Б С Панов, О О Кущ, Ю Б Панов - Корисні копалини - страница 44

В общей товарной массе угли Подмос­ковного бассейна относятся к низкосорт­ному, высокозольному и сернистому (до 6% и более) топливу местного значения. При низком качестве угля добыча счита­ется экономически выгодной благодаря близости к потребителям, неглубокому залеганию угля и комплексному его ис­пользованию, заключающемуся в утили­зации золы и переработке на серную ки­слоту серного колчедана, распространен­ного в пластах в виде конкреционных включений. Кроме того, возможна по­путная добыча огнеупорных глин.

Углеплотность по районам колеблется от 0,01 до 1,06 млн.т на 1км . Наиболь­шая углеплотность характерна для южно­го крыла бассейна. Разведанные запасы около 4 млрд. т. Разработка месторожде­ний осложнена карстом и большими во-допритоками. Добыча угля в последние годы резко снизилась и составляет около 1 млн. т в год.

5.13.1.4 Канско-Ачинский бассейн

Кансько-Ачинський басейн витягуєть­ся уздовж Сибірської залізничної магіст­ралі від р. Киї на заході до р. Бірюси на сході. На півдні він обмежений передгі­р'ями Східного Саяна і Кузнецького Ала­тау. На півночі вугленосні відкладення занурюються під більш молоді опади За­хідно-Сибірської рівнини. Загальна пло­ща 5G тис.км . Вугленосні поклади при­урочені до вугільної формації зовнішньо­го, частково активізованого прогину дре­вньої платформи.

Стратиграфія і літологія. Промисло­ва вугленосність пов' язана з юрськими осадами, що зі стратиграфічною пере­рвою залягають на породах архею, проте­розою і палеозою. Потужність юрської вугленосної формації в межах басейну неоднакова і збільшується з півночі на південь від 2GG до 11GGм. Накопичення юрських осадів відбувалося в континен­тальних платформних умовах у межах величезної Кансько-Ачинсько-Іркутської вугленосної провінції.

У літологічному відношенні юрська вугленосна формація предоставлена в ос­новному різнозернистими пісковиками, а також конгломератами, гравелітами, але­вролітами, аргілітами і шарами вугілля. Вугленосна формація Кансько-Ачинського басейну підрозділяється на дві частини: східну (канську) і західну (ачинську), кожна з яких складається з трьох свит. У кожній свиті чітко виділя­ється базальна частина, складена грубо­уламковими породами, що нагору по роз­різі змінюються більш тонкозернистими опадами. Накопичення юрської вугленос­ної формації відбувалося у внутріконти­нентальній рівнинній обстановці із широ­ким розвитком озерних, болотних і алю­віальних фацій. Для відкладень характер­на фаціальна мінливість у розрізі і на

Канско-Ачинский бассейн вытянут вдоль Сибирской железнодорожной маги­страли от р. Кии на западе до р. Бирюсы на востоке. На юге он ограничен предгорьями Восточного Саяна и Кузнецкого Алатау, на севере угленосные отложения погру­жаются под более молодые осадки Запад­но-Сибирской равнины. Общая площадь 50 тыс.км . Основная промышленная угле­носность приурочена к угленосной форма­ции внешнего, частично активизированно­го прогиба древней платформы.

Стратиграфия и литология. Промыш­ленная угленосность приурочена к юрским осадкам, которые со стратиграфическим перерывом залегают на породах архея, протерозоя и палеозоя. Мощность юрской угленосной формации в пределах бассейна неодинакова и увеличивается с севера на юг от 200 до 1100м. Накопление юрских осадков происходило в континентальных платформенных условиях в пределах гро­мадной Канско-Ачинско-Иркутской угле­носной провинции.

В литологическом отношении юрская угленосная формация представлена в ос­новном разнозернистыми песчаниками, а также конгломератами, гравелитами, алев­ролитами, аргиллитами и пластами угля. Угленосная формация Канско-Ачинского бассейна подразделяется на две части: вос­точную (канскую) и западную (ачинскую), каждая из которых состоит из трех свит. В каждой свите четко выделяется базальная часть, сложенная наиболее грубообломоч-ными породами, которые вверх по разрезу сменяются более тонкозернистыми осад­ками. Накопление юрской угленосной формации происходило во внутриконти-нентальной равнинной обстановке с широ­ким развитием озерных, болотных и аллю­виальных фаций. Для отложений характер­на фациальная изменчивость в разрезе и наплощі.

Тектоніка. Кансько-Ачинський басейн має типово платформні риси будови і ха­рактеризується майже горизонтальним заляганням слабо літифікованих порід із присутністю бурого вугілля. Виключення складає південно-східна, Присаянська ча­стина басейну, де вугленосні відкладення сильніше літифіковані, зім'яті в складки і містять кам'яне вугілля низького ступеня метаморфізму: марок Д, Г, іноді Ж (Сая-но-Партизанське родовище). Цю частину басейну по геотектонічному режиму мо­жна віднести до проміжного (між плат­формою і геосинкліналлю) типу.

Вугленосність. Промислова вугленос­ність Кансько-Ачинського басейну зв'я­зана з відкладеннями нижньої і середньої юри. Нижньоюрське вугілля належить до переяславської і макарівської свит, що містять до 30 вугільних пластів, з них до 18 мають робочу потужність (0,80м і ви­ще). Робочі шари найчастіше тонкі. Їхня сумарна потужність коливається від 1,70 до 27,20м. Вугільні шари витримані, про­стої і складної будови (мал.5.13).

площади.

Тектоника. Канско-Ачинский бассейн имеет типично платформенные черты строения и характеризуется почти горизон­тальным залеганием слабо литифициро-ванных пород с присутствием бурых углей. Исключение составляет юго-восточная, Присаянская часть бассейна, где угленос­ные отложения сильнее литифицированы, смяты в складки и содержат каменные угли низкой степени метаморфизма: марок Д, Г, иногда Ж (Саяно-Партизанское месторож­дение). Эту часть бассейна по геотектони­ческому режиму можно отнести к проме­жуточному (между платформой и геосинк­линалью) типу.

Угленосность. Промышленная угленос­ность Канско-Ачинского бассейна связана с отложениями нижней и средней юры. Нижнеюрские угли приурочены к переяс­лавской и макаровской свитам, содержа­щим до 30 угольных пластов, из них до 18 имеют рабочую мощность (0,80м и выше). Рабочие пласты, как правило, тонкие. Их суммарная мощность колеблется от 1,70 до 27,20м. Угольные пласты выдержанные, простые и сложные (рис.5.13).

Мал.5.13. Розріз Ірша-Бородинського родовища Кансько-Ачинського вугільного басейну,

по А.К.Гавриліну (І.Л.Нікольский, 1979). 1 - покривні відкладення; 2 - вугільні шари; 3 - вміщуючи породи. Рис. 5.13. Разрез Ирша-Бородинского месторождения Канско-Ачинского угольного бас­сейна, по А. К. Гаврилину (И. Л. Никольский, 1979). 1 - покровные отложения; 2 - угольные пласты; 3 - вмещающие породы.

Головна     вугленосність     Кансько- Основная      угленосность Канско-

Ачинського басейну зв'язана з відкладен­нями середньої юри і приурочена до бо­родінської та ітатської свит, що містяться від двох до 23 шарів вугілля. Загальна кі­лькість робочих шарів досягає 13. Для цієї частини розрізу найбільш характер­ний розвиток надпотужних, потужних і середніх по потужності вугільних шарів -від декількох метрів до 75м. У межах окремих частин мульд шари витримані по потужності і часто мають просту будову.

По вихідному матеріалі вугілля в ос­новному гумусове, по способу накопи­чення матеріалу - автохтонне, по ступені вуглефікації - буре (група Б2 - Б3), за ви­нятком Саяно-Партизанського родовища. Крім того, у басейні зрідка зустрічаються сапропеліти і пальні сланці. По петрогра­фічному складу буре вугілля в основному кларенове, блискуче і напівблискуче.

При підсиханні воно розтріскуються і розсипається в дріб'язок, здатне до само­займання. Дані технічного аналізу бурого вугілля наступні: \Ур=21-46%; Ай=6-12%; уг=42-49%; Сі'=28 МДж/кг. Низька золь­ність основної маси вугілля виключає не­обхідність їхнього збагачення. Вугілля відносяться до важкобрикетуємих. Вихід смоли 3-10%. Ресурси і розвідані запаси басейну - близько 105 млрд. т. 98% їх придатні для відпрацьовування відкритим способом. Видобуток - близько 30 млн.т у рік. Потенційні можливості басейну до­зволяють довести видобуток до 100 - 300 млн. т у рік.

Буре вугілля формацій платформного і перехідного типу широко розвинуте в рі­зних країнах світу. Найбільший його ви­добуток (більш 200млн. т) у Німеччині.

Ачинского бассейна связана с отложе­ниями средней юры и приурочена к боро­динской и итатской свитам, содержащим от двух до 23 пластов угля. Общее коли­чество рабочих пластов достигает 13. Для этой части разреза наиболее характерно развитие сверхмощных, мощных и сред­них по мощности угольных пластов - от нескольких метров до 75м. В пределах отдельных частей мульд пласты выдер­жаны по мощности и часто имеют про­стое строение.

По исходному материалу угли в основ­ном гумусовые, по способу накопления ма­териала - автохтонные, по степени углефи-кации - бурые (группа Б2 - Б3), за исключе­нием газовых углей Саяно-Партизанского месторождения. Кроме того, в бассейне из­редка встречаются сапропелиты и горючие сланцы. По петрографическому составу бу­рые угли в основном клареновые, блестя­щие и полублестящие.

При подсыхании они растрескиваются и рассыпаются в мелочь, способны к са­мовозгоранию. Данные технического анализа бурых углей следующие: \УР=21-46%; Ай=6-12%; Уг=42-49%; О/ =28 МДж/кг. Низкая зольность основной мас­сы углей исключает необходимость их обогащения. Угли относятся к трудно-брикетируемым. Выход смолы 3 - 10%. Ресурсы и разведанные запасы бассейна -около 105 млрд. т. 98% их пригодны для отработки открытым способом. Добыча -около 30 млн. т в год. Потенциальные возможности бассейна позволяют довести добычу до 100 - 300 млн. т в год.

Бурые угли формаций платформенно­го и переходного типа широко развиты в разных странах мира. Наибольшая их до­быча (более 200млн.т) приходится на Германию.

5.13.2. Родовища глибоких внутрішніх прогинів платформ і крайових частин геосинкліналей

Виділення даної групи басейнів і ро­довищ ґрунтується головним чином на зовнішніх структурно-морфологічних ха­рактеристиках. Геотектонічна природа областей накопичення вугленосних товщ і формування вугільних покладів врахо­вується з деякою умовністю без виділен­ня етапності їх розвитку і зональності за­гальної геологічної структури регіону. Необхідно також мати на увазі, що в од­ному басейні при безупинному розвитку вугленосності структурно-геологічні ха­рактеристики родовищ (районів) можуть бути різні.

5.13.2. Месторождения глубоких вну­тренних прогибов платформ и краевых частей геосинклинлей

Выделение данной группы бассейнов и месторождений основывается главным образом на внешних структурно-морфологических характеристиках. Гео­тектоническая природа областей накоп­ления угленосных толщ и формирования угольных залежей учитывается с некото­рой условностью без выделения этапно-сти их развития и зональности общей геологической структуры региона. Необ­ходимо также иметь в виду, что в одном бассейне при непрерывном развитии уг­леносности структурно-геологические характеристики месторождений (рай­онов) могут быть различны.

5.13.2.1 Донецький басейн

Донецький басейн розташований на території східних областей України і Ростовської області Росії. Загальна пло­ща його біля 60тис.км2. Видобуток вугіл­ля для побутових цілей почався тут, во­чевидь, ще в XV віці, у промислових ма­сштабах розробки ведуться з кінця XVIII ст. Дотепер басейн залишається найважливішим постачальником вугілля для металургії, енергетики і коксохіміч­ної промисловості.

Велика частина площі вугленосних відкладень Донецького басейну належить до Дніпровсько-Донецькому грабену, ме­нша - до південного схилу Воронізького масиву і північного схилу Українського щита (мал.5.14).

5.13.2.1 Донецкий бассейн

Донецкий бассейн расположен на тер­ритории восточных областей Украины и Ростовской области России. Общая пло­щадь его около 60тыс. км2. Добыча угля для бытовых целей началась здесь, по-видимому, еще в ХУНв., в промышлен­ных масштабах разработки ведутся с конца ХУШв. До настоящего времени бассейн остается важнейшим поставщи­ком угля для металлургии, энергетики и коксохимической промышленности.

Большая часть площади угленосных отложений Донецкого бассейна приуро­чена к Днепровско-Донецкому грабену, меньшая - к южному склону Воронежско­го массива и северному склону Украин­ского щита (рис.5.14).

Мал.5.14. Схематична геологічна карта і розріз Донецького басейну по В.С.Попову (1957). 1 - виходи межових вапняків; 2 - виходи свити С25; 3 - виходи свити С14; 4 - докембрій Українського кристалічного щита; 5 - розривні порушення. Рис.5.14. Схематическая геологическая карта и разрез Донецкого бассейна по В.С.Попову (1957). 1 - выходы граничных известняков; 2 - выходы свиты С25; 3 - выходы свиты С14; 4 - докембрий Украинского кристаллического щита; 5 - разрывные нарушения.

Стратиграфія і літологія. У геологіч­ній будови басейну беруть участь докем­брійські, палеозойські, мезозойські і кай­нозойские відкладення.

Докембрійські породи, що складають кристалічний фундамент, предоставлені різноманітними метаморфічними і магма­тичними утвореннями. На розмитій пове­рхні докембрію залягає потужна товща осадових порід, що починається відкла­деннями девонського часу. Ряд геологів допускає, що в басейні розвиті також більш древні утворення, зокрема ріфейсь-кі. Потужність девонських відкладень до­сягає 750м. Складаються вони вапняками з морською фауною ("білий девон" чи "миколаївська свита"); темно-бурими і сірими   пісково-глинистими сланцями,

Стратиграфия и литология. В геоло­гическом строении бассейна принимают участие докембрийские, палеозойские, мезозойские и кайнозойские отложения.

Докембрийские породы, слагающие кристаллический фундамент, представле­ны разнообразными метаморфическими и магматическими образованиями. На раз­мытой поверхности докембрия залегает мощная толща осадочных пород, начи­нающаяся отложениями девонского воз­раста. Ряд геологов допускает, что в бас­сейне развиты также более древние обра­зования, в частности рифейские. Мощ­ность девонских отложений достигает 750м. Слагаются они известняками с морской фауной ("белый девон" или "ни­колаевская свита"); темно-бурыми и се­вулканічними туфами і туфогенними кон­гломератами ("бурий девон" чи "раздоль-ненська свита"); сірими аркозовими піс­ковиками, строкатими пісково-глинистими сланцями з прошарками кон­гломератів і вулканічних туфів ("сірий девон" чи "довгинська свита").

Карбон розчленовується на три відді­ли: нижній, середній і верхній.

Нижній карбон літологічно розділя­ється на дві товщі: карбонатну і пісково-глинисту, що вміщує шари і прошарки вапняків і вугілля. По стратиграфічному положенню відкладення нижнього кар­бону відносяться до турнейського, візей-ського і намюрського ярусів. Потужність відкладень нижнього карбону - 2,5-3 км.

Вони без перерви змінюються пісково-глинистою товщею середнього карбону. У складі цих відкладень переважають глинисті і пісково-глинисті породи, знач­но менше поширені пісковики, вапняки складають у середньому 2-2,5%, а вугіл­ля - близько 1%. Товща середнього кар­бону Донецького басейну за віком відпо­відає вестфальскому ярусу Західної Єв­ропи. Загальна її потужність досягає 7000 м у центральній частині басейну і зменшується в південному, західному і північному напрямках.

Верхньокарбонові відкладення згідно без перерви залягають на середньокарбо-нових. Їхня потужність - 600-2500м. Складаються вони пісково-глинистими породами, що включають малопотужні прошарки фауністично охарактеризова­них вапняків, за віком відповідних сте-фанському ярусу. Вугленосність у верх­ньому карбоні поступово загасає.

Уся товща карбону (згідно різних ав­торів потужністю від 12 до 20км) харак­теризується ритмічним чергуванням оса­дів, що включають характерні, витримані рыми песчано-глинистыми сланцами, вулканическими туфами и туфогенными конгломератами ("бурый девон" или "раздольненская свита"); серыми аркозо-выми песчаниками, пестроцветными пес-чано-глинистыми сланцами с прослойка­ми конгломератов и вулканических туфов ("серый девон" или "долгинская свита").

Карбон расчленен на три отдела: нижний, средний и верхний.

Нижний карбон литологически разде­ляется на две толщи: карбонатную и песчано-глинистую, включающую пла­сты и прослойки известняков и углей. По стратиграфическому положению отло­жения нижнего карбона относятся к тур-нейскому, визейскому и намюрскому ярусам. Мощнсоть отложений нижнего карбона - 2,5-3 км.

Они без перерыва сменяются песчано-глинистой толщей среднего карбона. В составе этих отложений преобладают глинистые и песчано-глинистые породы, несколько меньше распространены пес­чаники, известняки составляют в среднем 2-2,5%, а угли - около 1%. Толща сред­него карбона Донецкого бассейна по воз­расту соответствует вестфальскому ярусу Западной Европы. Общая мощность среднего карбона достигает 7000м в цен­тральной части бассейна и уменьшается в южном, западном и северном направле­ниях.

Верхнекарбоновые отложения соглас­но без перерыва залегают на среднекар-боновых, их мощность - 600-2500м. Слагаются они песчано-глинистыми по­родами, включающими маломощные прослои фаунистически охарактеризо­ванных известняков, по возрасту соот­ветствующих стефанскому ярусу. Угле­носность в верхнем карбоне постепенно затухает.на великій площі шари вапняків чи по­вторювані сполучення закономірно змі­нюючих одне одного шарів порід (літо-циклів), завдяки чому Л.І.Лутугину вда­лося розчленувати її на 15 свит: п'ять свит у нижньому, сім - у середньому і три - у верхньому відділах. Початок ко­жної свити фіксується витриманим па­леонтологічно охарактеризованим ша­ром вапняку. Всім свитам привласнені буквені (латинські) позначення (від А до Р) і порядкові номери (1-5 у нижньому карбоні, 1-7 у середньому і 1-3 у верх­ньому). Відповідно з цим перша свита нижнього карбону позначається С1 -"А", друга свита С2 -"В" та ін. Таким чином позначаються свити середнього і верх­нього карбону - С1-, - 'Т", С 3 - "КГ та ін.

Шарам також надані буквені і числові індекси. Наприклад індекс шару - п8 по­значає, що це восьмий шар (знизу наго­ру) свити С 32 (Н) середнього карбону. В даний час у стратиграфічну схему кар­бону Донбасу внесені зміни. Відповідно до них у нижньому карбоні виділено 4 свити, а в середньому вісім.

Товща карбону змінюється відкладен­нями пермського періоду, нижній відділ якого предоставлений свитами: карта-мишською потужністю до 1000м, мики-тівською потужністю до 800м, слов'янсь­кою і краматорською потужністю до 600м. На нижньопермській соленосній товщі залягають червоноколірні пісково-глинисті з конгломератами відкладення верхньої пермі. Мезозойські утворення представлені пісково-глинистими і кар­бонатними (вапняк, крейда, мергелі) оса­дами тріасу, юри і крейди. Загальна по­тужність їх складає близько 1000м. Від­кладення кайнозою залягають трансгре­сивно на різних рівнях палеозою і мезо-

Вся толща карбона (по данным раз­ных авторов мощностью от 12 до 20км) характеризуется ритмичным чередовани­ем осадков, включающих характерные, выдерживающиеся на большой площади пласты известняков или повторяющиеся сочетания закономерно сменяющих друг друга слоев пород (литоциклов), благо­даря чему Л.И.Лутугину удалось расчле­нить ее на 15 свит: пять свит в нижнем, семь - в среднем и три - в верхнем отде­лах. Начало каждой свиты фиксируется выдержанным, палеонтологически оха­рактеризованным пластом известняка. Всем свитам присвоены буквенные (ла­тинские) обозначения (от А до Р) и по­рядковые номера (1-5 в нижнем карбоне, 1-7 в среднем и 1-3 в верхнем). В соот­ветствии с этим первая свита нижнего карбона обозначается С1-"А", вторая свита С2 -"В" и т.д. Также обозначаются свиты среднего и верхнего карбона - С 12 -"Б", С:3- "К" и т.д. Пластам также при­своены буквенные и числовые индексы. Например, индекс пласта - п8 обознача­ет, что это восьмой пласт (снизу вверх)

свиты С 32 (Н) среднего карбона. В на­стоящее время в стратиграфическую схему карбона Донбасса внесены изме­нения. Согласно им, в нижнем карбоне выделено 4 свиты, а в среднем восемь.

Толща карбона сменяется отложения­ми пермского периода, нижний отдел ко­торого представлен свитами: картамыш-ской мощностью до 1000м, никитовской мощностью до 800м и славянской и кра­маторской мощностью до 600м. На ниж­непермской соленосной толще залегают красноцветные песчано-глинистые с конгломератами отложения, относимые к верхней перми. Мезозойские образова­ния представлены песчано-глинистыми изою. Потужність їх змінюється від десят­ків метрів до 300м. Представлені вони пісково-глинистими відкладеннями, ква­рцитами, карбонатними, вогнетривкими глинами і залізистими пісками. У шарах верхнього олігоцену зустрічаються шари бурого (Б1) вугілля.

Четвертинні утворення представлені лесовидними суглинками на вододілах, делювієм і алювієм річкових долин. По­тужність їх змінюється в межах перших десятків метрів.

Тектоніка. Тектоніка Донецького ба­сейну відрізняється різноманіттям струк­турних форм. У прояві її по площі спо­стерігається чітко виражена зональність. У загальному плані В. С. Попов (1963) виділив наступні основні структурні зо-ни:1) центральна (серединна), у межах якої вугленосні відкладення утворюють великі лінійні складки; 2) північна і пів­денна - дрібної складчастості (в основ­ному, брахіформи) і насувань;3) західна -замикання складчастого Донбасу, предо­ставлена Кальмиус-Торецькой і Бахмут-ськой улоговинами (синкліналями), ускладненими вторинними структура-ми;4) моноклинального залягання на пів­денно-західному крилі Кальмиус-Торецької улоговини;5) моноклинально­го залягання на схилах платформ Україн­ського щита і Воронезької антеклізи (мал.5.15).

карбонатными (известняк, мел, мергели) осадками триаса, юры и мела, общая мощность которых составляет около 1000м. Отложения кайнозоя залегают трансгрессивно на разных горизонтах палеозоя и мезозоя. Мощность их изме­няется от десятков метров до 300м. Представлены они песчано-глинистыми отложениями, кварцитами, карбонатны­ми и огнеупорными глинами и желези­стыми песками. В слоях верхнего олиго-цена встречаются пласты бурого (Б1) уг­ля.

Четвертичные образования представ­лены лёссовидными суглинками на водо­разделах, делювием и аллювием речных долин. Мощность их изменяется в преде­лах первых десятков метров.

Тектоника. Тектоника Донецкого бас­сейна отличается многообразием струк­турных форм. В проявлении ее по пло­щади наблюдается отчетливо выражен­ная зональность. В общем плане В.С. Поповым (1963) выделены следующие основные структурные зоны: 1) цен­тральная, в пределах которой угленосные отложения смяты в крупные линейные складки; 2) северная и южная - мелкой складчатости (в основном, брахиформы) и надвигов; 3) западная - замыкание складчатого Донбасса, представленная Кальмиус-Торецкой и Бахмутской котло­винами (синклиналями), осложненными вторичными структурами; 4) монокли­нального залегания на юго-западном крыле Кальмиус-Торецкой котловины; 5) моноклинального залегания на склонах платформ Украинского щита и Воронеж­ской антеклизы (рис.5.15).

Мал.5.15. Схема тектонічного районування Донбасу по В.С.Попову (1957). Рис. 5.15. Схема тектонического районирования Донбасса по В.С.Попову (1957).

У межах складчастого Донбасу пере­важна частина площі зайнята лінійно ви­тягнутими широкими і положистими синкліналями; антиклінальні складки, частіше круті і вузькі, мають підлегле значення і часто, особливо в північних районах, ускладнені насуваннями.

У центральній зоні основними струк­турними елементами є: Головна антиклі­наль і сполучені з нею Північна (Голо­вна) і Південна синкліналі. У західній частині Головна антикліналь являє со­бою вузьку симетричну складку з крути­ми крилами (60—80°) (мал. 5.16).

У східному напрямку крила Головної антикліналі виположуються до 45-60°. Крім субширотної, так званої подовж­ньої складчастості, у Донбасі проявилася менш чітко виражена поперечна субме-ридіональна складчастість. Ровенецьке підняття розділяє Північну синкліналь на великі відособлені Боково-Хрустальску і Должано-Сулинську структури; перша на заході переходить у Бахмутську уло­говину, друга на південно-сході злива­ється із Садкинською улоговиною. У Південній синкліналі одержали розвиток також великі Торезсько-Сніжнянська, що

В пределах складчатого Донбасса пре­обладающая часть площади занята линей­но вытянутыми широкими и пологими синклиналями; антиклинальные складки, обычно крутые и узкие, имеют подчинен­ное значение и часто, особенно в северных районах, осложнены надвигами.

В центральной зоне основными струк­турными элементами являются: Главная антиклиналь и сопряженные с ней Север­ная (Главная) и Южная синклинали. В за­падной части Главная антиклиналь пред­ставляет собой узкую симметричную складку с крутыми крыльями (60—80°) (рис. 5.16).

В восточном направлении крылья Главной антиклинали выполаживаются до 45-60°. Помимо субширотной, так назы­ваемой продольной складчатости, в Дон­бассе проявилась менее отчетливо выра­женная поперечная субмеридиональная складчатость. Ровенецкое поднятие разде­ляет Северную синклиналь на крупные обособленные Боково-Хрустальскую и Должано-Сулинскую структуры; первая на западе переходит в Бахмутскую котлови­ну, вторая на юго-востоке сливается с Садкинской котловиной. В Южной синк­переходить на заході в Кальмиус-Торецьку і Шахтинсько-Несвітаєвську синкліналі. Для цих структур характер­ний розвиток поперечних скидань і по­ложистих насувань на крилах.

линали получили развитие также крупные Торезско-Снежнянская, переходящая на западе в Кальмиус-Торецкую, и Шахтин-ско-Несветаевская синклинали. Характер­но развитие поперечных сбросов и поло­гих надвигов на крыльях.

а

Мал.5.16. Геологічні розрізи: а - Центрального району (по М.Л.Лівенштейну), б - Шахтинської синкліналі (по В.А.Соколову); в - Донецько-Макіївського району (по В.С.Попову); г - Алмазно-Маріївського району (по З.М.Калиниченко). 1 - шари вугілля, 2 - шари вапняку; 3 - розривні порушення. Рис.5.16. Геологические розрезы а - Центрального района (по М.Л.Ливенштейну), б - Шахтинской синклинали (по В.А.Соколову); в

Похожие статьи

Б С Панов, О О Кущ, Ю Б Панов - Корисні копалини