І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 13

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

— «швидка допомога» виїжджала у разі, якщо траплялись нещасний випадок або раптове тяжке захворювання;

— «швидка допомога» працювала цілодобово і надавала ме­дичну допомогу всім, кому вона була потрібна, без винятків (до революції карета не виїжджала до п'яних, заразливих хворих, психічно хворих та на приватні квартири);

— лікар лише надавав першу медичну допомогу, але надалі хворий мав звернутися до своєї лікарні;

— той, хто викликав «швидку», повинен був назвати своє пріз­вище, а по прибутті карети (пізніше — автомобіля) мав зустріти її біля під'їзду, щоб лікарі не гаяли часу на розшуки потерпілого;

— особи, які викликали «швидку» без потреби або надавали неправдиві свідчення про стан хворого, підлягали адміністратив­ній відповідальності (сплачували штраф у розмірі 25 карбованців або підлягали арештові на термін до 7 днів) [74, с. 24].

Робота швидкої допомоги завжди залишалася напруженою, од­нак через нестачу транспорту могла задовольняти лише половину запитів на свої послуги [151, с. 37; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 307, арк.

Особливості медичного обслуговування населення 173 -а^^&^

76]. Щороку зростала кількість викликів до хворих: у 1925/1926 р. було здійснено 3016 виїздів, у 1926/1927 — 3884, у 1927/1928 — 7848, у 1928/1929 — 15593 виїзди [151, с. 7; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 105, арк. 45]. У 1928/1929 році відмови на виїзд сягнули 70 % [353, с. 23]. Слід сказати, що значну кількість становили виїзди без потреби, наприклад, у 1929 році їх було зроблено 623 [354, с. 19]. Звичайно, це знижувало рівень допомоги мешканцям міста. Крім того, до окрздоровінспектури постійно надходили відомості, що «швидка» доставляє до лікарень осіб, які не потребують гос­піталізації або яким допомогу можна було надати на місці. Аби визначити, чи потребує людина госпіталізації, її треба детально оглянути в стаціонарі. У «швидкої» стаціонар був, але не працю­вав. Не вдалося також налагодити й виїзди до інфекційних хворих, адже після їх перевезення транспорт підлягав дезінфекції і деякий час не обслуговував виклики [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 53, арк. 9]. Це в умовах нестачі транспорту було неприйнятним.

Оскільки у 1928 році були скасовані нічні ургентні чергуван­ня при 2, 6, 7 та 9-й поліклініках, то попит на екстрену допомогу значно зріс [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 45]. Щоб обслужити більше викликів, кінні карети замінювали автомобілями.

З остаточним переходом на автомобілі відсоток обслугову­вання викликів станцією швидкої медичної допомоги збільшився до 88,75 [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 45]. Повністю швидку допомогу перевели на автотягу в 1930 році [86, с. 19]. На 1932 рік парк автомобілів станції складався з чотирьох машин, а напри­кінці досліджуваного періоду їх було шість: три санітарні машини марки «АМО», один «Кадиллак» та дві легкові автівки. З цього парку тільки «АМО» надійшли новими (працювали з 1927 року), решта машин була зношеною, часто простоювала на ремонті [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 9]. Та навіть з переходом на авто­мобілі станція швидкої допомоги не могла впоратися з обслуго­вуванням населення віддалених районів міста. Тому міськрада де­далі частіше наголошувала на необхідності створення на додаток до центральної станції швидкої допомоги ще й районних станцій [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 102, арк. 24].

174 Ігор Робак, Ганна Демочко

Забезпеченість лікарськими засобами

У перші роки радянської влади особливо велика увага при­ділялася забезпеченню населення лікарськими засобами. У від­повідності з основними програмними положеннями більшови­ків, медична допомога населенню мала бути загальнодоступною, кваліфікованою та безплатною. Тому вважалося, що покращення такої допомоги не станеться, допоки аптеки перебуватимуть у приватній власності. Із цих міркувань існуючі приватні аптечні заклади 14 березня 1920 року рішенням Раднаркому УСРР були націоналізовані [67, с. 263]. Невдовзі націоналізували оптич­ні склади та магазини, а запаси оптичних приладів, які були у приватній власності, рекомендувалося здавати органам охорони здоров'я [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2, арк. 49]. Губвиконком визна­чив, що при «масових трусах» (обшуках) не буде конфісковано медичний інструментарій, якщо ним лікар користується для об­слуговування Червоної Армії або пролетаріату. В інших випадках, якщо є підозра на спекуляцію майном, воно буде конфісковане на користь губздороввідділу [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 98, арк. 3]. Якщо ж лікар не здав медичні інструменти до губздороввідділу і при обшуку їх знайшли, то справа передавалася до ревтрибуналу (наприклад, справа Лівшица у 1921 році) [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 380, арк. 37]. Громадянська війна, розруха, люті епідемії, висока смертність призвели до того, що кількість аптек значно скороти­лася. Медикаментів, предметів догляду за хворими, медичного обладнання лікарні не отримували, хоча центральний склад був опечатаний більшовиками ще у 1918 році [66, с. 27]. Щоб якось поліпшити ситуацію з медикаментами, Всеукрревком був змуше­ний ухвалити постанову про примусове вилучення медикамен­тів у населення та заборону їх вивезення за межі України [355, с. 127]. Тоді багато власників аптек не бажали втрачати свою справу й тікали за кордон разом із запасами ліків, а деякі просто псували аптечне майно, аби воно не дісталося новій владі.

Керували аптеками відповідні структури губернського відді­лу охорони здоров'я. Разом з іншими підвідділами при губздорові

Особливості медичного обслуговування населення 175 -а^^&^

був організований і фармацевтичний підвідділ. Його завданням стала організація лікувальної допомоги населенню Харківської губернії. Складався фармацевтичний підвідділ з відділень медич­ного постачання, контрольно-організаційного та розрахунково-бухгалтерського. Відділення медичного постачання отримувало і розподіляло медико-санітарне майно, контролювало роботу всіх аптек та аптечних сховищ. На кінець 1920 року підвідділ керував 27 аптеками нормального типу, 3 аптеками робітничого відділен­ня, 11 аптеками при лікарнях, 1 аптекою при медичній дільниці та 1 аптекою на евакопункті. Йому були підпорядковані також гу­бернське аптечне сховище та два розподільники. Особливу увагу підвідділ приділяв забезпеченню лікарськими засобами робітни­чих районів. З ініціативи фармацевтичного підвідділу центральні аптеки міста були переведені на околиці, де проживали переваж­но робітники. Та незважаючи на такі досить рішучі позитивні дії, робітництво все одно не отримувало ліки в достатній кількості через нерегулярність надходжень від центру, тобто НКОЗу [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 25-26].

В 1922 році при нечисленних робітничих поліклініках та лікарнях почали працювати «єдині» аптеки, в яких зберігало­ся безкоштовне обслуговування (щоправда, виключно для за­страхованих робітників та службовців), тоді як в інших аптеках, об'єднаних під керівництвом Медторгу, вводилася платність ліків [355, с. 128]. Відкриття ж нових нелікарняних аптек взагалі за­боронялося.

Із впровадженням непу нелікарняні аптеки були переведені на госпрозрахунок. 1922 року таких аптек у місті налічувалося вже 17, і вони мали неабияку популярність. Адже на початку десятиліття навіть застраховані робітники не завжди могли при­дбати в робітничих аптеках елементарні ліки, оскільки аптечні за­клади забезпечувалися медикаментами в недостатніх обсягах [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 584, арк. 20]. Причиною стала руйнація і без того мізерного хіміко-фармацевтичного виробництва в республіці. Так, саліцилово-хлороформний завод та Катеринославська йодна станція, створені під час Першої світової війни, були законсерво-

176 Ігор Робак, Ганна Демочко

вані. Бракувало навіть таких простих ліків, як бертолетова сіль, борна кислота, йодоформ, камфорна та касторова олії. Внаслідок затримки асигнувань постачання аптек страхової медицини ка­тастрофічно погіршилося. Робітники були фактично позбавлені можливості користуватися безкоштовними ліками [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 195, арк. 14].

Харкову, як столичному центру, пощастило зі створенням тут найбільшої в УСРР зразкової аптеки при 1-й робітничій поліклі­ніці, де працювали 46 кваліфікованих фармацевтів, які щодобово виготовляли до тисячі семисот одиниць ліків. Однак існування цієї аптеки не рятувало ситуацію. Постачання багатьох «ходових» ліків зазнавало перебоїв.

У 1920 році спробою налагодити виробництво медикаментів стало створення в Харкові Українського інституту експеримен­тальної фармації, однак його робота не дала відчутних резуль­татів, оскільки він не мав необхідного матеріально-технічного й кадрового забезпечення. Штат цієї організації складався лише з одного професора (засновника інституту О.Д. Розенфельда) та чотирьох лаборантів. Звісно, що за таких обставин на передові розробки в галузі фармації сподіватися не доводилось. Справжня діяльність інституту розпочалася тільки з 1925 року.

У зв'язку з тим, що певна кількість ліків надходила з-за кордо­ну, а закордонні фірми намагалися реалізувати неякісну продук­цію, при двадцяти харківських аптеках були відкриті контрольно-аналітичні пункти. їх робота дозволила значно знизити кількість неякісних ліків на полицях аптек.

У листопаді 1923 року Раднарком УСРР прийняв постанову, якою дозволяв НКОЗу відкривати госпрозрахункові аптечні за­клади. Але водночас зберігалася сувора система централізованого управління. Найнижча ланка — аптека — була позбавлена права розпоряджатися своїми коштами і одержувала товар «згори», а не той, який би замовила сама. Ціни, які фіксувалися державою, в жодному разі не можна було змінювати, бо це кваліфікувалося як кримінальний злочин та суворо каралося. Така ситуація дала поштовх до існування «чорного» ринку медикаментів, де поряд з

Особливості медичного обслуговування населення 177

дефіцитними ліками легко було натрапити на плацебо чи фаль­сифікат.

Лікарняні аптеки, як правило, не мали відповідних примі­щень, достатньої кількості коштів для устаткування, а також не­обхідних медикаментів. Особливо гостро постала проблема квалі­фікованих кадрів. Штати лікарняних аптек складалися переважно з фельдшерів, акушерок, а іноді й осіб, які зовсім не мали медич­ного фаху. Через це вони часто-густо відпускали одні ліки замість інших або порожню тару замість мікстури [356, с. 19]. Такі при­крі випадки, на жаль, не були поодинокими, тому окрінспектура охорони здоров'я постійно радила аптекоуправлінню посилити трудову дисципліну й запровадити систему штрафів за подібні «помилки» і навіть ставити питання про звільнення працівників [357, с. 11-12; 358, с. 21]. Але зарадити справі мала не система штрафів та покарань, а підвищення кваліфікації працівників ап­тек. У 1928 році окружний інспектор охорони здоров'я С. Сара-тіков своїм розпорядженням наказував «негайно приступити до втілення у життя заміни некваліфікованих працівників кваліфі­кованими». Можливість залишитися на роботі в аптеці була на­дана тим особам, які вступили на фармацевтичні курси або мали аптечний стаж не менше п'яти років [359, с. 28]. Навчання на цих курсах тривало два роки, слухачі отримували стипендію від НКОЗу [там само, с. 28].

Погіршення фінансування медицини у 1925/1926 році по­збавляло населення безкоштовних лікарських засобів [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 195, арк. 14]. Для вирішення цієї проблеми було організовано додатковий відпуск ліків для закладів, що утриму­валися на міському бюджеті, із платних, госпрозрахункових аптек [151, с. 37]. Проте безкоштовно їх видавали не всім пацієнтам. За затвердженими «Правилами...», таке право мали певні катего­рії населення:

А) у випадках стаціонарного лікування — усі групи населен­ня на весь час перебування хворого в лікувальних установах;

Б) у випадках амбулаторного лікування: 1 — застраховані та групи населення, що прирівнюються до них; 2 — військовослуж­

178 Ігор Робак, Ганна Демочко

бовці та члени їх сімей; 3 — особи, що перебувають на соцзабез­печенні, та члени їх сімей; 4 — діти віком до 15 років включно; 5 — усі хворі під час надання їм швидкої медичної допомоги та гостроінфекційні хворі;

В) у випадках одержання медичної допомоги вдома: 1 — всі застраховані хворі; 2 — всі незастраховані, які перелічені в розділі «Б»; 3 — всі хворі, яким надано меддопомогу вдома, та гостро-інфекційні [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 195, арк. 45].

Для кращої забезпеченості населення лікарськими засобами частину ліків (які дозволялося відпускати без рецепта) продавали через магазини санітарної гігієни [360, с. 8].

Варто зазначити: сподівання більшовиків на те, що госпроз­рахункові аптеки спорожніють, а згодом і збанкрутують, не ви­правдалися. Навпаки, із впровадженням непу справи цих закладів покращувалися і фінансово, і кадрово — фахівці перейшли туди працювати, бо їм платили більше [361, с. 10-11]. Отже, не вда­лося більшовикам налагодити цілком безкоштовне забезпечення населення лікарськими засобами.

У 1927 році, за десять років після більшовицької революції, місто обслуговували 55 аптек, які були розташовані в різних час­тинах Харкова. Зважаючи на чисельність харківського населення (412824 особи), підраховуємо: на одну аптеку в середньому при­падало 7506 осіб, що було більше за дореволюційний рівень (1910 року в місті працювало 35 аптек, проте на одну аптеку припадало 6710 осіб) [328, с. 328]. За 1927 рік було відпущено ліків на 3 мільйони 642 тисячі 860 рецептів. Основну масу ліків відпуска­ли безкоштовно аптеки при лікарнях, поліклініках, амбулаторіях. Масова частка таких аптек становила 78 %, існували вони на дер­жавному бюджеті, місцевому бюджеті та бюджеті фонду страхо­вої медицини. Решту 22 % становили платні аптеки, що обслуго­вували незастраховану частину населення та застрахованих осіб у випадках, коли певних ліків не було в наявності у безплатних аптеках [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 20]. Платні аптеки на­лежали аптекоуправлінню і працювали на самооплатності. Часто траплялося, що аптека, де необхідні ліки видавали безкоштовно,

Особливості медичного обслуговування населення 179 -

знаходилася в іншому кінці міста, а поблизу свого помешкання харківський робітник міг їх тільки купити [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 47, арк. 196]. Тому з грудня 1927 року застрахованим особам за рецептами безкоштовно мали відпускати ліки в усіх аптеках Харкова. А застрахованими особами на той час були всі робіт­ники та радянські службовці, тобто переважна частина харків'ян. І в цьому полягало головне досягнення радянської системи забез­печення населення лікарськими засобами за перше десятиліття влади більшовиків.

180 Ігор Робак, Ганна Демочко

висновки

Охорона здоров'я в Харкові має багаторічну історію, ви­вчення якої становить для нас неабиякий інтерес. Вона допо­магає краще зрозуміти підґрунтя тих чудових досягнень, яких домоглися харків'яни, глибше осмислити шляхи й закономір­ності розвитку охорони здоров'я в нашій країні, щоб втілити найкращі напрацювання у практику сьогодення.

Встановлено, що фактично радянська охорона здоров'я в Харкові починається з грудня 1919 року, коли наше місто було визволене від білогвардійців та остаточно зайняте радянськими частинами. У цей період сфера охорони здоров'я перебувала в глибокій кризі з декількох причин.

По-перше, лікарні, що існували тоді в Харкові, майже не забезпечувалися медикаментами. На заваді стали громадянська війна та господарська розруха в країні.

По-друге, ці обставини значно погіршили санітарний стан міста, що створило епідемічне середовище.

По-третє, бракувало медичних кадрів. Лікарі, які перебу­вали на державній службі, здебільшого були відправлені на фронт, а в тилу їх залишалося катастрофічно мало. Значна кіль­кість приватних лікарів та фармацевтів емігрувала. Особливо масовим був відтік кадрів тоді, коли радянська влада оголо­сила про націоналізацію всіх медичних закладів та військову зобов'язаність медичного персоналу — як державного так і при­ватного.

Вищенаведені чинники спричинили значні труднощі в ста­новленні радянської охорони здоров'я, тому нове керівництво негайно взялося за їх подолання. Передусім більшовики праг­нули створити власну систему охорони здоров'я, засновану на ідеях марксизму-ленінізму. Дорадянська медицина не тільки в Харкові, а взагалі по всій Російській імперії, не склалася як система. Це більшовиків не влаштовувало. До того ж засади, на

Висновки 181 -

яких базувалась охорона здоров'я за царату, суперечила їх пере­конанням. Фундатори радянської медицини мріяли розбудува­ти її по-новому, на принципах науковості, плановості, безоплат­ності, загальнодоступності кваліфікованої медичної допомоги, пріоритетності профілактичного напряму, широкого залучення громадськості до охорони здоров'я народу.

Для розв'язання проблем галузі радянське керівництво насамперед створило розлогу систему управління. Відповід­ні підрозділи були створені і в Харкові. До того ж у столи­цю радянської України перемістилися республіканські органи управління, зокрема Наркомздоров'я, що, безумовно, позначи­лось на міській сфері охорони здоров'я. У свою чергу, Харків став піонером втілення нових ідей як в управлінні, так і в ме­дичній науці. Харківський губздороввідділ був розгалуженою структурою, яка охоплювала всі складові оздоровчої справи у місті.

На початку свого функціонування система була налаштова­на на вирішення суто організаційних проблем. До цього залу­чалися, як правило, медики, які працювали в сфері управління галуззю. Однак незабаром, коли загал лікувальних закладів здо­був єдине керівництво, до управління медичними установами широко долучилися робітничі маси. Вони реалізовували свої за­пити через профспілки, які встановили безпосередній зв'язок з медиками, — переважна більшість великих підприємств була за­кріплена за певними лікарнями. А згодом і деякі заводи-гіганти змогли утримувати для своїх робітників поліклініки, лікарні та санаторії. На початку 20-х років відбулось формування цього ланцюжка «робітник-профспілка-лікувальний заклад», який остаточно оформився вже після Другої світової війни. Взагалі, широка участь громадськості стала візитною карткою радян­ської охорони здоров'я. Керівництво нею, як і всіма іншими сферами радянської системи, здійснювали партійні організації, і не тільки через профспілки, а й через ради всіх рівнів, ком­сомол, різні громадські організації. Профспілки ж практично «замкнули» на собі організацію санаторно-курортного лікуван­

182 Ігор Робак, Ганна Демочко

ня трудящих — практично нового для України виду медичної допомоги, що набув розвитку в наступні десятиліття.

Щодо становлення системи фінансування медичної галузі, то почалося воно з формування цілісної мережі лікувальних за­кладів, що були націоналізовані. Хронологічно це припадає на початок 20-х років та економічну політику «воєнного комуніз­му». Охорона здоров'я тоді фінансувалася виключно з держав­ного бюджету, що цілком відповідало переконанням ідеологів соціалістичної медицини. З уведенням непу можливість утри­мувати державним коштом абсолютно всі лікарські установи зникла і переважна їх більшість була переведена на місцевий бюджет, зовсім не готовий до такого навантаження. 1921-1922 роки стали періодом пошуку джерел для фінансування мережі; в результаті відбулось скорочення штатів, зменшення кількості ліжок та значне погіршення якості медичного обслуговування. Щоб підтримати хоча б залишки мережі, було створено Уплат-лік — відділ керівництва платними лікарнями. Як свідчить ста­тистика, платні лікарні мали доволі високу кількість відвідува­чів, тобто існування платної мережі було виправдане попитом населення міста. За можливості їх фінансування такі лікарні переводили на бюджет, але позбутися платної медичної допо­моги повністю керівництво не змогло. На початку 30-х років навіть з'явилось окреме Управління платними лікувальними закладами. Це свідчить про неспроможність тогочасної влади забезпечити безкоштовною медичною допомогою все населення. Хоча радянська держава, у власності якої перебували платні лі­кувальні заклади, забезпечила в них цілком пристойний рівень медичного обслуговування населення.

Окрім медичних установ, що фінансувалися з бюджетів різ­них рівнів та коштами пацієнтів, були й інші, наприклад, такі, що існували за рахунок громадських організацій (переважно профспілкові санаторії). Але в Харкові їх було не так багато, щоб профспілкове (чи будь-яке інше) фінансування могло мати вирішальне значення в становленні охорони здоров'я міста.

Висновки 183 -

Інша справа — медичне страхування. Часом воно сприяло матеріальному забезпеченню харківської медицини. Виборовши владу, більшовики спробували використати для перетворення охорони здоров'я лікарняні каси, які відігравали значну роль у медичному обслуговуванні робітничого населення, зокрема у порятунку міста від страшних епідемій. Проте їх керівництво виявилося не надто лояльним до більшовицької диктатури, і влада заборонила діяльність лікарняних кас. Натомість розгор­нула діяльність так звана робітнича медицина, що не дуже «впи­сувалася» в «семашківську» модель. Адже та передбачала рівні можливості для всіх членів суспільства в отриманні медичної допомоги, а принцип єдності виключав відмінності в елементах системи (організації керівництва, фінансуванні, кадровому за­безпеченні тощо) для різних категорій населення. Робмед же надавав значні переваги в медичному обслуговуванні робітни­чому класові. Робмедівські лікарні мали потужну матеріальну базу, найкраще забезпечення медичними препаратами, якісні ліжка, кваліфіковані медичні кадри, а звичайні лікарні при цьо­му потерпали від недофінансування. Захисники Робмеду по­силалися на ленінське вчення про диктатуру пролетаріату, яка є перехідним періодом від капіталізму до соціалізму; а держава такого періоду, мовляв, не передбачає соціальної рівності всіх членів суспільства, що в радянській країні було закріплено кон­ституційно; отже, привілеї робітничого класу доби диктатури пролетаріату в усіх сферах суспільного життя (зокрема в охоро­ні здоров'я) цілком обґрунтовані. їхні опоненти наголошували на тому, що страхова медицина, покладена в основу Робмеду, відповідає ринковим економічним відносинам, відтак є пере­житком буржуазного ладу, а її нетривале існування уможливи­ли тільки умови непу. Згортання нової економічної політики поставило крапку на Робмеді, що цілком відповідало реаліям тогочасного суспільного розвитку. Проте сьогодні, в умовах руйнації «системи Семашка», перехід до страхової медицини переважна більшість фахівців вважає перспективним шляхом для України. І тут може прислужитися робмедівський досвід

184 Ігор Робак, Ганна Демочко

створення потужного страхового фонду, який би наповнювався головно за рахунок роботодавців, а не з кишень найманих пра­цівників. Лише тоді, коли працююча людина зможе за страхові кошти відновлювати своє здоров'я, ми зможемо говорити про певні успіхи у цій сфері.

Важливим рушієм охорони здоров'я є її кадрова забезпе­ченість. У цьому відношенні Харків опинився на початку 20-х років у скрутному становищі. Смуга війн і революцій вдвічі скоротила лікарський корпус міста. З одного боку, в лікарнях не вистачало лікарів, медсестер, санітарок, а з іншого, — меди­ки утворили доволі численну категорію на біржі праці. Такий дисбаланс був обумовлений невисокою заробітною платою ме­диків — фахівці просто не поспішали з працевлаштуванням, а шукали інші варіанти. Під час непу їм дозволили працювати приватно. Це дещо пом'якшило проблему медичних кадрів, але не вирішило її. Адже платня за візит до таких спеціалістів була високою, а матеріальні статки переважної більшості харків'ян — низькими. Згортання непу мало наслідком заборону приватної практики. Та на початку 30-х років проблему вдалося розв'язати й без «приватників». Значною мірою допомогло відновлення підготовки спеціалістів у медичних навчальних закладах міс­та з обов'язковим працевлаштуванням випускників. До того ж зміцніла економіка дозволила значно покращити матеріальне становище медперсоналу.

Війна, розруха, голод, відсутність елементарних санітарно-гігієнічних умов, міграція людей призвели на початку 20-х ро­ків до спалаху в Харкові епідемічних хвороб. Слід зазначити, що на боротьбу з епідеміями швидко налаштувався міський санітарно-епідеміологічний відділ, який складався переважно з лікарів «старої гвардії». Саме завдяки самовідданій роботі ме­диків за підтримки держави та громадськості наступ цих хвороб вдалося стримати, хоча навіть наприкінці досліджуваного пері­оду деякі з них ще давали високі показники.

Значної поширеності набули на початку 20-х років і соці­альні захворювання — туберкульоз, венеризм, алкоголізм. Бага-

Висновки 185 -

то харків'ян страждали на те чи інше соціальне захворювання, що дуже гальмувало розвиток здорового суспільства. На це була звернена особлива увага комуністичної партії, яку засвідчили відповідні постанови. Ситуація, що склалася, ставила перед ме­диками завдання щодо викорінення цих хвороб та запобігання їх розвитку в майбутньому. У боротьбі із соціальними захво­рюваннями було створено потужний альянс лікарів і жителів міста. Якщо медики надавали практичну допомогу хворим, то міська громада під керівництвом більшовицької держави та за її матеріальної підтримки здійснювала потужну інформаційно-роз'яснювальну роботу серед населення з питань поширення, лікування і профілактики соціальних хвороб. Організована дер­жавою широка санітарна просвіта населення — це безумовне надбання тих років. За царату санпросвіта з боку держави об­межувалася переважно випуском інформаційних листівок у пе­ріоди епідемій. А радянська країна не шкодувала грошей на по­долання соціальних недуг. Українське і харківське керівництво серйозно займалося вирішенням гострих соціальних питань: будувало нові спеціалізовані лікарні й санаторії, покращувало побут харків'ян, якість їх харчування та відпочинку, розгорта­ло житлове будівництво. Щодо туберкульозу, то створювалася найефективніша в недалекому майбутньому система протисто­яння йому. Щодо алкоголізму, то саме тоді вперше за історію України розпочалась боротьба із цією бідою на державному рівні. А приборкання проституції завдало відчутного удару по венеричних захворюваннях. І соціальні хвороби відступили.

У боротьбі з епідемічними та соціальними хворобами сфор­мувався профілактичний напрям у радянській охороні здоров'я. Поліпшення соціально-економічних умов життя харків'ян, під­вищення їхнього загальнокультурного рівня, санітарне впо­рядкування міста, вакцинація населення, робота профільних санаторно-курортних закладів, санітарна просвіта містян і ді­яльність санітарної міліції були елементами профілактичного розвитку медицини у 20-ті роки. Однією з важливих складових профілактичної роботи стала диспансеризація. До соціалістич­

186 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

ної революції профілактичних заходів у харківській охороні здоров'я майже не існувало (за винятком віспощеплення і об­меженої запобіжної практики під час епідемій), а диспансери тільки зароджувалися. Ці нововведення стали революційними у 20-ті роки. Диспансеризація населення була запроваджена як метод профілактики захворювань, їх діагностики та лікування. Реалізовували цей процес шляхом створення профільних дис­пансерів та лікування там певних категорій пацієнтів.

Моніторинг основних захворювань, центром якого стали диспансери, дозволяв збирати інформацію про поширеність хвороб, дані про хворих на різні недуги, а результати їх оброб­ки допомагали у профілактиці цих недуг серед жителів міста.

Диспансеризація та профілактика були взяті на озброєння радянською медициною і успішно прижилися, тому значення виникнення та розвитку їх у 20-х роках важко переоцінити. Ці елементи, на превеликий жаль, тепер забуті, а могли б ста­ти у пригоді. За роки незалежності України профілактично-оздоровча справа занепала. Однак у 2010 році Верховна Рада затвердила програму первинної медико-санітарної допомо­ги населенню, за якою профілактика має стати щорічною та обов'язковою. Тож будемо сподіватися на позитивні зрушення, які поки що викладені тільки на папері і чекають свого вті­лення.

Якщо розглядати спеціалізовану медичну допомогу, то, з нашої точки зору, найбільших здобутків у досліджуваний пері­од вдалося досягти в царині охорони материнства і дитинства. Охматдит радянського зразка був новою, раніше не відомою структурою, а обсяг і ефективність роботи з матерями та ді­тьми — просто вражають. Якщо до революції існувала лише консультація «Крапля молока», яка пропонувала консультатив­ну допомогу матері на перших порах життя її немовляти, то за радянської влади охорона здоров'я матері та дитини контролю­валася на всіх етапах — від ведення вагітності до досягнення дитиною віку 14 років (надалі нею вже опікувалися лікарні для дорослих). Охматдит надавав консультативну, діагностич-

Висновки 187 -

ну, лікувальну, оздоровчу допомогу матері та дитині. Вперше жінки почали користуватися медичною допомогою при пологах і відмовлятися від послуг сповитух. Зростали престиж і значу­щість гінекологічної допомоги, а над кожною новонародженою дитиною встановлювався патронат. Такого рівня опіки населен­ня ще не знало. Ми й тепер, говорячи про пологову відпуст­ку для жінки, послуговуємось на побутовому рівні терміном тих часів — «декретна відпустка». Завдяки комплексу заходів, розроблених і запроваджених радянською владою, вдалося зна­чно знизити рівень дитячої смертності та піднести турботу про здоров'я жінки.

Підсумовуючи висловлені думки, маємо наголосити, що більшовикам вдалося подолати безсистемність медицини, що стало одним з головних надбань радянської охорони здоров'я. Сповна ця система проявилася вже після Великої Вітчизняної війни, але у 20-ті — на початку 30-х років були закладені її підвалини. Той невеликий відтинок часу дав потужний імпульс якісному розвиткові радянської системи охорони здоров'я, яка багато десятиліть вважалася однією з найкращих у світі. Проте «семашківська» система могла ефективно діяти тільки при со­ціалістичній економіці, тому сьогодні вона деградувала. Та не варто лити за нею «крокодилові сльози», потрібно скористатися її здобутками в сучасних умовах.

Головні досягнення радянських медиків заслуговують не лише на відтворення в історичній пам'яті поколінь, а й на по­дальше дослідження та застосування в практиці сьогодення. Іс­торія свідчить, що становлення і розвиток радянської системи охорони здоров'я були справою декількох поколінь українських лікарів та науковців. Відмовитися від такої потужної теоретич­ної та прикладної спадщини сьогодні — легковажний крок. Як позитивний досвід минулого, так і помилки слід використати при виробленні сучасної державної політики України у сфері охорони здоров'я та її реформуванні в умовах ринкової еко­номіки. З огляду на сучасний стан здоров'я громадян Украї­

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського