І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 12

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

На початку 20-х років у лікарні відновлюється трудотерапія, започаткована ще наприкінці ХІХ століття. Через складнощі фі­нансування, негаразди часів війни та революції трудотерапію на деякий час призабули, а за нових умов лікарня надолужувала втрачене. З 1923 року поновлюються роботи на земельній ділян­ці, придбаній три роки тому для зведення корпусу під робоче від­ділення, — у ньому перебувало близько третини психічно хворих. Вони були зайняті у слюсарній, взуттєвій, швацькій майстернях і на городі.

У 1925 році Сабурка, за спогадами сучасників, нагадувала ма­леньке містечко з кількома корпусами, 26 десятинами саду, май­стернями, електростанцією.

Особливості медичного обслуговування населення 159 -

1926 рік став переламним для закладу. На базі 4-ї радлікарні був організований Український інститут клінічної психіатрії та соціальної психогігієни. І не випадково, адже саме в Харкові іс­нувала одна з найстаріших психіатричних лікарень, працювала медична еліта — відомі фахівці П.І. Ковалевський, П.І. Якобій, Б.С. Грейденберг та інші. Лікарня перетворилася у потужний на­уковий центр, до якого приїздили тисячі людей з надією на оду­жання. Про активізацію лікувальної роботи свідчить зростання кількості пацієнтів за досліджуваний період.

Роки

1920

1921

1922

1923

1924

1925

1926

1927

1928

1929

1930

1931

1932

1933

1934

Кількість пацієнтів

1785

2003

3

ON

8

1112

1307

1840

2275

2717

2877

3067

3669

3842

3867

3586

3650

Інститут активно розгортає діяльність у нових напрямах — проводяться дослідження дитячих психічних розладів, біохімії психічних захворювань, проблем судової психіатрії, вчення про вищу нервову діяльність. Трудотерапія у цей час набула значного поширення. Було введено штатні одиниці лікаря-трудотерапевта, інструкторів, які працювали з пацієнтами із гострими формами психічних розладів. Завдяки трудотерапії такі хворі значно швид­ше одужували, а з 1930 року їх направляли до колонії у селищі Стрілечому, де вони продовжували реабілітацію.

Цікаво, що Сабурова дача мала й досить поважних пацієн­тів - сюди зверталися відомі поети Велімір Хлєбніков та Володи­мир Сосюра, письменник Андрій Головко [368, с. 40-43].

Університетські клініки. Університетські клініки (терапев­тична, акушерсько-гінекологічна, хірургічна та офтальмологічна) були зведені й відкриті ще 1896 року. Керували ними видатні лікарі — на той час світила медичної науки. Відтоді вони стали

160 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

не тільки лікувальними закладами, а й центром, де формувалася медична наука Харкова. У 1912 році було розпочато будівництво, а в 1922 — відкрито дитячу клініку [369, с. 580]. На початку 1918 року в ній з'явились нервове відділення та відділення дитячих хвороб (по 30 ліжок на кожне) [370, с. 79], їх часто також назива­ли клініками. Всі університетські клініки разом мали 215 ліжок.

Під час революційних подій ці заклади працювали як шпита­лі для полонених, а від 1920 року розгорнули прийом мешканців міста. 1921 року вони перейшли у відання новоствореного Хар­ківського медичного інституту, який входив до системи Народ­ного комісаріату освіти УСРР. На той час вони мали потужність 180 ліжок. У 1930 році інститут підпорядковується НКОЗУ, від­повідно й клініки також.

Терапевтичну клініку упродовж 1921-1930 років очолював С.Г. Якушевич. З його ініціативи тут значно поліпшилась мате­ріальна база. Були обладнані біохімічна та клініко-мікроскопічна лабораторії, електрокардіографічний та рентгенологічний кабіне­ти. Палати для хворих стали комфортнішими, хоча містилися в тих самих старих будівлях. У коридорах клініки з'явився зимо­вий сад. Якщо у 1917 році було лише 30 ліжок, то С.Г. Якушевич подбав, щоб одночасно могли отримувати лікування 55 пацієнтів. Після того як він вийшов на пенсію, заклад очолив Є.О. Черні-ков, який продовжив справу свого попередника [369, с. 353].

Акушерсько-гінекологічна клініка після встановлення радян­ської влади працювала на чолі з професором П.Х. Хажинським. Відомий лікар згуртував колектив видатних медиків, серед яких був І.В. Попандопуло — організатор першого на Україні безко­штовного пологового будинку. П.Х. Хажинським був заснований науковий гурток на базі клініки — професор привчав студентів до практичної та дослідницької роботи [369, с. 496].

До 1919 року дитячу клініку очолював І.В. Троїцький, а після від'їзду до Катеринослава передав справу професорові Я.С. Арка-віну, який зробив величезний внесок у розвиток закладу. Саме з його ініціативи починають розгортатися ліжка для новонародже­них та немовлят. До роботи у клініці професор активно залучав

Особливості медичного обслуговування населення 161 -

студентів. Після смерті Я. С. Аркавіна у 1929 році клініку очолив М.М. Фрішман. Він домігся розширення закладу — були добудо­вані третій поверх та веранди, почала діяти біохімічна лаборато­рія [369, с. 580].

Роботою хірургічної клініки з 1920 по 1933 роки керував про­фесор І.В. Кудінцев. Його великою заслугою стало розширення закладу, який вже не вміщував хворих. Вдалося довести фонд до 80 ліжок. Особлива увага у клініці приділялася невідкладній хірургії, тому найбільше ургентних хворих Харкова привозили саме сюди [369, с. 516]. Слід зазначити той факт, що клініка ви­ховала потужні наукові кадри. Зокрема, у 1926-1932 роках тут працював асистентом Ю.Ю. Вороний, який у 1933 році зробив першу в Радянському Союзі експериментальну операцію з пере­садки трупної нирки. Незважаючи на те, що пацієнтка померла, сміливий виклик лікаря Вороного науці довів, що пересадка ор­ганів можлива. За це Юрій Юрійович отримав науковий ступінь кандидата медичних наук без захисту дисертації, а сам експери­мент поклав початок розвитку вітчизняної трансплантології [371,

с. 241, 256].

Клініка офтальмології, заснована видатним Л.Л. Гіршманом, у 1905-1924 роках працювала під керівництвом П.М. Барабашева, а з 1924 року її очолив О.П. Браунштейн. Упродовж 1924-1928 років кафедрою керували О.П. Браунштейн, П.П. Прокопенко, А.Я. Самойлов. У цей період було організовано фізіотерапевтич­ний кабінет, а також «летючі» загони офтальмологів для виявлен­ня та лікування одного з найпоширеніших на той час захворю­вань очей — трахоми [369, с. 550].

162 Ігор Робак, Ганна Демочко

Амбулаторно-поліклінічна допомога

Навіть за тяжких умов 1920-х років амбулаторно-поліклінічну допомогу в Харкові надавали кваліфіковані лікарі-фахівці. У місті працювало 9 робітничих поліклінік. У віддалених районах додат­ково діяли амбулаторії, де відбувався прийом з основних спеці­альностей (хірургічні, внутрішні, жіночі, дитячі й зубні хвороби). Однак кількість таких закладів не задовольняла потреб населення, а жителі околиць міста просто не мали змоги дістатися до амбула­торій. Особливо потерпали жителі Журавлівки. Для них відвідан­ня лікаря перетворювалося на справжню проблему — медпункт знаходився на самому початку величезного робітничого селища, і в разі хвороби сім'ї залишалися безпорадними. Найбільше страж­дали породіллі, адже отримати вчасну допомогу при пологах було неможливо [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 66].

Безкоштовну медичну допомогу по домівках Харківський губ-здороввідділ запровадив для трудящого населення міста 1 червня 1921 року. Для цього було вирішено заснувати інститут «квар­тальних лікарів». Першим із запровадження безкоштовної меддо­помоги став Петінсько-Журавлівський район, а з 15 червня така допомога стала доступною для кожного харків'янина. Існувало 29 приймальних пунктів, де видавали дозволи на право отримання безкоштовної медичної допомоги [338, с. 124].

Обслуговування хворих удома здійснював спеціальний ме­дичний персонал: лікарі та їх помічники — лікпоми. Для кращої організації роботи місто поділили на пояси: центральний, де лікар повинен зробити 300 відвідувань за місяць, середній — 250 від­відувань та периферійний — 200 відвідувань. Харків'ян обслуго­вували 120 лікарів (дані на 1928/1929 р.), але під час епідемій їх кількість збільшувалася за рахунок інфекційників [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 42; 54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 161, арк. 14]. Нічної пори до хворих виїжджали чергові лікарі [151, с. 41].

На жаль, рівень домашньої допомоги був невисоким. Пере­вантаженість дільничних лікарів призводила до того, що майже 20 % хворих вони обслуговували із запізненням, навіть на другий

Особливості медичного обслуговування населення 163 -

день після виклику [339, с. 10-11]. Заважала відсутність чітких правил для населення щодо викликів лікаря додому. Через це несумлінні громадяни, не маючи серйозних захворювань, зловжи­вали своїм правом на безкоштовні виклики лікарів. Для таких довелося вводити адміністративні покарання. На того, хто викли­кав лікаря необґрунтовано, за постановою Харківської міськради № 61 від 22 червня 1928 року, чекали адміністративний штраф у розмірі 25 карбованців або арешт на 2 тижні [340, с. 18-19; 74,

с. 25].

Значним недоліком була переобтяженість районного лікаря «канцелярщиною». Не існувало чіткої системи зберігання амбу­латорних журналів (сучасних карток), і коли лікар знов відвід­ував пацієнта, він відкривав нову амбулаторну картку і заносив усі дані, замість того, щоб мати при собі повну історію хвороби. Така неорганізованість марнувала дорогоцінний час і зменшувала кількість оглянутих хворих приблизно на 10-20 % [341, с. 10-11].

Якщо харків'янин не викликав лікаря, а вирушав до полі­клініки, там на нього чекали самі незручності. Перше, куди по­трібно було потрапити хворому, — це реєстратура, черги до якої тяглися іноді з вулиці. Але й діставшись до віконця, можна було отримати відмову. Після реєстратури він ставав у чергу до лікаря. А коли вже нарешті потрапляв на прийом, то мусив укотре нада­вати анкетні дані. У зв'язку з таким безладом в обслуговуванні населення Харкова і численними наріканнями на роботу лікарів 29 грудня 1927 року був затверджений проект раціоналізації апа­рату поліклінік, елементи якого і зараз діють в наших лікуваль­них закладах [342, с. 12]. По-перше, обмежувалася кількість хво­рих, яких міг прийняти лікар за одну робочу зміну. Ця кількість регулювалася талонами, які видавали харків'янам у момент запи­су на прийом. Інформацію про наявність талонів вивішували на дошці, оновлюючи її кожні 15 хвилин. На талоні зазначали час, коли саме людина буде прийнята, таким чином хворих позбавля­ли необхідності нудитися в чергах до кабінетів [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1558, арк. 158, зв.].

164 Ігор Робак, Ганна Демочко

Кожен харків'янин та члени його родини повинні були мати медичну книжку — на підтвердження того, що вони застраховані (або хтось один з родини). Номер цієї медичної книжки позна­чався на картці. Однак траплялося, що незастрахована людина лікувалася за книжкою застрахованої, щоб отримувати медичну допомогу безкоштовно. Такі випадки не були масовими, але один набув широкого розголосу в 1926 році, коли пацієнт помер через «неправильне лікування» за чужою книжкою [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1558, арк. 158, зв.]. Після первинної реєстрації на хворого заводили амбулаторний журнал, який передавали в кабінет лі­каря. До амбулаторного журналу заносили всі необхідні дані, а статистичні картки (які раніше містили загальну інформацію про хворого) були скасовані [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 17]. Після огляду лікар робив усі необхідні записи в амбулаторному журналі хворого і повертав медичну книжку. Оформлюючи лис­ток непрацездатності, він лише записував основні дані, а решту дооформлювали в реєстратурі. Лікар мав право надати хворому 5 днів відпустки через хворобу без консультації з колегою іншої спеціальності. Подовження терміну відбувалося при повторному відвідуванні, з консультацією лікаря вузької спеціальності. Як ба­чимо, уведення цього проекту максимально скоротило час пере­бування хворого в лікувальному закладі, а завдяки зменшенню паперової роботи значно ущільнився графік корисної діяльності лікаря.

Від середини 20-х років лікувально-профілактична мережа нашого міста в основному розвивалася за такими напрямами: на­ближення амбулаторної та лікарняної допомоги до околиць міста; зростання мережі профілактичних закладів; поширення диспан­серних методів у системі єдиних диспансерів.

Поліклінічна мережа Харкова 1928 року мала 10 поліклінік секції охорони здоров'я міськради (дев'ять для застрахованих ро­бітників та членів їх родин та одна для решти населення) [74, с. 6]. На восьми дільницях лікувалося населення, яке не було застраховане.

Особливості медичного обслуговування населення 165 -

До того ж усі поліклініки мали власні медичні пункти на під­приємствах (див. додаток Б 3) [74, с. 149]. Вони надавали першу медичну допомогу при нещасних випадках та раптових захво­рюваннях. Таких медпунктів у 1929 році налічувалося 48 (з них 18 фельдшерських). Робота медпунктів була досить напруженою. Звернення робітників до медпунктів досягли 578241 відвідуван­ня, що майже вдвічі більше від прогнозованої цифри. Причому, було зареєстровано 59007 нещасних випадків на виробництві [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 44].

У 1934 році в місті діяло 46 амбулаторій та поліклінік. Для порівняння зазначимо, що у 1920 році існувало лише 10 амбула­торій, тобто кількість таких установ зросла більш як у чотири з половиною рази [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 51, арк. 89]. Це озна­чало, що для харків'ян медична допомога стала доступнішою, ніж п'ятнадцять років тому.

Диспансеризація

На початку 20-х років харківська охорона здоров'я збагатила­ся новим методом надання медичної допомоги населенню — дис­пансеризацією. Диспансеризація — це активне, динамічне спосте­реження за станом здоров'я певних груп населення, взяття цих груп на облік з метою раннього виявлення захворювань, лікуван­ня їх та убезпечення від чинників хвороби. Основним соціально-гігієнічним завданням диспансеризації є збереження працездат­ності хворого населення. Важливим було місце диспансеру в профілактиці різних хвороб, адже найперші показники захворю­ваності населення концентрувалися саме в диспансері, а вже на підставі цих даних будувалася подальша профілактична робота. Диспансери вказували на ті захворювання, які поширювалися в певних умовах, та виявляли причини тієї чи іншої хвороби. А от створення системи усунення цих причин та подальші гігієнічні заходи — це вже завдання профілактики.

Диспансеризація передбачала такі елементи: виявлення хво­рих з початковими стадіями патологічного процесу; якомога по­

166 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

вніше обстеження цих хворих; нагляд за станом хворого в дина­міці; здійснення комплексу лікувально-профілактичних заходів; ознайомлення з умовами праці та побуту з метою встановлення зв'язку між впливом виявлених негативних факторів та виник­ненням хвороби; пропаганда серед диспансерного контингенту розроблених профілактичних заходів; періодичне узагальнення отриманих даних. Для виконання поставлених завдань диспансер мав спеціальний дослідницький персонал.

Головне, що характеризувало диспансеризацію, — це плано­вість медично-санітарного обслуговування, плановість лікувально-профілактичних заходів, регулярний нагляд за певними категорі­ями харків'ян [343, с. 5]. В умовах диспансерної роботи можна швидше виявити та усунути організаційні похибки в роботі окре­мих ланок мережі. Єдиний диспансер тому і називався «єдиним», що охоплював усі відділи поліклінік та амбулаторій, профілак­тичні заклади. Диспансерний облік різних категорій населення, виявлення тих показників, які «кульгали», та якнайшвидше їх усунення — це лише один з векторів роботи єдиного диспансеру.

Першим кроком диспансеризації в Харкові стало відкриття у 1922 році районних поліклінік, які мали в своєму складі туберку­льозний диспансер, венеричний диспансер, дитячу консультацію. Такими силами поліклініки мали змогу збирати велику кількість даних, систематизувати їх, виявляти закономірності та вживати необхідних профілактичних заходів [344, с. 304].

Вперше в Радянському Союзі єдиний диспансер з'явився у Москві. 1925 року до цієї справи приступили в Харкові, але дещо повільніше, беручи до уваги московські помилки [151, с. 41]. Харків'яни врахували те, що місто було великим промисловим центром, де кількість робітників в умовах індустріалізації швидко зростала. Так, лише за 1927 рік їх чисельність зросла на 133 %, а в Червонозаводському районі — на 240 %. Такий приріст усклад­нювався тим, що основна маса робітників жила в приміській сму­зі, а поблизу місця роботи (заводу чи фабрики) таких проживало лише 12 % [324, с. 3]. Тому було вирішено обслуговувати робіт­ників не за місцем проживання, а за місцем роботи, бо тільки

Особливості медичного обслуговування населення 167 -

нерозпорошену робітничу масу можна було ефективно охопити диспансерним обслуговуванням. Таким стало перше харківське «ноу-хау», яке дозволило відразу зорієнтувати медичну органі­зацію на виробництво, наблизити до робітничого колективу. До справи диспансеризації підключився Робмед. Він узяв під опі­ку робітників друкарень, школи друкарської справи, щетинників, «гарячі» цехи заводів «Світло шахтаря» і «Червоний Жовтень», тут же перебували на обліку й виробничники, пов'язані з окислом вуглецю та сіркою [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 17, арк. 59].

Промислові потужності Харкова періоду 30-х років ХХ сто­ліття були велетенськими. Відповідно зростала і кількість застра­хованого населення: у 1929 році це було 209000 осіб, у 1930 — 256748, а у 1931 році — 389191, тобто за два роки цифра майже подвоїлася. Найбільші колективи мали: Харківський паровозо­будівний завод — 25000 робітників та службовців; електромеха­нічний завод — 22000; тракторний — 20000; «Серп і Молот» — 14000; «Світло шахтаря» — 4000; канатний завод — 5000; швацька фабрика ім. Тінякова — 5000 [324, с. 10].

Стрімке зростання робітничого населення міста вимагало від відділу охорони здоров'я величезних зусиль і звитяги. Адже радянська держава опікувалась насамперед станом здоров'я ро­бітничого класу. Тому доцільною в цій справі виявилася саме диспансеризація. Першими диспансеризованими стали дорос­лі робітники із шкідливих цехів ХПЗ, заводів ВЕК («Всеобщая электрическая компания»), «Серп і Молот», керамічного заводу, а також друкарень, тютюнових фабрик [345, с. 15]. Обстеження кожної людини здійснювали п'ятеро фахівців, що дозволяє гово­рити про отримання глибоких, виважених та достовірних резуль­татів.

Проте невдовзі виявилися серйозні вади: дані про обстежен­ня робітників заносили до санітарних журналів, але далі цього справа не посувалася, зв'язок з пацієнтами уривався. Не вистача­ло лікарів-диспансеризаторів. Порівняймо: у Москві їх було 300, а в Харкові 25-30. Це дуже гальмувало проведення кампанії. Так, станом на 1928 рік у Москві було диспансеризовано 230 тисяч ро­

168 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

бітників, а в Харкові лише 8-9 тисяч [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 53, арк. 4]. У лікарнях відчувалася гостра нестача ліжок для диспан­серизованих. Бюро з вибору професій майже не працювало. Тому часто працівника, який за станом здоров'я мав бути переведений на легшу роботу, натомість просили звільнитися. У 1928 році си­туація стала настільки важкою, що доводилося диспансеризувати тільки тих робітників, які самі зверталися до лікарняного закла­ду, про роботу поза лікарнею навіть не йшлося.

Негативну роль відіграло і скасування у 1927 році системи Робмеду, тому з'явилася потреба у нових формах диспансериза­ції, до яких могли б активніше підключитися районні полікліні­ки. Адже саме у поліклінічних відділеннях, лікарських кабінетах починалася робота з диспансеризованими — від немовляти до дорослої людини. Таке рішення було доцільним ще й з тих мірку­вань, що в поліклініках працював великий штат районних лікарів, які могли вивчити побутові умови робітників, відстежити перебіг хвороб і зробити необхідні висновки.

Перехід до диспансеризації за територіальним принципом по­ставив районну поліклініку в центр цього процесу. Так, 3-я ро­бітнича поліклініка диспансеризувала майже 1 тисячу робітників (ливарників, вагранників, ковалів, шліфувальників); 5-а робітни­ча поліклініка — приблизно 3 тисячі осіб (кришильників, сорту­вальників, працівників тютюнової фабрики). Однак диспансери­зація стала додатковим тягарем для перевантажених поліклінік. Скажімо, та ж 3-я робітнича поліклініка обслуговувала 65 тисяч жителів свого Червонозаводського району і ще додатково жителів Чугуєва, Вовчанська, Рогані та хворих за направленнями НКОЗу [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 81, арк. 9].

Для усунення таких перекосів було розроблено «Основні по­ложення побудови єдиного диспансеру». У документі передба­чалося, що: 1) єдиний диспансер слід організовувати в межах природно-історичних утворень — районів міста; 2) необхідно про­водити попереднє вивчення району, його специфіки; 3) кількість населення, яку охоплює диспансер, має становити 30-50 тисяч осіб; 4) район обслуговування диспансером поділяється на окремі

Особливості медичного обслуговування населення 169 -

дільниці з мешканцями до 3 тисяч; 5) дільницю мають обслуго­вувати один дільничний терапевт і одна медсестра (в диспансері лікар працює приблизно три години, на дільниці — дві); 6) для обслуговування дітей за трьома дільницями слід закріпити одно­го педіатра; 7) на кожні 15 тисяч населення виділяються фтизіатр та медсестра [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 81, арк. 4]. За такими пра­вилами поліклініки й почали переходити на організаційні форми роботи єдиного диспансеру. Першою статусу єдиного диспансеру на початку 30-х років набула 5-а робітнича поліклініка. Під час перепису населення міста у 1931 році було введено таку катего­рію, як щільність проживання робітників-металістів. Найбільш заселеними робітництвом виявилися Червонозаводський район, Москалівка, район Холодної Гори, Іванівка, Тюрина дача, Пав-лівка. Цілком логічно, що саме в цих районах ще три поліклініки були переведені на форми роботи єдиного диспансеру — 3-я в Червонозаводському районі, 6-а на Москалівці та 7-а в Холодно-гірському районі [324, с. 12].

Отож на 1932-й рік Харків мав таку амбулаторно-поліклінічну мережу: поліклінік — 7; єдиних диспансерів — 4; амбулаторій — 6; медпунктів — 112; медсанцехів — 10; тубдиспансерів — 10; вен-диспансерів — 10 [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 81, с. 7].

Із впровадженням диспансеризації суттєво змінилася і роль лікаря. З пасивного порадника він перетворився на дослідника й очільника колективу, який відстежував захворюваність тієї чи іншої групи населення. Він також значно наблизився до пацієн­та, адже, потрапивши до диспансерної групи (тобто маючи певну хворобу, яка підлягає обліку), хворий ще тривалий час спілкував­ся з лікарем. Лікування диспансерних хворих тепер будувалося на інших методологічних підходах і з більшою ефективністю, бо лікар, маючи не один випадок хвороби, набував цінного досвіду.

Лікар-терапевт став основним працівником єдиного диспансе­ру — лікувального закладу, який діяв у межах визначеної терито­рії, що була поділена на дільниці. Кожну дільницю обслуговували дільничний лікар для дорослого населення та дільничний лікар для дитячого населення. На одного терапевта припадало в серед­

170 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

ньому 1,5-2 тисячі осіб, яких медики обслуговували як по домів­ках, так і на амбулаторному прийомі в диспансері [346, с. 163]. Таким чином, хворі були закріплені за певними дільницями, що покладало на лікарів велику відповідальність. Мешканці того чи іншого району не були випадковими пацієнтами — лікар на сво­їй дільниці підтримував контакт з кожною родиною, з кожним мешканцем, знав особливості їхнього життя тощо. Така робота медиків ставала наближеною до конкретних осіб, тому приносила більше користі для здоров'я цілого міста. Можливо, ретельне ви­вчення досвіду працівників єдиних диспансерів стало б у пригоді й сьогодні — для створення сімейної медицини у містах.

Одним із завдань диспансеризації було спостереження за ста­ном здоров'я людини впродовж усього її життя. Під час вагітності жінка вже відвідувала консультацію Охматдиту і перебувала під наглядом різних спеціалістів (акушер-гінеколог, терапевт-дієтик, фтизіатр, венеролог, одонтолог) до самих пологів [347, с. 35]. Но­вонароджені та діти молодшого віку (до 8 років) були континген­том мережі Охматдиту, після 8 років діти переходили під увагу диспансеру ОЗДП і перебували там майже весь період навчання в школі [19, с. 1072]. Після вступу до фабрично-заводського учи­лища підлітків продовжували наглядати в цьому диспансері, але якщо вони потрапляли до шкідливого цеху, то переходили під опіку заводського лікаря-диспансеризатора.

Диспансери обслуговували населення Харкова переважно за місцем проживання. Працівники диспансеру поступово вивчали рівень життя людини, умови проживання, місце роботи, визна­чали наявність шкідливих факторів. Люди, які працювали у не­сприятливих умовах («гарячі» цехи, низькі температури, сирість, шкідливі речовини в повітрі тощо), перебували під особливо пильним наглядом [348, с. 20]. Хворих на соціальні хвороби бра­ли на особливий облік для спеціального диспансерного обслуго­вування [348, с. 20]. З 1928 року диспансеризації підлягали також діти й робітники-підлітки, курортні та санаторні хворі, вагітні та породіллі, члени сімей диспансеризованих, які проживали в гур­тожитках та робітничих селищах [349, с. 2].

Особливості медичного обслуговування населення 171 -

Харків був провідним містом Радянського Союзу, де ґрун­товно вивчали справу диспансеризації. По-перше, в місті для цього було вдосталь матеріалу — велика кількість робітничого населення, інших груп диспансеризованих. По-друге, Харків мав найцінніші кадри в галузі теорії та організації охорони здоров'я серед великих міст Союзу. Тому саме тут заснували 1933 року Харківський диспансерно-поліклінічний інститут, який займався питаннями диспансеризації населення. В інституті робота була організована по трьох секторах: лікувально-профілактичному; теорії та організації охорони здоров'я; планування та обліку. Головними завданнями інституту були визначені: розробка пи­тань теорії, організації та практики охорони здоров'я, роботи мед-санцехів; планування охорони здоров'я в масштабі міста, міського району; розробка питань обліку в лікувальних закладах; вивчення питань санітарної культури та побуту, особливо серед робітників-металістів; популяризація заходів охорони здоров'я серед широ­ких робітничих мас та багато іншого [350, с. 2-3].

Швидка і невідкладна допомога

Після Жовтневої революції «Общество скорой медицинской помощи в гор. Харькове», яке виникло 1910 року за ініціативою І.М. Оболенського, було націоналізоване, а станція швидкої допо­моги перейшла до відання Наркомату охорони здоров'я [351, с. 3]. За даними деяких джерел, посада старшого лікаря була перейме­нована на головного, ним став Микола Олександрович Молохов [338, с. 109; 352 , с. 23]. Хоча в архівних матеріалах за 1920 рік маємо чіткий запис: «Молохов Н.А. — старший врач, заведующий станцией» [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 135, арк. 15, 17]. Тому схиля­ємося до того, що за штатним розкладом назва посади не зміни­лася, а термін «головний» замість «старший» був уведений дещо пізніше. Саме завдяки зусиллям М.О. Молохова станція швидкої допомоги зберегла своє приміщення та основну частину майна під час громадянської війни. А найголовнішим, мабуть, було те, що зберігся колектив станції [там само, арк. 15, зв.]. На початку 20-х

172 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

років до роботи стали двадцять осіб персоналу станції (це були за­відувач, канцелярський працівник, восьмеро санітарів, двоє кучерів та кухарка), в розпорядженні вони мали лише дві кінні карети [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 584, арк. 28]. В умовах розрухи працівники станції по п'ять місяців не отримували зарплати, але не полишали своєї роботи [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 135, арк. 17]. У 1925 році станції було передано перший автомобіль італійської марки «Лян-ча» [352, с. 27]. Сидіння в авто медики самотужки зняли, встанови­ли кріплення для нош і одне сидіння для лікаря. Отже, транспорт станції складався із двох кінних карет і одного автомобіля, який працював у години пік (з 12.00 до 20.00) шість днів на тиждень, оскільки у штаті був тільки один шофер.

Надзвичайно важливим було донести до харків'ян правила виклику карети «швидкої», щоб таку цінну послугу отримували насамперед там, де життя могло урватися щосекунди. Правила виклику були оприлюднені на сторінках місцевої преси і багато років залишалися незмінними:

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського