І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

І.Ю. Робак, Г.Л. Демочко

Охорона здоров'я в першій столиці радянської України

(1919-1934 рр.)

Харків Колегіум 2012

УДК 614.2(091) (477.54) «1919-1934» ББК 51.1 (УКР) Р58

Затверджено вченою радою ХНМУ. Протокол № 5 від 19.04.2012 р.

Рецензенти:

Водотика С.Г. — доктор історичних наук, професор кафедри історії України та методики викладання Херсонського державного університету;

Потрашков С.В. — доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України та всесвітньої історії Харківської державної академії культури.

Робак І.Ю., Демочко Г.Л.

Р58 Охорона здоров'я в першій столиці радянської України (1919­1934 рр.). — Х. : Колегіум, 2012. — 260 с. (іл. 14 с.)

ISBN 978-966-8604-66-9

Автори монографії — викладачі Харківського національного медичного університету: доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри суспільних наук І.Ю. Робак; кандидат історичних наук, старший викладач Г.Л. Демочко. У дослідженні йдеться про вироблення і становлення основних організаційних форм радянської моделі охорони здоров'я у Харкові за часів його столичного статусу (1919-1934 рр.).

Книга стане у пригоді викладачам, науковцям, студентам, керівникам органів охорони здоров'я і медичних установ, працівникам місцевого самоврядування, а також широкому загалу читачів, які небайдужі до історії Харкова.

ISBN 978-966-8604-66-9 ©Робак І.Ю., Демочко Г.Л., 2012.

3

-

вступ

Ця книга є другою складовою частиною дослідження з історії харківської охорони здоров'я, розпочатого монографією І.Ю. Ро­бака «Організація охорони здоров'я в Харкові за імперської доби (початок XVIII ст. — 1916 р.)» (Х., 2007). Обидві революції 1917 року і громадянська війна призвели до руйнації старих, імпер­ських інститутів у сфері охорони здоров'я, а нові не встигали складатися — чи то теоретично ще не були осмислені, чи то влада в Харкові надто швидко змінювалася. Отже, в царині охорони громадського здоров'я тогочасні події посіяли хаос так само, як і в багатьох інших сферах суспільного життя. Тому період 1917— 1918 років ми не розглядаємо. Дійові ж заходи із запроваджен­ня нової, соціалістичної системи охорони здоров'я розпочалися в місті після утвердження в ньому радянської влади, коли Харків став столицею УСРР.

Питання охорони здоров'я відігравали дуже важливу роль у справі розбудови молодої держави. Після революційних подій вони постали на повний зріст і вимагали значних зусиль з боку республіканського, губернського та міського керівництва. Це на­самперед питання епідемій, які «гуляли» містом, а також комп­лектація міста медичними кадрами, медико-соціальне забезпечен­ня робітництва як найчисленнішої верстви населення Харкова і опори більшовиків, санітарні проблеми, безробіття, матеріально-побутові умови життя пересічних харків'ян.

Надалі історикам пропонується вживати введений до науко­вого обігу кандидатською дисертацією Г.Л. Демочко (захищена у 2011 році) термін «харківський період розвитку української радянської системи охорони здоров'я» [1, с. 3]. Він, по-перше, відображає появу саме системи, адже системність не була прита­манна дорадянській медицині. Іншими словами, поняття «харків­ський період» є синонімом поняття «становлення системи». По­друге, організація структурних підрозділів із чітко визначеними функціями і усталення динамічного зв'язку між ними припадає

4

-

саме на час перебування народного комісаріату охорони здоров'я (НКОЗ), а також інших центральних органів влади, у Харкові. По-третє, столичний Харків був майданчиком для сміливих екс­периментів, результати яких згодом стали невід'ємною частиною радянської системи охорони здоров'я.

Щодо теми монографії, то вона маловивчена. Досі не створе­но цілісної картини історії охорони здоров'я в Харкові за часів буття його столицею радянської України. Хоча деякі розвідки таки існують, і вони становлять чималий доробок у досліджен­ні окремих напрямів історичного поступу харківської охорони здоров'я.

Так, організацію боротьби з епідемічними хворобами висвіт­лив видатний діяч громадської медицини С. Ігумнов [2, 3], який на основі самотужки зібраного статистичного матеріалу виявив та проаналізував причини поширення епідемічних хвороб у міс­ті. Ініціатива одразу ж була підхоплена й іншими дослідника­ми — М. Мітельманом [4], О. Марзєєвим [5], М. Абрамовичем [6], Б. Гандельсманом [7].

Особливу увагу дослідників привернули соціальні хвороби та можливість їх відвернення. Слід згадати праці І. Арнольді [8], Я. Білоруського [9], Д. Губергріца [10], Д. Жбанкова [11], Е. Мут-ті [12, 13], Н. Степанова [14], А. Федоровського [15], С. Фурма­нова [16], в яких особлива увага приділена шляхам запобігання подібним захворюванням.

Із запровадженням кваліфікованої допомоги матері й дити­ні посилився інтерес до цього напряму роботи медиків. У пресі розгорнулись потужна протиабортна кампанія та популяризація протизаплідних засобів. З'явилися статті О. Федотової [17, 18],

Р. Рохліної [19], Н. Попової [20].

Окремий інтерес становлять публікації, присвячені проблемі алкоголізму в місті. Це статті О. Барського [21], В. Вікторова [22, 23, 24], К. Водолазького [25, 26], О. Закаменної [27, 28], Л. Не-ймера [29], П. Овчаренка [30]. Умови праці медиків розглядалися М. Хворостанським [31], О. Пастернаком [31], Л. Рохліним [32, 5

33, 34]. Дослідженням і популяризацією страхової медицини за­ймалися Е. Каган [35] та Л. Рохлін [36, 37, 38, 39, 40].

У пострадянський період вийшла досить фундаментальна мо­нографія О.М. Ціборовського з історії соціальної медицини та охорони громадського здоров'я в Україні [41]. Вона зокрема міс­тить матеріал, присвячений міжвоєнному Харкову.

Взагалі, аналіз існуючої літератури дає всі підстави ствер­джувати, що історія охорони здоров'я в Харкові потребує більш ґрунтовного дослідження, а подекуди й зовсім нового бачення і трактування, насамперед задля подальшого плідного розвитку медичної сфери.

У пропонованій монографії охарактеризовано великий загал документів та матеріалів. Документальну базу монографії скла­дають різноманітні за формою існування, походженням, змістом, характером інформації, родом та видом писемні джерела. Осно­вними з них вважаємо архівні документи. У підготовці роботи прислужилися матеріали з фондів Центрального державного ар­хіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО), Цен­трального державного архіву громадських організацій (ЦДАГО) і Державного архіву Харківської області (ДАХО).

Значний обсяг цінних джерел був раніше опублікований. Так, необхідні для дослідження нормативні документи автори почерп­нули з «Бюлетеня Народнього Комісарьяту Охорони Здоров'я», «Збірника медично-санітарного законодавства», «Збірника найго­ловніших директив і розпоряджень у справах охорони здоров'я», «Медично-санітарного законодавства УСРР», «Бюлетеня ВУЦПС Медсантруд». З опублікованих звітів медичних установ постають адміністративні, лікувальні, господарські та фінансові проблеми, що спіткали установи протягом звітного періоду. Зведені статис­тичні дані, які друкувалися щороку, дозволяють ретельно про­аналізувати й оцінити рівень медичної допомоги по окремих її напрямах у різні роки. Статистичні збірники дають повний пере­лік медичних закладів, з кількістю ліжок у кожному та чисель­ністю медичного персоналу. Серед таких насамперед треба виді­лити «Статистичний збірник. Харківська округа», «Справочник

6

-

по Харьковской губернии», «Статистические сведения по Харь­кову», «Народне господарство Харківщини», «Мережа установ охорони здоров'я Харківської округи», «Харьковщина в цифрах и фактах».

З періодичних видань використано журнали «Профілактич­на медицина», «Хроніка здоровоохорони», «Шлях до здоров'я», «Врачебное дело», «За тверезість», газети «Комуніст», «Пролета-рій», «Робітнича газета», «Вісті ВУЦВК». В журналах та газетах друкувалися статті організаторів охорони здоров'я та представни­ків громадськості, які стосувалися медичної допомоги жителям столичного Харкова, санітарного стану міста тощо. Про санітарну організацію та самовіддану працю медиків під час пошестей мож­на дізнатися зі спогадів О.М. Марзєєва [42].

Наостанок зазначимо ще одну особливість дослідження. Воно, як і перша монографія циклу, є спробою поглянути на іс­торію охорони здоров'я в першій столиці радянської України не з точки зору історії медицини, а з позицій соціальної історії, іс­торії повсякдення і містознавства. При цьому наголос зроблено на втіленні в харківське життя загальних принципів організації радянської охорони здоров'я, а не на історичному шляхові окре­мих медичних закладів.

радянська державна і місцева політика у сфері охорони здоров'я

Організація керівництва

Історія радянської України започаткована 12 (25) грудня 1917 року, коли Перший Всеукраїнський з'їзд рад, який відбув­ся в Харкові, проголосив на території республіки радянську вла­ду [43, с. 186]. Більшовики сформували свій перший уряд під назвою Народний секретаріат. 12 лютого 1918 року Народний секретаріат переїхав до Києва, згодом — до Полтави, Катерино­слава, Таганрога [44, с. 181]. Однак через неспроможність проти­стояти німецько-австрійським військам Москва 19 квітня 1918 року ліквідувала його.

Другим радянським урядом України став Тимчасовий робітничо-селянський уряд, заснований у Курську наприкінці листопада 1918 року. 3 січня наступного року він перемістився до Харкова, а 29 січня був перейменований у Раду народних комі­сарів (Раднарком, РНК) Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Денікінська окупація Харкова (червень—гру-день 1919 р.) припинила його діяльність. Остаточно нова влада повернулася до Харкова 12 грудня 1919 року.

Радянська система охорони здоров'я склалася історично в умовах подолання наслідків громадянської війни та повоєнної відбудови народного господарства і була обґрунтована у пра­цях її теоретиків М.О. Семашка, Г.Н. Камінського, З.П. Солов­йова, М.О. Володимирського, М.А. Виноградова, І.В. Русакова, О.П. Голубкова та ін.

Вперше основні постулати новітньої соціалістичної системи охорони здоров'я висунув у своїх працях і численних публіч­них виступах перший голова Ради Народних Комісарів РСФРР В.І. Ленін (Ульянов). У програмі партії, прийнятій VIII з'їздом РКП(б) 23 березня 1919 року, були проголошені нові принципи, за якими надалі розвивалася охорона здоров'я в радянській дер-

8 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

жаві [45, с. 59]. Своїм найголовнішим завданням партія вважала проведення оздоровчих та санітарних заходів з метою запобігання захворюванням [46, с. 7; 47, с. 7]. Було видано відповідний наказ Всеукраїнського Революційного Комітету від 24 січня 1920 року, де зазначалося, що «надзвичайно тяжке становище у зв'язку з епі­демією висипного тифу, що розвивається, можливим розвитком холери та інших епідемічних захворювань спонукає Всеукраїн­ський Ревком вжити таких заходів: з дня оголошення цього наказу все медичне майно на території України оголошується народним добром та підлягає розподіленню тільки через місцеві відділи охо­рони здоров'я і військово-санітарні управління з націоналізованих аптек і аптечних складів, фабрик і лабораторій цивільного і вій­ськового відомства» [48, с. 96; 49, с. 212]. Далі всім службовцям пропонувалося залишатися на місцях і не полишати служби без дозволу на це місцевих органів влади. Так було націоналізовано всю сферу охорони здоров'я і аптечну справу, а також запровадже­но трудову повинність медичних працівників.

Більшовики сформулювали основні засади своєї політики, які надалі почали втілювати в життя. Одним з таких пунктів програми стала боротьба із соціальними хворобами (туберку­льозом, венеризмом, алкоголізмом) [45, с. 59]. Увага, яка була приділена цим хворобам, свідчить про те, що вони стали над­звичайно серйозною проблемою. «Охорона здоров'я, — писав М.О. Семашко, — повинна стати справою не однієї особистості, а всього суспільства, всієї держави» [50, с. 5-6]. Державна полі­тика більшовиків висувала на перше місце людину-трудівника, а працю визнавала головним рушієм господарського та духовного життя народу. Відповідно до цього постулату й будувалася вся більшовицька політика. Подолання вищезгаданих проблем стало для більшовиків стратегічно важливим завданням саме через те, що соціальні хвороби були постійними супутниками робітництва, і викорінення їх означало дати країні здорового працівника. А ро­бітництво складало соціальну базу більшовиків.

У своїх документах і пропагандистських виданнях більшовики цілком слушно пов'язували існування і поширення туберкульозу

з поганими житловими умовами трудящих. Доки існуватиме при­ватна власність, говорили вони, доти бідняки не зможуть отри­мати пристойного житла і залишатимуться носіями «житлово­го» туберкульозу. За більшовицькими твердженнями, капіталізм просто несумісний з охороною здоров'я, тому вони послідовно підводили маси до думки, що найпершою умовою оздоровлення населення є знищення капіталістичного ладу.

Особливу роль більшовики відводили викоріненню вене­ричних хвороб. Вказуючи на переважно статевий шлях їх поши­рення, М.О. Семашко вважав проституцію дітищем капіталізму, а причиною, яка змушує жінку займатися цією ганебною спра­вою, називав голод. Невігластво, бідність, проституція — це ті супутники капіталістичного ладу, яким, на думку комуністів, не місце в новій державі.

Поліпшення здоров'я населення країни стало б досить ваго­мим аргументом на користь більшовиків, що на етапі становлення радянської влади було вкрай важливо. Тобто виконання постав­лених завдань диктувалося вимогами часу, підходами, які висува­ло нове суспільство. Розбудова цього суспільства не передбачала існування в ньому пережитків старого, буржуазного ладу. Кому­ністичні гасла обіцяли добробут на противагу злидням і соціаль­ним негараздам. Як ми знаємо, соціальні хвороби квітнуть там, де існують ці негаразди, де нездорові суспільні умови породжують і нездоров'я конкретної людини [50, с. 13]. Одужання суспільства (а масштаби поширеності венеризму й туберкульозу дозволяють нам говорити саме про хворобу всього суспільства, а не окремої людини) свідчило б про добробут людей в комуністичній державі та правильність курсу, що був обраний її керівництвом.

У програмі були окреслені й основні принципи надання ме­дичної допомоги населенню. Це принципи загальнодоступності, безоплатності та кваліфікованості медичної допомоги [51, с. 18­19; 52, с. 13]. Як вважають деякі дослідники (С.М. Богословський, В.М. Сорока, О.М. Ціборовський, О.О. Гарнець), ці постулати повторювали основні засади земської медицини і принципово новими не були [53, с. 47]. Однак самі радянські теоретики так

10 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

не вважали. їхнім головним аргументом було те, що принцип загальнодоступності, сформований земською медициною, безкла­совий, а в радянському суспільстві не можуть отримувати рівний ступінь медичного обслуговування трудяща людина і та, що не працює. У прагненні створити найкращі умови насамперед для робітників, тобто авангардного класу радянського суспільства, теоретики нової системи охорони здоров'я були непохитні [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 309, арк. 18].

Особлива роль відводилася самому робітництву в сфері ме­дицини. Керуючись гаслом «Здоров'я трудящих — справа рук са­мих трудящих», більшовики зробили його правилом діяльності Наркомздоров'я. Тут були організовані ради, до яких входили представники профспілок. Усі важливі питання підлягали обго­воренню в цих радах та їх схваленню чи несхваленню. Робітни­цтво було долучене і до роботи в певних галузях: наприклад, охороною материнства й дитинства опікувалися жіночі відділи, до боротьби з венеричними хворобами широко залучалися члени спілки молоді тощо.

Керівником розбудови нової системи став Микола Олексан­дрович Семашко, який 11 липня 1918 року обійняв пост народно­го комісара охорони здоров'я РСФРР [55, с. 45; 56, с. 45]. Цілком зрозуміло, що система Семашка переносилася і в Україну, а місто Харків, як столиця УСРР, стало піонером втілення цих ідей у життя [57, с. 112].

Одним з найважливіших у новій системі було визначено про­філактичний напрям [58, с. 5; 46, с. 7]. Ефективність профілакти­ки мала базуватися на загальній диспансеризації населення. Дру­гий акцент ставився на системі підготовки медичних кадрів. Що ж до вже існуючих приватних лікарень, то очільник медицини М.О. Семашко пропонував негайно націоналізувати тільки спеці­алізовані приватні заклади, тобто хірургічні, очні та інші. Взагалі ж, приватну практику він пропонував заборонити по закінченні війни, коли буде вивільнена достатня кількість медичного інвен­тарю з військово-санітарного відомства і демобілізується медпер­сонал, щоб у повній мірі зайнятися справою охорони здоров'я ци­

вільного населення [59, с. 9]. «Мы имеем реальную возможность так построить нашу медицинскую организацию, чтобы исчезла, как тьма от света, медицинская Сухаревка, и мы скоро покончим с позорным (и для дающего, и для берущего) пережитком капи­талистического строя — частной практикой», — писав М.О. Се­машко в газеті «Известия» [60, с. 171].

З уведенням 1921 року нової економічної політики створи­лася можливість для проникнення ринкових відносин і в сфе­ру медицини. У циркулярному листі, надісланому НКОЗ УСРР всім губздороввідділам 9 вересня, зазначалося, що «на місцях неп викликав до життя прагнення до самоокупності різних галузей комунального господарства, що, у зв'язку з абсолютною неза­безпеченістю медичного персоналу, небувалим грошовим голо­дом, постало майже повсюдно питання про організацію охорони здоров'я також на засадах платності» [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2013, арк. 113]. А 9 січня 1922 року ще й був виданий декрет, за яким приватні лікарні та аптеки знов могли існувати, але під конт­ролем НКОЗу та місцевих відділів охорони здоров'я [62, с. 213].

Нова економічна політика та, як наслідок, перехід на місцеві кошти унеможливили утримання всієї мережі лікувальних уста­нов державою, адже грошей місцевого бюджету для цього браку­вало. Тому частину медичних закладів Харкова було переведено на „самооплатність», деякі здано в оренду, багато лікарень знято з постачання місцевого бюджету (номери 12, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 30, 31, 32, 43, 45) [63, с. 162]. На повному утриманні міста залишилося лише тринадцять лікарень. Подекуди їм доводилося вводити плату за лікування, але це не рятувало від безгрошів'я. Заступник наркома охорони здоров'я М.І. Баранов на перше міс­це серед заходів, спрямованих на подолання кризи, поставив ме­дичне страхування. На його думку, державний бюджет повинен охоплювати і покривати потреби загальнодержавного характеру. Це, безумовно, профілактичні заходи охорони здоров'я, а також більша частина фінансування охорони материнства і дитин­ства, зокрема шкільно-санітарна медицина. У лікувальній галузі на державному бюджеті слід залишати такі заклади, які мають

12 Ігор Робак, Ганна Демочко

загальнодержавне значення, за чітко визначеним списком для кожної губернії. Така система поєднання страхової та державної медицини була створена і проіснувала до 1927 року, аж поки з'явилася можливість повністю фінансувати цю галузь із держав­ного бюджету республіки [64, с. 176].

Першим радянським органом, що опікувався медичними про­блемами в Україні, став відділ охорони здоров'я при Тимчасо­вому робітничо-селянському уряді, який проіснував до 2 лютого 1919 року (лише два тижні). Того дня Рада Народних Комісарів ухвалила Положення про Народний комітет охорони здоров'я (НКОЗ) УСРР. Там зазначалося, що він організовується як центральний орган, який керує всією медико-санітарною спра­вою республіки, з такими основними функціями і обов'язками: 1) підготовка і вироблення законодавчих норм у галузі медико-санітарної справи; 2) організація та керівництво центральними медико-санітарними установами й місцевими органами охорони здоров'я; 3) фінансовий контроль і допомога всім медичним уста­новам [49, с. 212]. За постановою уряду від 27 лютого 1919 року мали створюватися також і місцеві органи НКОЗ — відділи при губернських, повітових і волосних виконкомах.

Спочатку в Україні було сформовано лише 10 відділів із за­гальним штатом співробітників — 162 (без керівництва) [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2008, арк. 20—22]. Згодом були створені нові відді­ли та Надзвичайна санітарна комісія, адже в республіці вирували жахливі епідемії [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2008, арк. 6, 32, 89, 175]. Наприкінці березня 1919 року радянський уряд і Наркомздоров'я були переведені з Києва до Харкова [65, с. 21; 66, с. 27]. Першим наркомом охорони здоров'я радянської України був призначений П.П. Тутишкін, а з 16 лютого цього ж року — О.М. Винокуров [67, с. 262]. Відпрацювавши на цій посаді два з половиною міся­ці, О.М. Винокуров від'їжджає до Москви, де очолює Народний Комісаріат соціального забезпечення, і передає справу управління охороною здоров'я в уряді радянської України своєму заступни­кові М.О. Косту [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2008, арк. 1]. Але й він на цій посаді був нетривалий час. Від 20 квітня 1920 по кінець 1925

років її обіймав М.Г. Гуревич [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2008, арк. 37—38; 65, с. 21]. З 1925 по 1929 роки народним комісаром охо­рони здоров'я був Д.І. Єфімов, з 1929 по 1937 — С.І. Канторович

[68, с. 117].

У січні 1919 року було створено Харківський губернський відділ охорони здоров'я. Наприкінці червня, коли місто окупу­вали денікінці, він евакуювався з України і тимчасово припинив свою діяльність. 20 грудня, після визволення Харкова від біло­гвардійців, губздороввідділ було відновлено, тому повноцінно він почав працювати з 1920 року [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 14].

Відділ розпочав свою діяльність з об'єднання в одну мережу всіх лікувальних закладів. У розпорядженні губкому з цього при­воду читаємо: «Цим повідомляється, що всі медичні та лікувальні установи, склади медикаментів, аптеки і т. д., що перебували у віданні Губернської земської управи, переходять в розпоряджен­ня губернського комісаріату охорони здоров'я. Всі лікувальні та медичні установи, склади з медикаментами, що обслуговували Харківську губернію та повіти, які раніше перебували у віданні тих установ, що перейшли до Харківської губернської Ради ро­бітничих депутатів, також переходять до Губернського Комітету охорони здоров'я...» [54, ф. 821, оп. 1, спр. 9, арк. 217].

Чітко окреслювалися й функції відділу охорони здоров'я: а) нагляд і контроль за лікарнями, амбулаторіями, санаторіями, бараками та іншими закладами; б) улаштування лікарень, амбу­латорних пунктів, заразних бараків за необхідністю; в) вжиття негайних заходів боротьби з епідеміями шляхом організації тим­часових заразних госпіталів, лазень, перев'язочних, дезінфекцій­них камер, пралень, загонів боротьби з епідеміями, лекцій, об­лаштування віспяних пунктів; г) облаштування станцій надання швидкої допомоги, пологових будинків; д) облаштування санато­ріїв, диспансерів тощо [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 116, арк. 150].

Губздороввідділ мав досить розгалужену структуру, яка охоплювала всі сфери оздоровчої справи у місті.

На чолі відділу з травня 1920 року стояв його завідуючий С.І. Канторович (до нього на цій посаді нетривалий час працюва­

14 Ігор Робак, Ганна Демочко

ли Л.С. Туркельтауб та М.О. Кост) [54, ф. Р-202, оп. 2, спр. 7-с, арк. 25, 86; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2, арк. 5; 54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 51, арк. 5, 7; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 1, 49; 61, ф. 342, оп. 1, спр. 2008, арк. 33, 77].

При губздороввідділі для вирішення різноманітних питань збиралися колегії — мала та широка, працював секретаріат. Було також створено відділ управління справами, до якого входили: загальна канцелярія, інформаційне відділення, відділення з осо­бового складу, адміністративно-господарське відділення та ко­мендатура, транспортне відділення, стіл довідок, юридичне бюро.

У структурі губздороввідділу основною одиницею були під­відділи, яких у 1920 році налічувалося п'ятнадцять [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 14]. Кожен підвідділ мав у своєму складі відді­лення, які могли поділятися на секції.

Підвідділ лікувальної медицини був центральним і найсклад­нішим в апараті губздороввідділу — він розпадався на декілька спеціальних відділень та секцій. Підвідділ також керував роботою організованого ним наприкінці серпня 1920 року евакопункту. Спочатку у віданні підвідділу лікувальної медицини було 10 за­кладів, які налічували близько 2000 ліжок. Від травня 1920 року кількість лікувальних закладів почала зростати і вже в листопаді діяло 46 радянських лікарень, а загальна кількість ліжок досягла 5236. Це були 5 спеціально-заразних лікарень, 4 мішаних та 37 соматичних; для інфекційних хворих передбачалося 1500 ліжок, а для соматичних — майже 4000.

Поряд з лікарняною допомогою підвідділ займався і надан­ням амбулаторної допомоги. Кількість медичних дільниць зросла із 7 до 23, запроваджувалися, окрім ранкових, ще й вечірні при­йоми хворих, забезпечувалась кваліфікована допомога лікарями-спеціалістами.

Для оптимального розподілу хворих по міських лікувальних закладах був створений евакопункт, який почав працювати з кін­ця вересня 1920 року. Евакопункт щодня отримував дані з усіх лікарень про наявність там вільних ліжок і розподіляв хворих, що звернулися до медиків.

З точки зору організації допомоги населенню в найсприят­ливішому становищі опинилася психоневрологічна секція, адже в місті функціонувала одна з найбільших в Україні лікарень — 4-та радянська лікарня імені Свердлова (Сабурова дача). Окрім Сабурової дачі, спеціалісти-психіатри приймали також у 1-й, 3-й та 28-й радянських лікарнях. У жовтні 1920 року відкрилося ще й стаціонарне відділення для лікування пацієнтів з нервовими захворюваннями.

У 1920 році почала розгортатися робота венерологічної секції. Була організована допомога фахівців у 1-й, 2-й та 4-й радянських лікарнях, у дитячій шкірній та дитячій венеричній лікарнях.

Очна секція керувала закладами, які надавали спеціалізовану офтальмологічну (трьома лікарнями та двома клініками) допо­могу. Для боротьби з трахомою, яка ширилася в місті, лікарі-спеціалісти проводили обстеження притулків, дитячих будинків, шкіл — місць найбільшого скупчення дітей.

Акушерсько-гінекологічна секція керувала чотирма родопо­мічними закладами (загалом 400 ліжок), які обслуговували всі райони міста та його околиці. В інших лікувальних закладах та­кож надавали спеціалізовану допомогу, але в значно меншому обсязі.

Секція хвороб вуха, горла та носа займалася організацією спеціалізованої допомоги як в лікарнях, так і в амбулаторіях.

Величезну й копітку роботу на початку свого існування здій­снювала зуболікувальна секція. Вона налагодила безкоштовне об­слуговування населення в 28 амбулаторіях міста. Секція провела облік зубних лікарів, зубних техніків та всього обладнання.

Туберкульозний підвідділ керував роботою таких спеціальних лікувальних закладів: 1-ю та 2-ю радянськими туберкульозними лікарнями, санаторієм для дітей, хворих на кістковий туберку­льоз, санаторіями у Дергачах (110 ліжок) та Ріпках (55 ліжок). Туберкульозний підвідділ також займався справою диспансериза­ції та лікування сухотних хворих удома.

Санаторно-курортний підвідділ відповідав за роботу санато­ріїв, у тому числі й спеціалізованих. Величезним досягненнямпідвідділу була організація санаторію в Сокольниках — напів-зруйновані, розграбовані дачі вдалося відремонтувати, налагоди­ти в них електропостачання, каналізацію.

Під час розгулу епідемій найбільш важка та відповідальна робота діставалася новоствореному санітарно-епідемічному під­відділу. Він мав здійснювати численні заходи для запобігання розвитку заразливих хвороб. Міськсанепід проводив огляди май­данів, вулиць, ринків, їдалень. При виявленні недоліків та по­рушень складалися акти, давалися конкретні вказівки щодо усу­нення вад, у разі злісного невиконання доводилось накладати адміністративні штрафи. Велика робота велася з дезінфекції при­міщень, ізоляції хворих. Підвідділ також стежив за санітарним станом та умовами праці на виробництві.

Захистом дитячого та жіночого здоров'я займався підвідділ охорони материнства і дитинства. Підвідділ одразу приступив до організації дитячих закладів закритого типу, яких не існувало за імперської доби, — відкривалися нові дитячі будинки, консуль­тації, ясла. Вже до кінця 1920 року 3500 дітей знайшли собі при­тулок у закладах Охматдиту. З ініціативи Інституту відкривалися санаторії для дітей — як сезонні, так і постійно діючі.

Фармацевтичний підвідділ керував роботою аптек, отриман­ням та розподілом медико-санітарного майна.

Санітарно-просвітницький підвідділ працював переважно над пропагандою серед населення елементарних гігієнічних знань, го­тував робітничі кадри для просвіти мас. При підвідділі працюва­ли художня та діапозитивна майстерні, які виготовляли наочні матеріали. Основними формами роботи стали лекції на виробни­цтві, розповсюдження листівок, плакатів та брошур, організація пересувних виставок, санітарних вітрин. По місту їздив спеціаль­ний трамвай — «пересувний музей».

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського