І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 2

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

Судово-адміністративний підвідділ працював переважно над вирішенням практичних питань — проводилися огляди мерців, розтини, огляди поранених. Крім того, на прохання міської мілі­ції відділ займався оглядом заарештованих [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 14-33].

Радянська державна і місцева політика у сфері охорони здоров'я 17

Вже в перші роки існування радянської влади з'явилися за­кони, які значно поліпшували умови праці населення, що позна­чалося й на стані здоров'я робітників. Були прийняті декрети про встановлення 8-годинного (а на шкідливих виробництвах 6-годинного) робочого дня. Заборонялося працювати дітям до 14 років, а на шкідливі виробництва діти й підлітки зовсім не до­пускалися. Жінки отримували допологову та післяпологову від­пустки (кожна строком на 2 місяці), від важкої роботи вагітних жінок зовсім увільняли; матерів, які годували дітей груддю, від­пускали для цього з роботи. Як бачимо, такі кроки стосувалися кожної категорії працюючого населення. Це були дійсно прогре­сивні заходи, проведені для людини-трудівника, для збереження її працездатності та здоров'я. До того ж, на кожному підприємстві чи в установі діяли комісії з охорони праці, які стежили за ви­конанням законів та розпоряджень у цій сфері. Робітничі ініціа­тиви реалізовувалися через профспілки, які стали досить дійовою силою. Людина, зайнята на роботі, стала тим центром, навколо якого здійснювалася державна соціальна політика.

Широкий спектр декретів та розпоряджень, які були видані радянським урядом, партійними органами або Наркоматом охо­рони здоров'я, дали помітні результати. Рік у рік зменшувались показники захворюваності, зростав рівень надання медичної до­помоги, поліпшувались житлові та санітарні умови для населен­ня. І попри всі недоліки, які проявилися згодом у радянській системі, в галузі охорони народного здоров'я відбувся шалений прорив, який приніс позитивні результати. Поява системності у втіленні законів та декретів дала змогу планомірно будувати ме­дичну справу. За столичного статусу в Харкові з'явилася потужна мережа добре відлагодженої, системної допомоги населенню. І до­помога надавалася не тільки при виникненні захворювання, а й у проведенні профілактичних заходів, які стали своєрідним ноу-хау радянської системи. Профілактика дозволила уникнути багатьох епідемій, зберегти та подовжити трудове життя народу.

Охороною здоров'я в місті до 1926 року безпосередньо за­ймався Харківський губернський відділ охорони здоров'я, який

18 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

відав як справами центру губернії, так і периферії. Ідея виокрем­лення міськздороввіділу була визнана помилковою, такою, що не дасть жодних плодів, окрім «величезної заборгованості» [69, с. 198; 70, с. 21]. Однак, незважаючи на критику з боку заві­дуючих губернськими відділами охорони здоров'я, Харківський міський відділ охорони здоров'я таки організували, на підставі постанови Харківського губернського виконкому від 21 квітня 1922 року [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 592, арк. 17; 54, ф. Р-202, оп. 1, спр. 7-с, арк. 11]. Він мав такі сектори: лікувальний, санітарно-епідемічний, відділ охорони материнства і дитинства, фармацев­тичний, контрольно-фінансовий та транспортний, які упродовж свого існування змінювали назви. Міськздороввідділ здійснював керівництво роботою всіх лікувальних установ міста, контроль за санітарним станом, боротьбу з епідемічними та соціальними хворобами, проводив оздоровчі кампанії серед населення. Про­те до 1926 року ці функції ще не визначилися, а виокремлення міського відділу охорони здоров'я стало можливим лише після переходу влітку 1925 року на триступеневу систему управління «округа — місто — район» [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 1175, арк. 3]. Відтоді Харківська міська рада: а) опікувалася справами охорони здоров'я в місті; б) здійснювала на підпорядкованій їй території профілактичні заходи і боротьбу з пошестями, соціальними, про­фесійними та іншими захворюваннями; в) запроваджувала в жит­тя заходи з охорони материнства і дитинства, охорони здоров'я дітей і підлітків; г) керувала санітарною освітою і підвищенням кваліфікації вищого, середнього та нижчого медичного персона­лу; д) здійснювала медичний нагляд в закладах фізичної культу­ри [71, с. 23].

Постанова ЦК ВКП(б) «Про медичне обслуговування» від 18 грудня 1929 року поставила завдання НКОЗам республік орга­нізувати справу охорони здоров'я так, «чтобы четко выделилась пролетарская классовая линия» [72, с. 7]. Чітка пролетарська кла­сова лінія, зокрема, виявилася у підлаштуванні роботи лікуваль­ної мережі до 7-годинного робочого дня на заводах і фабриках. На самих підприємствах розгортали роботу медичні пункти, які

незабаром перетворилися в новий тип — медико-санітарні цехи. Учетверо зросла кількість пунктів першої допомоги на виробни­цтві.

Поряд з відділом у квітні 1929 року в Харківській міськраді створили й секцію охорони здоров'я, що працювала на громад­ських засадах [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 38, арк. 1]. При секції діяла лікувально-профілактична інспектура, яка займалася без­посередньо керівництвом і контролем медико-санітарних закла­дів міста [73, с. 20-22]. У 1929 році в Харкові, вперше в СРСР, було реорганізовано міськраду з наданням багатьом секціям прав оперативно-господарських органів, що керували певними галузя­ми народного господарства. До таких реорганізованих секцій на­лежала також і секція охорони здоров'я, що перебрала на себе не лише контроль, а й функції планового регулювання, тобто керівні повноваження.

За окружною інспектурою, головою якої був Самуїл Сараті-ков, лишилося загальне керівництво, планування й інспектування справи охорони здоров'я в окрузі, а практична медико-санітарна, профілактична, лікувальна робота і здійснення оздоровчих захо­дів по місту концентрувалися в секції охорони здоров'я міськради [74, с. 18]. Новою настановою для секції охорони здоров'я місь­кради стало «долучення до роботи всіх державних і громадських органів, пов'язаних з питаннями перебудови промисловості, сіль­ського господарства і побуту, які своєю участю мали допомагати і сприяти розвиткові всього народного господарства» [75, с. 5].

Секція налічувала 231 члена ради та кандидатів і 87 «долу­чених». Вона організувала комісії з оздоровлення праці і побуту (КОПіП) при поліклініках, до складу яких входили представники великих підприємств міста. Кількість членів цих комісій стано­вила 1500 осіб. При житлових комітетах і домоуправліннях утво­рили 98 здоровосередків і санкомісій, що об'єднали загалом 1000 осіб [75, с. 6]. Головним органом секції був її пленум, що від­бувався раз на місяць. Зі свого складу пленум виділяв президію секції з 9 членів та 3 кандидатів. У періоди між пленумами фак­тичне керівництво справою охорони здоров'я в Харкові здійсню­вала президія секції. Два члени президії — голова (Г.І. Овдієнко) та заступник голови секції (І.С. Лур'є) — були «звільненими» працівниками і між засіданнями президії керували медичними справами у місті [74, с. 19]. Решта членів президії працювали на підприємствах і обов'язки в секції виконували як громадське до­ручення.

Засідання президії відбувалися раз на декаду. Пленум секції було поділено на 3 комісії: лікувально-профілактичну (голова — М.Г. Розинський), санітарно-профілактичну (голова — М.В. То-машевський) і охорони материнства та дитинства (голова — А.С. Варфоломєєва) [74, с. 19]. Кожна комісія мала свій пленум і президію в складі 7-9 осіб, керувала відповідною галуззю охо­рони здоров'я і мала кадри штатних інспекторів. Інспектором позалікарняної допомоги був призначений І.Б. Тер-Мікаельянц, лікарняної допомоги — К.Й. Гуфельд, інспектором амбулаторій — Н.В. Красовська, інспектором охматдиту — А.С. Варфоломєєва, охорони здоров'я дітей та підлітків — Л.С. Зетлер, інспектором санітарної освіти — А.С. Подражанський, зубінспектором була Д.П. Склярська, а фармацевтичним інспектором — Д.Ф. Біненба-ум [74, с. 19]. Основна форма масової роботи членів секції і «до­лучених» — це прикріплення до тих чи інших закладів з метою контролю за їх діяльністю. В такий спосіб члени секції контролю­вали 137 закладів [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 1].

Зі складу активу секції обирали 33-х позаштатних інспекто­рів, між якими розподіляли (за територіальним і функціональним принципами) всі лікувально-санітарні установи міста і окремі на­прями роботи. Кожен позаштатний інспектор контролював ро­боту членів міськради і «долучених». Оперативну роботу секції здійснювали відповідний штат інспекторів і технічний апарат з 18 осіб. Отже, секція мала можливості для повного управління діяльністю лікувальних закладів Харкова, які перебували на місь­кому бюджеті чи на бюджеті фонду меддопомоги (він складався з відрахувань підприємств на лікування хворих).

Організаційно-масова й освітня робота секції велася у двох напрямах: 1) організація і виховання членів міськради; 2) органі­

Радянська державна і місцева політика у сфері охорони здоров'я 21

зація і просвіта виборців через саносвіткурси та здоровосередки шляхом обговорення питань виховного і організаційного харак­теру на президіях, організаційних нарадах і нарадах «долучених», через курси медсестер, перекваліфікацію лікарів та роботу Комісії з оздоровлення праці та побуту [75, с. 9].

Від 1928 року охорона здоров'я була підпорядкована завдан­ням п'ятирічного плану розвитку народного господарства. На першу п'ятирічку в цій галузі було заплановано значно підсилити санітарну організацію, яку радянські теоретики тоді проголосили основним напрямом діяльності в справі збереження народного здоров'я, відсуваючи на другий план лікувально-профілактичні заходи (за винятком окремих протиепідемічних заходів, ізоля­ції гострозаразних хворих і широкого впровадження дезінфекції)

[76, с. 3, 7].

Упродовж 20-х років система охорони здоров'я видозмінюва­лася і на кінець досліджуваного періоду перетворилася на більш-менш чітку структуру. Вся охорона здоров'я Харкова станом на 1934 рік була децентралізована й розподілена по районах. Цен­тралізований характер зберігало лише те, що планувалося і регу­лювалося згори або стосувалося заходів загальноміського харак­теру (оздоровчі заходи, капітальне будівництво, загальноміська санлабораторія, міська різниця худоби, дезінфекційна станція, великі лікувальні заклади). Загальне керівництво було покладене на міський відділ охорони здоров'я на чолі із З.Б. Вороб'євським. Все ж інше — лікувально-профілактична робота, санітарна спра­ва, охорона материнства, молодшого та старшого дитинства, ро­бітничої молоді — було передане до віддання єдиного районного диспансеру, який вів у районі конкретну оздоровчу роботу, засно­вану на повсякденному вивченні її динаміки.

Від самого заснування радянська охорона здоров'я Харкова будувалася за єдиними для великих міст принципами. Структура органів управління, їхні функції, сфери діяльності всюди були аналогічними. Це робило харківську охорону здоров'я органічною складовою частиною загальносоюзної системи. Харківські органи охорони здоров'я керувалися в своїй роботі переважно наказа­

22 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

ми згори, що здебільшого унеможливлювало їх самостійну діяль­ність. Проте порівняно з іншими містами республіки Харків мав певні переваги як столиця. По-перше, велику роль відігравало перебування тут НКОЗу; по-друге, саме в Харкові зосередилася найпотужніша в УСРР медична еліта, яка самовідданою працею дала поштовх для позитивних зрушень в своїй галузі. Адже саме завдяки харківським лікарям на епідемічному, туберкульозному, венеричному фронтах згодом вдалося позбутися цих жахливих хвороб не тільки в столиці, а й по всій республіці.

Цілком очевидно, що початкові кроки організаторів справи охорони здоров'я в першій столиці УСРР були вдалими. Вже на початку 1920-х років вони створили розгалужену управлін­ську мережу, яка була укомплектована кваліфікованими медика­ми. Загалом за п'ятнадцять років досліджуваного періоду в місті склалася дійова, структурно розвинена система охорони здоров'я. Якщо для дорадянського періоду саме поняття «система» навіть неможливо застосовувати щодо медичної справи, то радянська влада в цій царині створила власну систему. І завдяки системнос­ті роботи всіх оздоровчих структур, утворенню між ними стійких зв'язків вдалося значно підвищити рівень медичної допомоги на­селенню міста.

Система М.О. Семашка упродовж тридцяти років була єди­ною в світі централізованою державною системою захисту громад­ського здоров'я на основі державного управління та бюджетного фінансування, яка забезпечувала загальний доступ усіх громадян радянського суспільства до медичних послуг. На етапі форму­вання і розбудови радянська модель охорони здоров'я вважала­ся прогресивною, тому Всесвітня організація охорони здоров'я рекомендувала іншим країнам впроваджувати деякі її елементи. Так, Велика Британія, бюджетну охорону здоров'я якої багато фахівців вважають наразі найкращою в світі, для її організації за­стосувала низку підходів М.О. Семашка [77, с. 18].

Фінансування

Нині в світі існують три основні моделі систем охорони здоров'я. Головним критерієм, за яким вони різняться, є спосіб фінансування діяльності. У світовій практиці використовуються такі джерела фінансування: державний і місцеві бюджети; дер­жавна або частково державна медична страхова система; кошти, зібрані через приватне страхування здоров'я, доброчинні пожерт­ви тощо.

Так звана «модель Семашка» мала фінансуватися виключно з державного бюджету, базувалася на загальних податках, конт­ролювалася державою через систему централізованого плануван­ня і управління та характеризувалася відсутністю приватного сектора [57, с. 86].

Декрет Раднаркому України від 2 травня 1919 року «Поло­ження про страхування на випадок хвороби» запровадив страху­вання у вигляді грошової допомоги для всіх осіб, які були зайняті в усіх галузях народного господарства. Страхування здійснювали загальноміські та окружні лікарняні каси за рахунок внесків пра­цедавців (10 % від фонду заробітної плати) та інших надходжень. Однак тогочасні керівники охорони здоров'я дійшли висновку про недопустимість паралельного існування двох медицин — страхо­вої та державної. Ухвалене ще 31 жовтня 1918 року «Положення про соціальне забезпечення працюючих», а згодом постанова Рад-наркому «Про передачу всієї лікувальної частини колишніх лі­карняних кас Народному Комісаріату охорони здоров'я» (1919 р.) послужили підставою для одержавлення страхових організацій та ліквідації лікарняних кас [78, с. 24]. Система страхової медицини не відповідала загальній системі державної охорони здоров'я з її основними принципами в умовах нового суспільно-політичного ладу, не дістала підтримки з боку держави, тому на початку 1921 року лікарняні каси були повністю ліквідовані.

Однак перебравши на себе справу фінансування, НКОЗ не виконував ці обов'язки. Постачання продовольства в найкращі місяці 1920-го року не перевищувало й половини норми, кошто­риси урізалися на три чверті, а потреби у паливі задовольнялися десь на 35-40 % [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 308, арк. 92]. Декретом Раднаркому УСРР від 1 квітня 1920 року Харківському губздо-роввідділу виділялася ділянка землі для самостійної заготівлі на зиму палива, однак і ця директива не вирішувала проблему в повному обсязі [79, с. 1].

Вже у травні 1920 року до фінансового відділу НКОЗ на­дійшов лист від завідуючого Харківським губернським відділом охорони здоров'я С.І. Канторовича, який вимагав негайного до-фінансування, бо дійшло до того, що не було навіть мінімальних коштів для харчування хворих [61, ф. 342, оп. 1, спр. 460, арк. 2]. У зв'язку з цим наступного року губекономрада забронювала

25 % місцевих податків за губздороввідділом та надала на його потреби 250 мільйонів карбованців [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 537, арк. 74]. Як виявилося пізніше, такі методи були виправданими, адже за дев'ять місяців 1921 року губздороввідділ отримав від НКОЗ лише 28 % від необхідних коштів [54, ф. Р-203, оп. 1,

спр. 308, арк. 106].

Перехід до непу та передача медичної справи на місцевий баланс призвели до жорстокої кризи у фінансуванні, що потя­гло зниження витрат на всі види медичного обслуговування, за­криття деяких установ та скорочення штатів [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 786, арк. 3, 4, 7]. Лікарняна мережа станом на 1 червня 1921 року зменшилася удвічі, з 5100 ліжок було залишено 2720 [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 786, арк. 41]. Медична еліта Харкова вимагала, щоб за такого тяжкого становища держава не залишала медичну справу напризволяще, а взяла її на «державне опікування» [80,

с. 100].

На з'їзді наркоматів здоров'я радянських республік у 1922 році було вирішено, що за складних умов відновлення господар­ства треба не допустити подальшого скорочення мережі лікуваль­них закладів і для збереження їх кількості на державний бюджет віднести: 100 % вартості утримання психіатричних лікарень та лепрозоріїв, 50 % коштів на будівництво лепрозоріїв та психі­атричних лікарень, 100 % утримання хворих в лікарнях місць

Радянська державна і місцева політика у сфері охорони здоров'я 25

позбавлення волі, а також судово-медичну експертизу, зубамбу-латорію для дітей шкільного віку, 25 % утримання фтизіатричних закладів [81, с. 114]. Однак вже до кінця 1922 року стало зрозумі­ло, що перехід на місцеві кошти неминучий, і на з'їзді лікувальної медицини було прийнято рішення про клопотання залишити за державою хоча б інфекційну мережу, половину психіатричних і туберкульозних лікарень, по 10 % венеричної та іншої кваліфіко­ваної допомоги [82, с. 194].

На початку 1922 року справа охорони здоров'я вперше пере­йшла на мішаний бюджет — продовжували надходити кошти з державного бюджету, а частина витрат була перенесена на місце­вий, який постійно зазнавав дефіциту [83, с. 86]. Криза, яка одра­зу позначилася на сфері охорони здоров'я, спонукала до пошуку додаткових джерел фінансування.

Іх знайшли в системі Соцстраху для робітничої медицини (про Робмед ітиметься далі). Питома вага різних джерел фі­нансування щороку змінювалася. Так, у 1925/1926 бюджетному році витрати державного бюджету становили 8,09 %, місцево­го — 32,2 %, а фонду меддопомоги застрахованим Соцстраху — 47,9 % [76, с. 72]. З державного бюджету кошти виділялися за кошторисом Народного Комісаріату охорони здоров'я та інших наркоматів, однак і ці кошториси час від часу коректувалися, урізалися штатні ставки [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 97, арк. 25; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 999-б, арк. 131]. Значні кошти надавав Соцстрах (фонд меддопомоги застрахованим). Його внесок і в 1926-1928 рр. був найвагомішим (див. додаток А 24) [84, с. 92]. Повністю віднести на місцеве бюджетне фінансування вирішили Сабурову дачу, очну лікарню ім. Гіршмана та лікарню при бупрі (будинку примусових робіт) № 2 [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 1204, арк. 15].

Додаткові кошти залучалися із промисловості, торгівлі, коо­перації, профспілок, громадських організацій (Український Чер­воний Хрест, Комісія допомоги дітям, комісія «Друзі дітей» та ін.) [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 216, арк. 2]. На охорону здоров'я йшли кошти Уплатліку (мережа платних медичних закладів), до­бровільні пожертви населення («кухлеві збори»), спецкошти лі­карень [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 216, арк. 10; 71, с. 103].

Коштами державного бюджету утримувалися ті заклади охо­рони здоров'я, які були віднесені на баланс НКОЗу, та заклади загальнореспубліканського значення. Більшість із них працю­вала в Харкові і відчутно впливала на медичне обслуговування харків'ян.

Участь у позабюджетному фінансуванні ухвалювалася зако­нодавчим порядком. Наприклад, промислові підприємства за за­коном забезпечували пункти першої допомоги відповідними при­міщеннями, надавали приміщення під ясла для дітей робітників тощо.

Однак навіть за різних джерел фінансування коштів не ви­стачало. Від середини 20-х років «левова частка» фінансів країни спрямовувалася на індустріалізацію. У 1925/1926 та 1927/1928 фінансових роках витрати харківської охорони здоров'я скороти­лися на 0,9 %, знизилося медикаментозне постачання (з 8 до 3 ко­пійок на особу) та зменшився обсяг коштів на харчування одного хворого (з 54 до 45 копійок). Бюджетний 1927/1928 рік постійно «світив дірками»: не були передбачені кошти на боротьбу з епіде­міями, медикаментозне постачання, додаткове харчування тощо. Аби не допустити погіршення роботи з надання медичної допо­моги населенню, бюджет постійно доасигнували. Було визнано — існуючі проблеми призводять до того, що «прохождение больного по аппарату лечебного учреждения не дает должных результатов» [85, с. 7]. Тому міськрада у своєму бюджеті на 1929/1930 фінан­совий рік виділила для охорони здоров'я на 27,7 % коштів більше, ніж у попередній бюджетний рік [86, с. 3]. Це дало змогу спряму­вати 710 тис. карбованців на нове будівництво в галузі.

На болісних проблемах недофінансування постійно наголо­шував заступник народного комісара охорони здоров'я С. Сара-тіков. Зокрема він заявляв, що санітарно-епідеміологічні заходи, які теоретично мали посісти чільне місце в радянській системі охорони здоров'я, тримаються на мізерних сумах, іноді їх просто викреслюють з кошторису. Значне недофінансування заробітної

Радянська державна і місцева політика у сфері охорони здоров'я 27

плати спричиняло скорочення медперсоналу, а відтак і погіршен­ня якості обслуговування хворих. Недостатньо коштів спрямову­валося й на матеріально-технічне забезпечення лікувальних за­кладів. Деякі з них, на думку С. Саратікова, більше нагадували нічліжки [87, с. 8].

Починаючи з 1929 року керівництво країни запровадило цен­тралізовану форму фінансування системи охорони здоров'я з дер­жавного бюджету, яка діяла до 50-х років [88, с. 110]. Внаслідок такого переходу фінансування загалом покращилося. Зокрема, значно зросла кількість науково-дослідних і науково-практичних установ: якщо в 1927 році було лише 14 установ такого типу, то

в 1931 стало 22 [89, с. 96-97].

Нелегкі 1932-1933 роки позначені зростанням кількості хво­рих у лікарнях міста. Через голодомор люди помирали просто на вулицях, а ті, що зверталися по медичну допомогу, мусили чекати на неї у приміщеннях клубів, у школах, бараках, адже лікарні були переповнені [54, ф. Р-1962, оп. 1, спр. 973, арк. 18]. Проте централізоване фінансування медицини в цей жахливий час не поліпшилося, міський відділ охорони здоров'я залишався безпорадним. Нарком охорони здоров'я С.І. Канторович особисто опікувався столичними справами і писав листи до облвиконкому з проханням виділити достатню суму коштів на розгортання ще 500 ліжок. На допомогу обласній лікарні з місцевого бюджету було виділено 150 тисяч карбованців [54, ф. П-2, оп. 1, спр. 9, арк. 85]. Знову довелося звернутись по допомогу й до Соцстраху (див.

додаток А 12 ) [90, с. 54].

На кінець першої п'ятирічки (у 1932 році) з'ясувалося, що першочергових асигнувань потребує в Харкові розгортання ме­режі вендиспансерів, тубдиспансерів, дезустановок, поліклінік та консультацій, бо існуючі були перевантажені. Водночас виявило­ся, що медико-санітарних цехів створено цілком достатньо, але вони не виконали п'ятирічних планів медичного обслуговування своїх контингентів (див. додаток А 25) [91, с. 13].

Отже, перші пореволюційні роки вселяли надію на достатнє фінансування сфери охорони здоров'я за схемою М.О. Семашка,

28 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

тобто виключно з державного бюджету. Перехід до непу зако­номірно спричинив децентралізацію і перехід на місцеві кошти. Вони виявилися недостатніми. Довелося залучати Соцстрах і ко­шти підприємств та громадських організацій. Під час непу харків­ська охорона здоров'я переживала фінансову кризу, що призвела до скорочення штатів і кількості ліжок та погіршення обслугову­вання хворих. Робітнича медицина (соцстрахівська) перебрала на себе більшість проблем і дещо поліпшила стан справ у середині 1920-х років. Але після її скасування лікарні зазнали ще більшого навантаження. Така напружена ситуація існувала до кінця дослі­джуваного нами періоду.

Соціальне становище та умови праці медичних працівників

Медичний персонал знаходився на небезпечному рубежі між здоров'ям та хворобою і першим приймав удар у боротьбі із за­разливими захворюваннями. Свого часу, ще до Жовтневої рево­люції, видатний харківський медик В.П. Бобін привернув увагу громадськості до того, що сім'ї загиблих від епідемій лікарів за­лишаються без засобів до існування, а лікарем М.П. Андіоном був розроблений план взаємного страхування. За цим планом всі лікарі брали участь у страхуванні, а в разі смерті колеги вида­валася грошова допомога родичам померлого [92, с. 236]. Тобто в дожовтневий період лікарі мали самі брати на себе функції страховиків. З приходом радянської влади, відповідно до осно­вних засад «семашківської» системи охорони здоров'я, така функ­ція покладалася на державу, а саме на Комісаріат соціального забезпечення. 9 березня 1919 року з'явився декрет РНК УСРР «Тимчасове положення про забезпечення медичних працівників, що постраждали в боротьбі з епідеміями». За цим законом усім особам, які при виконанні службових обов'язків захворіли на одну із заразливих хвороб, гарантувалося: надання безкоштов­ної медичної допомоги, утримання на час хвороби за тарифними ставками відповідно до їх професії; виплата щомісячної пенсії

Радянська державна і місцева політика у сфері охорони здоров'я 29 -з^^т^з^

тим, хто втратив працездатність або став інвалідом; у разі смер­ті медичного працівника виплачувалася пенсія непрацездатним членам його родини; видавалися кошти на поховання в розмірі середньомісячної зарплати [93, с. 344]. Цей закон особливу вагу мав для тих санітарних лікарів, які були вимушені працювати при бупрах (будинках примусових робіт , своєрідних радянських в'язницях) — місцях великого скупчення інфекційних хворих, адже тут хвороби «консервувалися» через специфіку закладів і найчастіше переходили у тяжку хронічну форму [54, ф. Р-190, оп. 1, спр. 1, арк. 2, 4; 94, с. 3-4]. Безумовно, робота в такому закладі ставила під загрозу і життя лікаря. На кінець 1920-х років страху­ванню на випадок смерті від гостро заразливих хвороб підлягали такі категорії медиків: лікарі-епідеміологи; лікарі-бактеріологи; дезінфектори; лікарі та середній персонал інфекційних відділень бараків; загально-санітарні лікарі, які брали участь у боротьбі з епідеміями; медперсонал, тимчасово мобілізований на боротьбу з епідемією [95, с. 203].

У 1919 році Народний комісаріат праці врегулював питан­ня розміру заробітної плати медичних працівників. Від 1 лютого того року діяли тверді ставки по категоріях. У кожній категорії були чітко зазначені посади та стаж роботи на цих посадах, який давав право отримувати певні гроші. Найвищою була заробітна плата в сумі 2400 крб для першої категорії (професори й доцен­ти медичного факультету університету та жіночого медінституту, які виконували педагогічну і лікувальну роботу; завідувачі лікар­няних закладів, де було понад 300 ліжок; завідувачі лікувально-санітарних інститутів, закладів обласного та загальнодержавного масштабу), а найнижчою — 1200 крб — для дільничних лікарів, лікарів швидкої допомоги й навчальних закладів, які мали стаж менше 3-х років [96, с. 418; 54, Р-821, оп. 1, спр. 43, арк. 8-14]. Виходячи з таких тарифних ставок, санітарні лікарі зі стажем від 6 до 9 років отримували 1800 крб — приблизно стільки, скільки й робітник ХПЗ, який за радянських часів належав до найбільш привілейованої частини населення [97, с. 654]. Сумісництво посад було небажаним (щоб не допускати безробіття) і дозволялося як

30 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

виняток [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 43, арк. 4]. У довоєнний період ординатор міської лікарні отримував 1200 крб на рік, а за новими ставками його заробіток становив 2250 крб, тобто начебто відбу­лося підвищення майже удвічі [98, с. 47]. Проте не слід забувати, що це відбувалося на тлі «галопуючої» інфляції. За чотири воєнні роки ціни на хліб та м'ясо підскочили в 17 разів, на картоплю — в 25, на сало — в 50 разів [97, с. 654]. Прожитковий мінімум у 1919 році становив 8012 крб на рік, отже зарплата лікарів покривала лише 15-30 % від цього мінімуму. Виходить, що реальна заробітна плата харківських лікарів наприкінці громадянської війни порів­няно з показником 1913 року знизилася в десятки разів. Певною мірою допомагало те, що при введені карткової системи розподі­лу харчових продуктів співробітники Народного Комісаріату охо­рони здоров'я та губздороввідділів прирівнювалися до «ударної» групи (літери «А») і отримували продукти як робітники фізичної праці — в найбільших розмірах і за широким асортиментом [99, с. 4]. До того ж, медичний персонал мав право харчуватися «з котла» тих лікарень, де працював, що значно поліпшувало його становище [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 97, арк. 2]. Однак під час громадянської війни та розрухи лікувальні заклади забезпечува­лися продуктами вкрай нерівномірно, тому медики замість такого харчування забажали отримувати грошовий еквівалент, але не до­билися такого вирішення питання. Натомість губздороввідділ на­казав видавати пайки. Та в деяких лікарнях їх не видавали через те, що нічим було годувати навіть хворих, про персонал уже не йшлося [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 97, арк. 7]. Аптечні працівники, наприклад, тривалий час пайків зовсім не мали або отримували меншу норму хліба [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 17].

Оскільки найгіршими умови праці були у лікарів туберку­льозних закладів, то ця кателися в харчовому плані розглядала­ся окремо [515, с. 116]. Ім призначалося більш калорійне харчу­вання, щоб організм міг боротися з небезпечною інфекцією [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 28]. Також працівники туберкульоз­них закладів мали скорочену тривалість робочого дня — шість годин замість восьми [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 17, арк. 85].

До проблеми низької заробітної плати додалися затримки з її виплатою, які почалися вже 1920 року [100, с. 3]. Медиків через брак кадрів залучали до роботи у двох-трьох місцях, а лікарям, які обіймали адміністративні посади, «радили» певний час при­діляти й практичній діяльності [101, с. 22-23]. На оплату понад­нормового часу (див. додаток А 1), яка мала бути в півтора раза більшою, у Наркомздоров'я взагалі не знаходилося коштів [102, с. 12]. 1920 року недофінансування охорони здоров'я майже на 50 % відчутно позначилося на матеріальному становищі лікарів, які по декілька місяців не отримували грошей за свою роботу [61, ф. 342, оп. 1, спр. 460, арк. 2].

Стабілізація економіки країни під час непу дещо впорядкува­ла оплату праці лікарів. У питанні захисту своїх прав та контр­олю оплати праці величезну роль відігравала професійна спілка «Всемедикосантруд». З проведенням грошової реформи 1922­1924 років рівень зарплат знизився [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 25, арк. 4; 103, с. 1; 104, с. 3-4]. Профспілка почала боротися за його підвищення. Одним з перших досягнень стало укладення колек­тивного договору між членами спілки та Народним Комісаріатом охорони здоров'я УСРР, що набув чинності з 1 жовтня 1924 року. Цим договором закріплювалися конкретні ставки по розрядах, захищалися права рентгенівських працівників, які отримували до основної ставки в 9 крб 50 копійок ще 50 % (лікарі) та 25 % (молодший персонал) [105, с. 11]. Для порівняння зазначимо, що медикам Москви в 1924 році починали відлік для нарахування заробітної плати від суми 11 крб 49 копійок, що на 2 крб вище, ніж їхнім харківським колегам (вочевидь, взяли до уваги статус столиці СРСР) [106, с. 121]. Беручи за стартову суму 9,50, пра­цівники медичних закладів могли отримувати від 17,50 (двірник, охоронець, кухонний працівник) до 76 карбованців (директор на­укового інституту) на місяць. Пересічний лікар зі стажем до 10 років мав 52 крб [102, с. 12]. Тут варто пригадати ціни 1925 року на міських ринках (за фунт продукту, тобто десь 400 г): карто­пля коштувала 75 коп., олія соняшникова — 30 коп., сало — 45 коп., яловичина — 20 коп., цукор — 32 коп., а десяток яєць ко­

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського