А О Какодєй - Методи маркетингового управління екологічними ризиками - страница 42

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89 

Таблиця 1

Професії, які користуються найбільшою популярністю серед випускників навчальних закладів Донецької області

№ п/п

Професії, спеціальності

2008 р., всього опитаних, %

2011 р., всього опитаних, %

1

Автослюсар

2,7

4,3

2

Бухгалтер

2,3

1,8

3

Будівельник

1,9

1,4

4

Вчитель

3,4

4,4

5

Діяч культури

0,6

2,1

6

Дизайнер

1,4

2,6

7

Економіст

9,8

8,6

8

Залізничник

1,0

2,2

9

Електрозварник

2,5

1,1

10

Інженер

2,7

3,0

11

Лікар

7,0

14,1

12

Медсестра

1,5

1,6

13

Перукар

3,5

3,3

14

Правоохоронець

2,4

5,7

15

Програміст

3,5

4,3

16

Теплоенергетик

3,2

0,1

17

Фармацевт

0,8

1,4

18

Фінансист

1,6

1,8

19

Юрист

5,6

10,0

В ході дослідження результатів анкетування, можна помітити, що юнаки надають перевагу таким професіям (спеціальностям): програміст, юрист, економіст, правоохоронець, інженер, тоді як дівчата - вчитель, лікар, економіст, бухгалтер. При цьому, на жаль, вони не враховують того, що ринок праці Донецької області тривалий час перенасичений цими спеціалістами. Серед опитаних протягом 2008-2011 рр. випускників шкіл зберігається тенденція обирати так звані престижні професії. Проте, за прискорено зростаючою кількості осіб із дипломами вищих навчальних закладів, основною проблемою залишається недостатній рівень професійної підготовки.

Як показує аналіз результатів анкетування, робітничі професії у випускників 9-х та 11-х класів користуються набагато меншим попитом. Серед осіб, які мають намір обрати робітничі професії, переважають юнаки. Хлопці надають перевагу таким професіям: водій, автослюсар, електрозварник, електрик, теплоенергетик, машиніст, шахтар, будівельник. Дівчата мають намір обрати професії: перукар, кухар-кондитер, офіціант, закрійник, візажист, масажист, секретар, медсестра. Лише одиниці молодих людей хочуть стати, наприклад, токарем чи слюсарем, ткалею чи дояркою, потреба в яких зростає. Більш орієнтовані на робітничі професії випускники 9-х класів і націлені на навчання у технікумах.

високий соціальний пакет незалежність від батьків гарантоване працевлаштування праця за границею можливість кар'єрного росту престижність професії цікава робота висока заробітна плата

2,2

0

8,3

1-3113,9

П2,1

]32,3

333,6|

-32,3

П42,6

37,5

31 53,9

10

20

30

40

50

60

75

Ез77|2

70

□ 2008 Ш011

Рис. 2. Орієнтири випускників загальноосвітніх навчальних закладів при виборі майбутньої професії

Значна частина випускників обирають собі майбутню професію стихійно, необгрунтовано. Це може призвести до того, що через 2-5 років, різні галузі економіки поповняться працівниками, які за своїми нахилами, здібностями, станом здоров'я не відповідатимуть обраній професії [5, с. 74].

Розглянемо орієнтири випускників загальноосвітніх навчальних закладів при виборі майбутньої професії (рис. 2). У 2008 р. при виборі майбутньої професії учні орієнтувались на: заробітну плату (77,2%), привабливість роботи (53,9%), можливість кар'єрного росту (37,5%), умови праці (29,4%), престижність професії (26,5%), те, що обрана професія допоможе розпочати свій власний бізнес (16,5%), допоможе у працевлаштуванні (15,5%). Менш за все випускники брали до уваги такі аспекти: можливість самореалізації (0,4%), професія буде приносити задоволення (0,3%) та інші.

Аналізуючи орієнтири випускників у 2011 р., необхідно зазначити, що значно збільшилась питома вага такого орієнтира як гарантоване працевлаштування (на 16,8%), престижність професії (на 7,1%), можливість кар'єрного росту (на 5,1%), можливість працювати за границею (на 1,8%). Також слід акцентувати увагу на тому, що в 2011 р. у відповідях респондентів з'явилися наступні орієнтири: відповідність знань, навичок вимогам до обраної професії (28,2%) та зміст професійної діяльності (9,9%). Негативним фактором є скорочення чисельності осіб, що орієнтуються при виборі професії на цікавість роботи (на 21,6%). Необхідно зазначити, що для опитаних важлива можливість отримання роботи за кордоном, а високий соціальний пакет для випускників менш важливий. Це свідчить про те, що для них цей орієнтир не має значення, бо вони розраховують на отримання високої зарплати.

Протягом 2008-2011 рр. при виборі учбового закладу випускники орієнтуються, в першу чергу, на репутацію учбового закладу (60,2% у 2011 р. проти 41,8% у 2008 р.) і на те, що в ньому готують найкращих спеціалістів (53,5% проти 41,1%). У зв'язку з тим, що матеріальний достаток багатьох сімей знаходиться на рівні нижче середнього, майже третина випускників намагаються отримати можливість навчатися на бюджетній основі (34,1% проти 24,1%) або орієнтуються на доступну оплату за навчання (18,4% у 2011 р. проти 21,9% у 2008 р.). 12,9% опитаних у 2011 р. обрали даний учбовий заклад лише тому, що він розташований близько до місця їх проживання. 18,5% учнів обрали учбовий заклад виходячи з того, що там навчалися їх батьки або знайомі, а 28,1% орієнтувались на можливість працевлаштування після закінчення навчання. Таким чином, респонденти обирали учбові заклади, які вони добре знали або які дають їм певні привілеї та можливості.

Одночасно з вибором майбутньої професії у 2008 р. серед 3519 опитаних учнів шкіл 990 учнів ще не визначилися (28,1%). Тобто кожен третій випускник, закінчуючи загальноосвітню школу, був не зорієнтований на свою подальшу професійну освіту і діяльність. Необхідно відзначити, що у 2011 р. спостерігається позитивна тенденція скорочення чисельності респондентів, які не визначились з вибором професії до 3%, що свідчить про підвищення якості проведення профорієнтаційної роботи серед учнів загальноосвітніх шкіл.

Проаналізуємо причини, через які більшість випускників не могли визначитися з вибором професії. Найчастіше називали наступні причини: погано уявляють зміст і особливості професій (31,1% у 2011 р. проти 37,8% у 2008 р.), не впевнені в своїх здібностях (42,0% проти 36,0%) не знають, які професії користуються попитом на ринку праці (26,1% проти 23,0%), тощо. Більшість випускників, що обрали професію, визначали свої нахили до професії за допомогою перевірки своїх здібностей на практиці (39,1% у 2011 р. проти 44,19% у 2008 р.), порад батьків (44,8% проти 40,8%). Слід зазначити, що у 2011 р. зросла роль служби зайнятості та школи при виборі школярами майбутньої професії, про що свідчить поява у відповідях респондентів наступних варіантів: було пройдене тестування за допомогою профорієнтаційного терміналу служби зайнятості, що встановлений у школі (24,0%), зі мною працювали представники центру зайнятості (16,0%) та зі мною працювали вчителі школи (14,5%).

З метою визначення ставлення молоді до робітничих професій та виявлення мотивів отримання робітничих професій до анкети були включені декілька запитань. Більшість випускників вважають робітничі професії: потребуючих значних фізичних зусиль (57,4% у 2011 р. проти 55,6% у 2008 р.), важливими для економіки країни (46,6% проти 49,6%), вибором тих людей, що не захотіли вчитися далі (13,3% проти 16,6%), непрестижними професіями (13,0% проти 13,9%) (рис. 3). Дані, отримані в ході опитувань протягом 2008-2011 рр., свідчать про те, що суттєвих змін у ставленні випускників до робітничих професій не відбулося.

непрестижними потребують значних фізичних зусиль вибором тих людей, що не захотіли вчитися далі вибір тих людей, що не знайшли себе в інших професіях

важливі для економіки достойними поваги високо оплачуваними

0

-В 13,9

—її 13,3 . І—З 16,6

Т.14,2 =3 15,2 19,6

30

57,4

10

20

30

40

^6

47Г6

55,6

49,6

53

50

60

12008 р. 1112011 р.

Рис. 3. Ставлення випускників шкіл до робітничих професій

Опитані у 2011 р. учні вказують такі причини їх відмови від робітничих професій: незацікавленість у фізичній праці (19,9%), не маю до них нахилів (11,4%), низький рівень оплати (9,1%), небезпечні умови праці (6,7%), непрестижність роботи (4,9%). Також серед відповідей зустрічались такі, як: не цінуються державою, нецікава праця, бажання отримати вищу освіту, цікавлять професії, пов' язані з бізнесом.

Щоб задовольнити потреби ринку праці в робочих кадрах, необхідно залучити випускників до одержання таких професій. Відповідно до опитування, у випускників сформувалася різна думка з приводу методів їхнього залучення до освоєння робочих професій. Згідно з даними анкетування 2011 р., майже 72% школярів вважають, що, у першу чергу, необхідно підвищити рівень заробітної плати, а потім забезпечити гарантоване працевлаштування (54%). Це свідчить про те, що для школярів розмір заробітної плати відіграє вирішальну роль при виборі професії й вони зовсім не замислюються чи будуть вони забезпечені роботою. Важливими факторами, які будуть сприяти залученню молоді до освоєння робітничих професій, є: підвищення престижу данихпрофесій у суспільстві (25,6%), високий рівень пенсій (25,2%), можливість вирішення житлової проблеми (19,2%), можливість подальшого навчання за рахунок підприємства (13,4%).

Таким чином, аналіз результатів соціологічного опитування учнів загальноосвітніх шкіл, проведеного фахівцями кафедри управління персоналом та економіки праці Донецького національного університету на замовлення обласної служби зайнятості, дає можливість зробити такі висновки:

молодь недостатньо орієнтується у світі професій, не знайома з вимогами сучасного ринку праці та актуальними для свого регіону видами діяльності. Випускник повинен мати інформацію про те, в яких професіях він може найповніше реалізувати свої здібності, знати попит на відповідні професії, кон'юнктуру ринку праці, умови, шляхи, форми здобуття професій, можливості працевлаштування [1, с. 30];

сучасна молодь зорієнтована на здобуття вищої освіти за престижними нині професіями юриста, економіста, програміста, щодо яких на ринку праці вже існує надлишок. Водночас ті професії, які користуються підвищеним попитом на ринку праці (інженери, механіки, слюсарі, токарі, електрозварники, інші робітничі професії), молодь не приваблюють;

відсутня профорієнтаційна робота, яка передбачає формування у молоді професійних планів, спрямованих на вибір професії. Необхідно активніше залучати до цієї роботи службу зайнятості, шкільних психологів, вчителів, оскільки система профорієнтації повинна включати професійну освіту, професійну консультацію, професійну діагностику [1, c. 33].

Для вдосконалення системи професійної орієнтації необхідно: налагодити ефективний взаємозв' язок між ринком праці та ринком освітніх послуг, що скоротить дисбаланс на ринку праці; створити довідник найбільш затребуваних професій, що буде містити опис цих професій (професіограми) та інформацію з їх пошуку; сформувати дієвий механізм надання інформації про сучасний стан ринку праці; створити необхідні правові, організаційні, технічні та інформаційно-методичні передумови для професійної самореалізації молоді; в рамках розширення взаємозв' язків з навчальними закладами розробити систему профорієнтаційних заходів з учнями загальноосвітніх шкіл шляхом впровадження профорієнтаційних класних годин, бесід, профорієнтаційних конференцій.

Висновки. Результати опитування випускників загальноосвітніх навчальних закладів Донецької області підтверджують висновок про те, що система професійної орієнтації та формування професійної спрямованості молоді вимагає термінового оновлення та реформування. При цьому основну роль у справі профорієнтації учнівської молоді має відігравати навчальний заклад та державна служба зайнятості. Для вдосконалення цієї діяльності необхідні підготовка та постійне підвищення кваліфікації фахівців у сфері профорієнтації, систематичне відстеження професійної спрямованості учнів шкіл і відповідна її корекція.

Вирішення вищезазначених проблем та впровадження вказаних напрямів вдосконалення профорієнтаційної роботи серед молоді Донецької області дозволить покращити процес професійної орієнтації та регулювати ситуацію на ринку праці. З огляду на отримані результати, надалі доцільно сформувати графічну та економіко-математичну моделі проведення профорієнтаційної роботи у навчальних закладах та центрах зайнятості, розробити методологію інтегрального оцінювання якості профорієнтаційних послуг та механізм впровадження і розвитку дієвої системи профорієнтації.

РЕЗЮМЕ

Статья посвящена актуальным вопросам профессионального самоопределения выпускников общеобразовательных школ, возможностям выбора будущей профессии. В статье анализируется современное состояние профориентационной работы среди молодежи Донецкой области, рассматриваются вопросы, связанные с особенностями функционирования системы профориентации. В статье предложены направления совершенствования профориентационной работы службы занятости и учебных заведений среди молодежи.

Ключевые слова: профессиональное самоопределение, система профессиональной ориентации, профориентационная работа, центр занятости, учебные заведения, профориентационные мероприятия.

РЕЗЮМЕ

Стаття присвячена актуальним питанням професійного самовизначення випускників загальноосвітніх шкіл, можливостям вибору майбутньої професії. У статті аналізується сучасний стан профорієнтаційної роботи серед молоді Донецької області, розглядаються питання, які пов'язані з особливостями функціонування системи профорієнтації. У статті запропоновано напрями вдосконалення профорієнтаційної роботи служби зайнятості та навчальних закладів серед молоді.

Ключові слова: професійне самовизначення, система професійної орієнтації, профорієнтаційна робота, центр зайнятості, навчальні заклади, профорієнтаційні заходи.

SUMMARY

Article is devoted to topical issues of professional self-determination of secondary school graduates, opportunities for choosing a future profession. The article examines the current state of career guidance among the youth of Donetsk region, address issues related to the peculiarities of the system of vocational guidance. In the article suggests ways of improving career guidance and employment service institutions for young people.

Key words: professional self-determination, system of professional orientation, career guidance, the centre of employment, educational establishments, measures of vocational guidance.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ:

1.Бондарчук К. Профорієнтація як складова відтворення людського потенціалу в Україні І К. Бондарчук ІІ Україна: аспекти праці. -2007. - №7. - С.26-34.

2.Захаров Н. Н. Профессиональная ориентация школьников І Н. Н. Захаров. - М.: Просвещение, 1989. - 192 с.

3. Климов Е. А. Как выбирать профессию: кн. для учащихся ст. классов сред. шк. І Е. А. Климов. - 2-е изд. - М.: Просвещение, 1990. - 159 с.

4. Маршавін Ю. Шляхи врегулювання професійно-кваліфікаційного дисбалансу на ринку праці І Ю. Маршавін ІІ Україна: аспекти праці. - 2006. - №1. - С.26-29.

5. Пухлій В. Вибір професії і проблема зайнятості молоді І В. Пухлій, В. Ткаченко ІІ Персонал. - 2007. - №10. - С.73-79. 6.Чистякова С. Н. Основы профессиональной ориентации школьников І С. Н. Чистякова. - М.: Педагогика, 1981. - 96 с.

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ МЕНЕДЖМЕНТУ

УДК 001.895 (477)

ДЕТЕРМІНАНТИ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ СКЛАДОВОЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ РЕГІОНІВ

Анісімов А.Є., начальник Головного управління регіонального розвитку, залучення інвестицій та зовнішньоекономічних відносин Донецької облдержадміністрації, к.е.н., доцент кафедри "Міжнародна економіка" ДонНУ

Нові умови глобальної конкуренції, високий технологічний рівень галузей, освітній та демографічний стан трудових ресурсів - усе це необхідно враховувати у державній інноваційній політиці, за допомогою якої мобілізується економічна міць країни, ринковий механізм, сила державного і приватного підприємництва для прискорення впровадження інновацій у виробництво.

Для того, щоб економіка держави функціонувала у світовому господарстві як найбільш технологічно динамічна, яка в майбутньому успішно забезпечуватиме свою конкурентоспроможність, вона повинна побудувати свою інноваційну систему, поєднуючи науково-технічний потенціал країни з комплексом економічних заходів та інфраструктури, що підтримують і допомагають швидкій комерціалізації на внутрішніх та зовнішніх ринках.

Проблемам інноваційної діяльності, її окремим аспектам, присвячені праці багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених, таких як О.І. Амоши, В.Н. Амітана, І.О. Бланка, В.М. Геєця., Ю.В. Макогона, А.А. Пересади, М.Г. Чумаченка та інших.

Переважна більшість досліджень з цього питання орієнтується на виробничу концепцію інноваційного розвитку, акцент в якій робиться передусім на продуктові та технологічні інновації. За умов нестабільного швидко змінюваного середовища та загострення конкуренції, ключовими чинниками успіху стають не тільки виробничі нововведення, а й організаційно-управлінські інновації, зокрема розробка відповідного механізму комплексних стратегій інноваційного розвитку та їх впровадження.

Світовою практикою напрацьовано три типи стратегій інноваційного розвитку:

- стратегія перенесення, яка полягає у використанні зарубіжного науково-технічного потенціалу і перенесенні його досягнень на терени власної економіки;

- стратегія запозичення, сутність якої полягає в освоєнні виробництва високотехнологічної продукції, що вже вироблялася в інших країнах, шляхом використання власної дешевої робочої сили та існуючого науково-технічного потенціалу;

- стратегія нарощування, при якій використовується власний науково-технічний потенціал, залучаються іноземні вчені й конструктори, досягається інтеграція фундаментальної та прикладної науки.

Зазначені типи стратегій прийнятні лише по відношенню до таких сфер діяльності, де відсутні наукові надбання, але є висококваліфікований виробничий потенціал, що дозволить створити спільні підприємства з поступовим нарощуванням експорту високотехнологічної продукції.

Концепція, яка базується на системному розумінні інноваційного процесу та враховує нелінійні зв'язки між суб'єктами в процесі здійснення інновацій, зародилася в лоні неоінституційного напряму економічної теорії в кінці 1980-х років. Саме в роботах Б. Лундвала, К. Фрімана та Р. Нельсона було закладено теоретичні основи концепції національних інноваційних систем (НІС) [1].

Основними елементами національної інноваційної системи є такі підсистеми (рис. 1), як сфера НДДКР; освіта і професійна підготовка; інноваційна інфраструктура; корпорації та малий бізнес (виготовлення продукції та послуг); інституції правового, соціального та фінансового характеру; регіональні інноваційні системи; індустріальні кластери [2].

Національна інноваційна система

* ~

Сфера НДДКР

І -

Освіта і професійна підготовка

і

Інноваційна інфраструктура

і ~

Корпорації та малий бізнес

і ~

Правові, соціальні та фінансові інституції

і ~

Регіональні інноваційні системи

і ~

Індустріальні кластери Забезпечення конкурентоспроможності, зростання, зайнятості

Рис.1. Елементи національної інноваційної системи

© Анісімов А.Є., 2011

Реалізація й удосконалення НІС у країнах - світових лідерах є найважливішим державним завданням і невід'ємною складовою державної інноваційної політики.

Важливу роль у функціонуванні інноваційної системи відіграє інфраструктура. Отже, інноваційна інфраструктура є базовою складовою інноваційної економіки, інноваційного потенціалу суспільства. Вона є також основним інструментом і механізмом інноваційної економіки, що здатний піднести економіку країни на високий рівень розвитку.

Інноваційна інфраструктура — це весь спектр державних і приватних структур, що забезпечують розвиток і підтримку всіх стадій інноваційного процесу. До них належать [1]:

1) виробничо-технологічні структури (технопарки, інноваційно-технологічні центри та бізнес-інкубатори);

2) об'єкти інформаційної системи (аналітичні, статистичні центри, інформаційні бази та мережі);

3) заклади з підготовки та перепідготовки кадрів у галузі технологічного менеджменту;

4) фінансові структури (фонди бюджетні, позабюджетні, венчурні, страхові);

5) система експертизи (центри, спроможні зробити експертні висновки для виробників, інвесторів, страхових служб

тощо);

6) об'єкти патентування, ліцензування й консалтингу;

7) система сертифікації, стандартизації та акредитації.

Усі об'єкти інноваційної інфраструктури повинні працювати узгоджено, не створюючи перешкод протягом усього циклу інноваційного процесу: від проведення наукових досліджень і розроблень до створення, освоєння виробництва та виведення на ринок нової наукомісткої продукції. Процес створення інноваційної інфраструктури тривалий. У таких країнах, як США, Німеччина, Японія він тривав упродовж 10—15 років [7].

Ознаками інноваційної інфраструктури є:

1) поширення її в усіх регіонах у вигляді інноваційно-технологічних центрів або інжинірингових фірм, які можуть вирішувати завдання функціонально повного інноваційного циклу зі здачею об'єкта інноваційної діяльності «під ключ»;

2) універсальність, що дає можливість забезпечити реалізацію інноваційного проекту в будь-якій галузі виробництва або обслуговування;

3) професіоналізм, що Грунтується на якісному обслуговуванні замовника або споживача;

4) конструктивність, що забезпечується орієнтацією на кінцевий результат;

5) високий рівень науково-технічного потенціалу;

6) кадрова забезпеченість, насамперед керівниками інноваційних проектів і можливість постійного оновлення персоналу інноваційної інфраструктури;

7) фінансова забезпеченість;

8) високий рівень інструментальних засобів, що сприяють прискоренню отримання кінцевого результату;

9) гнучкість, що забезпечує пристосування інноваційної інфраструктури до вимог ринку та зовнішньої кон'юнктури. Основними елементами інноваційної інфраструктури є державні інноваційні фінансово-кредитні установи, венчурні

компанії та фонди, зони інтенсивного науково-технічного розвитку (технополіси), технологічні парки (технопарки), інноваційні центри (технологічні, регіональні, галузеві), інкубатори (інноваційні, технологічні, інноваційного бізнесу), консалтингові (консультаційні) фірми тощо.

Г. Капрон та М. Сінцера виділяють п'ять типів взаємозв'язків, які формують інституційну структуру НІС [5]. Серед них:

1. Інституційні зв' язки, що відображають вплив держави на формування середовища розвитку НІС: науково-технічна та освітня політика, регулювання трудових відносин, економічна, промислова, торговельна, фіскальна, монетарна, інфраструктурна, регуляторна політика.

2. Просторові інституційні зв' язки, які забезпечують інтегрованість НІС, виникають на чотирьох рівнях прийняття рішень: локальному, регіональному, національному та міжнародному.

3. Інструментальні інституційні зв' язки являють собою набір інструментів та важелів державного стимулювання інноваційної діяльності. Це інструменти фінансового та матеріально-технічного забезпечення інноваційного процесу, стимулювання дифузії інновацій, регулювання інфраструктури НДДКР та інструменти розвитку людського капіталу.

4. Міжорганізаційні інституційні зв' язки є центральними в системі взаємозв' язків у межах НІС. Вони характеризують відносини між функціонально диференційованими учасниками інноваційного процесу - інноваційно активними приватними підприємствами, вищими навчальними закладами, науково-дослідними інститутами, технологічними посередниками та державними органами, що формують інноваційну політику. До них належать такі чотири види взаємодії:

- взаємодія між підприємствами (науково-дослідні СП, науково-технічні альянси, перехресне ліцензування та інші форми науково-технічного співробітництва);

- зв' язки між підприємствами, університетами та громадськими дослідними інститутами (технопарки, технополіси, спільні дослідження, патенти у співавторстві, спільні публікації, конференції);

- дифузія знань та технологій у виробничу практику підприємств;

- мобільність персоналу (рух науково-технічного персоналу між громадським та приватним секторами).

5. Секторальні (галузеві) інституційні зв' язки визначають вплив інституційної структури НІС на технологічну структуру виробництва, характер виробничої спеціалізації та конкурентоспроможність країни.

Для розвитку інноваційної діяльності часто не достатньо лише внутрішніх ресурсів підприємств. Це викликає необхідність залучення зовнішніх джерел. Одним із важливих механізмів, що забезпечує інноваційні процеси ресурсами, є венчурне фінансування.

Зарубіжний досвід господарювання показує, що в країнах з розвиненими ринковими відносинами венчурне підприємництво відіграє активну роль у задоволенні потреб основної маси населення в новій продукції, підвищенні науково-технічного рівня виробництва, створює конкурентне середовище в сфері науки і наукового обслуговування [3]. Розвиток венчурного бізнесу впливає на динамічність всього господарського комплексу й сприяє оздоровленню економіки країни.

Для того, щоб економіка мала право називатися інноваційною, частка венчурних інвестицій у високотехнологічне виробництво повинна досягти 70% від загального обсягу вкладень капіталу в цю сферу виробництва. Саме орієнтація на венчурне фінансування в найбільшій мірі сприяє скороченню робочих місць у великих промислових компаніях, диверсифікованості останніх і рівнобіжне утворення дрібних і середніх самостійних компаній, які виходять на ринок нових технологій для виробництва конкурентоспроможної продукції. Тим самим прискорюється і самоорганізується процес реструктуризації економіки, в результаті якого утворюється значна кількість робочих місць.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89 


Похожие статьи

А О Какодєй - Методи маркетингового управління екологічними ризиками