І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 3

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

^■=ЙИ^Й^£-

штував 36 копійок [107, с. 81]. Платня за двокімнатну квартиру становила приблизно 4-6 карбованців на місяць [108, с. 75]. По­рівнюючи купівельну спроможність лікарів у 1913 й 1925 роках, ми пересвідчуємося, що вона значно зменшилась. Так, пересічний харківський лікар у 1913 р. отримував приблизно 100 крб на мі­сяць. При цьому найкраще м'ясо коштувало ті ж самі 20 копійок, картопля — 25-40, цукор — 15, яйця — 20-40 коп. [98, с. 47-49].

Було врегульоване питання оплати понаднормової праці — тепер перші дві години оплачувалися в півтора, а наступні дві — у два рази більше за встановлену норму [109, с. 12-13]. Відіграла роль і специфіка роботи. Наприклад, у 1925 році з ініціативи М. Бокаріуса, який подав листа до народного комісара охорони здоров'я Д.І. Єфімова, судових лікарів зрівняли у статусі із са­нітарними і дали їм 50-відсоткову надбавку до ставки, зважаючи на те, що вони мали екстрені виклики нічної пори (адже велике місто Харків обслуговували лише 4 судові лікарі) [61, ф. 342, оп. 1, спр.115, арк. 9; 54, ф. Р-855, оп. 2, спр. 12, арк. 115]. Ставки ме­диків залежали від поясів, по яких розподілялися всі українські міста. Найвища зарплата серед міст УСРР була в Харкові [110, с. 11]. Потім до першого поясу віднесли міста Донбасу, а також Запоріжжя, Кривий Ріг, Маріуполь [71, с. 229]. Особливо при­вілейованими у фінансовому плані стали, окрім відповідальних працівників, масажисти, ортопеди й нарконізатори, яким могли призначати спецставки. Це обумовлювалося тим, що практичний досвід таких фахівців ставав дедалі більше затребуваним і їх не вистачало [111, с. 11]. Також гостро відчувався брак дільничних лікарів, рентгенологів, акушерів і стоматологів. Тому окружна ін­спектура охорони здоров'я ухвалила положення, за яким лікарі-інтерни мусили відпрацьовувати певний термін (від півроку до півтора) за направленням на певну дільницю (переважно до сіль­ської місцевості) [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 14, арк. 30-30, зв.].

У 1925 році Наркомздоров'я УСРР вирішив переглянути і значно підвищити тарифні ставки медичних працівників. Тепер зарплатна амплітуда для харків'ян становила від 22 до 160 кар­бованців. Лікарі-терапевти отримували 78 крб, молодший госпо-

Радянська державна і місцева політика у сфері охорони здоров'я 33 дарський персонал — 24 крб, а директори інститутів — 140 крб

[112, с. 4].

Певні соціальні проблеми виникали у санітарних лікарів. За царату це була лікарська спеціальність з найвищою оплатою [98, с. 48-49]. Як зазначалося вище, під час громадянської війни радянська влада намагалася зберегти привілейоване становище санлікарів і встановила оплату їхньої праці на рівні промислових робітників. У перші повоєнні роки, коли спалахи епідемій ще до­шкуляли, санітарні лікарі продовжували отримувати пільги. Так, діяло положення, за яким санлікарі й бактеріологи отримували в півтора раза більше від окладу, якщо працювали по 6-8 років на посаді (66 млн крб), та подвійний оклад, якщо працювали понад зазначений термін (88 млн крб) [113, с. 405]. Постановою № 309 ВЦРПС санітарні працівники забезпечувалися також пайками за посиленими нормами та одягом [114, с. 349-350]. Санітарні ліка­рі могли безкоштовно їздити трамваєм та автобусом [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 47, арк. 383; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 584, арк. 3]. Пер­сонал лабораторій міськсанепіду з 1922 року був прирівняний за оплатою праці до персоналу холерних лікарень як такий, що безпосередньо має справу з інфекціями [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 786, арк. 40]. Проте епідемії поступово вщухали, і влада почала втрачати інтерес до матеріального становища санітарних лікарів. 1924 року профспілка «Всемедикосантруд» включила їх у єдину тарифну сітку з лікарями інших спеціальностей, тим самим по­збавивши пріоритету в оплаті праці [115, с. 149]. Але визначені 80 карбованців санітарних лікарів не влаштовували. Мало того, що запанувала зрівняльна політика, навіть ці мізерні оклади почали затримувати [116, с. 71]. Тому санітарні лікарі через надзвичайно важкі умови праці просто переходили до інших сфер лікарської діяльності. З цієї причини 8 дільниць міста (приблизно 30 %) за­лишилися без потрібних спеціалістів [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 38, арк. 3]. Такий стан справ змусив владу знову підняти зарплату санітарного лікаря — від 1925 року вона становила 120 карбован­ців на місяць (на 20 карбованців менше, ніж у директора інститу­ту). Покращилося і становище лаборантів, які тепер отримували

34 Ігор Робак, Ганна Демочко

по 115 карбованців, тобто майже однаково із санітарними лікаря­ми [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 786, арк. 40].

Зросла заробітна плата у працівників заразних бараків [117, с. 24]. Змінилося на краще й становище лікарських помічників. Окрздоровінспектура дозволила їм займатися приватною практи­кою (виписувати ліки, проводити прості операції, робити щеплен­ня, видавати посвідчення про хворобу чи смерть) [118, с. 6]. І все ж таки скрутне матеріальне становище змушувало багатьох лікарів, яким з 1925 року заборонялося займатись приватною практикою (лікарям Робмеду, інтернам, членам лікарняно-консультаційних комісій та санітарним лікарям, а також запрошеним на роботу окружними органами Народного Комісаріату охорони здоров'я), порушувати цю заборону [31, с. 9-13] [61, ф. 342, оп. 3, спр. 162, арк. 15]. Інші категорії мали змогу змінити свій матеріальний стан шляхом відкриття приватних кабінетів, що було дозволено законодавством [119, с. 2-3]. Замалою була оплата праці молод­шого персоналу. До того ж, виплати часто затримували. Це штов­хало працівників на крадіжки казенного майна [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 25, арк. 4, зв.].

По закінченні громадянської війни гостро постала проблема безробіття серед медиків. Адже до міста прибули демобілізовані з Червоної Армії. До того ж лави безробітних поповнювали пересе­ленці з голодуючих губерній. Безробітні медики активно шукали роботу, оприлюднювали звернення до сумісників, благаючи тих відмовитися хоча б від однієї посади (деякі лікарі обіймали по 3-4 посади), однак даремно — до кінця 1922 року жоден із сумісників не зробив цього (див додаток А 2) [120, с. 16-17]. З одного боку, тільки так вони могли отримати пристойні гроші. З іншого боку, громадськість міста була проти звільнення досвідчених лікарів, адже безробітні, які намагалися посісти місця сумісників, не мали достатнього досвіду роботи [121, с. 4-6]. У 1923 році в Харкові налічувалося 1342 безробітних медики, а 1925 — вже 1912 [122, с. 3]. Це була четверта за кількістю безробітних категорія на біржі праці [123, с. 15]. Ситуація дещо виправилася з розвитком мережі закладів Робмеду, де змогли працевлаштуватися безробітні лікарі,

сюди ж були переведені деякі сумісники. Це дало змогу знизити рівень безробіття медичних працівників.

Проблема перенаселення міста, велике скупчення людей на замалій житловій площі не оминули й медиків. Медичним пра­цівникам дозволялося жити при лікарнях, де вони працювали, якщо там були вільні приміщення, без стягнення за це платні [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 4, т. 1, арк. 53; 124, с. 20]. Якщо медики звільнялися з лікарні, вони підлягали негайному виселенню [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 46]. Лише в окремих випадках губ-здороввідділ розглядав питання персонального надання житлової площі при лікарнях особам, які там не працювали. Вона пере­важно надавалася за певні досягнення в колишній роботі. Так, наприклад, була залишена квартира за вдовою С.П. Григор'єва — директора Рентгенологічної академії, який помер від черевного тифу; за доктором М.І. Рахманіновим, стаж якого сягав 38 років; за родиною доктора М. Масловського — керівника туберкульоз­ного підвідділу губздороввідділу [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 75, 78, 91, 111]. Однак траплялося, що при лікарнях все одно жили не тільки співробітники, а й люди, які не мали відношення до лікарень [54, ф. П-2, оп. 1, спр. 9, арк. 85; 54, ф. Р855, оп. 1, спр. 2, арк. 26; 54. ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 29, 30]. У 1925 році за­конодавчо було встановлено категорії, які мали право на прожи­вання при лікарнях. До них належали працівники, які за посадою могли знадобитися на роботі в будь-який час. Це були переважно завідувачі закладів, лікарі-інтерни, ургентні хірурги, операційні сестри тощо. Дозволялося селитися й тим співробітникам (за на­явності вільних місць), житло яких розташоване далеко від місця роботи [125, с. 7]. Від 1927 року через скрутне матеріальне ста­новище при лікарнях (за умови наявності вільних місць) могли оселятися й особи, не причетні до лікарень, із стягненням з них грошової плати [124, с. 20]. Але протягом досліджуваного періоду проблема з житлом для медичних працівників залишалася, тому партійні органи з метою утримання персоналу на місцях при­ймали спеціальні ухвали щодо поліпшення його житлових умов. Наприклад, для співробітників обласної лікарні рішенням бюро

36 Ігор Робак, Ганна Демочко

обкому партії від 4.05.1932 було вирішено відкрити їдальню та збудувати гуртожиток [54, ф. П-2, оп. 1, спр. 9, арк. 86].

За підрахунками, на одного лікаря у 1923 році припадало 480 харків'ян, тоді як у 1913-му цей показник становив приблизно 400 осіб [98, с. 44]. Зменшення забезпеченості населення міста медичною допомогою сталося внаслідок соціальних катаклізмів, що пронеслися країною. Перша світова і громадянська війни, спалахи епідемій, масова еміграція буквально «вибили» лікарів з міста. Наприклад, у лютому 1919 року 135 лікарів було мобілі­зовано на фронт, а 136 — залишено в Харкові [54, ф. Р-202, оп. 1, спр. 36, арк. 47]. Тобто місто було на 50 % позбавлене медиків у той час, коли лікарні були переповнені пацієнтами, а персонал тримався на межі можливостей [126, с. 156; 63, с. 154 ]. Після громадянської війни Рада праці та оборони ухвалила залишити в Червоній Армії на мирний час повний штатний склад медичного персоналу [127, с. 11]. Масова демобілізація медиків розпочала­ся аж у 1922 році. Проте робочих місць для них передбачено не було, що спричиняло (як зазначалося вище) масове безробіття. Підготовку медиків у Харкові поновили 1920 року, отже й перші випуски з працевлаштуванням почалися із середини десятиліття. Сукупність означених чинників обумовила на початку 20-х ро­ків велике навантаження на медичних працівників. Найбільших труднощів зазнали лікарі медичних дільниць. Справді, хіба мож­на було задовольнити під час прийомів усіх хворих (хоча б про­сто поспілкуватися й опитати про стан здоров'я), якщо за одну годину навіть лікар-фахівець мав обслуговувати від 4 (дантист) до 13 (хірург) осіб (див. додаток А 25) [39, с. 1304].

Перевантаженість медиків, погане забезпечення лікувальних закладів, а також мізерний рівень оплати праці персоналу зумо­вили недбале ставлення деяких з них до виконання службових обов'язків [54, Р-203, оп. 1, спр. 243, арк. 27, 33]. Іноді дії лікарів межували з відверто кримінальними діяннями, як це було у ви­падку з лікарем М.В. Шестопалом. Своїми махінаціями, знущан­ням з персоналу він зажив ганебної репутації в медичних колах і врешті був викритий та покараний (див. додаток Б 1). Особливо

знущалися лікарі з психічно хворих, змушували їх виконувати різні роботи (прибирання, миття підлоги), за невиконання за­вдавали тілесних ушкоджень. Такі «витівки» зазвичай поясню­вали станом хворого чи бійкою між пацієнтами, хоча зрідка дії лікарів вдавалося викривати і карати [61, ф. 342, оп. 3, спр. 346, арк. 22-26, 77]. Існував навіть табель стягнень, за яким медичні працівники мали бути покарані за ті чи інші проступки. А от справи побиття лікарями хворих розглядали на дисциплінарному товариському суді профспілки «Всемедикосантруд», де медикам виносили різні міри покарання (від призначення громадських ро­біт до виключення з профспілки та заборону займатися надалі будь-якою діяльністю в медично-санітарних закладах) [128, с. 9; 129, с. 9-14; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 172].

Траплялися й серйозні конфлікти з пацієнтами. Хворі, ча­сом безпідставно, свій гнів зганяли на лікарі. За образу лікаря при виконанні ним службових обов'язків було встановлено по­карання за ст. 10 та 88 Кримінального кодексу, які передбачали позбавлення волі строком від 6 місяців [130, с. 11]. Резонансною в 1927 році стала «справа Неоніли Кочетової» — жінки, яка вби­ла лікарку Естерман, помстившись за померлу дитину [131, с. 9; 132, с. 25]. Судом було визнано, що Естерман визначила один з найскладніших для встановлення діагнозів, призначила правиль­не лікування, дала навіть свою домашню адресу для звернення в позаробочий час, але через ускладнення дитина померла. У хар­ківській пресі широко висвітлювався судовий процес, особливий резонанс він мав у середовищі робітників міста [133, с. 10]. Естер-ман була вагітна, але, не зважаючи на свій стан, надавала допо­могу інфекційним хворим, ризикувала від них заразитися, ладна була прийти на допомогу у вільний від роботи час. Вбивцю за­судили до п'яти років ув'язнення. Цей епізод, навпаки, являє нам приклад відданості лікаря своїй справі.

Узагальнюючи викладене, зауважимо, що соціальне станови­ще лікарів Харкова (втім, як і всіх лікарів радянської України) в означені роки не можна оцінити однозначно. З одного боку, ра­дянська влада намагалася дбати про них (уведення безоплатного

38 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

страхування, встановлення заробітної плати на рівні робітничої та її постійне підвищення, пільги в розподільчій системі, надан­ня службового житла тощо). З іншого боку, лікарська спільнота втратила багато позицій у своєму соціальному статусі. її мате­ріальне становище, хоча і вважалося в радянському суспільстві непоганим, значно поступалося матеріальному становищу дора-дянських лікарів. А скасування більшовиками чинів і нагород, що підкреслювали неабиякий соціальний статус лікаря, ще більше знижувало його.

боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків

Епідемії

Першим серйозним випробуванням для «семашківської» системи в пореволюційній Україні стали грізні епідемії, що су­проводжувалися катастрофічною смертністю. Тому основним у розбудові охорони здоров'я на початку існування УСРР було піклування про госпіталізацію інфекційних хворих, поліпшення медикаментозного забезпечення, організацію допомоги хворим вдома. Відповідно, найпершим завданням, яке постало перед хар­ківською медичною спільнотою, був порятунок міста від епіде­мічних хвороб.

Головною причиною пошестей того часу був жахливий са­нітарний стан міста. Голодна блокада, встановлена ворогами ра­дянської влади; бруд і брак миючих і дезінфекційних засобів та апаратури; відсутність палива й закриття лазень; великі людські втрати, зокрема медичного персоналу; розвал старої інфраструк­тури охорони здоров'я — все це надзвичайно ускладнювало бо­ротьбу з інфекційними захворюваннями.

Неблагополучне епідемічне становище погіршували біженці, які юрбами тяглися до міста. Жителі районів бойових дій, го­лодуючі з Поволжя, Дону та Центральної Росії, які намагалися знайти харчі, переносили місцеві різновиди епідемічних хвороб, що прогресували в місті і значно підвищували рівень захворю­ваності. Не допомагали навіть міліцейські кордони на околицях міста — все одно переселенців не меншало [54 ф. П-1, оп. 1, спр.

520, арк. 108].

Іншим чинником незадовільного санітарного стану в місті була розруха. Пошкоджені системи водозабезпечення та водовід-ведення (і без того недостатні для великого Харкова) значно по­гіршували санітарні умови життя харків'ян. Асенізаційні діжки не встигали вивозити бруд з вулиць. Щоправда, й саме населення недуже ретельно дотримувалося чистоти — в місті існувала безліч несанкціонованих сміттєзвалищ, куди харків'яни зносили відходи [134, 20 апр.].

Однією з причин епідемій було хронічне недоїдання жителів Харкова, адже ослаблений організм людини не може боротися з хворобою. За даними анкетування чотирьох категорій харків'ян (особи фізичної праці, представники розумової праці, службовці та студенти вишів) виявилося, що з категорії осіб фізичної пра­ці постійно голодуючих було найбільше. Саме вони здебільшого хворіли на інфекційні хвороби — висипний, черевний, поворот­ний тифи і тиф нез'ясованої етіології. А ця категорія харків'ян на той час була найчисленнішою. Існують дані, що наприкінці громадянської війни, до введення непу, харків'яни хліб заміняли картоплею, а якщо не мали цих «розкошів», то вживали різні сурогати. Тому разом з інфекційними хворобами недоїдаючих містян часто косила й цинга. Більшість анкетованих харків'ян визнали, що 1920-1921 роки — це найжахливіша голодна пора на їхній пам'яті [135, с. 818]. Голод в Україні 1921-1923 років став визначальним фактором у спалаху епідемії холери [136, с. 5].

Важливою причиною поширення хвороб (таких, як висипний тиф) стала нестача житлової площі. Найчастіше ця хвороба до­шкуляла там, де люди жили у тисняві та бруді, не мали змоги достатньо митися і змінювати білизну [137, с. 4].

Іншою, доволі вагомою причиною поширення епідемічних за­хворювань стала так звана «студентська» епідемія (наприклад, на висипний тиф), коли хворіли переважно студенти, які привозили «заразу» з дому після канікул або заражалися в потягах.

У 1920 році Харківська губернія була на першому місці по Україні із захворюваності на висипний тиф та третьою із захво­рюваності на поворотний тиф [54, ф. Р-202, оп. 1, спр. 36, арк. 28; 138, с. 25]. Наступного року висипний тиф дав 1739 випадків, по­воротний — 1834, черевний — 2197, нез'ясований — 2439 випадків [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 308, арк. 95]. Існують також інші дані, які змальовують ще жахливіший рівень захворюваності на поворот­ний тиф (див. додаток А 11) [2, с. 55]. Дослідник М. Мітельман

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 41

1903-1927 роки взагалі називає часом епідемії поворотного тифу. Автор подає такі відомості щодо міста Харкова в досліджуваний нами період: 1919 рік — 2000 випадків, 1920 — 4609, 1921 — 2593,

1922 — 2413, 1923 — 752, 1924 — 404, 1925 — 199, 1926 — 115,

1927 — 59 випадків [4, с. 20; 139, с. 33]. Як бачимо, найтяжчий пе­ріод захворюваності припав на громадянську війну (1919-1920), а від 1921 року епідемія поволі (упродовж семи років) відступає.

Серед усіх категорій населення на поворотний тиф найбіль­ше хворіли безпритульні — 66 %, друга категорія (арештанти) давала 23 % [4, с. 22]. Це були переважно мешканці нічліжок або просто безхатьки, тобто декласований елемент, який постійно мігрував між бупром, міліцейською дільницею та вулицею. Слід зазначити, що в Харкові нічліжна справа перебувала в занедба­ному стані. Існувало лише приблизно 50 % місць від потрібної кількості. Діяли міський нічліжний дім на 130 осіб та декілька приватних нічліжок. Ясно, що вони були перенаселені. Та на всі заклики санітарного лікаря Харкова В.В. Фавра про зведення но­вого нічліжного дому влада вперто відмовчувалася. Лише з 1924 року почав функціонувати нічліжний дім на 200 місць на Кінно­му майдані. Розгорталася мережа робітничих гуртожитків. Якщо згадати вищенаведені цифри про захворюваність на поворотний тиф, то саме відтоді вона почала значно спадати. Безумовно, ве­лике значення мали налагоджена в той час санітарна обробка нічліжних будинків та майже стовідсоткова шпиталізація хворих на поворотний тиф [4, с. 25].

У боротьбі з пошестями радянська медицина на перше місце ставила запобіжні заходи як найдійовіший фактор, що міг зупи­нити епідемії, і на друге місце — лікувальну справу. Профілакти­ка спрямовувалась на ті пункти, де існувала найбільша загроза: шляхи сполучення, рухомі маси голодуючих, місця позбавлення волі, найбідніше міське населення, промислові підприємства, міс­ця скупчення людей, лікувальні заклади. На станції Харків Пів­денної залізниці діяв ізоляційно-пропускний пункт на 100 ліжок для прибулих до міста людей, у яких лікарі підозрювали інфек­

42 Ігор Робак, Ганна Демочко

ційну хворобу. їх розміщували у пункті до з'ясування діагнозу, а потім відправляли до відповідних медичних закладів.

Для лікування тифу по місту було організовано 27 пунктів щеплення, діяли 3 «летючі загони», які обслуговували підприєм­ства [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 308, арк. 96]. Щоб мати оперативну інформацію про поширеність тієї чи іншої інфекції, міськсанепід зобов'язав лікарів негайно телефоном повідомляти про нові ви­падки [140, с. 25; 141, с. 11].

Несправедливо було б не відзначити, що на першому етапі (до ліквідації лікарняних кас) справі боротьби з епідемічними хворобами значно посприяла Харківська загальноміська лікар­няна каса. Саме вона організувала «летючі епідемічні загони» у складі лікаря, фельдшера, сестри-жалібниці та покоївки, які за­безпечували необхідну допомогу хворим удома. Харків'яни по­винні були заявляти про свої хвороби до одинадцятої ранку на спеціальні пункти, і тоді медична допомога надавалася в той же день. Такі пункти були розташовані по всьому місту, а саме: на вул. Катеринославській, 111 на Холодній Горі, у Шкільному про­вулку на Основі — в приміщенні земської амбулаторії, на вул. Старо-Московській, 115 — у приміщенні 1-ї амбулаторії міськка-си, на вулицях Ярославській, 2 та Журавлівській — у міській амбулаторії [142, с. 34].

Методи протиепідемічної просвіти населення були найрізно­манітніші. Регулярно проходили «тижні» й «місяці» чистоти з широким використанням пропагандистської літератури [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 520, арк. 96]. До санітарної роботи долучала­ся громадськість міста. Скрізь (на підприємствах, в установах, у будинках) діяли комісії боротьби з брудом і нечистотами та спе­ціальні міжвідомчі органи, наділені надзвичайними повноважен­нями: санітарні трійки, санітарні п'ятірки, іноді встановлювалася одноосібна санітарна диктатура [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 520, арк.

14-15].

Багато клопоту медикам завдавала і малярія, що була лідером у структурі захворюваності харківського населення дорадянської доби [98, с. 17]. Від 1920 року більшовики почали реєструвати її

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 43 -

в обов'язковому порядку [143, с. 34]. У 1923 році в Харкові був створений Протозойний інститут з наукового вивчення малярії та підготовки кадрів для боротьби з цією жахливою недугою [144,

с. 7].

На початку 20-х років малярія здебільшого лютувала в робіт­ничих районах — потерпали працівники «Канатки» й металісти Червонозаводського району [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 917, арк. 13]. Хвороба не полишала місто весь досліджуваний період. Захво­рюваність постійно зростала упродовж 1925-1928 років, охоплю­ючи дедалі більше робітників «Серпа і Молота», ХПЗ, ДЕЗ [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 81, арк. 9]. Малярійний загін, який провів до­слідницьку роботу в помешканнях поблизу річки Немишлі, також виявив високий рівень захворюваності на малярію [145, с. 97]. У 1933 році вона значно поширилася у порівнянні з попереднім і вартувала багатьох днів працездатності харків'ян [91, с. 4].

Станом на середину 20-х років ХХ століття в Харкові ліди­рувала епідемія скарлатини, яка переважно вражала дітей [145, с. 94]. У зв'язку зі збільшенням випадків захворювання на скар­латину було розгорнуто додаткові ліжка у 2-й та 8-й радлікар-нях (їх стало 450), де приймали хворих дітей, з'явилось дитяче скарлатинозне відділення на території Сабурової дачі [146, с. 24; 54, ф. Р-203, оп.1, спр. 1558, арк. 154]. Доволі високі показники давали й інші інфекційні захворювання (див. додатки А 12, А 15, А 16, А 17) [147, с. 74-75; 148, с. 78; 149, с. 67-68].

У 1928 році через неабияку епідемічність міста й усієї округи планувалося посилити заходи боротьби із заразливими хвороба­ми. Від 1929 року в місті почали реєструвати коросту і трахому — настільки високим був рівень захворюваності. Після обстеження осередків паразитоносіїв запровадили їх хінізацію. По місту пра­цювали дезінфекційні загони, які обробляли кімнати інфекційних хворих формаліном та сіркою [140, с. 25].

Значною проблемою для Харкова у 1920-ті роки стала захво­рюваність на сказ. Особливо важко було у 1924-1925 роках, коли в місті спалахнула епізоотія сказу серед собак [150, с. 5]. Пра­цівники відділу комунального господарства бездоглядних тварин

44 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

відловлювали, але їх велика кількість зводила нанівець боротьбу з цією проблемою [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 197, арк. 3]. Єдиним на той час виходом, поряд з відловом тварин, стало проведення вчасних щеплень. Без щеплень смертність від сказу була б стовід­сотковою [151, с. 40]. Цю роботу взяли на себе пастерівські пунк­ти, які забезпечували допомогою при укусах собак як харків'ян, так і жителів губернії. А Харківське пастерівське відділення до того ж обслуговувало ще й Полтавську, Кременчуцьку, Донецьку, Курську та частину Орловської губерній. Хворі із цих губерній приїжджали до Харкова безкоштовно, жили в гуртожитку при пастерівській станції, отримували достатнє харчування і прохо­дили курс лікування [152, с. 15]. Наприклад, у 1925 році Харків­ський пастерівський пункт Санітарно-бактеріологічного інститу­ту провів 3413 щеплень, що становило значну кількість, але ще не достатню для остаточного вирішення справи [148, с. 63]. Щороку зростала кількість покусаних собаками людей. Тому наукова рада при Харківській окрздоровінспектурі, після доповіді завідуючого пастерівським відділенням І Санітарно-бактеріологічного інсти­туту приват-доцента М.М. Цехновіцера, розробила певні заходи боротьби зі сказом: передбачалося обов'язкове носіння собаками, які знаходилися поза помешканнями, намордників (у разі невико­нання на господаря тварини чекав штраф — 3 карбованці); прово­дилося обов'язкове винищення бродячих собак; відповідальність за заподіяну твариною шкоду здоров'ю людей покладалася на власників тварин, а недогляд розцінювався як невиконання по­станови окрвиконкому; домоуправління були зобов'язані повідо­мляти про будь-які підозрілі випадки захворювань на сказ. У той же час для тварин, що покусали людей, діяли ізолятори (на 150 собак), де за ними спостерігали протягом 3-6 місяців, а потім, якщо тварина не становила небезпеки, її повертали власникові [153, с. 67]. Ця резолюція була підтримана Харківським окруж­ним виконавчим комітетом, який видав 11 травня 1927 року від­повідну постанову «Про заходи боротьби зі сказом», де на відділ комунального господарства покладалися як реєстрація домашніх тварин, так і винищення бездоглядних тварин (або тих, які не

мали намордника та повідка, що в даних умовах ототожнювалося з бездоглядністю) [154, с. 66; 71, с. 317].

Загалом за 1927/1928 р., тобто через десять років після про­голошення в Харкові радянської влади, було зареєстровано 32543 випадки інфекційних захворювань. Серед них грип дав 19679 ви­падків, кір — 4639, скарлатина — 2625, малярія — 1330, дифте­рія — 672, черевний тиф — 569, паразитарні тифи — 20 випад­ків [84, с. 88]. Порівняємо ці дані з останнім мирним довоєнним роком — 1913-м [98, с. 116-126] і пересвідчимося, що за перше десятиріччя своєї влади більшовики повністю здолали в Харкові холеру, віспу, висипний тиф і практично — паразитарні та пово­ротний тифи. Далі беремо кількість населення міста у 1927 році (412824) і виводимо цифру захворюваності на дифтерію. Вона становить 1,6 випадка на 1000 населення. А цей показник 1913 року був близьким до 5 [98, с. 125]. Значно знизилася й захво­рюваність на малярію [155, с. 17]. Безсумнівні успіхи за такий короткий термін вражають.

Історичні джерела переконливо свідчать, що «семашківська» система в Харкові гідно витримала удари епідемій. На кінець до­сліджуваного періоду були ухвалені нормативні акти, які впрова­джували обов'язкові щеплення проти деяких інфекційних хвороб усього населення (віспа) або деяких його категорій (черевний тиф, скарлатина). Чільна увага приділялася фінансуванню про­тиепідемічної справи — кошти залучалися не тільки з місцевого бюджету і фонду допомоги застрахованим, а й від підприємств, громадських організацій, Червоного Хреста [71, с. 303-304].

Харківська медична спільнота мобілізувала свої сили і спря­мувала їх на боротьбу з грізними інфекціями. Лікарі самовіддано працювали у найнебезпечніших районах міста, приймали заразних хворих і самі наражалися на небезпеку. Так від висипного тифу помер на посту видатний харківський гігієніст і маляріолог Воло­димир Володимирович Фавр [156, с. 446; 157, с. 167]. Професор Петро Іванович Шатілов очолив державну комісію боротьби з ти­фом і працював у ній самовіддано, ризикуючи власним здоров'ям. Більше того, восени 1920 року він собі першому зробив противи­

^■=ЙИ^Й^£-

сипнотифозне щеплення, яке ще не пройшло жодного клінічного випробування — на це бракувало часу. І вже в останню з низки епідемій, навесні 1921 року, Петро Іванович підхопив висипний тиф під час відвідання хворого. Його надзвичайно втомлений, виснажений тяжкою працею організм не витримав — 13 травня 1921 року, на одинадцятий день хвороби, П.І. Шатілов помер

[158, с. 302].

Однак, попри всі жертви і зусилля, загальна епідемічна кар­тина у столичному Харкові залишалася невтішною. Високий рі­вень інфекційних хвороб спонукав харківських медиків шукати нові шляхи його зниження. Саме за радянської доби велику роль почала відігравати санітарна просвіта населення, яка перетвори­лася на державну справу. Щоб не допустити значного поширення інфекції, харків'ян навчали елементарним правилам гігієни.

Соціальні захворювання

У новому суспільстві соціальної справедливості влада праг­нула знищити залишки буржуазного ладу. Одним із найтяжчих його проявів були соціальні хвороби. Питання боротьби з ними постало особливим пунктом у «Програмі Російської комуністич­ної партії (більшовиків)», прийнятій на восьмому з'їзді партії в Москві у березні 1919 року [45, с. 59]. В цьому документі були визначені найзагрозливіші соціальні хвороби того часу — тубер­кульоз, венеризм та алкоголізм. Тому саме на їх викорінення були спрямовані кращі сили медичної науки та практики [159, с. 97]. Для ефективного керування цією справою при НКОЗ РСФРР створили секції боротьби з туберкульозом та венеризмом. Відпо­відні відділи дещо пізніше були створені при НКОЗ УСРР [160, с. 124-125; 161, с. 126-127].

Туберкульоз. Небезпечною соціальною хворобою, якій біль­шовики оголосили непримиренну війну, був туберкульоз [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1502, арк. 5; 162, с. 182-186]. Сухоти вражали переважно соціально незахищені верстви населення. Ця хвороба в дожовтневий період давала найбільшу смертність [98, с. 114 ],

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 47

та й після революції кількість хворих на туберкульоз харків'ян залишалася високою [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 17]. Тому позбавлення від такої тяжкої спадщини буржуазного ладу було в більшовицькій програмі не тільки пунктом серед чергових захо­дів, а питанням престижу, мірилом виконання обіцянок.

Сухоти — складна соціальна і суто медична проблема, що вимагає великих коштів. За царату держава надавала медикам мізерну підтримку. Спеціалізованої допомоги тривалий час не іс­нувало, а невелика «лечебница», яка бралася за туберкульозних хворих, почала працювати у Харкові лише в 1910-х роках. У 1912 році Харківським відділом «Всероссийской лиги для борьбы с ту­беркулезом» була відкрита безкоштовна і загальнодоступна амбу­латорія, що працювала як диспансер, у 1914 — безкоштовні ясла для дітей, хворих на туберкульоз. Від 1913 року діяв санаторій «Ріпки» на 35 ліжок. Але цих закладів вкрай не вистачало для Харкова [98, с.114-115]. Тому вже 1919 року виконком затвердив план розширення санаторію «Ріпки» до 200 ліжок, а приватну «лечебницу» Г.М. Авдакової було націоналізовано і перетворено на диспансер [163, с. 421]. Та всі ці заклади працювали переважно з хворими на туберкульоз легенів — найпоширенішу форму цієї недуги, хоча були захворювання і на кістковий туберкульоз, і на туберкульоз залоз, кишківника, нирок, шкіри тощо [164, с. 8]. Од­нак хворих на кістковий туберкульоз обслуговували здебільшого ортопедичні заклади, а не спеціалізовані туберкульозні диспансе­ри, і така ситуація зберігалася протягом усього досліджуваного періоду [165, с. 55]. Лише невелика кількість тубдиспансерів мала власні кістково-суглобні відділи, а про відділи для інших різно­видів туберкульозу ніде й не згадується.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського