І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 11

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

с. 6-10].

Охорона материнства і дитинства — одне з найкращих над­бань радянської медицини. Якщо раніше жінки могли розрахо­вувати лише на пункти «Крапля молока», де видавалося дитя­че харчування, то вже на початку 20-х років влада взялася за створення спеціалізованих закладів, які надавали комплексну допомогу матері та дитині. Ефективність роботи новоствореного Інституту охорони материнства і дитинства (Охматдиту) важко переоцінити. Консультації охоплювали майже всю малечу міста, а нагляд, лікування, оздоровлення та контроль здійснювались по­стійно, до переведення підлітків на облік у лікарні для дорослих. Робота Охматдиту значно знизила рівень смертності серед малят

Особливості медичного обслуговування населення 145 -а^^&^

першого року життя, що є одним з ключових демографічних по­казників. Відтоді жінка могла розраховувати на кваліфіковану до­помогу дитині, яку надавали досвідчені лікарі міста.

Стаціонарна медична допомога іншим категоріям населення

У радянській літературі мережа лікувальних закладів Хар­кова до Жовтневої революції традиційно виглядає нужденною та малочисленною. Панував ідеологічний постулат, що за імперської доби справа охорони здоров'я в місті була геть занедбана і лише з приходом більшовиків почалися зміни на краще. Приміром, до­слідник радянського періоду Д.І. Каракаш наводить дані про кіль­кість ліжок (755), яка не могла задовольнити потреби населення в стаціонарній допомозі [63, с. 141]. Дійсно, 755 ліжок налічували ті лікарні, які підпорядковувалися місцевому самоврядуванню. Але загальна кількість ліжок, доступних для харків'ян, була зна­чно більшою. Нові історичні розвідки переконливо доводять, що у 1912 році Харків мав 64 лікарні із загальною кількістю ліжок 3726, включаючи лікувальні заклади військового, залізничного та інших відомств [98, с. 226]. Це було солідно на той час. За показ­ником «кількість жителів на одне ліжко» Харків поступався лише столиці Російської імперії (в Харкові — 133,4, а у Петербурзі — 126,1). Для порівняння наведемо дані по інших містах: Москва — 143,3; Одеса — 165,3; Казань — 166,6; Київ — 186,6 [328, с. 304)]. Про чималу кількість лікувальних закладів у місті свідчать і дані з путівника по Харкову 1915 року [232, с. 16]. Тобто ми можемо стверджувати, що Харків на початку більшовицького періоду мав порівняно з іншими містами потужну мережу лікувальних закла­дів — як державних, так і приватних.

Приватні лікарні, які працювали в місті, брали надто висо­ку платню для більшості незаможного населення Харкова. Се­ред приватних лікарень існували такі відомі для харків'ян за­клади, як лікарня О.П. Браунштейна (на 10 ліжок), Й.С. Ар'є (12 ліжок), В.Д. Брандта (16 ліжок), Д.В. Лихоносова (30 ліжок),

146 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

Г.І. Авербаха (37 ліжок), очна лікарня Д.М. Натансона (4 ліж­ка), лікарів-спеціалістів (50 ліжок), Л.Г. Маргуліса (18 ліжок), І.Я. Платонова (30 ліжок) тощо [232, с.18]. Після націоналізації приватних лікарень у 1920 році їх було перетворено на профільні лікувальні заклади [54, ф. Р-202, оп. 2, спр. 7-с, арк. 36, 38]. Так, лікарня Г.І. Авербаха залишилася як хірургічно-урологічна (22-а радянська лікарня) з приєднанням до неї у вигляді акушерсько-гінекологічного відділення лікарні М.В. Шестопала. Г.І. Авербаха призначили старшим лікарем об'єднаного закладу, а М.В. Шес-топала — ординатором акушерсько-гінекологічного відділення. В незмінному вигляді залишилася лікарня В.Д. Брандта (вона стала 23-ою радлікарнею), а його самого призначили завідувачем [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 96, арк. 56]. Лікарню Б.Г. Пржевальсько-го ліквідували, а інструментарій та інше обладнання передали до відділення М.В. Шестопала [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 96, арк. 55]. Відділенням лікарні Харківського медичного товариства стала лі­карня Й.С. Ар'є. Лікарню Л.Г. Маргуліса залишили як акушер­ську (24-а радлікарня), її поповнили інвентарем, але колишнього власника понизили до посади ординатора. Лікарня П.М. Лівши-ца була приєднана до 1-го хірургічного шпиталю й перетворена на його гінекологічне відділення. В лікарні доктора С.М. Бурака розташували лікарню хвороб вуха, горла, носа [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 51, арк. 75]. Очні лікарні О.П. Браунштейна та Д.М. Натан­сона об'єднали, головним лікарем призначили Браунштейна. Інші дрібні лікарні передали до відання відділу постачання, в примі­щеннях ліквідованих закладів були розташовані райздороввідділи [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 53, арк. 23-24; 54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 50, арк. 23]. Лікарня О.Г. Давидовича отримала назву 3-ої радянської лікарні, «больница Жданова и Гуревича» — 31-ої радлікарні, а лікарня Б.Б. Брандсбурга — 25-ої радлікарні [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 50, арк. 23].

Події революції та громадянської війни спричинили занепад справи охорони здоров'я [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 97, арк. 6-9]. У лікарнях, пологових притулках пацієнти лежали в неопалю­ваних приміщеннях, де температура повітря ледь сягала 2-3 °С

Особливості медичного обслуговування населення 147 -а^^&^

[66, с. 27]. Інколи хворих не купали по півроку [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 97, арк. 6]. Столицю буквально штурмували потоки біженців, які теж потребували медичної допомоги. їх розміщення по лікарнях регулював евакопункт (особливо масово люди тіка­ли до Харкова під час голоду 1921-1923 років) [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 17, 30]. Місто мало ліжка і для приїжджих, і для самих харків'ян (див. додаток А 9), однак не в таких ве­личезних масштабах. Значно обтяжували проблему ліжко-місць інваліди, безпритульні діти та хворі червоноармійці, яким нікуди було виписуватися, тому вони всіляко намагались затриматися [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2, арк. 39]. У лікарнях часто знаходили прихисток люди, які просто не мали житла, а зовсім не за станом здоров'я. Але за хабарі завідувачі закладів виділяли їм ліжка і створювали в лікарнях безлад [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 17, 30]. На початку 20-х років заповнюваність харківських медич­них закладів була абсолютною [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 520, арк. 4]. Щоб якось зарадити справі, президія губвиконкому видала роз­порядження, за яким органи губсоцзабезу мали влаштувати по своїх закладах усіх дітей та інвалідів, які переповнювали лікарні [там само, арк. 47]. Медицині бракувало предметів першої необ­хідності, навіть посуд мили некип'яченою водою, що під час епі­демій було зовсім неприпустимо [126, с. 156]. Медикаментів теж не вистачало, проте величезна кількість лікувальних засобів, яку тримали на центральному складі, залишалася там через юридичні суперечки між відомствами [66, с. 27 ]. За цих умов губздоров-відділ навіть звернувся до губвиконкому з проханням дозволити обмін або продаж на вільному ринку деяких речей, які не мають відношення до медичної практики [54, ф. Р-202, оп. 1, спр. 1502, арк. 58]. Такі дії, звісно, обумовила виснаженість ресурсів міста.

З 1921 року починається поступове відродження охоро­ни здоров'я. З'явились нові лікарні, розпочалося зведення но­вої споруди для Рентгено-радіологічного інституту [329, с. 231; 330, с. 230]. Нормальна діяльність радянських органів охорони здоров'я населення розгорнулася в Харкові після закінчення гро­мадянської війни, ліквідації пошестей, а потім наслідків голо­

148 Ігор Робак, Ганна Демочко

ду. Відтоді витрати на охорону здоров'я збільшувалися щороку. Зростала також і якість медичної допомоги харків'янам, зокрема обслуговування робітників.

Станом на 1920 рік населення міста обслуговували 23 лі­карні, кількість ліжок в яких не відповідала потребам. Але вже наступного року кількість ліжок була значно збільшена — місто обслуговували 46 лікувальних закладів з 5940 ліжками [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 161, арк. 19; 54, ф. Р-855, оп. 2, спр. 1, арк. 110]. Найбільшими були губернська лікарня на Сабуровій дачі (1135 ліжок), клініка Ортопедичного інституту (210), університетська клініка (120), 1-а радянська (раніше Олександрівська) лікарня (300) та 2-а радянська (раніше Миколаївська) лікарня переважно для інфекційних хворих (на 650 ліжок) та ін. [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 5, арк. 5; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 17]. Упродовж року загальна кількість ліжок була доведена до 6340, з них соматичних було 3930, інфекційних — 1950, мішаних — 460 [54, ф. Р-203, оп.1, спр. 308, арк. 93; ф. Р-203, оп.1, спр. 2419, арк. 206].

Однак наприкінці такого вдалого року позитивні зрушення призупинилися. Перехід до непу спричинив переведення ліку­вальних закладів на місцеві кошти, а їх у Харкова було обмаль. Досягнуті зрушення поглинули паливна, продовольча, фінансова та медикаментозна кризи. Більшість лікарень потребувала ремон­ту [54, ф. Р-203, оп.1, спр.306, арк. 29, 30]. Через нестачу бинтів, вати й детриту була майже зірвана віспощепна кампанія. Рівень харчування хворих був катастрофічним — за «голодної норми» у 2800 калорій вони отримували 1000-1100 калорій, тому довше одужували і додавали зайві ліжко-дні у статистиці [82, с. 193; 331, с. 91 ]. М'ясо в кращому випадку їли тричі на тиждень, а потім було прийняте рішення годувати хворих кониною за належної теплової обробки продукту [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 96, арк. 10]. Жахлива ситуація з харчуванням призвела до того, що пацієнти виходили з лікарень на трамвайні зупинки і жебракували, щоб не померти з голоду [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 820, арк. 9].

Санітарний стан лікарень так само погіршився. Наприклад, у 2-й радянській лікарні через брак палива температура в палатах

Особливості медичного обслуговування населення 149 -

не підвищувалася за 7-10 °С, повітря було задушливим. У хо­лерному бараці багато хворих лежало на підлозі, вкриваючись своїм верхнім одягом, часто на двох зсунутих ліжках тулилося по троє людей. Представники медичного персоналу жили у під­вальному приміщенні лікарні, хоча вона мала статус інфекційної. У приміщенні для мерців лежала сотня трупів, які за відсутності коштів не вивозили по 6-7 днів (і це в одній з найкращих ліка­рень столичного міста) [61, ф. 342, оп. 1, спр. 66, арк. 6]. Зви­нувачення в бездіяльності та злочинній необережності, висунуті старшому лікареві 2-ої лікарні Ламанову Наркомздоровом на під­ставі проведеного обстеження, були визнані правлінням Харків­ського відділу профспілки «Всемедикосантруд» «не достаточно основательными в виду того, что обстоятельства, послужившие к обвинению означенного лица являлись общими для всех боль­ниц как следствие переживаемого момента и тяжелого положе­ния всего больничного дела» [там само, арк. 5]. Отже, це треба сприймати не як заступницький жест профспілкової організації за свого члена, а як підтвердження критичного санітарного стану в лікарнях міста.

Долаючи всі труднощі, харківські функціонери охорони здоров'я в 1922 році розгорнули кампанію за «оздоровлення» лі­карень. Станом на жовтень лікувальним закладам було поставле­но понад 200 тисяч пудів будівельних матеріалів, виправлено та пофарбовано близько трьох десятин залізних дахів, виправлено й прокладено наново майже півтори версти водостічних труб, вста­новлено приблизно версту нових кам'яних парканів та вставлено не менше 10 тисяч квадратних аршинів скла [332, 8 жовтня]. Швидкими темпами тоді відремонтували лікарні номери 1, 2, 3, 4, 5, 11, 13, 15, 16, 18, 20 та інші (всього 15 закладів) [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 584, арк. 21; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 917, арк. 12; 54, ф. Р-1639, оп.1, спр. 1, арк. 166], налагодили роботу дезінфекційних камер, вошебійок, лазень [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 241, арк. 4; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2, арк. 185]. Загалом було приведено до ладу 95 % міської мережі медичних закладів [54, ф. Р-203, оп. 1, спр.

1502, арк. 44].

150 Ігор Робак, Ганна Демочко

Однак через зменшення фінансування була скорочена кіль­кість ліжок: у 1922 році їх залишилося 1125, що реально забезпе­чувало тільки 50-55 % від фактичних потреб міста [63, с. 163; 151, с. 37]. Таку цифру губздороввідділ визнав критичною і наголосив: далі скорочувати мережу закладів неможливо [54, ф. Р-1639, оп. 1, спр. 1, арк. 3]. Дещо поліпшити ситуацію дозволив Народний Комісаріат фінансів, за циркуляром якого держбюджетні лікар­ні могли утримувати додаткові ліжка, але за плату. При цьому були висунуті певні умови: а) гроші, отримані від цих ліжок, ма­ють бути використані на поліпшення лікувально-санітарної спра­ви даної установи; б) утримання хворих на бюджетних ліжках у жодному разі не повинно погіршитися; в) НКФ контролюватиме витрачання коштів, одержаних у такий спосіб [54, ф. Р-855, оп. 2, спр. 12, арк. 185].

Альтернативою став перехід лікарень на госпрозрахунок. По­ряд із безкоштовним наданням послуг в Харкові існувала мережа Уплатліку — платних лікувальних закладів, які планувалося яко­мога швидше перевести на бюджет. Кількість лікарень цієї мережі постійно зменшували, адже за принципами радянської медицини допомога населенню мала надаватися безкоштовно. Тобто існу­вання Уплатліку вважалося тимчасовим явищем, яке керівни­цтво галузі намагалося подолати. Проте в умовах недостатнього фінансування зробити це було неможливо. У 1923 році мережа Уплатліку складалася з 15, 22, 25 та 29-ї лікарень [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1113, арк. 5], у 1926/1927 господарському році діяли 22, 23, 24, 25-а лікарні (загалом 125 ліжок), центральна зубна ам­булаторія, лабораторія С.П. Ерліха, водолікарня, колонія «Здрав­ница» (для хворих на сухоти й членів їхніх родин) і 87 ліжок по бюджетних лікарнях [54, ф. Р-1959, оп. 1, спр. 33, арк. 5]. Напо­внення у цих закладах становило 67-79 %. У 1929/1930 році на балансі Уплатліку залишалися 20, 24, 25-а радлікарні (загальна кількість ліжок — 170), курорт «Березівські мінеральні води», санаторій «Помірки», дитячий санаторій в Помірках, дитячий денний санаторій, Інститут лабораторної діагностики, центральна зубамбулаторія та одна платна поліклініка [54, ф. Р-855, оп. 1,

Особливості медичного обслуговування населення 151 -а^^&^

спр. 216, арк. 26; 54, ф. Р-203, оп. 4, спр. 13, арк. 192]. У мережі Уплатліку добову платню пацієнта розраховували в залежності від рівня його заробітку (суми 1930 року можна побачити у до­датку А 23). У виграшному становищі опинялися високоопла-чувані працівники, які повністю вкладалися в означені суми, а низькооплачуваним, некваліфікованим або малокваліфікованим працівникам Уплатлік був не по кишені. У березні 1932 року та­рифи були переглянуті та підвищені (див. додатки А 4, А 5, А 6), адже заробітна плата в країні зросла. Підхід до стягнення платні з різних категорій населення не змінився. Та не минуло й року, як відбулася нова хвиля підвищення платні за медичні послуги [54, ф. Р-1959, оп. 1, спр. 61, арк. 4]. Працюючі пацієнти сплачували 100 відсотків за тарифами, а для решти населення існувала над­бавка у 50 %. Водночас були встановлені пільги у розмірі 30 % ударникам праці, які мали відповідне посвідчення, вони також отримували медичну допомогу позачергово [54, ф. Р-1959, оп. 1, спр. 70, арк. 1, 9].

Характерно, що платність перебування в лікарні мережі Уплатліку не позначилася на попиті харків'ян. Показники щодо проведених там ліжко-днів були високі: по 23-й радлікарні — 29200 л/д, 24-й — 8250, 25-й — 13200, по санаторію «Бермінво-ди» — 20250. Інститут лабораторної діагностики зробив 19500 аналізів, а центральна зубамбулаторія провела 7040 маніпуляцій [233, арк. 32]. Особливо «популярними» були платні аборти в лікарнях Уплатліку, оскільки для безкоштовного проведення опе­рації будь-де потрібно було чекати певний час, а тут надавали таку послугу значно швидше [54, ф. Р-1959, оп. 1, спр. 71, арк. 1-2]. При евакопункті працювала уповноважена людина, яка роз­поділяла абортниць по лікарнях та визначала платню за опера­цію (виходячи з доходів жінки та чоловіка).

До кінця досліджуваного періоду перевести всі лікарні на держбюджет не вдалося, і 16 лютого 1934 року з'явилася інструк­ція НКОЗу про платну лікдопомогу. За цією інструкцією було організоване Всеукраїнське управління самооплатних медично-санітарних закладів, яке відтоді керувало підрозділами, що існу­

152 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

вали на повній самооплатності. Ця установа розробляла розміри стягнення плати, категорії хворих, яким надаватиметься допомога в платних закладах, тощо. Крім того, інструкція дозволяла платне обслуговування в бюджетних медичних закладах за умови, що «ця платна допомога в жодному разі не погіршує якісно і кількіс­но безплатну допомогу трудящим» [333, с. 104-107]. Заклади ж, які існували на повному госпрозрахунку й самооплатності, плату стягали з усіх пацієнтів, не зважаючи на соціальний стан. Отри­мувані гроші залишалися в розпорядженні самого закладу, окрім тих, що були сплачені за проведення абортів (їх витрачали за вказівками НКОЗу).

За 1926/1927 фінансовий рік через харківські лікарні про­йшли 43322 хворих, які провели там 592771 ліжко-день, а у 1927/1928 кількість хворих зросла до 48994 осіб, які провели в лікарнях 661626 ліжко-днів [84, с. 93].

Станом на 1927/1928 рік в Харкові на бюджеті міськради було вісім лікарень, які мали загалом 1495 ліжок. Це 1, 2, 10, 12 та 21-а радлікарні, 5-а дитяча соматична, 7-а венерична, 8-а дитяча заразна лікарні. Найбільшою за кількістю ліжок була 2-а радянська лікарня — 675 [334, с. 14]. З фонду меддопомоги утри­мувалися ще дві лікарні (1-а робітнича та Ново-Баварська) на 145 ліжок [84, с. 93-94]. Така кількість, безумовно, не задоволь­няла потреб міста, адже на одно ліжко припадало 255 хворих (за нормою мало бути 150), тому обслуговування населення стаціо­нарною медичною допомогою досягало лише 55-60 % від запитів

[54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1558, арк. 154; 84, с. 94; 54, ф. Р-855, оп. 1,

спр. 89, арк. 121]. А за іншими джерелами цифри ще вищі — 320 осіб на одне ліжко [335, с. 2]. В окремих випадках надлишкових

пацієнтів було 120-150 % [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1502, арк. 42].

До того ж за кожною лікарнею були закріплені райони, хворі з яких направлялися до відповідної лікарні [336, с. 19]. Іноді лі­карні відмовляли в госпіталізації через брак місць навіть тяжко хворим застрахованим робітникам, хоча за розпорядженням ін­спектури їх мали приймати за будь-яких обставин [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 16, арк. 70].

Особливості медичного обслуговування населення 153 -

Збільшення асигнувань на справу охорони здоров'я НКОЗом у 1928 році в розмірі 50 000 карбованців забезпечило розвиток лікувальних закладів [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 47, арк. 36]. Того року в новому великому будинку було відкрито 3-ю робітничу поліклініку. Так намітилася позитивна динаміка щодо кількос­ті ліжок. Стаціонарну допомогу в 1928/1929 бюджетному році харків'янам надавали (окрім лікарень) 1, 2, 5, 7, 8, 9, 10, 15, 16 та 21-а поліклініки, які утримувалися місцевим бюджетом [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 34]. Кількість ліжок по харківських лі­кувальних закладах на 1 жовтня 1928 року становила 1985. Серед них було: терапевтичних — 290; хірургічних — 435; акушерсько-гінекологічних та абортних — 455; нервових — 75; для хворих на хвороби вуха, горла й носа — 45; очних — 40; урологічних — 40; туберкульозних — 90; венеричних — 60; інфекційних — 465 [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 16]. До кінця року загальна цифра продовжувала зростати (див. додаток А 7) [74, с. 37].

Однак у 1930 році кількість ліжок дещо скоротилася (до 1963) і харків'ян обслуговувало 13 лікарень. Оскільки показник «кількість людей на одне ліжко» поліпшився несуттєво і не добіг норми (1926/1927 — 288 осіб, 1927/1928 — 273, 1928/1929 — 244, 1929/1930 — 212 осіб), то було вирішено розширити ліжковий фонд шляхом новобудови [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 216, арк. 31; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 19]. За нормами Харків потребував 2900 ліжок проти існуючих 1963. Того ж року розпочалося будів­ництво величезної лікарні на 1500 ліжок у мальовничому районі міста між Помірками та Сокольниками, по Бєлгородському шосе (1200 для дорослих і 300 інфекційних ліжок для дітей), на побу­дову й оснащення якої витратили 10,5 мільйона карбованців [74, с. 5; 337, с. 21-22]. Це сучасний обласний клінічний онкодиспан-сер. За наказом президії міськради було значно скорочено термін зведення об'єкта [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 10, зв.].

За роки першої п'ятирічки у Харкові відбулося грандіозне збільшення медичної частини. Станом на 1934 рік (останній сто­личний) у місті функціонували вже 33 лікарні загалом на 5201 ліжко [90, с. 48]. На одне ліжко припадало 140 осіб. Це означає,

154 Ігор Робак, Ганна Демочко

що в забезпеченні харків'ян стаціонарною медичною допомогою стався прорив.

Говорячи про надання медичної допомоги у лікарнях міста, слід приділити окрему увагу лікарням-велетням, які до приходу більшовиків мали багаторічну історію. Серед таких Олександрів-ська лікарня, Миколаївська лікарня, Сабурова дача, університет­ські клініки.

Олександрівська лікарня.. Історія 1-ї радянської лікарні почи­нається з дорадянських часів. Це найстаріша міська лікарня, від­крита у 1869 році. Містилася вона по вулиці Благовіщенській, 25 (нині вулиця Карла Маркса) і мала назву Олександрівської. Коли місто зайняли більшовики, лікарню перейменували на першу радянську, а 29 листопада 1922 року вона стала лікарнею імені В.І. Леніна, про що свідчить меморіальна дошка на стіні будівлі. Очолював заклад Б.М. Сейбіль [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1795, арк. 153]. Фінансувалася лікарня спочатку Харківським губернським відділом охорони здоров'я, а з 1925 року перебувала на бюджеті міськради [323, с. 27]. Робота найбільшої лікарні відтоді була під­порядкована переважно обслуговуванню робітників — у 1919 році тут відкрили першу робітничу поліклініку. Основний її контин­гент на початку 1920-х років — хворі на епідемічні захворювання. Саме ця лікарня врятувала тисячі жителів міста від висипного тифу, холери та інших захворювань, адже тут існувала постійно діюча дезінфекційна камера, передана лікарні Харківським ме­дичним товариством. Через перевантаженість хворими заклад пе­рейшов на цілодобову роботу. Медичні працівники, які весь свій час віддавали хворим, мешкали у гуртожитку при лікарні й були звільнені від плати за житло [365, с. 20].

У 1922-1923 роках споруда лікарні, занедбана через буремні події революції та громадянської війни, була капітально перебу­дована та відремонтована [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 584, арк. 21]. Потім за рішенням губздороввідділу заклад отримав дві карети й коней для транспортування хворих [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 29]. Після 1923 року лікарня поступово розвантажува­лася. Вона почала приймати лише незаразливих хворих, а велику

Особливості медичного обслуговування населення 155 -

кількість вояків (які одужали, але не мали куди йти), венериків, дітей-інвалідів було розподілено по інших закладах [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 20].

Наприкінці 1920-х років адміністрація лікарні порушила пи­тання про харчування хворих. До 1928 року лікувальні заклади, які мали змогу годувати пацієнтів, робили це за тридієтною сис­темою. У 1-й радянській лікарні хворі теж отримували їжу за за­гальною, дієтичною та слабкою системами харчування. Головний лікар С.Р. Гехман, який багато років спостерігав за нераціональ­ним харчуванням хворих, розробив новий план і з 1 січня 1928 року перевів своїх пацієнтів на ресторанне харчування (за тієї ж норми 45 коп. на особу) [364, с. 2]. При цьому лікарня недоотри-мувала кошти на білизну, хірургічний інструментарій, апаратуру тощо.

Цікаво порівняти показники роботи 1-ї радянської лікарні у дореволюційний час та за десять років після Жовтневої революції

[366, с. 15].

 

1912-1913 рр.

1927-1928 рр.

Поступило хворих

6519

8589

Померло

436

411

Зроблено операцій

483

2532

На 100 хворих припадає

6,4 операції

30 операцій

Прийнято пологів

1053

1852

Зроблено абортів

142

1602

Зроблено лабор. аналізів

1933

11158

Рентген-обстеження

2756

Особливо помітне зростання кількості проведених операцій, прийнятих пологів, зроблених абортів та проведених аналізів. При тому, що мережа лікарень у Харкові за перше пореволюцій-не десятиліття розширилася, все одно 1-а радянська лікарня не поступалася своєю популярністю серед харків'ян.

Станом на 1934 рік тут були створені й успішно функціо­нували хірургічне відділення на 120 ліжок (завідувач відділен­

156 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

ня — проф. О.В. Мельников), акушерсько-гінекологічне на 180 ліжок (проф. Б.А. Козинський), терапевтичне на 80 ліжок (проф. Є.О. Черніков), нервове на 60 ліжок (проф. Е.К. Євзерова) та ЛОР відділення на 20 ліжок (очолив його М.С. Цинкін), разом — 460 ліжок [367, с. 155]. Порівняємо: на початку 1914 року ліжок

було 300 [98, с. 140].

Миколаївська лікарня. У 1919 році Миколаївська лікарня не припиняла своєї роботи. Після визволення Харкова від денікінців вона отримала загальноприйняту на той час назву — 2-а радян­ська лікарня і перейшла до відання Харківського губернського відділу охорони здоров'я.

Від 1921 року клініка нарощує кількість ліжок для інфек­ційних хворих, адже епідемічні захворювання ще трималися на високому рівні. Інфекційне відділення поділялося на тифозне, віспяне, бешихове, туберкульозне, терапевтичне та хірургічне. За півтора десятиліття лікарня змінила декількох очільників: у

1917-1922 — С.М. Синельников; 1922-1924 — точно не відомо,

вірогідно, обов'язки головного лікаря виконував старший лікар Ламанов (ініц. не встановлено); 1924-1929 — О.С. Шварц; 1930­1931 — Г.І. Розенфельд; 1932-1937 — І.Ф. Боровецький. У 1922 році лікарня отримала оновлену назву — 2-а радянська лікарня ім. Жовтневої революції. Та крім гучної назви, їй нічим було похвалитися. Початок 20-х років видався дуже важким. Якщо у 1921 році в лікарні працювала 551 особа, то вже за рік — лише 371. Найбільшого скорочення зазнали санітарки та покоївки, хоча штат висококваліфікованого персоналу вдалося зберегти. Жахли­вим було матеріальне становище лікарні — ремонту не проводили від дня заснування, один барак згорів, бракувало палива (у зимо­вий період довелось вирубувати парк поблизу лікарні, щоб зігрі­ти палати). Приміщення були непридатні для утримання хворих: надмірна вологість, брак природного світла, грюкіт ліжок (замість дощок були покладені листи заліза, що залишилися після по­жежі) — все це пригнічувало. Хворі, що переповнювали палати, не отримували навіть мінімальних харчів, тому хвороби й голод косили по 15-20 осіб на день.

Особливості медичного обслуговування населення 157 -а^^&^

Наприкінці 1922 року лікарню почали відбудовувати. Було здійснено ремонт, серед хворих проводили культурну роботу. Завдяки профспілці «Всемедикосантруд» медичний персонал отримав одяг — єдине, чим могла допомогти профспілка на той час. Адже умови праці медиків були нестерпні — через брак пер­соналу лікарі працювали по 12-18 годин, а платню отримували утричі меншу, ніж до революції.

Лікарні постійно не вистачало ліжок. Проблему не вирішило і приєднання у 1923 році шести бараків 48-ї радянської лікарні — усі ліжка були зайняті, а черга на хірургічні операції сягала двох місяців (приймали без черги лише хворих у невідкладному ста­ні). У 1924 році 570 ліжок прийняли 6669 осіб, у 1925 — 8003, у 1926 — 6600, за перші дев'ять місяців 1927-го року — 7450. Таке навантаження призвело до переходу лікарні 1925 року на дво­змінний графік роботи, навіть без перерви.

Розгортання робітничої медицини у 1923 році поставило пи­тання про обслуговування робітників декількох великих заво­дів Харкова, повноцінна диспансеризація яких почалася з 1931 року. Для них облаштували робітничу лікарню на території 2-ї лікарні, у бараках для заразних хворих. Поліклінічне відділення з'явилось за короткий термін, а 1928 року було урочисто відкрито нову будівлю поліклініки. Тут розмістилися відділення: рентге­нівське, хірургічне, урологічне, терапевтичне, гінекологічне, очне, ЛОР, водолікувальне тощо, а також наркодиспансер та диспансер Охматдиту. У 1929-1930 роках лікарня гідно витримала епідемії черевного тифу та скарлатини.

До кінця періоду, що висвітлюється, лікарня підійшла про­відним закладом з лікування інфекційних захворювань. У 1934 році вона мала 1225 ліжок, 912 осіб персоналу, що за рік лікували понад 20 тисяч робітників харківських заводів. На базі лікарні діяло шість наукових інститутів НКОЗ, що підвищувало їх зна­чущість.

Сабурова дача. З приходом до влади більшовиків та реор­ганізацією медичних закладів Харківська губернська земська лі­карня у 1918 році отримала нову назву — радянська лікарня № 4

158 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

ім. Я.М. Свердлова (назва актуальна до 1926 року), однак насе­лення й досі пам'ятає стару назву — Сабурова дача, або Сабурка. Сабурова дача за часів революції зазнала відчутних втрат — час­тина корпусів згоріла, а та, що залишилася, була мало придатною для лікування хворих. Існували проблеми і з медичним персона­лом — лікарів та фахівців середньої ланки катастрофічно не ви­стачало. Однак колишня слава закладу та величезний науковий потенціал, який тут зберігся, приваблювали медичну еліту країни. За відновлення та реорганізацію лікарні взявся відомий на той час психіатр з Ленінграда В.П. Протопопов, який 1923 року пе­реїхав до Харкова і очолив заклад. Завдяки переходу лікарні на бюджет губвиконкому, того ж року було зроблено капітальний ремонт будівлі, відновлено центральне опалення, палати стали чистими й світлими.

Відтоді лікарня перебирає на себе функції провідного закладу республіки в галузі психіатрії. Оскільки В.П. Протопопов був не лише очільником лікарні, а й консультантом НКОЗу з питань організації психіатричної допомоги в Україні, це відкрило ширші можливості для розвитку лікарні. На базі 4-ї радлікарні завдяки В. П. Протопопову починають широко запроваджуватися лабо­раторні методи досліджень та нові засоби лікування психічних хворих.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського