Г Поперечна - Відродження матеріали до лекції - страница 1

Страницы:
1  2 

Наукові записки

Галина Поперечна ВІДРОДЖЕННЯ (МАТЕРІАЛИ ДО ЛЕКЦІЇ)

1. Поняття «Відродження» та загальні особливості духовного життя епохи

У період XIV-XVI ст. відбуваються важливі зміни в усіх сферах суспільно-економічного та духовного життя, які зумовили появу нового культурного контексту. В європейській літературі ця епоха отримала назву Відродження або Ренесанс. Зародження мануфактури, формування і розвиток міст як головних торгових центрів, політичний та культурний полі центризм, розширення і вдосконалення виробничої діяльності, географічні відкриття, розвиток природознавства, розквіт мистецтва закладають підвалини нової культури, яка призводить до зміни погляду як на світ, так і на саму людину та суспільство.

Слід відзначити, що і досі в науці спостерігається неоднозначне ставлення до Відродження. Так, історична наука встановлює хронологічну межу середньовіччя 1600 роком, взагалі не виділяючи Ренесанс як феномен. Деякі мислителі, як от Гегель, вважали його завершенням середньовічної філософії, періодом розкладу схоластичної філософії, інші, наприклад, Віндельбанд, Татаркевич розглядають цю філософію у контексті філософії Нового часу, а такі дослідники як Жюль Мішле, Якоб Буркхардт наголошують на статусі Ренесансу як історичної епохи.

Зазвичай Відродження трактують як відродження античної культури, але це не було механічним поверненням до античних зразків. Це було прагнення повернути високе минуле, коли людина перемогла фортуну. З одного боку античність сприймалась діячами Відродження як далека батьківщина, з якою встановлювався інтимно-чуттєвий зв'язок, але з іншого, цим підкреслювалась історична відстань і неподібність даних епох: зв'язок Відродження з Античністю був опосередкований Середньовіччям. Усвідомлення цього вимагало нового ставлення як до античності, так і до середньовічної культури, християнства. Це проявилось у тому, що прямого копіювання античності не було, а було творче переосмислення та переопрацювання тієї традиції на новому ґрунті, був динамічний полілог різноманітних течій і позицій, на підставі яких здійснюється спроба витворити свою оригінальну синтезу.

Відроджуючи античність, поетико-філософська думка поверталась через середньовіччя до раннього античного християнства. Тому вона нерідко виявлялась ближчою до справжньої християнської традиції, ніж церковні ідеологи і впевнено вступала в суперечку з ними. Головним об'єктом критики стала схоластика, якій дорікали за догматизм, традиціоналізм, беззмістовність дискусій, відірваність від життя, зосередженість на позасвітних цілях.

У цей час філософія перестає відігравати роль служниці богослов'я. Гаслом епохи стає свобода, яка проявляється у відкритості будь-яким традиціям, звільненні від підпорядкування одному авторитету, відмові від універсальних онтологічних проблем пов'язаних з теологічними, у праві на самостійну думку та спосіб її викладення. Здебільшого представники філософії Відродження - це не філософи-професіонали, а публіцисти, ритори, поети, дипломати, педагоги, які проводять свої диспути не в університетах, а на віллах, при дворах міщанства, бібліотеках, книжкових крамницях. На відміну від середньовічного, мислитель нової епохи - індивідуаліст: він вбачає свої заслуги у власній діяльності, а не у відданості школі, традиції. Новими стають характер філософування, джерела філософії, стиль писання, обличчя філософа, його місце в культурі. Оскільки мова і спосіб схоластичних міркувань є неприйнятними для нового покоління філософів, то відбувається зміна стилю мислення, мови культури взагалі. Замість трактатів набирають популярності полемічні інвективи, дружні послання, діалоги, філософські поеми і ін.

Найголовнішою рисою філософії Відродження є антропоцентризм: людина не лише важливий об'єкт філософського мислення, але і центральна ланка космічного буття. Варто нагадати, що середньовіччя теж антропоцентричне, але тоді проблема людини визначалась вченням про гріхопадіння та викуплення, через яке і з допомогоюбожої благодаті тільки і могло бути досягнуто спасіння. Світ був створений для людини, а людина була вищим творінням Бога на землі. Таким чином у Середньовіччя людина розглядалась не сама по собі, а у своїх відношеннях до Бога, гріха і вічного спасіння, якого не можна досягти власними зусиллями. Натомість Ренесанс розглядає людину перш за все у її земному призначенні. Антропоцентризм філософії Відродження передбачає не тільки перенесення уваги з проблем онтологічних на етичні, але і перебудову всієї картини світу, нове розуміння проблеми співвідношення божественного і природного начал. Відродження справедливо вважають одним із найпрогресивніших переворотів, пережитих людством. З нього починається нова сторінка в історії європейської культури, філософії і науки.

Провідними напрямками Ренесанського філософування є гуманізм та натурфілософія.

2. Гуманізм як провідний напрям ренесанського філософування

Першопочаткова латинська форма поняття «гуманізм» - «studia humanitatis». Гуманісти, перетлумачивши Цицерона, розуміли під ним «ревнісне вивчення всього, що складає цілісність людського духу». У вузькому значенні гуманізм виступає як поширення певного кола гуманітарних знань: граматики, риторики, поезії, історії, моральної філософії, основою яких була класична греко-римська освіченість. Часто під ним розуміють світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю.

В центрі уваги гуманістичного філософування - Слово, культ прекрасної і чистої класичної мови. Роль філологічних студій у становленні і поширенні гуманізму важко переоцінити. Середньовічна людина була перш за все розділена на духовну і тілесну половини, які мало знали одна про одну. Слово стало ключем до подолання цієї роздвоєності. Людина відчула себе єдністю, коли знайшла себе не в логічних схемах вселенського світопорядку, а в слові і образі, що відповідали її справжньому існуванню.

Проголосивши людину найвищою цінністю буття, гуманізм розглядає її не з точки зору гріхопадіння і спасіння, а як земну істоту, сповнену гідності. При цьому світ виступає не джерелом страждання і сліз, а як поле людської діяльності. За людиною визнається можливість піднятися з дикого, варварського, тваринного стану до істинно людського, яке є результатом здійснення закладених в ній можливостей до удосконалення. Закладені в ній Богом, вони вимагають для свого здійснення власних зусиль людини, культурної, творчої діяльності. Бог - творче начало, в уподібненні якому головне завдання і призначення людини.

Цікаво, що саме з епохи гуманізму поняття «творчість», яке до того виступало атрибутом Бога, стало застосовуватись до людської діяльності. Таке перенесення на людину однієї із божественних ознак неминуче вело до її обожнення. Прикметно також і те, що епітет «божественний» означає на мові гуманізму оцінку досягнутого людиною вищого ступеня досконалості. Так середньовічному аскетизму та пасивності гуманізм Відродження протиставляє активне діяльне начало людини.

Розглядаючи людину як земну істоту, гуманісти переглядають відношення до чуттєвої природи людини, її тілесності. Середньовічному презирству до світу, умертвінню плоті протиставляється гімн красі людського тіла, жертовності - вчення про самозбереження, стражданню в ім'я спасіння - культ насолоди і користі. Природа в філософії гуманізму не тільки отримує виправдання, але і сама служить аргументом для виправдання людини, етики насолоди. Відтак вибудовувати моральність слід з того, чого вимагає природа людини: «те, що властиве нам від природи, менш за все заслуговує догани», - стверджує Браччоліні. Відхилення від природи вважається лицемірством. Але це не означає, що людина може йти сліпо за своїми природними схильностями. Гуманісти також критикують обмеженість та вади людини і настійно вимагають від неї доброчесності, мужності, справедливості, мудрості. Розглядаючи характеристику людини в Ренесансі, В.Ф. Лосєв писав, що жодна інша епоха з такою силою не утверджувала людську особистість в її красі, грандіозності, величі. Але найбільші діячі ренесансу завжди відчували обмеженість людської істоти. Вражає те, з якою безжальністю всесильна людина Відродження усвідомлювала своє безсилля. Цейдуалізм, на думку Лосєва, був сповнений внутрішньої напруги і тому ніс в собі заряд історичної енергії.

Передвісником нового гуманістичного вчення про людину був Данте Аліг'єрі (1265-1321). Показово, що Данте не філософ-професіонал, а поет, добре обізнаний із тогочасною йому філософією, теологією, наукою, синтез яких він демонструє у своїх творах. Очевидно, що його світогляд не виходить за рамки середньовічної культури, але водночас він містить ідеї, властиві культурі епохи Відродження. Картина світу, яку змальовує Данте у «Божественній комедії», відповідає середньовічному геоцентричному світобаченню, однак її пояснення набирає відмінних від середньовіччя рис. Так, для нього Земля не тільки фізичний центр обертання небесних тіл, а й місце розгортання космічної драми творення, гріхопадіння і відкуплення людини. Специфічно витлумачується співвідношення природного і божественного. За Данте, божественне світло увінчує і пронизує собою ієрархічно побудований світ, завдяки чому знімається середньовічне протиставлення природного і божественного начал. Людина є ланкою між тлінним і нетлінним. Наділена подвійною природою - смертною і безсмертною -людина має і подвійне призначення, одне з яких досягається в земному житті, а друге пов'язане із спогляданням божественного світу і здійснюється при допомозі божественної волі. На відміну від середньовічної традиції Данте переконаний, що для досягнення позаземного блаженства не варто відмовлятися від активного земного життя. Відстоюючи ідеал земної досконалості людини, який не приноситься в жертву загробному блаженству, мислитель наголошує на свободі людської дії та усвідомленні відповідальності за це. Користуючись свободою, людина покликана виконати своє земне призначення, внаслідок чого вона здатна уподібнитись до свого Творця.

Естафету гуманізму, започаткованого Данте приймає Франческо Петрарка (1304­1374). Цей мислитель є не лише творцем нової європейської лірики, але й активним діячем поширенням нового гуманістичного світогляду. Він одним із перших звертається до духовної спадщини класичної античності, протиставляючи її традиційній системі схоластичної ученості. Якщо Данте ще сприймав схоластичну премудрість, то Петрарка вже свідомо підкреслює свою неналежність до когорти схоластичних докторів, називаючи себе «невігласом» у їх науці. Для нього є неприйнятними авторитарність схоластики, відсутність у ній творчого духу, претензії на всезнання, а також її загальна орієнтація на вивчення світу слів і речей. Та головним пунктом розходження Петрарки зі схоластикою є Аристотель.

Як відомо, схоластична філософія ґрунтувалася на аристотелівській традиції. Але слід зазначити, що середньовічні переклади Аристотеля характеризувались не лише значними неточностями, але й були пристосовані до вимог християнського віровчення. Як тонкий знавець античної літератури, історії, міфології, Петрарка одним із перших виступає проти догматичного тлумачення Стаіїрита та культу його авторитету. Наголошуючи на багатстві філософської думки класичної античності він підкреслює, що Аристотель посідає в ній почесне, але чітко визначене місце серед багатьох не менш блискучих і цікавих філософів. Мислитель відзначає суто інтелектуальний характер вчення середньовічного авторитета. На його думку, таке вчення просвітлює розум, але не впливає на душу; тому у ньому немає головного - вивчення людини, знання самого себе.

Для Петрарки не було привабливішого об'єкта роздумів, ніж людина, її діяльність, моральність, місце у світі. В центрі його уваги такі «гріхи» людини, як прив'язаність до земних благ, любов, жага слави. Петрарка розуміє, що ці прагнення часто стають причиною внутрішніх конфліктів людини, бо суперечать традиційним цінностям аскетичного середньовічного морального ідеалу. I все-таки, він не тільки не засуджує ці прагнення, але й вважає їх цілком виправданими. У діалозі «Моя таємниця» він підкреслює, що людині слід не виснажувати плоть, а керувати нею; не відходити від світу, а брати активну участь у ньому; не уникати слави, а дбати про неї. Людина народжена для зусилля як птах для польоту, - підкреслює мислитель. Так на місце старого ідеалу презирства до світу Петрарка прагне утвердити новий моральний ідеалгуманізму, ідеал доброчесної людини. Тема доброчесності, актуалізована Данте і Петраркою, залишиться провідною для всіх мислителів Ренесансу.

Джаноцци Манетті (1396-1459) прославляє красу і велич людини, яку розуміє як центр світобудови і вищий результат божественного творіння. Цій темі присвячено його трактат «про гідність і вищість людини», в якому йдеться не лише про вищість людини, але і про красу й досконалість її тіла, діяльність, здатність пізнавати. Краса людини є відображенням краси Всесвіту. Бог «зробив людину найпрекраснішою, найблагороднішою, наймудрішою, найсильнішою, і зрештою, наймогутнішою». Гідність людини і головне її земне призначення - в діяльності, яка повинна бути продовженням та вдосконаленням божественного творіння.

Прекрасна людина створена для насолодження світом, земним життям, причому в повсякденному житті вона має більше насолод, аніж страждань. Однак Манетті не закликає до культу пасивної насолоди, а наголошує, що призначення людини -діяльність у цьому світі, її обов'язок - діяти і пізнавати. У цьому і полягає насолода.

З вчення про красу людини випливає турбота про фізичний розвиток, гармонійне поєднання в людині кращих здібностей і якостей.

Лоренцо Валла (1407-1457) характеризується як один із найкращих латиністів свого часу, родоначальник історичної критики і джерелознавчого аналізу. Його творчість припадає на період, коли гуманістичний рух уже досяг певних результатів, цінність земного життя була вже достатньо усвідомлена і на перший план вийшли проблеми етико-психологічного спрямування. Тому не дивно, що у філософських пошуках Валли етиці відводиться центральне місце. У створенні власного етичного вчення він широко використовує етичні вчення епохи еллінізму, з яких віддає перевагу епікуреїзмові. Центральним поняттям його етики є поняття насолоди.

У діалозі «Про істинне і хибне благо» («Про насолоду») автор визначає насолоду як благо, до якого всюди тягнуться і яке полягає в задоволенні душі і тіла. Воно проголошується метою всього, єдиним благом: «Ніхто не насолоджується заради якоїсь мети, але сама насолода є мета». У творі послідовно розглядаються три точки зору -стоїків, епікурейців і християнства на природу людини, її вади. I хоча мова йде про засудження природних вад людини та очевидно, що таке засудження недосконалості людської природи не є тотожним релігійному уявленню про гріховність людського роду: гріховність вимагає презирства до плоті, а недосконалість - її виправлення. Тому для мислителя на першому плані уявлення про досягнення людиною вищої доброчесності шляхом подолання низької сторони природи.

Наголошуючи на принципові насолоди, Валла закликає слідувати єдиному принципу насолоди на небі і на землі. Так само і християнський ідеал виявляється підпорядкованим новому трактуванню: земне блаженство виявляється попереднім ступенем до небесного, але включає в себе гідне людини існування, честь, доброчесність.

На противагу офіційним університетам і монастирським школам у Ренесансній Італії виникають вільні об'єднання письменників, учених, художників, філософів. Одне із таких об'єднань отримало назву «Платонівська академія». Саме тут була вироблена універсальна система світорозуміння, в основу якої лягли принципи неоплатонізму. її діяльність тісно пов'язана з іменем флорентійського мислителя Марсіліо Фічіно (1433­1499), який відіграв визначну роль у поширенні філософської спадщини Платона і неоплатоніків, твори яких перекладав на латинську мову. На ґрунті неоплатонізму Фічіно розробив оригінальну філософську концепцію, згідно якої Бог як першопричина і джерело буття охоплює собою і поглинає весь світ. Єдність світу з Богом і Бога зі світом мислитель розглядає як духовний містичний коловорот, в якому речі породжуються Богом і породжені ним, знову прагнуть до злиття з богом як найвищим благом. Найважливішими категоріями, що характеризують цей коловорот, є любов, краса і насолода. Явлена світу любов, яка пронизує живий одушевлений космос, є краса. Відтак, світ у філософії Фічіно не протиставляється Богові як тягар, а є прекрасним творінням і саме існування в цьому постійному коловороті є насолода.

Підкреслюючи божественне походження краси, мислитель надає значення красі видимого світу, адже духовна за своєю суттю краса знаходить своє вираження у красі тіла і форм. Тілесна краса не відвертає людину від Бога, а є його зримим образом. Таким чином і світ, і людина дістають найвище виправдання - обожествляються.

Підкреслюючи особливу, вищу природу людини, Фічіно наголошує на гідності людини як творчої особистості, здатної у своїй творчості уподібнитись до Бога. Велич людини полягає в тому, що вона не лише керує всім живим і неживим у природі, але й «керує самою собою», управляє сім'єю, влаштовує державу, царює над народами». Найважливішою ознакою благородства людини, за Фічіно, є її прагнення свободи.

Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494) відзначався особливою обдарованістю та освіченістю. Наголошуючи на тому, що істина одна і що вона лише по-різному виражається різними філософами, Мірандола відмовляється наслідувати якусь одну школу чи напрямок і намагається створити єдину універсальну філософську систему, яка б синкретично поєднувала різні філософські принципи, течії і школи. Практичним втіленням цього задуму стала публікація 1486 р. 900 тез, які включали як його власні ідеї, так і ідеї, запозичені з творів «латинських докторів», арабських, античних мислителів, герметичних і кабалістичних текстів. Тези стосувались найширшого кола проблем - Бога, людини, природи. 23-річний Джованні збирався захищати ці тези проти всіх вчених, які забажали б прибути на диспут до Риму за рахунок автора. Диспут мав відкритись промовою Піко, яку пізніше було названо «Промова про гідність людини». Диспут не відбувся, але «Промова» Мірандоли набула широкої популярності.

Світ в цілому Мірандола розуміє як пронизану божественною присутністю ієрархію трьох рівнів - ангельського, небесного, елементарного - яка відзначається гармонією і красою. На відміну від своїх попередників, які розглядали людину як мікрокосм, що відображає в собі загальні закономірності макрокосму, Піко виносить людину за межі космічної ієрархії і протиставляє їй. На його думку, людина є особливим, четвертим світом, що не вміщається в жоден з трьох горизонтальних світів, є вертикальним по відношенню до них і пронизує їх. «Бог не визначив людині місця в ієрархії, - стверджує мислитель. Цю позицію він обґрунтовує тим, що людина не наділена власною особливою природою, повинна сформувати себе сама, як «вільний і славний майстер». Тому її вигляд і місце в ієрархії сутностей - це результат її власного вільного, а отже, і відповідального вибору. Вона може піднятися до зірок і ангелів, а може і опуститись до тваринного стану. Так, наголошуючи на такій важливій характеристиці людини як свобода вибору, Піко започатковує нове розуміння людської природи-природи, яка становиться, постає як результат самостійної творчої діяльності, самостійного свідомого і відповідального вибору. Божественність людини не в тому, що вона «створена за образом і подобою Бога», а в тому, що вона, як і будь-яка досконалість, не дана, а досягається.

3. Натурфілософія Відродження

Ще одним напрямком філософії Відродження є натурфілософія. Традиційно під поняттям «натурфілософія» розуміється філософія природи, але самі мислителі цієї епохи вкладали у нього дещо ширше значення. Вони називали себе «натуральними філософами» підкреслюючи цим, що розглядають і космос, і людину з точки зору автономії природи, поза теологією і схоластичною традицією. Крім проблеми природи, людини, космосу важливе місце у натурфілософії посідає також проблема методу пізнання. Філософування, спрямоване на розуміння сутностей природи і Всесвіту є закономірним явищем у культурі Ренесансу, оскільки в цей час відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Вплив на природу вважається гідною і важливою справою. Зростанню інтересу до природи сприяють також винаходи та великі географічні відкриття, які зумовлюють перегляд кардинальних положень традиційної картини світу і філософських основ тодішньої науки. Широко використовуючи античну філософську спадщину і спираючись на досягнення природничих наук, що розвиваються, натурфілософи намагаються створити нову картину світу, утвердити вільний і неупереджений погляд на світ.

Одним із перших, хто здійснив принциповий для Відродження поворот до природи, був Микола Кузанський.

Микола Кузанський (1401-1464) народився в німецькому місті Куза. Навчався у Гейдельберзькому, Падуанському, Кельнському університетах. Доктор канонічного права. Здійснив успішну кар'єру і в 1448 р. став кардиналом.

Філософія Кузанського засвідчує зв'язок із традицією середньовічного неоплатонізму, у ній відчутний також вплив містики. мислитель мав дружні стосунки з гуманістами, вивчав грецьку мову, читав у оригіналі Платона І Прокла, деякі твори писав у діалогічній манері.

Головною проблемою філософії Кузанця є цілком середньовічна проблема співвідношення Бога і світу, але розв'язується вона по-іншому, ніж у Середньовіччі. Раціональному обґрунтуванню теологічних істин, відмови від пізнання світу і Бога, схоластичному визнанню, він протиставляє концепцію «вченого незнання». У праці «Про вчене незнання» автор доводить неспроможність схоластичної термінології виразити повноту, складність і суперечність процесу пізнання, тому у постановці та спробі вирішення даної проблеми філософ повинен виходити саме зі свого незнання, усвідомлення того, що істина не дана у готовому вигляді, а застосуванні поняття і визначення неспівмірні з об'єктом пізнання. Інакше кажучи, скільки б не вдавались ми до виявлення та перерахування божественних атрибутів, це не вичерпає нескінченності і величі божественної природи. Бог - нескінченне єдине начало і прихована сутність всього.

У вирішенні проблеми співвідношення Бога і світу Кузанський відходить від ортодоксальної креаціоністської концепції часового творення світу з нічого, відкидає дуалістичне тлумачення світу і Бога. Натомість він розуміє це співвідношення як процес переходу від єдиного нескінченого начала (Бога) до множинності кінечних речей (світу). Бога, як єдине начало буття, неспівмірне зі світом кінечних речей, філософ іменує абсолютним максимумом. Він максимум, бо він є, те, більше за що бути не може», але так як він не може бути і менше того, що він є, то він також і мінімум. Таким чином абсолютний максимум і абсолютний мінімум у ньому співпадають, збігаються. Іншими словами, безконечність можна мислити як єдине, а єдине як безконечність. Бог заключає в собі і можливість буття, і всю його повноту. Завдяки такому підходові Бог мислиться вже не як трансцендентний, потойбічний, а постає у нерозривній єдності зі світом, як «все у всьому» нескінченна його причина і сутність, що утримує світ в собі.

Бог є все, але «все у згорнутому вигляді». Процес переходу від Бога до світу і від світу до Бога мислитель розуміє як процес вічного розгортання божественної єдності в множину. Подібно до того, як лінія є розгортанням точки, час є розгортанням мети, рух-розгортанням спокою, так і весь світ постає як розгортання сутності, згорнутої в Бозі. Оскільки Бог є центр і околиця, бо він всюди і ніде, то і світ, що не може бути відокремленим від божественного начала, має всюди свій центр і не має границь. Звідси слідує висновок: «Земля не є центром світу». Такий підхід руйнував традиційні уявлення про космос та підготував ґрунт для ідеї про безкінечність Всесвіту, переходу від геоцентризму до геліоцентризму.

Леонардо да Вінчі (1452-1519). Вивчаючи біографію цієї постаті неможливо повірити, що це історія життя однієї людини, природа щедро нагородила його різноманітними талантами. Він був живописцем, фортифікатором, гідротехніком, меліоратором, математиком, механіком, астрономом, анатомом, ботаніком, оптиком, музикантом і т.д. Сформований поза університетським та науково-філософським середовищем, називав себе «людиною неосвіченою»

У царині філософських пошуків Леонардо да Вінчі центральне місце посідає спроба створення нового методу пізнання. Відкидаючи знання, що спирається на авторитет, він наголошує на тому, що наше пізнання починається з відчуттів та досвіду: «Хоча природа починає з причини і закінчує досвідом, ми повинні йти зворотним шляхом, починаючи з досвіду і шукаючи з ним причину». Головним критерієм знання мислитель вважає його достовірність. Підкреслюючи недостатність спостереження,важливу роль у досягненні достовірного знання він відводить експерименту та досвіду, вказуючи при цьому на необхідності їх багаторазового повторення.

Леонардо да Вінчі одним із перших висунув завдання математизації знання про природу. Зрозуміло, що в межах тогочасного рівня знань ці завдання не могли бути розв'язаними мислитель певною мірою випередив свій час. Ці проблеми стануть актуальними і знайдуть своє теоретичне вираження у філософії Нового часу.

Знаток церковного права, астроном, математик, філософ, медик, художник, втілив ідеал енциклопедиста, характерний для епохи Відродження Микола Коперник (1473­1543). Жодне з відкриттів Відродження не мало такого значення, як відкриття Коперніка. Його праця «Про обертання небесних сфер», опублікована 1543 р. не тільки визначила характер наукової революції XVIct., але і відіграла вирішальну роль у радикальному перегляді філософських уявлень про світ. Вчення Коперніка було зумовлене рядом причин: Відродження породило «свободу духа» що в свою чергу розвинуло потяг до пізнання: промисловість і торгівля вимагали точного знання і оволодіння силами природи; значних успіхів було досягнуто у чисто математичних обрахунках. Однак на той час у розвитку природничого знання серйозною перепоною залишалася космологія Аристотеля.

Уже в Античності було поширено ряд цікавих здогадок щодо світобудови, зокрема, про кулесність землі, її добове обертання навколо своєї осі, про те, що Венера і Меркурій обертаються не довкола Землі, а довкола Сонця, що Сонце значно більше за Землю, ба навіть і те, що Земля обертається навколо Сонця. Проте ці здогадки не були підтверджені систематичними спостереженнями, ані доведені. Натомість геоцентрична система Аристотеля - Птолемея мала математичне обґрунтування, яке не тільки задовільно пояснювало небесні явища, але і дозволяло передбачати їх.

Вже у першій своїй праці «Малий календар гіпотез, що стосується небесних рухів», Копернік відзначив складність і штучність пояснення всесвіту своїми попередниками та висунув ряд аксіом, котрі згодом лягли в основу його геліоцентричної системи. Суть позиції мислителя не зводилася до простої перестановки центру світу, заміни центрального положення Землі центральним становищем Сонця. Копернік поновив у правах теорію земного руху. В геоцентричній системі Аристотеля-Птолемея джерелом руху виступав Бог - Нерухомий Рушій Аристотелевої фізики, що передав рух сфері нерухомих зірок і далі нижчим сферам планет. Творець геліоцентричної системи відкинув таке джерело, пояснивши рух небесних тіл їх сферичною кулеподібною формою. Він висловив думку про те, що Місяць є супутником Землі, а сама Земля є центром тяжіння для тіл, які знаходяться на її поверхні, спробував довести оптичну відносність нашого зорового сприйняття. Хоча геліоцентричний космос Коперніка кінечний, обмежений сферою фіксованих зірок, відкриття Коперніка важко переоцінити. Ідея геліоцентризму давала не тільки іншу картину руху небесних світил, яка нарешті узгоджувалася з даними астрономічних спостережень, але і дозволяла значно спростити схему небесних рухів, полегшити їх розрахунки. Та головне - це те, що вона відображала істинну картину руху планет.

Страницы:
1  2 


Похожие статьи

Г Поперечна - Відродження матеріали до лекції