І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 10

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

37].

Із встановленням радянської влади з'явилися так звані кон­сультації матері та дитини. Щоправда, через голод 1921-1923 ро­ків вони розпочали прийом пацієнток дещо пізніше від заплано­ваних термінів. Основним контингентом цих консультацій стали жінки-робітниці та дружини робітників — приблизно 65 % від усіх, хто туди звертався [297, с. 50]. Приділення уваги не тільки охороні дитинства, але й охороні здоров'я жінки-породіллі спо­чатку здійснювалося за двома напрямами: з одного боку, були організовані консультації для вагітних жінок, з другого, — всі лікарські дільниці почали виділяти пологові ліжка. Хоча попер­вах навіть ця невелика кількість ліжок не була затребувана в повному обсязі, бо жінки звикли отримувати пологову допомогу у сповитух, до того ж рівень турботи про них значно поступався якості обслуговування іншими спеціалістами в цих же лікарнях

[298, с. 11].

У центрі закладів охорони материнства і дитинства стояла консультація, що могла бути як самостійною організацією, так і підрозділом поліклініки. Вона проводила диспансерну роботу, культурно-освітню роботу з питань гігієни вагітності, гігієни по­логів та післяпологового періоду, правильного годування немов­лят і догляду за ними. Консультації мали штат медичних сестер, які навідували своїх підопічних удома. За обліком роботи кон­сультацій можна встановити, що упродовж вагітності харків'янки по декілька разів вдавалися до послуг фахівців. Це дозволяє го­ворити про підвищення рівня довіри до медицини у справі по­

132 Ігор Робак, Ганна Демочко

логової допомоги. Новонароджена дитина так само постійно пе­ребувала під наглядом працівників консультації: лікарі стежили за вагою, харчуванням, дотриманням правил гігієни, а за місцем проживання немовлят оглядали патронажні сестри. При жіночих консультаціях існували молочні кухні, де безкоштовно або за не­велику платню видавали молочні суміші для малечі.

Аби популяризувати в жіночих масах справу охорони мате­ринства і дитинства, на підприємствах, де працювали переважно жінки, діяли спеціальні комісії. Вони дбали про якомога ширше запровадження на виробництві необхідних заходів. Чільне місце посідала просвіта населення шляхом проведення лекцій на від­повідні теми, розповсюдження наочних матеріалів тощо. Комісії опікувалися соціальним забезпеченням жінки-матері (видача ма­теріальної допомоги, засобів догляду за дитиною, «приданого» для немовляти тощо), відвідували робітниць, які перебували у «декретній» відпустці, виявляли проблеми та вчасно сигналізува­ли про них до створених районних відділів охорони материнства й дитинства [299, 9 фев.].

Починаючи з 1926 року дедалі більше жінок віддавало пе­ревагу кваліфікованій акушерсько-гінекологічній допомозі [20, с. 17]. У 1926/1927 фінансовому році кількість пологів у лікар­нях складала 7075, а за наступний рік зросла до 8000 випадків, що становить 85 % від загальної кількості пологів по місту (по­рівняймо: у довоєнний період їх кількість сягала лише 25-27 % [84, с. 94]. На підставі таких переконливих даних можна впевнено стверджувати, що того часу перелом у свідомості харків'янок на користь фахової медичної пологової допомоги відбувся. А це, без­перечно, спільна заслуга влади та харківських медиків.

Швидкими темпами в пологових будинках та лікарнях зрос­тала кількість ліжок, призначених для абортниць, що зумовлю­валося легалізацією абортів у 1920 році: «1. Допускается бес­платное производство операции по искусственному прерыванию беременности в обстановке советских больниц, где обеспечивает­ся максимальная безвредность» [296, с. 285-286; 300, с. 7-8; 18, с. 27]. У харківських лікарнях було зроблено найбільше абортів

Особливості медичного обслуговування населення 133 -

(станом на 1925 рік) у порівнянні з іншими містами України [148, с. VIII]. Через скрутне матеріальне становище вагітність була небажаною в більшості робітничих родин і перетворилася на головну причину розлучень [301, с. 83]. Якщо ми поглянемо на статистику 20-х років, то простежимо, що найбільший показ­ник щодо абортів припадає саме на промислові райони країни, тоді як в центрі та на заході республіки жінки віддавали пере­вагу народженню дитини [302, с. 8]. У лютому 1925 року НКОЗ України спеціальною постановою запровадив порядок здійснення цих операцій для різних категорій вагітних жінок. «Перевагу» на аборти поза чергою здобули фабрично-заводські робітниці: на­самперед безробітні самотні жінки, які отримували допомогу з біржі праці; за ними — самотні робітниці, які мали одну дитину; потім — одружені багатодітні робітниці [303, 14 лютого]. Як пока­зує статистика, 68 % акушерської діяльності припадало на аборти [148, с. VIII]. Привілей саме робітницям виник не випадково — держава боялася «оголити» виробництво, а робітниці зазвичай самотужки вдавалися до таких методів переривання вагітності, які могли надовго зробити їх непрацездатними.

Для регулювання кількості хірургічних втручань і справед­ливого розподілу місць між абортницями у лікарнях при підвід­ділі охорони здоров'я та при лікарських дільницях існували ко­місії, що видавали дозволи на аборти, — так звані абортні комісії. Перелік причин, за якими жінкам законно дозволялося зробити цей крок, був досить широкий: за медичними показаннями; якщо мати годує немовля; багатодітність; наявність дитини віком до 2-х років або хворої дитини; якщо вагітна є матір'ю-одиначкою; безробітність; якщо жінка ще навчається; незадовільні соціально-побутові умови, антисанітарний стан помешкання. Поважною обставиною могло стати й те, що жінка має чоловіка-інваліда, військового або хворого. Такий широкий спектр причин дозволяв задовольняти переважну більшість запитів на аборт. Лише 2 % жінок після звернення до абортної комісії погоджувалися на збе­реження вагітності, такій же кількості харків'янок відмовляли у хірургічному втручанні з різних причин [304, с. 51].

134 Ігор Робак, Ганна Демочко ^■=йИйг№*£-

За 1923 рік через абортні комісії пройшли 1603 жінки, за

1924 — 1986, 1925 — 5941, 1926 — 8871 особа [17, с. 81]. Як ба­чимо, кількість жінок, що бажали позбутися вагітності, стрімко зростала. До того ж багато жінок-абортниць уникали поголосу, тому і кількість підпільних абортів трималася на значному рів­ні [305, с. 321]. Зазвичай для здійснення нелегальних операцій харків'янки зверталися до сповитух або ж самостійно вживали різні отрути. А з початком непу додалися ще й вільнопрактикуючі акушерки, які незаконно робили аборти «секретно беременным». Не маючи дозволу від губздороввідділу на здійснення цих опера­цій, вони все одно розміщували в пресі рекламні оголошення про штучне переривання вагітності. У березні 1923 року вийшла по­станова, яка обмежувала друк такого типу оголошень без дозволу губздороввідділу [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 114]. Робота акушерок в місті стала предметом особливої уваги губздороввід-ділу та прокурорського нагляду. Порушники, які працювали без відповідного дозволу, підлягали арештові й судовому покаранню [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 972, арк. 68].

І все ж суто адміністративні заходи боротьби з підпільними абортами не допомагали. Тому, з огляду на неспроможність ме­дичних закладів задовольнити всіх жінок, бажаючих перервати вагітність, було дозволено робити аборти в приватних лікарнях та на квартирах, які підходили для цього [306, с. 302; 307, с. 3]. 1926 року створення абортних комісій було визнане недоцільним, а їх діяльність припинена. У 1926 році в місті народилося 9404 маля­ти, а могло б народитися на 10236 більше, у 1927 році народилося 9000 дітей, абортів зроблено 13158 [148, с. Х]. Намагаючись зу­пинити зростання абортів, радянський уряд увів деякі обмеження на їх застосування задля збереження репродуктивного здоров'я нації. Незважаючи на те, що шлюбно-сімейний кодекс 1926 року затвердив право жінок на штучне переривання вагітності, аборти було заборонено робити жінкам, які завагітніли вперше, і тим, які робили цю операцію менше півроку тому [308, с. 49]. Аборти при вагітності понад три місяці проводилися лише за медичними показаннями [89, с. 44]. Таке рішення спричинило чимало нових

Особливості медичного обслуговування населення 135 -

незареєстрованих випадків. Для боротьби з таємними абортами та для покарання осіб, які робили їх підпільно, лікарі мали не­гайно повідомляти міліцію про хворих жінок, які потрапляли до лікарні з ускладненнями після абортів, зроблених по домівках [303, 29 серпня].

«Абортних» ліжок катастрофічно не вистачало. 1930 року на весь Харків їх було тільки 40, що змусило орендувати ще 25 ліжок у Червоного Хреста і 20 — у 23-й лікарні Уплатліку [86, с. 24]. Адже «абортні хворі» утворили численну категорію. За статистикою 1930 року, абортні хворі становили 32 %, хірургічні хворі — 18,5 %, інфекційні — 11 %, терапевтичні — 10,4 %, поро­діллі — 8,7 % [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, , арк. 35; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 125, арк. 28]. Отже виходить, що кількість абортів май­же в чотири рази перевищувала кількість пологів.

Слід зазначити, що рівень освіченості серед робітниць у спра­ві запобігання небажаній вагітності залишався доволі низьким і на початку 30-х років. Багато жінок (від 40 до 50 % опитаних у 1934 р.) вдавалися до уриваного статевого акту, який призводив до невралгії та ендометритів, а інша категорія жінок вважала за панацею проводити собі йодні впорскування, що спричиняло ба­гато гінекологічних хвороб. Методи запобігання вагітності, реко­мендовані лікарями, не прижилися. Як показують дані патрона­жу, половина жінок відмовилась від розпочатого курсу прийому протизаплідних засобів і повернулася до інших, давно відомих методів [309, с. 52-54].

З метою зниження рівня небажаної вагітності було роз­горнуто популяризацію контрацептивних засобів. У 1923 році Наркомздоров'я України розробив постанову, яка передбачала, що ініціатива призначення протизаплідних засобів мала виходи­ти не від лікаря, а від жінки, тобто спрощувала доступ до них. У першій половині 1920-х років широко пропагувати населен­ню контрацептиви не вдавалося, але вже у другій половині таку роботу почали проводити в консультаціях для жінок, гінеколо­гічних амбулаторіях та пологових будинках [310, с. 22]. Однак результати її залишалися незадовільними. З 1925 по 1930 роки

136 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

кількість абортів по Україні зросла на 375 %, а по столиці цей показник був ще вищим. Отже, абортна справа переросла у со­ціальну проблему. Саме тому НКОЗ у лютому 1929 року запро­понував «популяризувати серед жінок вживання протизаплідних засобів для запобігання небажаній вагітності», тобто відтоді в усіх харківських лікувальних закладах як амбулаторного, так і стаціонарного типів, де відбувались прийоми жінок, пропагували препарати для запобігання вагітності «Преконсоль», «Контрацеп-тин» [309, с. 52-54]. У будь-якій консультації жінка-робітниця могла отримати ці препарати, а незаможним харків'янкам їх ви­давали спочатку безкоштовно, бо гроші на це тимчасово виділяла рада соціальної допомоги. Своєю чергою, ці гроші ради соцдопо-моги отримували від платних абортів для матеріально забезпече­них жінок Харкова [89, с. 45]. У НКОЗі пильно стежили за тим, щоб вищезгадані протизаплідні засоби були в наявності у кожній аптеці і проблем з їх отриманням не виникало [311, с. 192].

У зв'язку з тим, що труд жінки майже дорівнявся до чолові­чої праці, а іноді вона виконувала й тривалішу роботу, ніж чоло­вік, постало питання про соціальний захист жінки-матері, яка за таких умов не могла належно виконувати свої природні функції. Станом на 1920 рік народжуваність в Харкові становила 6068 осіб, а смертність — 12126, тобто перевищувала народжуваність удвічі [116, с. 73]. Особливо високою була смертність малят ві­ком до одного року: у 1920 році — 29,4 %, 1921 — 33,6 %, 1922 — 22,7 % [312, с. 17]. Цікаво, що у Москві цей показник був значно меншим — 13,7 %, а в Ленінграді — 12,9 % [274, с. 163]. Такий розрив стався тому, що обидва міста були стратегічно важливи­ми для більшовиків, тому фінансування всіх галузей, зокрема й охорони здоров'я, проводилося швидше і в більшому обсязі. Це дало змогу раніше приступити до організації притулків для дітей та надання медичної допомоги породіллям.

Хворобливість дітей у Харкові на початку 20-х років вража­ла: багато маленьких жителів міста були хворі на туберкульоз, значна кількість мала висипний тиф [83, с. 94]. Для таких малят з метою ізоляції їх від здорового контингенту будували спеціальні

Особливості медичного обслуговування населення 137 -а^^&^

бараки, розширювали відділення в лікарнях [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 56, арк. 134, зв.]. У 1921 році губздороввідділом було відкрито ди­тячий санаторій в Помірках на 200 місць, щоб матері-робітниці та матері із сімей з низькими статками мали можливість оздоровити дітей [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 308, арк. 97].

Значну частину від усіх матерів становили матері-одиначки, які через матеріальну скруту не могли самі виховувати дітей. Такі малята потрапляли в дитбудинки або ставали підкидьками [313, с. 483 ]. По досягненні одного року їх переводили у будинки ди­тини, де вони перебували до трирічного віку [314, с. 493]. Про необхідність викорінення такого явища, як відмова від дітей, та знищення його причин першими заговорили медики. На засіданні Харківського медичного товариства Р.Д. Рохліна розпочала дис­кусію та висвітлила головні питання щодо «призрения» дітей, наголошуючи, однак, на тому, що тільки повноцінна сім'я має можливості для правильного індивідуального розвитку та вихо­вання особистості. Особлива увага була приділена соціальному захисту матері та забезпеченню їй всіх умов для належного ви­ховання дитини. Реальні кроки стали можливими завдяки ре­золюції І Всеросійської наради з питань охорони материнства і дитинства (1-5 грудня 1920 року), яка в першому своєму пункті чітко проголошувала: «Развивать в первую очередь учреждения открытого типа, как ясли, консультации, молочные кухни». У до­кументі зазначалося, що жінка-мати має бути забезпечена всіма видами соціальної, матеріальної, а також юридичної допомоги

[315, с. 291-292].

Планувалося створити декілька типів закладів, що могли б задовольнити будь-яку жінку-матір, якщо вона зазнає скрути. Першими з таких організацій стали консультації «Крапля мо­лока» (існували і в дорадянський період), які 1919 року були передані у відання губернського відділу соціального забезпечен­ня [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 56, арк. 133]. Консультації надавали штучне дитяче харчування мамам, коли ті виходили на роботу з «декретної» відпустки, залишаючи немовля вдома. Якщо до­глянути дитя було нікому, мама-трудівниця могла влаштувати

138 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

його в ясла, де б залишала на період роботи і приходила годувати власним молоком під час робочої перерви. Другим типом закла­дів мали стати денні або вечірні ясла (залежно від того, в який час працює жінка), де очільниками будуть лікарі. Третім типом планувалися заклади, що виховують «детей, которые стали пред­метом общественного внимания и призрения» [316, с. 166]. Вони мали слугувати перехідною ланкою до індивідуальної опіки над дитиною, а стати таким опікуном повинна мати, якій для цього слід створити необхідні умови.

Деякий час діяв будинок-притулок для дітей та матерів, ко­шти на який у розмірі 50 мільйонів карбованців виділив губерн­ський фінансовий відділ [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 520, арк. 169]. Розмістився він на вулиці Сумській, 33 і наприкінці 1920-го року прийняв 148 немовлят, 87 матерів та 205 дітей віком до п'яти ро­ків. Там працювали стерилізатор для молочної кухні та пральня, діти були забезпечені достатньою кількістю білизни [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 56, арк. 133]. Однак один з таких притулків (будинок матері та дитини № 2) за рішенням колегії губздороввідділу від 14 червня 1920 року закрили, оскільки справи там були зовсім кепськими: «Дом находится в неприспособленном помещении, антисанитарное состояние, истощенность детей, чрезвычайно большая детская смертность, совершенное отсутствие надзора за безродными детьми, нежелание матерей, кормящих своих детей, кормить чужих, а также отказ их от освидетельствования, при­сутствие больных кожными и венерическими болезнями» [54,

ф. Р-821, оп. 1, спр. 53, арк. 7; 54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 51, арк. 116].

Заклади закритого типу були постійно переповнені, побіль­шало дітей-підкидьків, адміністрація вдавалася до непедагогічних методів виховання дітей [54, ф. Р-203, оп. 4, спр. 13, арк. 53]. Смертність у цих закладах трималася на рівні приблизно 40 %. Такий високий рівень смертності давали саме підкидьки, які були ослабленими, тяжко хворими, і лікарі не могли врятувати їм жит­тя. Недарма закриті дитячі заклади люди називали «фабриками

янголів» [317, с. 8; 318, с. 17].

Особливості медичного обслуговування населення 139 -

Основні ідеї, викладені в доповіді Р.Д. Рохліної, були взяті для розробки НКОЗом та втілені в діяльності Першого Україн­ського державного інституту охорони материнства і дитинства, скорочено — Охматдит. Інститут був організований у 1922 році при НКОЗі (наказ № 174 від 28.10.1922), а очільником його став Самуїл Моїсейович Ямпольський. Завдання новоствореної уста­нови були чітко визначені: а) наукова розробка питань охорони материнства і дитинства; б) вивчення громадської та індивіду­альної гігієни, патології та патофізіології дітей грудного віку і раннього дитинства; в) вивчення та правильна організація окре­мих типів лікувальних закладів по лінії охорони материнства і дитинства; г) підготовка й підвищення кваліфікації їх персоналу; д) обслуговування вищої та середньої медичних шкіл.

Підрозділами Інституту були такі заклади: консультація для грудних дітей з молочною кухнею та патронатом при ній, кон­сультація для вагітних, стаціонар для дітей грудного віку, інсти­тут «Крапля молока»; будинок грудної дитини — клінічний буди­нок грудної дитини НКОЗ; дитячий будинок для дітей віком 1-4 років; ясла для дітей до 4-х років; школа для медичних сестер з охорони материнства і дитинства. Керівним органом була рада, до складу якої входили: головні лікарі установ, підпорядкованих Інститутові, завідувач науково-педагогічної частини інституту «Крапля молока», представники кафедри дитячих хвороб Харків­ського медичного інституту та інші. Про свою роботу Охматдит звітував перед НКОЗом. Слід зауважити, що заклади материн­ства і дитинства спочатку опікувалися малятами віком до чоти­рьох років, а з кінця 30-х років мережа поширила свою діяльність на дітей до восьми років, старші діти перебували під наглядом Наркомосвіти [310, с. 24].

У зв'язку з тим, що мережа Охматдиту трималася на міс­цевих коштах, а бюджет формувався із запізненням і не завжди відповідав потребам, для збереження мережі дитячих закладів до­велося вдатися до патронування, тобто шефства над деякими за­кладами. Звичайно, траплялись непорозуміння з організаціями, які надавали на це кошти. Часто через недофінансування шефа­

140 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

ми доводилося скорочувати штат, порушувалися деякі санітарні норми. Однак у переважній більшості заклади, що перебували під опікою промислових та громадських організацій, були відре­монтовані, там регулярно вивозили сміття, діти мали білизну та плаття, частково були забезпечені верхнім одягом, харчувалися різноманітно та з дотриманням калорійних вимог. Значно гірші умови склалися в дитячих закладах під патронатом військових організацій — вони були засмічені, додаткового постачання не відбувалося від моменту прийняття їх на баланс, харчування було мізерним. Серед оглянутих закладів (які інспектувала губерн­ський шкільно-санітарний лікар Л.С. Зетлер) найгірша ситуація спостерігалася в установах Наркомосвіти, що спричинялося рух­ливістю контингенту, адже туди приймали біженців з голодуючих районів України та Поволжя. Постало питання їх розміщення, бо тільки до Харківської губернії у кінці 1921 — на початку 1922 років була привезена 1631 дитина [319, с. 13], а дитбудинків не вистачало [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 657, арк. 3-4]. Переповненість їх була такою, що на одного мешканця в кімнаті припадало лише 25 % від норми кубатури повітря [54, ф. Р-820, оп. 1, спр. 997, арк. 53]. До того ж майже всі хвороби були завезені біженцями. У дитячому евакоприйомнику навіть було зареєстровано вісім випадків «привезеної» холери, четверо діток померло [319, с. 20]. З'являлась у дитячих закладах і трахома, інфікованих переводи­ли до трахомного будинку № 21 (Москалівка, 36) [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 584, арк. 31]. Серед обстежених закладів соціального виховання у 75 % дітей був встановлений туберкульоз, у 35 % — анемія, у 50 % — лімфаденіт. Щоб зупинити проникнення інфек­ційних хвороб, для прийому малечі силами Українського Черво­ного Хреста було створено 5 пунктів на залізничних станціях, де приїжджих годували, оглядали та залежно від стану здоров'я роз­поділяли по відповідних закладах. Існувала на залізниці й своя амбулаторія на 700 місць.

Варто нагадати, що голодуючим дітям допомагали організа­ція АРА (Американська адміністрація допомоги), місія Нансена, єврейська організація «Джойнт» та інші [320, с. 243-244.]. Вони

Особливості медичного обслуговування населення 141 -а^^&^

надсилали пайки, надавали медикаменти дитячим будинкам та лікарням [321, с. 190-191]. Активно допомагали дітям і жінвід­діли районів міста. У 1922 році з їх ініціативи на підприємствах було прийнято рішення, за яким 2 % від зарплатні жінок відрахо­вували на допомогу дитбудинкам. Усього було зібрано 590 міль­йонів карбованців, на які купували одяг, іграшки, книжки та со­лодощі [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 820, арк. 27]. За 1922 рік на кошти губвиконкому та міськвиконкому Охматдит зміг відремонтувати майже всі заклади своєї мережі в місті, закупити й відремонтува­ти значну кількість меблів [322, с. 240].

У 1923 році мережа закладів Охматдиту в Харкові складалася з шести жіночих та дитячих консультацій, трьох дитячих амбула­торій, трьох амбулаторій-диспансерів для обслуговування дітей, хворих на туберкульоз. Стаціонарну допомогу надавали в одній дитячій лікарні та в дитячих відділеннях 1-ї та 2-ї радлікарень.

Від середини 1920-х років успішно розвивалася мережа ясел, бо зростала потреба в догляді за дітьми робітниць, яких у міс­ті ставало щодалі більше [54, ф. Р-1639, оп. 1, спр. 1, арк. 68]. Ціни за ліжко в яслах були знижені до можливої межі, аби не створювати матеріальної проблеми при влаштуванні дитини [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 134, арк. 6]. У чергах до ясел перевага від­давалася працюючим мамам [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 1268, арк. 9]. Розподілом місць займалися ради соціальної допомоги, які скла­далися переважно з жінок-робітниць [там само, арк. 61]. Ці ради також наглядали за закладами Охматдиту [317, с. 3]. Простежити динаміку можна з даних, наведених у додатку А 24 [151, с. 38].

Отже, у 1927 році кількість ясел зросла до 24, а вже у 1929 році вони охопили 90 % дітей віком до двох років [86, с. 5; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 10, зв.]. У 1934 році мережа ясел мала потужність 5407 ліжок, які були в переважній більшості переведені на цілодобовий режим роботи [90, с. 46]. На жаль, «кількісні» досягнення Охматдиту не позбавили від старих не­гараздів — великої скупченості дітей, антисанітарного стану буді­вель тощо [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 13]. Однак усі міські ясла перебували під постійним наглядом лікаря поліклініки або

142 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

консультації, який мав широкий спектр обов'язків: регулярно оглядав дітей; ізолював тих, хто захворів або страждав на хро­нічні заразливі хвороби; проводив профілактичні заходи; стежив за вакцинацією та ревакцинацією; виписував засоби догляду за немовлям, медикаменти й вів їх облік; розробляв тижневе меню для дітей; давав поради медичним сестрам щодо правильного го­дування дітей; стежив за виконанням медичних призначень; мав право оголошувати заклад під карантином і тимчасово закривати, якщо того потребували протиепідемічні заходи; міг не прийняти дитину до ясел за станом здоров'я тощо [54, ф. Р-855, оп. 1, спр.

15, арк. 73-74].

З 1927 року знов запрацювала система індивідуального до­гляду дітей, яка була призупинена в 1922 році. Внаслідок масової втечі населення від голоду до Харкова потрапило багато безпри­тульних дітей. Місць у дитячих будинках для них не вистачало. Тому влада прийняла «категоричну директиву» — поміщати цих дітей до селянських родин на підставі інструкції щодо індиві­дуального патронування [319, с. 15]. Однак у багатьох родинах життя дітей ставало нестерпним — до них ставилися як до дар­мової робочої сили, тому доводилося підшукувати їм нові умови проживання [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 827, арк. 33]. У 30-ті роки до цієї проблеми підходили вже більш відповідально: відбирали тільки здорових дітей і благополучні сім'ї, за порядком стежили патронажні сестри, які навідували родини щомісяця. Перші відо­мості, які надходили до Охматдиту, засвідчили, що система інди­відуального догляду має право на життя. До того ж індивідуальне патронування вирішувало певною мірою проблему недофінансу-вання закладів. Якщо, наприклад, у 1930 році дітлахи з ізолятора на вул. Артема, 36 не мали змоги гуляти через незабезпеченість одягом, то при індивідуальному патронуванні подібні проблеми господарського характеру лягали на патронів [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 16]. Такий підхід поліпшував насамперед становище самих дітей, які в патронованій сім'ї отримували більше благ, ніж могли надати дитбудинки.

Особливості медичного обслуговування населення 143 -а^^&^

У тому ж 1927 році відділення охорони материнства і дитин­ства в поліклініках та консультаціях перейшли на диспансерний метод роботи, що дозволило охопити більшу кількість контин­генту і посилило зв'язок з акушерсько-гінекологічними пунктами

[318, с. 28].

Мережа дитячих закладів у 1929 році мала 24 ясел, що охоп­лювали 90 % усіх немовлят, 7 санаторіїв, 5 молочних кухонь, 4 дитячих будинки [323, с. 21, 29, 31]. У 1932 році налічувалося вже 31 консультація, 15 диспансерів ОЗДП, 47 ясел, 7 молочних кухонь, 35 шкільних та 7 дитячих санаторіїв [324, с. 13]. Кількість лікарів-педіатрів становила 135 осіб [86, с. 23]. З поліпшенням медичної допомоги найменшим жителям міста значно знизився рівень дитячої смертності і в 1930 році не перевищував 10 %. Однак маємо зазначити, що серед загальної кількості помер­лих найбільше було дітей робітників. Дуже високим залишався і рівень смертності малят, народжених поза шлюбом матерями-одиначками [325, с. 29, 53].

Голодомор 1932-1933 років спричинив жахливу ситуацію для дитинства міста Харкова. Матері, які не в змозі були прого­дувати дітей, віддавали їх до дитбудинків або підкидали до при­ватних осель. З'явилося багато сиріт, батьки яких померли від голоду. Мережу дитячих будинків (за затвердженим бюджетом у 1933 році діяли три будинки на 540 місць) довелося поповнити ще двома дитбудинками на 160 місць (на вулиці Тарасівській, 6 та у провулку Сердюківському, 5). У квітні того ж року хвиля підкидань змусила міський здороввідділ організувати ще декіль­ка дитячих будинків загалом на 555 ліжок. Сюди переважно по­трапляли малята віком до 4-х років, яких міліція доставляла з вокзалів. Коли місто було переповнене малими безхатченками, їх почали розміщувати в дитбудинках області. Лише за два тижні 1933 року (кінець квітня — початок травня) до області було пе­реведено 1205 дітей, а в місті залишали немовлят, хворих та ви­снажених дітей. Більшість малечі, що перебувала в дитбудинках, страждала на захворювання шлунково-кишкового тракту через недостатнє харчування, було багато випадків захворювання на

144 Ігор Робак, Ганна Демочко

кір. А смертність (наприклад, у травні) становила близько 30 % від загалу дитбудинківців [54, ф. Р-1962, оп. 1, спр. 973, арк. 9]. Для порівняння: такий же рівень дитячої смертності був зафіксо­ваний у Москві під час громадянської війни [126, с. 156].

В такій ситуації ВУЦВК видає постанову «Про літню дитя­чу оздоровчу кампанію 1933 року», датовану 20 травня, в якій була визнана необхідність «значно поширити літню оздоровну роботу поточного року і охопити нею більшу кількість дітей, ніж у минулі роки». Цією постановою утворювалися обласні, місь­кі та районні міжвідомчі комісії з оздоровлення дітей. Метою роботи комісій була мобілізація коштів на оздоровлення малечі. На фінансування кампанії ВУЦВК орієнтовно визначив суму 75 мільйонів карбованців, з яких приблизно 45 % припадало на ко­шти батьків. Фінансовий стан був доволі непоганим у тих містах, де діяли такі комісії, але решта потерпала від безгрошів'я. До того ж підприємства не квапилися відраховувати 0,25 % своїх ко­штів на оздоровлення дітей за постановою ВУЦВК від 5 березня 1930 року, що також ускладнювало нову кампанію [326, с. 19]. У наступному, 1934 році НКОЗ проаналізував допущені хиби і запланував оздоровити ще більше дітей, ніж торік. З Харкова планувалося оздоровити 156600 дітей. Оздоровлення покладало­ся на такі основні заклади, як оздоровчі майданчики, піонертабо-ри, фізкультурно-екскурсійні організації, сезонні санаторії [327,

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського