І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 5

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

Основною причиною проституції в той час називали важкі соціально-економічні умови життя взагалі та жіноцтва особли­во [11, с. 163; 14, с. 16-17]. За даними обстежень жінок лег­кої поведінки, 90 % походили з бідних верств населення. Тому необхідність поліпшення умов життя жінки, зрівняння її у пра­вах з чоловіком стало однією з основних соціальних проблем, за розв'язання яких взялися більшовики. Економічне розкріпачення жінок, залучення їх до всіх видів праці, розвиток охорони мате­ринства і дитинства, шалений адміністративний тиск на повій сприяли тому, що масова проституція почала потроху зникати в перші роки радянської влади. Проте неп загальмував цей про­цес. З одного боку, з'явилися заможні непмани, а отже й попит на

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 63

послуги «жриць кохання». З іншого боку, зріс рівень безробіття, а з виробництва виштовхували передусім найменш кваліфікований елемент — жіноцтво, яке потрапляло на вулицю, «на панель», збільшуючи пропозицію сексуальних послуг. Як результат — різкий стрибок рівня проституції [167, с. 273]. Голова ВУЦВК Г.І. Петровський та нарком здоров'я УСРР М.Г. Гуревич на по­чатку 1923 року (фактичне розгортання непу та підвищення рів­ня проституції) звернулися до губвиконкому та губздороввідділу з циркулярним листом, в якому було зазначено: «...проституции не должно быть места в трудовом государстве». Для викорінення ганебних явищ, які штовхають жінку на хибний шлях, планува­лося вжити таких запобіжних заходів:

— при скороченні штатів особливо обережно ставитися до найуразливіших категорій жіноцтва (самотніх жінок, безпритуль­них дівчат, вагітних та жінок з малими дітьми); відділам охоро­ни праці, профспілкам і жінвідділам пропонувалося захищати в першу чергу інтереси вищезазначених категорій, пам'ятаючи про те, що будь-які негативні кроки можуть штовхнути цих жінок на шлях проституції;

організувати промислові артілі, що могли поглинути деякі групи безробітних жінок, які не мали достатньої кваліфікації;

— при організації громадських робіт максимальну увагу при­діляти залученню до них безробітних жінок, а також організувати спеціальні громадські роботи для безробітних жінок;

— потурбуватися про підвищення кваліфікації жінок шля­хом бронювання для них достатньої кількості місць у професійно-технічних школах та школах майстрів;

— боротися із жіночою безпритульністю шляхом облашту­вання гуртожитків для безробітних жінок, будинків тимчасового перебування для новоприбулих до міста дівчат та жінок;

— посилити піклування про безпритульних дітей, організо­вувати для них ясла, дитячі їдальні, консультації тощо;

— поширити санітарно-агітаційну просвітницьку роботу се­ред дорослого та юнацького населення в профспілках, на вироб­ництві, у клубах, спілках молоді, червоноармійських частинах з

64 Ігор Робак, Ганна Демочко

метою роз'яснення сутності проституції, неприпустимості та га­небності її в трудовій республіці;

— посилити професійну роботу серед тих жінок, рівень за­робітної плати яких низький і для яких проституція може слугу­вати додатковим заробітком;

— посилити адміністративний нагляд за місцями можливого залучення робітників до розпусти, таких як кафе, ресторани, чай­ні, кабаре, готелі, трактири;

— рішуче боротися з посередниками та пособниками про­ституції, притоноутримувачами;

— організувати доступне й безкоштовне лікування венерич­них хворих шляхом організації венерологічних поліклінік та дис­пансерів [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 92-96; 167, с. 273].

Поширення проституції на початку 1920-х років зумовило різке зростання венеричних захворювань, особливо сифілісу [167, с. 272]. Серед усіх заразних захворювань сифіліс був на третьому місці за кількістю уражених людей [192, с. 5]. Ця хвороба охопи­ла всі верстви населення, не можна було виділити якусь одну, ізо­льовану групу людей, щоб навісити на них ярлик «прокажених»: «Перед сифилисом все равны... Рядом со щеголевато одетым военным сидит рабочий в замусоленной блузе с измазанным са­лом и копотью лицом. Тут же сидят два приезжих крестьянина из окрестных деревень в лаптях, с повязкой на лице» [16, с. 25]. Таку картину можна було щодня спостерігати в Інституті венеричних хвороб (заснований у січні 1924 р.), який був переповнений па­цієнтами, що стікалися звідусіль, адже в Україні діяло лише два державних венерологічних інститути — в Харкові та Одесі [193, с. 16]. Тільки за лютий 1924 року харківський інститут мав понад 6000 звернень хворих на сифіліс, а вже в березні кожне відділен­ня приймало 550-600 осіб щодня! Соціальний склад хворих був таким: 70 % — робітництво, а 30 % — бездомні, безробітні, інва­ліди, кустарі. Серед усіх хворих 52 % — чоловіки, 33 % — жінки, а 15 % — діти віком до 15 років [194, с. 10-11].

Картину захворюваності на венеричні хвороби обтяжувало ще й пияцтво, адже, за даними Харківського державного венеро-

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 65 -

логічного інституту, 80 % одружених чоловіків та 74 % неодру­жених заразилися венеричними хворобами в стані алкогольного сп'яніння, а 38 % заражених пияк припадало на молодиків 20-24 років. Тобто частина харківської молоді на той час вела легко­важний спосіб життя, що ілюструється й такими даними: 45 % чоловіків-пияк заразилося венхворобами від повій, 38 % — від «випадкових знайомих» і лише 1 % — від дружин [195, с. 6; 196,

с. 5].

Якщо раніше боротьбу з венеризмом, як правило, вели за на­прямом лікувальної роботи, то тепер переважали заходи громад­ської профілактики, а центр боротьби з венеризмом перемістився з лікарні у венерологічний диспансер. Основними його функція­ми були: облік венеричних хворих; кваліфікована лікувальна до­помога; планомірне гігієнічне виховання як хворих, так і широ­ких мас населення; проведення оглядів організованого дитинства, робітників та службовців, місць громадського користування і фабрично-заводських підприємств, особливо тих осіб, що мешка­ли у казармах, гуртожитках; обстеження родин хворих (за їхньою згодою); спостереження за тим, щоб хворі закінчували лікування, а при потребі й продовжували його [167, с. 272].

Через брак державних коштів до боротьби з венеричними хворобами активно долучалася громадськість. У 1922 році було організоване Товариство боротьби з венеричними хворобами [167, с. 271]. Наступного року при губернському відділі охорони здоров'я з'явилися ради боротьби з венеризмом та проституцією [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 261; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 917, арк. 18]. Члени таких рад мали вести профілактичну роботу серед населення та стежити за проходженням повного лікування вене­ричними хворими в поліклініках Робмеду. Громадськість дедалі більше не тільки говорила про лікування сифілісу та інших вене­ричних хвороб, а правильно наголошувала на профілактиці. «Ле­чить болезнь — дело великое, а предупредить — величайшее», — писалося тоді в пресі [197, с. 27]. Профілактичні заходи мали важливе значення у подоланні венеричних хвороб. На другому всесоюзному з'їзді боротьби з цими захворюваннями, який від­

66 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

бувся у Харкові в 1925 році, вказувалося на необхідність: вияв­лення венеричних хворих для своєчасного їх лікування; активної санітарної пропаганди, насамперед популяризації використання санітарних превентивних засобів; статевого виховання молоді та боротьби з проституцією як джерелом венеризму. Для соціальної реабілітації Наркомат праці отримав вказівку організувати тру­дові колективи для самотніх жінок, де вони могли б займатися некваліфікованою працею та отримувати гроші, аби тільки не за­робляли на життя торгівлею власним тілом. А для тих осіб, які хотіли одружитися, новий закон про шлюб передбачав до реє­страції надавати кожному з подружжя розписку, що він або вона не заражені венеричними хворобами [54, ф. Р-1639, оп. 1, спр. 1, арк. 58]. «Ставати до шлюбу хворим не забороняється, але коли хто з подружжя затаїв свою хворість перед другим і наслідком тому буде хвороба, та на це скаржитиметься той, від кого затаєно хворобу, його притягається до карної відповідальності» — ось такою була ще одна спроба запобігти наступу венеричних хвороб у суспільстві [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 249].

Кадри венерологів складалися переважно з вільнопракти-куючих фахівців, послуги яких для найманих працівників були недоступними за цінами [198, с. 62]. У 1923-1924 роках для поширення венерологічної допомоги населенню на базі Харків­ського венерологічного інституту було створено курси лікарів-венерологів [199, 10 серпня].

З метою заохочення хворих звертатися до лікувальних за­кладів радянський уряд ухвалив законодавчі акти, які захищали їхні права. Венеричним хворим надавалося право безкоштовного лікування [16, с. 25]. Працюючих на час лікування визнавали тимчасово непрацездатними та забезпечували страховою допо­могою. їх заборонялося звільняти зі служби, як і незаразливих венеричних хворих, яким за висновком лікувальних закладів до­зволялося працювати в трудових колективах [200, с. 35]. Меди­ки під час лікування венериків мали дотримуватися лікарської таємниці. Лише для хворих, які, знаючи про свою хворобу, на­вмисно заражали здорових людей, згідно з доповненням до статті

150 Кримінального кодексу, передбачалися заходи кримінального покарання [201, с. 24]. Однак (як випливає з тогочасної преси) багато хворих сприймали венеричну хворобу не як медичну про­блему, а як особисту ганьбу, і всіляко намагалися приховати її, заражаючи все більше своїх близьких та знайомих. Зрештою це приводило їх до знахарок та «бабок», які «лікували» власними сумнівними засобами [197, с. 27].

У першій половині 1920-х років лікувальним закладам за­боронялося проводити примусові медичні огляди осіб, підозрілих на венеричні захворювання, навіть повій [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 919, арк. 261; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 917, арк. 18]. Винятком були клієнти підпільних будинків розпусти, викритих органами мілі­ції [199, 8 грудня]. У другій половині 20-х років медичні заклади почали активно практикувати примусові профілактичні медичні огляди та лікування венеричних хворих [201, с. 24]. Проте, як зазначалося в інструкції про порядок здійснення постанови уря­ду «Про заходи боротьби з венеричними хворобами» від 24 січ­ня 1927 року, такі заходи дозволялося застосовувати, по-перше, виключно щодо осіб, факт хвороби яких було встановлено на підставі медичних оглядів; по-друге, лише після попередньо за­стосованих методів переконання хворих у добровільному відвіду­ванні медичних закладів; і по-третє, тільки за їхньої відмови від цього. Щодо «відмовників» та хворих, які перервали лікування, органам охорони здоров'я пропонувалося порушувати клопотан­ня перед міським виконкомом для притягнення таких хворих до судової відповідальності, спираючись на вищезгадану статтю 150 Кримінального кодексу УСРР [61, ф. 342, оп. 3, спр. 1846, арк. 2]. Однак вже на підставі пункту 6 постанови РНК УСРР від 23 березня 1929 року «Про заходи боротьби з венеричними хвороба­ми» питання примусового лікування венеричних хворих ставило­ся жорсткіше. Відтепер примусовому оглядові (а в разі встанов­лення наявності хвороби — і примусовому лікуванню) підлягали особи, які перебували в таких житлових і виробничих умовах, що сприяли зараженню оточуючих осіб; якщо вони могли заражати осіб, з якими співпрацюють або яких обслуговують; учні й ті, хто

^■=ЙИ^Й^£-

працювали за наймом вихователями або хатніми працівниками; вагітні жінки. Питання про примусові огляди могли порушувати вже не тільки працівники міліції, а й самі установи: венерологічні диспансери, органи санітарного контролю, органи охорони мате­ринства й дитинства. Тобто здійснити примусовий огляд людини на предмет венеричної хвороби ставало значно легше. До відпові­дальності можна було притягнути будь-який лікувальний заклад, що констатував у особи венеричне захворювання, а також той заклад, де хворий почав лікування і самовільно його припинив. Харків'яни, заражені венеричними хворобами, отримували в за­критому конверті, без зазначення мети кореспонденції, повістку до венерологічного диспансеру з попередженням, що в разі неяв­ки вони будуть притягнуті до відповідальності за п. 6 ст. 72 Ад­міністративного кодексу УСРР (а не Кримінального, як було ра­ніше). В останньому пункті цієї інструкції зазначалося, що перед примусовим притягненням слід використати всі можливі заходи переконання, щоб добровільно привести хворого до лікарні, од­нак відмова особи автоматично надавала чинності вищезгаданим заходам примусового лікування [89, с. 60-61].

У 1927 році в Харкові існувало лише три венерологічні диспансери. Число їх відвідувань вражає: 1926 рік — 177983, а 1927 — вже 197813 (це при населенні близько чотирьохсот тисяч осіб). За поширеністю венеричних хвороб серед українських міст Харків посідав перше місце [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 47]. Таку кількість хворих наявними силами вилікувати було немож­ливо. Збільшення витрат на сферу охорони здоров'я дало змогу довести у 1930 році кількість вендиспансерів до семи [74, с. 7], додатково були відкриті ще два нічні венпрофілакторії для на­дання першої противенеричної допомоги [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 31].

Заради подолання венеричних недуг влітку 1934 року в Хар­кові було розгорнуто додаткову лікувальну мережу для госпіта­лізації венериків [202, с. 63]. Того ж року Наркомздоров'я від­дав наказ, за яким у Харкові та ще кількох містах України були відкриті лікувально-трудові профілакторії. З цією ж метою було

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 69

розширено мережу профілактичних противенеричних пунктів. До кінця досліджуваного періоду проституція ще мала попит і свої негативні наслідки, тому такі дії радянського керівництва були цілком доречними.

Алкоголізм. Алкоголізм на початку 20-х років ХХ століття був одним із дошкульних соціальних захворювань, зокрема й у Харкові. Однак уряд країни мав вирішувати такі нагальні про­блеми, як голод 1921-1923 років, епідемії, туберкульоз, венеризм та професійні хвороби. Протистояння алкоголізмові на початку 1920-х років обмежувалося виданням просвітницьких брошур, лекціями на підприємствах, тематичними виставками, демонстру­ванням наочності тощо. Лікували алкоголіків лише три лікарі на все місто — Б.С. Грейденберг, К.І. Платонов і М.Г. Сєдов, та й ті займалися приватною практикою [177, с. 59]. їхні послуги були занадто дорогими для більшої частини населення. Держава про­блему алкоголізму в суспільстві ще не сприймала як загрозливу, тому адекватної підтримки з її боку не було. До 1924 року в кра­їні діяла заборона на торгівлю горілкою, а виробництво самогону каралося як кримінальний злочин. Більшовики вважали, що в такий спосіб вони переможуть алкоголізм. Проте їхні сподівання не виправдалися. А з 1924 року із суто економічних причин тор­гівлю горілкою для населення поновили, і проблема алкоголізму постала як нагальна [203, С. 202, 216-217].

Переважно алкоголіками ставали робітники підприємств, тобто важкої фізичної праці, які виправдовували свою пиятику розслабленням після робочого дня [35, с. 13]. Як доводить ста­тистика, чим більше часу працювала людина (а отже й більше заробляла), тим більше грошей вона витрачала на алкоголь. На­приклад, робітники, що працювали 9 годин на день і витрачали більше половини зарплати на спиртні напої, становили 33 %, а ті, що працювали понад 10-12 годин і пропивали також більше половини зарплати, вже становили 67 % від загальної кількості робітників, які вживали спиртні напої [27, с. 7-8]. Нелегкими були дні видачі зарплати для працівників витверезників. Якщо узвичайні дні вони обслуговували 20-30 осіб, то в день зарплати до витверезників потрапляло вдвічі більше п'яниць [204, с. 24].

Жахлива ситуація складалася у місті і з дитячим алкоголіз­мом. За даними обстежень дітей працівників транспорту, 85 % серед них були знайомі зі смаком спиртних напоїв, 70 % вживали 2-3 різні спиртні напої (горілку, вино, пиво), а 81 % дітей від­повіли, що такі напої їм подобаються. Слід звернути увагу: вік опитуваних становив від 8 до 14 років. Деякі діти розповіли, що вживають алкоголь упродовж 1-4 років, тобто познайомилися з ним, ймовірно, в 6-12-річному віці! 37 % опитаних зізналися, що алкогольні напої їм дають батьки [205, 18 серпня].

У тогочасному Харкові шинки були звичайним явищем, а в їдальнях багатьох підприємств та установ просто не продавали чаю, мінеральної води або ситра, але там завжди були пиво та міцніші напої. Ними вільно торгували, наприклад, у 22-й їдальні, що містилася в будівлі Палацу праці [26, с. 16]. Не дивно, що після бурхливих свят робітники не з'являлися на роботу і це по­значалося на виробництві. Так, після Різдва 1929 року ХПЗ не­додав 20 тракторів, електрозавод — 60 електромоторів, а «Світло шахтаря» — 400 шахтарських ліхтарів [206, с. 10].

Однією з причин алкоголізму в 1920-ті роки було процвітан­ня саморобного виготовлення алкогольних напоїв — самогоно­варіння. Попит на цю продукцію тримався на постійному рівні, адже пляшка кращої фабричної горілки на ринку в 1928 році ко­штувала десь 80 копійок, а відро — 16 крб. Виготовлення ж відра самогону вартувало самогоннику 6 крб 50 коп., отже в реалізації він був значно дешевшим [207, с. 2]. До того ж деякі п'яниці, які не могли купити самогон, вживали денатурат та інші сурогати

[208, с. 16].

Уряд республіки запровадив правове обмеження торгів­лі алкогольними напоями. Адміністративним кодексом УСРР 1928 року були зроблені перші кроки до зменшення споживання лікеро-горілчаних виробів у суспільстві. По-перше, заборонили торгівлю горілкою поруч зі школами, дитбудинками, інтернатами, лікарнями. По-друге, припинили реалізацію будь-яких міцних на­

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 71

поїв у клубах, театрах і кінотеатрах [208, с. 25]. Одразу зазна­чимо, що деякі кав'ярні торгували лікеро-горілчаними напоями нелегально, хоча на дверях висіла табличка «Вода, пиво, соки».

3 березня 1929 року наркомати юстиції та внутрішніх справ спільно видали обов'язкове розпорядження щодо боротьби із шинкарством, яке каралося штрафом, ув'язненням та висилан­ням за межі округи [209, с. 1]. Слідом за цим 28 травня 1929 року з'явилася постанова РНК УСРР «Про заходи до обмеження торгівлі спиртовими напоями», яка забороняла «в промислових містах та фабрично-заводських селищах відкривати нові місця продажу горілки і горілчаних виробів». Харківській міській раді дозволялося закривати будь-яку точку продажу горілки, спирт­них виробів та пива на прохання робітничих організацій. Нато­мість по всьому місту відкривалися культурні заклади — невеликі кафе, де не продавали міцних напоїв. Також суворо заборонялося торгувати горілкою та пивом: на революційні свята; у районах розташування фабрично-заводських підприємств — у дні вида­чі заробітної платні; в робітничих клубах, буфетах громадських установ, у театрах, кіно, лазнях, громадських садах, парках і міс­цях народного гуляння; у закусочних та їдальнях громадського харчування; реалізовувати особам, які вже перебувають у стані алкогольного сп'яніння (таких просто не пускали до пивних і ресторанів) [208, с. 16]. У пресі була заборонена алкогольна ре­клама, дозволялися тільки відповідні вивіски на тих крамницях, де торгували вином і пивом [210, с. 9].

У цій боротьбі більшовицьке керівництво завдавало удару ще й по церкві. Протиалкогольна преса активно пропагувала непри­миренність до релігії та церковних свят — вони вважалися при­чиною ледарювання та пияцтва населення. Промовистими були назви статей: «Геть п'яне свято — великдень!» [211, с. 7-8], «Релі­гія — наш небезпечний ворог» [206, с. 5-6], «Геть релігійний дур­ман та пияцтво» [25, с. 7-8]. А у статті «Попи й пияцтво» [212, с. 4-6] автор звинувачує служителів церкви у тому, що ті впли­вають на свідомість людей двома отрутами — релігією та горіл­кою. В антиалкогольній літературі є такий приклад: «У самому

^■=ЙИ^Й^£-

тільки Харкові перед великоднем 1929 року продали півмільйона «сороковок» горілки, майже на півмільйона карбованців», але не­має жодного свідчення про продаж алкогольних напоїв в інші дні [211, с. 12]. Як бачимо, у суспільстві виховувалося неприйняття церкви та впевненість, що пиячать найбільше на релігійні свята, хоча статистика зберігає стало високі цифри про п'яниць, затри­маних на вулицях саме в дні видачі заробітної платні.

Статистика щодо смертності теж невтішна: із 100 серцевих нападів лише 10 викликані іншими причинами, решта 90 сталися через вживання алкоголю; 40 % злочинів скоєно в стані алкоголь­ного сп'яніння; 20 % нещасних випадків на виробництві, вдома або під час вуличного руху відбувалося під впливом алкоголю на свідомість людини [23, с. 8].

У Харкові станом на 1929 рік діяли 5 наркодиспансерів, які районувалися за виробничим принципом: 1-й наркодиспансер містився при Психоневрологічному інституті й обслуговував дру­карів, харчовиків, шкіряників, швейників, трудівників авіазаводу та ще кількох підприємств; 2-й діяв при Інституті психіатрії, він лікував найтяжчі випадки наркоманії, обслуговував спиртовий, ліжковий та велосипедний заводи, радіозавод, 1-й та 2-й бупри, житлові кооперативи й клуби свого району; 3-й діяв при третій поліклініці й обслуговував ХПЗ, ДЕЗ (сучасний ХЕМЗ), «Серп і Молот», «Кутузівку»; 4-й — при медико-санітарному управлінні Південної і Донецької залізниць, обслуговував переважно тран­спортників; 5-й — у Троїцькому провулку, обслуговував тютю­нові фабрики, електростанцію, трамвай, картонажні фабрики, за­води кустарів та житлокоопи й клуби свого району [213, с. 16].

Одним з дійових методів лікування алкоголізму на той час був гіпноз [214, с. 14]. Досвід показав, що майже 50 % алкого­ліків, які зверталися до наркодиспансерів, під впливом гіпнозу припиняли пиячити, а ще 20 % пили набагато менше [10, с. 5-7].

Однак не всі харків'яни зверталися до наркодиспансерів до­бровільно. На підставі інструкції Нарком'юсту, Наркомвнусправ та Наркомздоров'я деякі категорії пияк підлягали примусовому лікуванню. Це ті особи, у яких на фоні алкогольного сп'яніння

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 73

виникали психічні розлади; алкоголіки, які порушували громад­ський спокій і були небезпечними для оточення; п'яниці, які під дією алкоголю руйнували майно [21, с. 8-11]. Клопотання про примусове лікування алкоголіка порушували зацікавлені особи (найближчі родичі, домоуправління, адміністрація установи, де працював п'яниця) перед спеціальними комісіями при здоров-відділах. Ці комісії після огляду хворого призначали певне лі­кування. Згодом пункт 72-й Адміністративного кодексу, окрім закріплення права місцевих органів відправляти на примусове лікування алкоголіків, увів ще й штрафи та примусові роботи за відмову від примусового лікування і появу нетверезим на вули­цях міста. Штрафи надходили до місцевого бюджету і спрямову­валися в медичні заклади для лікування п'яниць [215, с. 8-95].

У подоланні проблеми алкоголізму в місті активну участь брали громадські організації. Основну діяльність вело Всеукраїн­ське протиалкогольне товариство, яке мало розлогу мережу осе­редків на місцях — на підприємствах, у клубах, при житлових об'єднаннях тощо. Завдання осередків полягали у подоланні ал­когольних звичаїв та пропагуванні здорового побуту, залученні нових членів до товариства, організації допомоги хворим шля­хом встановлення контакту з наркодиспансерами та направлення туди алкоголіків і наркоманів, у сприянні обліку збитків підпри­ємств від прогулів внаслідок пиятики [208, с. 30]. З ініціативи протиалкогольного товариства в кінотеатрах демонстрували спе­ціальні фільми, у фойє влаштовували виставки, а лікарі чита­ли роз'яснювальні лекції. Таке живе спілкування приваблювало харків'ян. Наприклад, кінофільм «Під гіпнозою» переглянуло по­над 300 тисяч осіб [216, с. 7].

Протиалкогольний рух породив дуже важливий і вкрай необ­хідний на той час заклад — витверезник. Вперше на території Союзу витверезник було відкрито у березні 1929 року в Москві [217, с. 7]. Коли про це дізналися харків'яни, серед громадськості виникла ідея створення такого закладу у своєму місті. І небезпід­ставно, адже самі міліціонери вже не могли впоратися з розгулом алкоголізму (приміром, лише за дев'ять місяців 1929 року у від­ділки Харкова було доставлено 7579 п'яниць) [28, с. 12.]. У ви­тверезнику ж працювали лікарі, які надавали медичну допомогу і виводили людей зі стану сп'яніння, при потребі виписували на­правлення до наркодиспансеру. Тому ця ідея знайшла підтримку в медичних колах.

Не залишилася осторонь і робітнича громадськість міста. 15 грудня 1929 року на зборах протиалкогольного осередку ДЕЗ була ухвалена резолюція на підтримку Харківського товариства боротьби з алкоголізмом і рішення адмінвідділу про закриття шинку «Куток розваги» та передачу приміщення під витверез­ник [218, обкл.]. Оскільки шинок знаходився в центрі міста, то витверезник міг обслуговувати мешканців з різних районів. Ро­бітники ДЕЗу звернулися до президії міськради з проханням яко­мога швидше приступити до організації цього закладу. Згодом відповідну постанову міськрада затвердила і почалися конкретні дії [217, с. 7]. Невдовзі, 18 червня 1930 р., у Харкові відкрився перший в Україні витверезник. Працював він цілодобово і нада­вав медичну допомогу тим, хто мав алкогольне отруєння [219, с. 24]. За червень-липень 1930 року витверезник прийняв 1026 осіб (тобто в середньому близько 17 за добу), у серпні — 512, вересні — 600, жовтні — 716, у листопаді було доставлено 914 осіб, а в грудні — 736 [29, с. 8-9]. Однак, як потім з'ясувалося, витверезник охопив лише центр міста, а п'яниці з околиць туди потрапляли рідко. Для доставки п'яничок здалеку не було карети. Так постало питання про відкриття ще одного витверезника, в ін­шому кінці міста. Проте на початку 30-х років ці наміри залиши­лися невтіленими. Та створення навіть одного витверезника було вагомим здобутком у боротьбі з алкоголізмом у Харкові [30, с. 4].

Певну роль відіграли й спеціальні комсомольські бригади, що складалися з представників комсомольських осередків підпри­ємств. Ці активісти мали наглядати за станом антиалкогольної роботи на підприємствах, обстежувати буфети на предмет про­дажу горілчаних напоїв, підтримувати зв'язок з клубами, де здій­снювалась тематична пропаганда. Наприклад, у 1928 році були обстежені десять харківських клубів, а точніше — буфети при

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 75

них. Комсомольські бригади виявили та вилучили всю алкоголь­ну продукцію, замінивши її на безалкогольну. Бригади встанови­ли, що клуби дуже неохоче приєднуються до кампанії, окрім клу­бу «Металіст», який організував хоровий гурток як один з видів боротьби із хмільним побутом. А керівник клубу ім. М.І. Калініна взагалі відкрито заявив: «Досі ми нічого не зробили у цій сфері, та й у подальшому також не збираємося нічого робити» [220, с. 5]. За такої байдужості до справи на великі зрушення годі було сподіватися.

Зловживання алкоголем створювало проблеми не тільки для самих п'яниць, а й для їхніх дітей. Серед пацієнтів Сабурової дачі було багато малюків з уродженими психічними вадами, бо їхні батьки були алкоголіками. Чималу кількість таких пацієнтів підбирали просто на вулицях, деякі з них перебували в стані ал­когольного сп'яніння [22, с. 3].

Для людей, які зловживали алкоголем і не мали житла, у місті створили спеціальні притулки — так звані нічліжні будинки. Одним з найбільших був триповерховий будинок окрсоцзабезу № 1 поблизу Благовіщенського базару. Призначався він виключ­но для жінок, які з певних причин опинилися на вулиці, і таких мешканок налічувалося в ньому близько 400. Були тут і мате­рі з немовлятами, і зовсім «спиті» жінки, які вдень займалися крадіжками та жебрацтвом, а ввечері поверталися до нічліжного будинку [24, с. 7-8].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського