І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 4

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

Станом на 1921 р. вдалося налагодити роботу чотирьох амбулаторій-диспансерів. Через них пройшло 20223 хворих, гос­піталізація яких проводилася в стаціонарах 1-го та 2-го диспан­серів [166, с. 9].

Епідемії, що вирували тоді, на деякий час відсунули безпосе­редню роботу Наркомздоров'я з винищення туберкульозу. Однак у 1922 році комісаріат продовжив роботу з організації системи за­

48 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

кладів для боротьби із цією жахливою хворобою — протитуберку­льозних диспансерів [167, с. 272]. На той момент по всій Україні було лише 8 диспансерів на 390 ліжок [168, с. 136]. Така мізерна кількість не задовольняла не те що республіку — будь-якому то­гочасному українському місту бракувало б такої кількості ліжок. Провідною ланкою цієї системи планувалося зробити диспансер, навколо якого мали групуватися допоміжні лікувально-оздоровчі заклади: санаторії для дорослих і дітей, денні й нічні дитячі са­наторії, нічні санаторії для дорослих, туберкульозна лікарня для госпіталізації тяжких хворих, а також туберкульозні пункти на великих фабриках та заводах [169, с. 231-232]. У 1923 році за­працювали перші протитуберкульозні диспансери, які складалися з двох частин — медичної та громадської, яка пов'язувала диспан­сери з громадськими та заводськими організаціями. Вона форму­валася з делегатів рад соціальної допомоги у складі представників фабзавкомів та інших організацій. Завданням диспансерів стали діагностика, лікування, профілактика та соціально-громадська боротьба з туберкульозом. Діяльність туберкульозного диспан­серу поширювалася на певну територію, де фахівці вели облік туберкульозних хворих, виявляли туберкульозні вогнища, форми захворювання, вели систематичне спостереження за рухом ту­беркульозу в районі (див. додаток А 10). В основу районування туберкульозних диспансерів поклали природно-історичні райони міста. Це дало можливість вивчати поширеність хвороби, захво­рюваність та смертність залежно від соціального, вікового, про­фесійного та статевого складу населення [170, с. 46]. На підставі опрацьованого матеріалу туберкульозний диспансер здійснював практичну боротьбу з туберкульозом. У найтіснішому зв'язку з диспансерами працювали й туберкульозні пункти на підприєм­ствах. Тут лікарі виявляли туберкульозних хворих та направляли їх на лікування до диспансеру [171, с. 10-11]. Одночасно діяли й нічні санаторії, які обслуговували працездатних хворих пере­важно із закритою формою туберкульозу, однак кількість таких санаторіїв не відповідала потребам міста, оскільки не були вирі­

шені основні соціальні проблеми робітництва — недостатнє хар­чування та погані житлові умови.

Керівництво фтизіатричною справою здійснював Україн­ський науково-дослідний туберкульозний інститут, заснований у Харкові 1921 року. Оскільки таких інститутів на всю Україну було лише три (ще в Києві та Одесі), то харківський інститут обслуговував не лише місто і губернію, а й прилеглі регіони. Для того, щоб якось розвантажити ці заклади, 5 лютого 1922 року в Харкові почали діяти спеціальні курси для лікарів, організовані лікувальним відділом НКОЗ [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2008, арк. 217; 172, с. 19]. Заняття проходили в будинку 89 по вулиці Черни-шевській, при клінічному Туберкульозному інституті (тут же був облаштований і гуртожиток). На курси прибували лікарі, відря­джені губздороввідділами, які мали не менше трьох років терапев­тичного стажу або чотирьох років загального лікарського стажу. Після закінчення чотиримісячних курсів вони мали не менш як півтора року відпрацювати за призначенням НКОЗ. Планувалося за перший лекційний термін підготувати щонайменше 25 ліка­рів. Викладали на курсах професори Я.С. Аркавін, С.Л. Трегубов, приват-доцент С.Л. Ерліх, доктори І.І. Файншмідт, Б.Л. Яхніс, Ф.Ю. Розе, С.М. Ямпольський, І.Б. Йозефович, Я.А. Гальперін та інші. Завідувачем курсів був обраний доктор М.С. Морозовський

[173, с. 264; 174, с. 159-160].

На початку свого існування Туберкульозний інститут мав відділення на 100 ліжок для хворих на туберкульоз легенів, що містилося у великій п'ятиповерховій будівлі. Тут же працювали водолікувальний кабінет і аптека, власний рентгенівський кабі­нет. У 1924 році було відремонтоване й стало до ладу друге від­ділення інституту — хірургічне, на 25 ліжок, що розташувалося в сусідній будівлі. Це відділення виконувало надзвичайно важливу роботу — рятувало тих пацієнтів, яким консервативне лікування не допомагало.

Отже, завдяки активним заходам з розширення протитубер­кульозної мережі вже на 1924 рік Харків мав вагомі здобутки — налічувалося сім диспансерів з допоміжними закладами, два са­

^■=ЙИ^Й^£-

наторії («Ріпки» та «Сокольники»), Туберкульозний клінічний інститут Наркомздоров'я з кафедрою туберкульозу медичного інституту при ньому, спеціальне легеневе відділення на 80 ліжок при 2-й радлікарні, нічний санаторій на 75 ліжок [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1502, арк. 38]. Наступного року пацієнтів прийняв ще один диспансер [175, с. 3]. Допомогу туберкульозним дітям надавали такі заклади: три відділення при лікарнях, два денні санаторії, санаторії у селищі Високому на 40 місць, «Помірки» на 100, «Васищеве» на 40, «Ясна Поляна» на 40 та «Ольхівка» на 25 місць. До того ж у самому Харкові працювало 11 консультацій для дітей грудного віку [176, с. 151].

Одним з найпотужніших був Центральний диспансер імені Роберта Коха, який містився на майдані Фейєрбаха, 12 — по­ряд з робітничими районами Плехановським (Петінкою) та Жу-равлівкою. Організований Харківським відділом «Всероссийской лиги для борьбы с туберкулезом», цей заклад швидко розрісся і вже після революції займав величезний двоповерховий будинок, з власним дитячим відділенням. Диспансер мав стаціонарне від­ділення на 20 ліжок (15 дорослих та 5 дитячих) і фінансувався за рахунок держави. Окрім державних коштів, надходила гро­шова допомога від єврейської доброчинної організації «Джойнт» та інших. При диспансері працювала рада соціальної допомоги, представлена робітниками багатьох підприємств. Цей заклад очо­лював протитуберкульозну роботу в місті та губернії.

Іншим досить великим закладом був 2-й протитуберкульоз­ний диспансер, створений на базі націоналізованої «лечебницы» Г.М. Авдакової. Тут працювала амбулаторія, де діагностували ранні форми легеневого туберкульозу, що значно підвищувало шанси пацієнтів на одужання. На початку 20-х років диспансер був переведений у просторіше приміщення на вулиці Сумській, 52 [177, с. 28]. Відтоді диспансер займав двоповерховий будинок, а біля нього розкинувся розкішний сад. У диспансері діяли амбу­латорії для дорослих та дітей, аптека, стаціонарне відділення на 10 ліжок. Широко впроваджувалося лікування туберкуліном та

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 51

шляхом накладання штучного пневмотораксу. На початку 20-х років це були дійові методи лікування страшної хвороби.

Ще один заклад боротьби з туберкульозом було відкрито при Першому інституті Робмеду у листопаді 1922 року. Він обслу­говував виключно застрахованих, членів їхніх сімей та безробіт­них. Цей диспансер одразу був перевантажений відвідувачами, тому згодом прийом вели у дві зміни. Рада соціальної допомо­ги (РСД), організована тут з представників робітничої громад­ськості, координувала диспансеризацію робітників та зв'язок з підприємствами через так звані туб'ячейки (первинні осередки ради на виробництві). Тим, хто, за даними обстеження, харчував­ся незадовільно, радою призначалися пайки. Окрім такого виду допомоги, РСД займалася проведенням лекцій, консультацій на підприємствах тощо.

Окремий диспансер створили для обслуговування десяти ти­сяч робітників величезного Плехановського району (Петінки) у 1924 році [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 25, арк. 4]. Диспансер надавав протитуберкульозну допомогу не тільки самим робітникам, а й членам родин. Його розгорнули при 3-й робітничій поліклініці, яка була розташована між двома найбільшими заводами — Хар­ківським паровозобудівним та заводом «Електросила №1» (ко­лишній завод ВЕК, евакуйований до Харкова з Риги 1915 року, в майбутньому ДЕЗ і ХЕМЗ). Хоча сама будівля медичного закла­ду була непоганою, в ній не існувало кабінету для хірургічного відділення, лабораторія і аптека були одним приміщенням полі­клініки; рентгенівського кабінету теж не було, тому доводилося користуватись послугами рентген-кабінетів інших лікувальних закладів.

Дуже необхідним за своєю спеціалізацією був кістково-туберкульозний санаторій для дітей, відкритий губздороввідді-лом ще в 1919 році. Там на 50 ліжках лікувалися діти віком до 15 років. Обстеження маленькі пацієнти проходили в Рентген-академії. Окрім лікування, діти в санаторії навчалися — їм викла­дали малювання, природознавство, креслення тощо.

Ще з дореволюційних часів за 47 верст від Харкова існував санаторій «Ріпки». Відкритий він був 7 липня 1913 року з ініці­ативи учасників Харківського відділу «Всероссийской лиги для борьбы с туберкулезом». Обабіч санаторію розкинувся великий дубовий парк, існувало власне водоймище, працювали електро­станція, бібліотека, дезінфекційна камера, пральня. У кінозалі де­монстрували кінострічки про туберкульоз, лікування та методи запобігання цій хворобі. «Ріпки» був найкращим на той час туб­санаторієм. Хворі лікувалися тут протягом трьох місяців, отри­мували харчування 5-6 разів на день (5000 калорій), чого не міг дати жоден лікувальний заклад.

Для хворих на першу стадію активного легеневого туберку­льозу працював санаторій «Сокольники», розташований за три версти від Харкова. Він міг прийняти 30 хворих, які добре харчу­валися й відпочивали на природі.

Також існували протитуберкульозні заклади, створення яких було ініційоване Українським Червоним Хрестом та керівними органами шляхів сполучення — Дорздоровом Південних та Доне­цьких залізниць. 1923 року ці дві організації відкрили диспансер для своїх працівників, а Червоний Хрест додав дитяче відділення диспансеру.

У листках непрацездатності харківських робітників діагноз «туберкульоз» був зазначений у 67,3 % випадків (для порівняння: у Москві такий діагноз сягав лише 30 %) [178, с. 125-126]. Тут варто зазначити, що за переписом населення 1926 року соціаль­ний склад населення Харкова мав такий вигляд: пролетаріат — 84,6 %, самостійні виробники — 10,1, підприємці — 4,6 та особи вільного фаху — 0,7 % [179, с. 4]. Основну «групу ризику» щодо захворювання на сухоти складали робітники, тобто переважна маса населення міста. Вони або вже хворіли на туберкульоз, або щодня на виробництві спілкувалися з носіями туберкульозної па­лички й мали всі шанси захворіти. Давалися взнаки і недостатньо здорова організація праці, і погані житлові умови. Докладно цю проблему висвітлено у невеличкій, але багатій статистичними да­ними, розвідці С.І. Медведєвої та Л.Д. Ульянова «Распределение

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 53

и анализ заболеваемости и смертности от туберкулеза в Харькове по естественно-историческим и диспансерным районам». Авто­ри ретельно проаналізували захворюваність харківських робітни­ків, дослідили її рівень по районах проживання і підтвердили, що найбільше потерпали від туберкульозу саме робітничі райони

[180, с. 12].

Робітництво вирішило взяти справу боротьби із сухотами у власні руки. Так серед працівників теплового цеху ХПЗ виникла ідея про організацію сільськогосподарської колонії для туберку­льозних хворих «Здравница». Адже за даними комісії, яка працю­вала на заводі, серед 472 оглянутих активну стадію туберкульозу мали 32 особи, а неактивну — 31 [178, с. 125]. Ідею виклав у листі до Раднаркому 23 березня 1924 року в газеті «Пролетарій» працівник ХПЗ І.М. Ферхмін [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 15]. Він доводив, що, працюючи в шкідливих умовах, робітники не можуть одужати від туберкульозу, до того ж заражують ін­ших. На допомогу через хворобу, надану Соцстрахом, прожити неможливо. Тому робітники вбачали вирішення проблеми в орга­нізації такої структури, де вони могли б і бути корисними держа­ві, повноцінно працюючи в іншій сфері, і водночас поліпшувати своє здоров'я. Ідею організації колонії обговорили на засіданні профспілок великих підприємств, де вона була підтримана [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 9, арк. 1]. Влада також позитивно відреагува-ла на цю пропозицію. Голова ВУЦВК Г.І. Петровський на листі І.М. Ферхміна написав резолюцію: «Тов. Гуревичу: дать заключе­ние и возможную помощь. Дело, которому надо посочувствовать» [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 16; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 46, арк. 113]. Зазначимо, що Харків був піонером впровадження та­кої ідеї, оскільки в УСРР та й в усьому Союзі закладів подібного типу не існувало [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 82, 166].

Після резолюції Г.І. Петровського туберкульозна рада на за­сіданні 7 квітня 1924 року визнала за необхідне організувати таку колонію [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 1] і створила комісію з п'яти осіб (серед них був і Ферхмін — ініціатор цієї ідеї), яка повинна була в якомога коротший термін знайти та оглянути

^■=ЙИ^Й^£-

приміщення, придатне для розміщення колонії на 100 осіб [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 4]. Організація колонії та подальше керівництво нею були покладені на Харківський губздороввідділ [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 43]. Колонія мала обслуговува­ти тільки робітників харківських підприємств [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 1]. Після ліквідації губздороввідділу у 1925 році вся справа перейшла до відання Харківської окружної інспектури охорони здоров'я [там само].

Колонія «Здравница» мала на меті зміцнити здоров'я робіт­ників, хворих на сухоти, шляхом санаторного лікування в умо­вах, пов'язаних з виробництвом [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 46, арк. 113]. Планувалося, що колонія зможе прийняти приблизно 160 хворих, які будуть зняті з виробництва на два роки й зі своїми родинами мешкатимуть цей час у здоровому оточенні, постійно перебуваючи під наглядом лікаря. Пацієнти отримували здорове, калорійне харчування. Сплачували за нього таким чином: хво­рим надавалася знижка 50 % (встановлена 6 березня 1926 р.), а з членів сімей платню брали в повному обсязі [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 131]. Харчування хворих відрізнялося тим, що за нормами їм відпускали ті продукти, яких не отримували здорові: наприклад, туберкульозникам щодня давали 2 склянки молока та 16 золотників сала (це приблизно 70 грамів) [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 136].

Планувалося також вести широку культурно-масову роботу серед колоністів і місцевого населення. Для цього мали побуду­вати театральний зал на 600 глядачів з гарно оздобленою сценою та виписати кіноапарат [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 64]. У ко­лонії хворі могли не тільки зміцнювати здоров'я, а й посильно працювати у сфері сільського господарства. Тобто колонію орга­нізовували на принципі самооплатності [181, с. 28]. Було підра­ховано, що на кожного хворого витрачатиметься приблизно 300 карбованців за рік, а виробити пацієнт може дещо більше. Тому планувалося, що колонія не тільки не буде тягарем для держави, але й приноситиме дохід [182, № 205].

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 55

Оскільки держава не могла профінансувати всі витрати, їй мали допомагати профспілки та робітнича медицина. Таким чи­ном, на початковому етапі створення колонії фінансування пла­нувалося здійснювати з трьох джерел: Наркомздоров'я, профспіл­ки та мережа робітничої медицини [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 14]. Але вже за декілька місяців, коли кошторис був складений, до справи долучилося й Головне управління соціального страху­вання, яке взяло на себе третину від суми, необхідної для обла­штування колонії [там само, арк. 40]. Це була відчутна допомога, оскільки із загального кошторису понад 147 тисяч карбованців [там само, арк. 53] відділ Робмеду НКОЗ міг дати тільки 20 ти­сяч, а Робмед губздороввіділу — тільки 15 тисяч (до того ж суми відпускалися частинами ), а це становило лише 13 та 10 відсотків відповідно [там само, арк. 40]. Сюди ж планувалося додати і 5 тисяч карбованців, зібраних під час проведення туберкульозного триденника [там само, арк. 44].

Проблема пошуку території для колонії вирішувалася непро­сто. Були оглянуті маєток Харитоненків «Наталіївка» [там само, арк. 83], приміщення у радгоспі «Червоне поле» [там само, арк. 6, 13, 14, 57], у Карлівці [там само, арк. 82] та Кекіному [там само, арк. 90]. Однак стан будівель вимагав значних коштів на перебудову під санаторій, тому означені місця комісія губздоров-відділу відхилила. Лише 8 вересня 1925 року була досягнута уго­да з Наркомземом про передачу для колонії земельного фонду Мало-Історопського радгоспу в розмірі 603 десятин орної, луго­вої та лісової землі [там само, арк. 183]. Розташувалася колонія в Лебединському повіті, на станції Боромля (сучасна Сумська область) [183, с. 193]. За досягнутою угодою збільшили кошто­рис, який склав 267 760 карбованців. Кошти розподілили таким чином: Головна соціальна страхова каса та окружна страхова каса — 100 000; робітнича медицина Народного Комісаріату охо­рони здоров'я — 25 000; робітнича медицина окружної інспекції охорони здоров'я — 16 600; профспілки — 26 560; відділ шляхів Народного Комісаріату охорони здоров'я — 16 600; залізничнібудівельні органи — 33 200; окрвиконком — 49 800 [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 236].

Як бачимо, на страхкаси припадало навіть більше третини витрат, що свідчить про існування ефективної страхової системи, спроможної забезпечити такі солідні видатки. Саме вони умож­ливили існування сільськогосподарської колонії для туберкульоз­них хворих.

Першим керівником колонії був призначений І.М. Ферхмін, а штат складався з 32 осіб [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 108]. До колонії надходило дуже багато листів від осіб різних спеці­альностей, які намагалися отримати тут роботу, отже охочих не бракувало [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 9, арк. 25-35]. Проте були проблеми зі штатом медичних працівників, яких шукали по всій республіці [там само, арк. 251, зв.].

Лікар С.Л. Аронштам влітку 1925 року повідомив у газеті про організацію колонії, і ця звістка швидко облетіла зацікавлених робітників [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 8, арк. 164]. Листи-заявки по­чали надходити вже з вересня [там само, арк. 9, 21]. А 9 грудня 1925 року заклад фактично розпочав роботу, оскільки того дня прийняв першу групу хворих. Однак до колонії міг потрапити не кожен бажаючий, оскільки специфіка її діяльності, а саме сіль­ськогосподарський напрям, диктували, які саме спеціалісти там потрібні. Тому колонія надсилала заявку до окрздорову, який, у свою чергу, переправляв її до диспансеру. А вже в диспансері від­бирали згідно з вимогами, який хворий наступним поїде на ліку­вання [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 10, арк. 86]. Цілком зрозуміло, що переважну більшість хворих на туберкульоз «продукували» під­приємства важкої промисловості. Отже, якщо робітник не вмів, окрім своїх прямих обов'язків, виконувати ще якусь іншу роботу, то йому проблематично було потрапити до здравниці.

Через брак досвіду й недофінансування в колонії майже від самого початку існували проблеми. А за півроку з окрздорову до адміністрації закладу надійшов лист, де йшлося про надто великі витрати на ведення господарства (дефіцит становив 66 тисяч 824 карбованці 30 копійок) і неукомплектованість штату (особливо

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 57

медичного персоналу) [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 10, арк. 109; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 25, арк. 30]. Причиною окрздоров вважав недбале ставлення керівництва колонії до своїх обов'язків, тому 1 серпня 1926 року І.М. Ферхмін був відсторонений від посади й очолив список боржників із сумою півтори тисячі карбован­ців [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 10, арк. 112; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр.

25, арк. 62]. Після фінансової перевірки виявилися й грубі по­рушення: облік вівся недбало, не існувало документації щодо під­собного виробництва (майстерні, бляшане виробництво, молочна ферма, лісівництво, лозове виробництво, бджолярство, млин); не були повернуті гроші, взяті на виплату зарплати робітникам і службовцям; не був здійснений розрахунок із Соцстрахом.

Новим керівником колонії 5 серпня 1926 року став Д. Рум'янцев [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 10, арк. 150]. Що ж до осіб, звинувачених у названих порушеннях, то І.М. Ферхмін та його бухгалтер І.М. Шитов були переведені на нижчі посади, зі стягненням з них 50 % окладу аж до ліквідації заборгованос­ті (з Ферхміна стягували по 52 крб, а з Шитова — по 78) [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 10, арк. 200; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 25, арк. 17; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 46, арк. 121].

Наприкінці березня 1928 року Харківський окрвиконком рад затвердив рішення про ліквідацію колонії «Здравница», про що було повідомлено в пресі [23654, ф. Р-855, оп. 2, спр. 34, арк. 1]. За кілька днів, а саме 1 квітня, всі співробітники були звільне­ні та отримали повний розрахунок [54, ф. Р-855, оп. 2, спр. 34, арк. 2].

Слід зазначити, що існування, хоча й нетривале, такого за­кладу продемонструвало народну ініціативу, а головне — можли­вість реалізації ідей робітництва щодо поліпшення здоров'я. На жаль, ліквідація системи Робмеду, про яку йтиметься далі, поряд з недбальством працівників колонії стала вагомою підставою для згортання діяльності «Здравницы». До того ж усі учасники фі­нансування (окрім страхових органів) невчасно перераховували кошти, гроші надходили малими платежами, зі значними затрим­ками. Переламний 1927/1928 рік, який позначився остаточним

58 Ігор Робак, Ганна Демочко

переходом до державного фінансування сфери охорони здоров'я, став датою закриття колонії, що було прямим наслідком тогочас­ної державної політики, спрямованої на ліквідацію непу.

На 1928 рік у Харкові діяло вже 8 туберкульозних диспансе­рів та 16 допоміжних закладів, а саме: 3 стаціонари (на 32 ліжка), 6 дієтїдалень (3 для дорослих — на 138 місць та 3 дитячі — на 120 місць), 2 дитячі майданчики (100 малят), 2 денні санаторії (60 дітей) та 3 нічні санаторії (190 осіб) [84, с. 97; 74, с. 7; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 46]. У 1929 році додалися 20 ліжок у 5-му тубдиспансері [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 45]. На той час існувала нагальна потреба в таких закладах, бо, як показує рівень відвідувань (а це 38314 хворих у 1926 р. та 38402 хворих у 1927 р.), проблема туберкульозу залишалася гострою для нашого міста.

Подоланням туберкульозу займалася Харківська окружна ту­беркульозна рада. У 1926 році, на дотримання нового положен­ня Народного Комісаріату охорони здоров'я про тубради, вона зазнала деяких змін. Тепер президія ради складалася з 15 осіб: окрздоровінспектора, туберкульозного інспектора, інспекторів лікувальної медицини, представників Охматдиту, санінспектора, завідуючого робітничою медициною, представників відділу охо­рони праці, окружної профспілкової ради, міської ради, медико-санітарного управління залізниці, головних лікарів 1-го, 2-го та 5-го диспансерів і представників ради соціальної допомоги 3-го та 5-го диспансерів.

Рада соціальної допомоги у 1920-х роках була новим яви­щем. її метою стало об'єднання громадських організацій у бо­ротьбі з туберкульозом, а також сприяння співпраці диспансерів з тими організаціями, які опікувались оздоровленням життя та побуту. Рада соціальної допомоги займалася проведенням різ­них протитуберкульозних акцій у районах, на підприємствах, у сім'ях, дитячих закладах тощо, пропагувала заходи профілакти­ки, допомагала в організації масових оглядів груп населення на захворюваність туберкульозом, організовувала лекції, бесіди, ви­ставки, музеї, «туберкульозні куточки», надавала соціальну до-

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 59 -з^^т^з^

помогу хворим на туберкульоз та їхнім родичам, забезпечувала додатковим харчуванням, необхідними речами, сприяла відбору хворих на санаторно-курортне лікування, брала активну участь у туберкульозних триденниках. До складу ради входили переважно лікарі, завідувачі диспансерів, санітарні лікарі, а також представ­ники страхкас, райжінвідділів, санітарного комітету житлових об'єднань. Діяльність ради соціальної допомоги фінансувалася на кошти, що надходили з фонду соціальної допомоги, від проведен­ня туберкульозних триденників та інших організованих заходів; дозволялося й використання добровільних пожертв.

Із впровадженням диспансеризації та єдиних диспансерів, про які йдеться у четвертому розділі монографії, протитуберку­льозна робота значно активізувалася. У другій половині 1920-х років існували тільки диспансери, а з 1930-го при єдиних дис­пансерах було розгорнуто потужні туберкульозні відділення, які займалися збиранням даних та обліком хворих. Така інформація дозволяла оцінити реальну і повну картину захворюваності. Усіх хворих розподіляли на групи — немовлята, вагітні жінки, про­мислові робітники, учні шкіл. Розподіл давав змогу перейти до наступного щабля — вести облік по групах і спостерігати ди­наміку. У відповідності до цього в групах проводили необхідне лікування та оздоровчі заходи. В результаті падав рівень захво­рюваності на підприємствах.

Іншою безсумнівною перевагою туберкульозних відділень диспансерів був постійний зв'язок фтизіатрів з дільничними диспансеризаторами. Завдяки такій тісній взаємодії з'явилася можливість якомога раніше виявляти туберкульозних хворих і негайно розпочинати їх лікування. Робота відділень заслужила довіру населення міста, тому вже за одне півріччя значно зросла кількість звернень харків'ян, особливо серед первинних хворих

[184, с. 1069].

Однак наполегливу роботу медиків ускладнювало те, що 97 % хворих віком від 25 до 35 років були алкоголіками [13, с. 4-5]. Коштів, що відводилися на протитуберкульозну роботу, хронічно не вистачало — дуже велика кількість населення була

60 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

інфікована різними видами туберкульозу [185, с. 169]. Одним із засобів поповнення «грошового кошика» були туберкульозні три-денники. Згодом вони стали традиційними і відбувалися доволі часто. Гроші, зібрані у ці дні, становили значні суми, і керівни­цтво охоче вдавалося до такого виду поповнення фінансів. Так, за поданням губздороввідділу губвиконком підготував відповідне розпорядження, за яким: упродовж триденників діяла надбавка на трамвайні квитки в розмірі 50 %; на 25 % дорожчали квитки в кіно, театри та інші видовища й розважальні заходи, рахунки в готелях, кафе, ресторанах, кондитерських, гастрономах і вин­них магазинах; на 10 % зростали ціни в ювелірних крамницях; орендатори, власники будинків, домоуправління мали проводити обов'язкові збори з мешканців 16-60-річного віку, за винятком робітників, зайнятих на державних підприємствах, безробітних та червоноармійців. Усі додаткові кошти, зібрані під час триденни-ків, спрямовували на протитуберкульозну справу [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 73; 54, ф. Р-1639, оп. 1, спр. 1, арк. 63].

Туберкульозні триденники традиційно проводили навесні. Очолював їх комітет з проведення триденників під головуван­ням завідуючого губздороввідділом, до його складу входили й інші відповідальні співробітники губздорову. Комітет розсилав на підприємства та в організації запрошення до участі у три-деннику — комсомолові, профспілкам, Червоному Хресту, губ-соцстраху тощо. До роботи обов'язково залучалися представни­ки туберкульозних диспансерів міста Харкова. Комітет обирав зі свого складу робочі групи з підготовки триденника: санітарно-просвітницьку, фінансово-матеріальну та агітаційну. Постійною в роботі цих груп залишалася проблема відсутності коштів на марки, емблеми, гасла, плакати. Тут підключалися комісія допо­моги голодуючим, «Джойнт» та інші організації. Окрім усього іншого, на ці гроші накладом 50 тисяч примірників виходила га­зета «Туберкульозний триденник», яка містила багато корисних просвітницьких відомостей.

Комітет широко вдавався до наочних методів впливу на харків'ян. У театрах і клубах демонстрували «німі лекції» на тему

туберкульозу. В міських закладах та на підприємствах відбува­лися платні лекції, «санітарні суди», тематичні постановки. Всі заходи на користь туберкульозного триденника були звільнені від місцевого податку [186, с. 2]. На підприємствах демонстру­вали «куточки здоров'я». Такі засоби прищеплювали населенню елементарні речі, які багатьом не були відомі, — правила осо­бистої гігієни й профілактики, початкові знання про туберкульоз. Надзвичайно популярною була виставка про туберкульоз, на яку приходило багато харків'ян. Учасники триденника проводили й так звані «кухлеві збори» — добровільні пожертви на проти­туберкульозну справу. Усі гроші, отримані під час проведення триденників, надходили в окрздоров, виключно на боротьбу з ту­беркульозом.

Завдяки політиці радянського керівництва у Харкові вдалося значно знизити рівень захворюваності на туберкульоз, а смерт­ність від нього у порівнянні з довоєнною зменшилася з 25 до 17 осіб на 10 000 населення [187, с. 35]. Було встановлено ефектив­ний профілактичний бар'єр на шляху інфекцій, створено широ­ку мережу оздоровчих закладів (санаторіїв, нічних стаціонарів тощо). Це заклало основу для подальшого викорінення туберку­льозних хвороб у радянському суспільстві. Проте, незважаючи на колосальні зусилля, наприкінці досліджуваного періоду проблема туберкульозу не була подолана остаточно. Ця хвороба ще залиша­лася провідною у середовищі промислових робітників. Тридцять відсотків смертей у працездатному віці були спричинені туберку­льозом [188, с. 56]. Дуже турбувала організація лікування кістко­вого та суглобного туберкульозу. Аж у 1933 році на спеціальній нараді протитуберкульозної та ортопедичної організацій України було заявлено про необхідність «розроблення усіх заходів у спра­ві боротьби з кістковим туберкульозом», і відтоді йому почали приділяти більше уваги [165, с. 55].

Венеричні захворювання. Так само важливою була і бороть­ба з проституцією як основним джерелом поширення венеричних хвороб. Ще Дмитро Іванович Багалій назвав венеричні хвороби «страшным бичом городского населения» Харкова [189, с. 113].

^■=ЙИ^Й^£-

До революції, наприклад у 1902 році, в Харкові лікувалося 2530 венериків, і це вважалося справжнім лихом [98, с. 111]. Однак на­міри лікаря В.В. Фавра жорсткіше регламентувати це явище були відхилені міською санітарною комісією у 1905 та 1915 роках. Тоді В.В. Фавр виступав з доповідями про неодмінну участь міської управи в нагляді за проституцією, але його пропозиції були ви­знані «ненадежными и морально недопустимыми» [190, с. 91-92].

Більшовики жорстко і беззастережно заборонили проститу­цію. Першим кроком стало створення у березні 1921 року спе­ціальної комісії ВУЦВК на чолі з В. Мойровою — завідуючою відділенням роботи серед жінок при ЦК КП(б)У. Загальне ке­рівництво покладалося на Міжвідомчу комісію при ВУЦВК, яку очолювала Марія Скрипник [191, ф. 1, оп. 20, спр. 824, арк. 1-6]. Крім цих органів, діяла ще й рада по боротьбі із соціальними хворобами і проституцією, яка з грудня 1922 року функціону­вала при Народному Комісаріаті охорони здоров'я [61, ф. 342, оп. 1, спр. 1730, арк. 1]. До складу ради входили керівник охорони здоров'я в республіці, представники партії, жіночого відділу [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 95]. Очолив її народний комісар охорони здоров'я УСРР Д.І. Єфімов. У 1923 році в Харкові при НКВС з'явився спеціальний підрозділ для боротьби з проститу­цією і поширенням венеричних хвороб, а вже в наступному році відновилася робота товариства дерматовенерологів.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського