якунін та ін.) приділяють додаткову увагу дослідженню таких аспектів механізму державно-приватного партнерства: партнерство держави та приватного сектору в різних сферах економіки; державно-приватне партнерство в реалізації пріоритетних національних проектів та ін.

Зважаючи на зміни у діючому законодавстві України, недостатній досвід реалізації проектів, спрямованих на організацію розбудови інфраструктури, із застосуванням механізму державно-приватного партнерства постає необхідність обґрунтування варіативності функціонально-просторової архітектури інфраструктурного забезпечення аграрних підприємств.

Мета статті — дослідження варіативного ряду моделей реалізації механізму державно-приватного партнерства в рамках діючої державної політики розвитку інфраструктури з метою визначення принципів функціонально-просторового моделювання інфраструктурного забезпечення аграрних підприємств.

Основний матеріал дослідження. Соціально-економічні трансформації, властиві сучасній економіці, суттєво впливають на господарчу діяльність аграрних підприємств та негативно позначаються на функціонуванні об' єктів інфраструктури села. Функціонування розвиненої інфраструктури сільських територій є одним з вирішальних факторів забезпечення сучасних стандартів життя населення. Сьогоденна соціально-економічна ситуація на рівні окремих сільських населених пунктів може бути охарактеризована, як надзвичайно

© Cyхoвеpхий В.В., 2O12складна: відбулося помітне скорочення чисельності підприємств, установ і організацій інфраструктури села; внаслідок незадовільних умов роботи і проживання на селі та подальшого ускладнення демографічної кризи спостерігається скорочення поселенської мережі. При цьому така ситуація має прямий вплив на економічний розвиток аграрних підприємств України. Оскільки саме інфраструктура, по-перше, сприяє забезпеченню потреб сільськогосподарського виробництва в кваліфікованих кадрах, формуванню якісного кадрового резерву, відтворенню та закріпленню професіоналів та молодих спеціалістів на певній сільській території внаслідок потенційно повного задоволення їх соціально-побутових потреб за місцем проживання, а, по-друге, формує сукупну єдність інженерно-технічних об'єктів, які утворюють певну динамічну систему забезпечення необхідного матеріально-технічного рівня ефективного й результативного функціонування підприємств аграрного виробництва.

Сьогодні, на сучасному етапі розвитку ринкової інфраструктури, в агарному секторі економіки за надання інфраструктурних послуг, особливо соціально-економічних, здебільшого компетентна суспільна влада. Про це яскраво свідчить переважаючий обсяг бюджетних фінансових інвестицій в об'єкти інфраструктури поряд з приватними інвестиціями та цільовими внесками юридичних і фізичних осіб.

Інфраструктурне забезпечення здебільшого розглядається науковцями в рамках організації інноваційного розвитку підприємств, тому визначення, які зустрічаються в сучасній літературі мають характер, переважно обмежений функціональною специфікою досліджень. Немає обгрунтування самої економічної категорії «інфраструктурне забезпечення», хоча для цього є достатньо вагомих підстав.

На нашу думку, основою вектору наукового пошуку при обгрунтуванні даної категорії повинно бути підприємство, яке розвивається під впливом певних екзогенних умов функціонування ринкової інфраструктури (соціальної, виробничої, інституціональної), які відповідають специфіці галузі, та ендогенних факторів впливу на його господарчу діяльність. Інфраструктурне забезпечення є, так би мовити, конкретним варіантним об' єднанням необхідних для підприємства функцій, реалізація яких повинна забезпечити необхідні умови для його ефективного господарювання відповідно до зазначених факторів впливу. При цьому варіантність об' єднання підкреслює не статичність формування інфраструктурного забезпечення та необхідність пошуку його найбільш оптимального складу та функціонально-просторої архітектури. За виконання цих функцій «компетентні» різні інститути та об'єкти інфраструктури відповідно до їх розмежування за функціональним критерієм.

Таким чином, під інфраструктурним забезпеченням слід розуміти конкретне варіантне об'єднання об'єктів інфраструктури різного функціонального призначення, які з урахуванням екзогенних та ендогенних факторів впливу призвані створювати умови для ефективної економічної діяльності й розвитку ринкових суб' єктів.

Інфраструктурне забезпечення діяльності аграрних підприємств завдяки чіткій територіальній визначеності рамками окремого сільського поселення або регіону має певну просторову структуру і функціонує в адміністративному полі місцевих органів влади. Тому постає необхідність у розробці найбільш ефективних принципів функціонально-просторового моделювання архітектури такого забезпечення, які дозволили б у перспективі реалізувати прояв економічного ефекту у діяльності аграрних підприємств на основі балансу інтересів бізнесу та реалізації суспільно значущих проектів сільських громад зі створення соціальної інфраструктури завдяки механізму державно-приватного партнерства.

Упродовж останніх років в Україні набуває актуальності питання розвитку відносин публічно-приватного партнерства (або, згідно із законодавством, державно-приватного партнерства) та його ролі у підвищенні ефективності впровадження інфраструктурних проектів як на національному, так і на місцевому рівнях. Про це свідчить розробка нормативно-правової бази для таких відносин. Зокрема, нещодавно було прийнято Закон України «Про державно-приватне партнерство», в якому визначено організаційно-правові засади взаємодії державних та приватних партнерів та основні принципи державно-приватного партнерства на договірній основі [3, С. 5].

Однак, досі, не дивлячись на гостру необхідність розвитку інфраструктури, зокрема в аграрному секторі економіки, частка реалізованих за допомогою механізму державно-приватного партнерства інфраструктурних проектів є незначною.

Державно-приватне партнерство - це угода між публічною (центральні, регіональні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування й уповноважені ними «публічні» організації й установи) й приватною сторонами про надання інфраструктурних послуг населенню або про надання допомоги державі й муніципалітетам у наданні цих послуг [1, С. 5].

Згідно з законом України «Про державно-приватне партнерство» Державно-приватне партнерство - співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами-підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом та іншими законодавчими актами [2].

У законі сформульовані основні ознаки публічно-приватного партнерства, серед яких:

- забезпечення вищих техніко-економічних показників ефективності діяльності, ніж у разі здійснення такої діяльності державним партнером без залучення приватного партнера;

- довготривалість відносин (від 5 до 50 років);

- передача приватному партнеру частини ризиків у процесі здійснення державно-приватного партнерства;

- внесення приватним партнером інвестицій в об' єкти партнерства із джерел, не заборонених законодавством [2].

Участь приватного сектора в розвитку інфраструктурних інститутів, навіть якщо домінуюче положення в їх управлінні й функціонуванні належить публічній стороні, є не тільки корисною, а й стимулюючою до підвищення ефективності надання інфраструктурних послуг. При цьому така взаємовигідна з позицій інституціонального розвитку та зниження трансакційних витрат угода має різноманітні інструменти й шляхи залучення приватного сектора аграрного виробництва до суспільно значимих проектів.

Під час такого співробітництва між державою і суб' єктами господарювання досягаються кращі техніко-економічні показники та результати господарювання, ефективніше використовуються державні ресурси і комунальне майно [3, С. 5].

Для держави участь в реалізації механізму державно-приватного партнерства обумовлюється рядом чинників:

- низька ефективність функціонування об' єктів інфраструктури, що повністю знаходяться в компетенції публічного сектору, що пов' язано, перш за все, з необ' єктивною з точки зору потреб, нераціональною й загалом непрозорою схемою фінансування, не завжди ефективними методами державного регулювання тощо;

- на сьогодні об' єктивні потреби в фінансових інвестиціях у функціонування й розвиток існуючого потенціалу інфраструктурного забезпечення значно перевищують можливості їх реалізації коштами державного бюджету та ресурсами публічного сектора;

- існує значний дефіцит у публічному секторі інфраструктурного забезпечення аграрного підприємства в бізнес-інформації, новітніх розробках (технологіях, інноваціях, ноу-хау), кваліфікованих кадрах (як управлінських, так і технічних), діючих ефективних бізнес-моделях тощо.

Для приватного сектору інтереси участі в інфраструктурних проектах, що виконуються на засадах механізму державно-приватного партнерства, наступні:

- приватний оператор отримує в довгострокове користування державні активи, що не належать йому, на умовах сплати концесійних/орендних платежів. Інвестуючи, приватний оператор має достатні гарантії повернення коштів, оскільки держава, як партнер, несе певну відповідальність за забезпечення мінімального рівня рентабельності [3, С. 19];

- існує варіант, коли публічна сторона угоди погоджується виділяти концесіонеру додаткові кошти з бюджету, якщо той, в свою чергу, зобов' язався постійно підвищувати якість надання інфраструктурних послуг;

- оскільки приватний оператор є, в першу чергу, ринковим суб'єктом господарювання, підприємцем та діє на ліберальних засадах прийняття управлінського рішення, він здатен завдяки впровадженню різних інновацій, створенню дієвої мотиваційної системи, підвищенню продуктивності праці досягнути підвищення прибутковості інфраструктурного об' єкта під час реалізації проекту державно-приватного партнерства.

Для подальшого формування власних ефективних принципів функціонально-просторового моделювання архітектури суб' єктно-диференційованого інфраструктурного забезпечення, що оптимально поєднують ринковий механізм та державне регулювання, необхідно більш ґрунтовно дослідити існуючі моделі державно-приватного партнерства в інфраструктурі. Надамо роз' яснення щодо змісту та економічної сутті деяких наведених моделей.

Акціонування в даному випадку передбачає здійснення управління підприємством державної, в тому числі муніципальної, власності за ринковими принципами й механізмами, притаманними приватному сектору.

«Результативний контракт» (performance contract), договір на надання послуг, контракт на управління, контракт на експлуатацію й технічне обслуговування (O&M): види угод, у яких приватне підприємство надає послуги державному підприємствуІконцеденту (наприклад, послуги з управління, більш ефективної організації виставляння рахунків, збору плати, маркетингу), при цьому оплата послуг залежить від досягнення визначених угодою результатів [1, С. б].

Франчайзинг, кооперативи, угоди про спільну діяльність: в широкому розумінні в рамках досліджуваного державно-приватного партнерства такий вид економічних відносин між суб' єктами передбачає надання у використання підприємству-суб' єкту інфраструктурного забезпечення більш досвідченим та розвиненим оператором ринкової інфраструктури своїх знань, репутації, розробленої бізнес-моделі разом з певною часткою ресурсів, кадрів.

BOT (Build-Operate-Transfer - «будівництво - експлуатація - передача»), BOOT (Build-Own-Operate-Transfer - «будівництво -володіння - експлуатація - передача»), DBFO (Design-Build-Finance-Operate - «проектування - будівництво - фінансування -експлуатація»), DCMF (Design-Construct- Management-Finance - «проектування - будівництво - управління - фінансування»), незалежні енергетичні компанії (Independent Power Producer - IPP), BOO (Build-Own-Operate - «будівництво - володіння - ш експлуатація»): схожі форми угод, у рамках яких проектна компанія здійснює будівництво (або ремонтІреконструкцію), і експлуатацію об'єкта, а також надає послуги публічному підприємству або постачальникові послуг (наприклад, регіональному державному органу охорони здоров'я) або кінцевому споживачеві. Як приклад можна привести виробіток електроенергії, очищення води, автомобільну дорогу, лікарню й інші проекти. Створений об'єкт інфраструктури може бути переданий або не переданий державі після закінчення певного часу, зазначеного в контракті (на що іноді вказує абревіатура «Т» - передача («Transfer») [1, С. б].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93  94  95  96  97  98  99  100  101  102  103  104  105  106 


Похожие статьи

Л С Ляхова - Ефективність раціонального використання та відтворення рекреаційно-туристичних територій