І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 6

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

І все ж таки, оглядаючи той складний період, маємо відзна­чити, що боротьба з алкоголізмом у Харкові привела до позитив­них зрушень. Вживалися дійові адміністративні заходи, ширила­ся антиалкогольна пропаганда. Розгорнулася діяльність мережі наркодиспансерів. Запроваджувалось примусове лікування алко­голізму. Був створений перший витверезник. До антиалкогольної діяльності активно долучалися комсомол, інші громадські органі­зації. Мабуть, не всі ці заходи були виправданими з точки зору дотримання демократичних норм, але вони демонстрували праг­нення більшовицької влади і громадськості, що її підтримувала, остаточно позбутися алкоголізму.

Професійні захворювання

Період відбудови народного господарства в першій половині 20-х років по-новому поставив завдання боротьби з професійни­ми захворюваннями. Уряд особливо переймався здоров'ям робіт­ничих мас, оскільки робітництво було його опорою, соціальною базою. «Болезненность и смертность рабочих значительно менее благоприятны, чем болезненность и смертность остального на­селения» — цим висловом комуністична партія проголосила кла­совий підхід до організації охорони здоров'я [221, с. 3]. Наркомат охорони здоров'я виокремив проблему професійних захворювань у промисловості. На її подолання спрямували свої зусилля уста­нови Робмеду та створений 1923 року на базі 1-ї робітничої по­ліклініки Інститут робітничої медицини (очолював Е.М. Каган), який за десять років свого існування перетворився на потужну науково-дослідну структуру. За перше десятиріччя існування бю­джет інституту (який незабаром отримав гучну назву — Всеук­раїнський державний інститут патології та гігієни праці) зріс у 13 разів, а чисельність співробітників — з 60 осіб до 310; до його складу увійшли 30 різноманітних лабораторій, секторів та відді­лів [222, с. 51]. Усе це дало змогу інститутові за досліджуваний період стати керманичем у справі охорони життя та здоров'я ро­бітничого класу України. Особливу увагу тут приділяли вивчен­ню умов праці робітників-металістів на харківських заводах, яке проводив З.Д. Горкін.

При відділі робітничої медицини міста в 1923 році було ство­рено інспектуру охорони здоров'я робітничої молоді — ОЗРМ [61, ф. 342, оп. 2, спр. 1930, арк. 126]. Основним завданням ін­спектури стало проведення безкоштовних медичних оглядів за­страхованих робітників-підлітків. Обстеження виявили, що зде­більшого підлітки мають незадовільний стан здоров'я, а деякі й зовсім непридатні до тієї роботи, яку вони виконують на ви­робництві. У 1925 році в Харківській окружній поліклініці було започатковано диспансеризацію підлітків [там само, арк. 117]. Науковці Інституту робітничої медицини та Харківського медич­

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 77

ного інституту склали перелік шкідливих професійних факторів, а також тих захворювань, з якими не можна допускати підлітків до роботи на підприємствах, якщо там присутні означені факто­ри. За таким списком орієнтувалися працівники бюро з вибору професій [223, с. 969-971]. Від 1927 року у великих школах ФЗУ також були введені посади штатних лікарів, однак масовості це явище не набуло [61, ф. 342, оп. 2, спр. 1930, арк.14-15, 43]. Робо­ти з профвідбору молоді майже не існувало, бо перевантаженість санітарно-промислових лікарів не дозволяла їм брати участь у консультаціях бюро з вибору професій, а тим паче проводити бесіди з новоприбулими. Тому на виробництво досить часто по­трапляли молоді люди, які за своїм фізичним станом не могли виконувати певну роботу, що призводило до погіршення їхньо­го здоров'я, виникнення хронічних захворювань тощо [там само,

арк. 33, 117].

Упродовж першої половини 1920-х років не було започатко­вано профілактики та лікування професійних хвороб і серед до­рослих заводчан. Диспансерна робота закладів Робмеду полягала тільки в обліку. Періодичні медичні огляди не організовували на­віть серед трудівників шкідливих виробництв. Виробничі та про­фесійні травми в деяких випадках не реєстрували, а кваліфікова­ну медичну допомогу при нещасних випадках надавали невчасно.

Лише з 1927 року заклади Наркомздорову приступили до організації кваліфікованої медичної допомоги при нещасних ви­падках на виробництві. На підприємствах почали діяти амбула­торії та пункти першої медичної допомоги, які дозволили зна­чно розвантажити поліклінічну мережу. За інструкцією Робмеду, в них мали працювати завідувач, терапевт, хірург, санітарно-промисловий лікар, лікар з диспансерної роботи та два стомато­логи [61, ф. 342, оп. 3, спр. 337, арк. 14]. Там, де такі амбулаторії та пункти існували, робітники могли отримувати не тільки пер­шу допомогу, а й лікування, якщо захворювання не потребувало увільнення від роботи. Обґрунтованість створення пунктів під­твердилася вже з перших днів їх існування. Особливо це було ак­туально для великих підприємств — ХПЗ, ДЕЗ, «Серп і Молот»,

^■=ЙИ^Й^£-

де за день амбулаторії та пункти відвідували 150-200 хірургічних пацієнтів, серед яких 50-100 як первинні хворі [224, с. 2]. А на­давали їм допомогу найкращі лікарі міста [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2419, арк. 208]. Кількість таких пунктів швидко зростала на початку тридцятих років: якщо в 1930 році їх на підприємствах

Харкова було 59, то у 1932 — 148, у 1933 — 163, а в 1934 — 169

[90, с. 45]. На ХЕМЗі проти двох у 20-ті роки працювало вже де­сять медпунктів, на ХПЗ — десять (теж замість двох), на ХТЗ — сім (а раніше не було жодного), на заводі «Серп і Молот» було організовано також сім замість двох [225, с. 6]. Значно поліпшило якість надання медичної допомоги на виробництві не тільки від­криття нових пунктів, але й графік їх роботи — вони працювали у три зміни, отже і робітник міг звернутися туди в будь-який час.

Непросто вирішувалося і питання боротьби з виробничим травматизмом. Несвоєчасне надання медичної допомоги при ви­робничих травмах призводило до зростання інвалідності, що, у свою чергу, вимагало відповідної ортопедичної служби. Націона­лізований медико-механічний інститут не задовольняв потреби харків'ян. Внаслідок малої потужності він не встигав приймати навіть тих, кого тепер надсилав Наркомздоров з інших регіонів України. Допомогти могло тільки відкриття подібних закладів в інших містах, але за браком коштів їх будівництво гальмувалося. Окрему проблему становило протезування. Оскільки протези ви­робляли лише два заводи — Харківський та Київський, то черги на безкоштовне їх отримання інвалідами розтягувалися на кілька місяців [224, с. 7].

У листопаді 1925 року медико-механічний інститут було реор­ганізовано в Український державний клінічний інститут ортопедії та травматології (УДКІОТ), на який поклали функції централь­ного ортопедичного закладу республіки. Директором інституту став доктор медицини М.І. Ситенко — досвідчений хірург, пред­ставник нової генерації вчених і організаторів медичної науки та практичної охорони здоров'я. Очолюваний ним колектив отримав певні позитивні результати в наданні ортопедо-травматологічної допомоги, у профілактиці уроджених каліцтв, виробничого трав­

Боротьба з найважливішими хворобами та подолання їх наслідків 79

матизму та його наслідків. Поліпшенню справи протезування сприяла організація у 1932 році науково-навчального виробничо­го комбінату на базі цього інституту, а також кафедри ортопедії та травматології Українського інституту удосконалення лікарів і Харківського протезного заводу. Того ж 1932 року за ініціативою УДКІОТу при Харківській міській раді створили міжвідомчу ко­місію боротьби з травматизмом, діяльність якої витримала випро­бування часом і триває дотепер [226, с.16-25].

Проблемою виробничого травматизму займалися й у Всеу­країнському інституті патології та гігієни праці. Там, зокрема, проводилася широка санітарно-технічна пропаганда, що мала на меті запобігання професійним захворюванням і травматизму пропагандистськими методами на тих ділянках, де «людський» чинник був одним з вирішальних, а необізнаність з правилами безпеки, персональної гігієни та шкідливими факторами могла спричинити тяжкі травми і втрату здоров'я. Така пропаганда була конче необхідна в умовах масового трудового піднесення, вироб­ничого ентузіазму перших п'ятирічок, розгортання соціалістичних змагань, стахановського та інших подібних рухів. Проте спочатку сантехпропаганду ототожнювали із санітарною просвітою і згаду­вали про неї під час окремих кампаній. З ініціативи Інституту па­тології та гігієни праці у 1933 році було розгорнуто новий напрям у царині санітарної культури — науково-дослідну роботу. Так на наукових засадах були сформульовані завдання для медсанцехів у галузі санітарної пропаганди. Робітників важкої промисловості навчали техніці безпеки при експлуатації устаткування, для них проводили семінари з методики вироблення гігієнічних навичок, розглядали мотиви й наслідки невиконання санітарних правил. При цьому яскравим ілюстративним матеріалом для впливу на свідомість людей були показники виробничого травматизму, які наводилися на просвітніх бесідах. Свою роботу із впровадження санітарної культури Інститут базував на глибокому психологіч­ному впливі, що сприяло дотриманню виробничниками правил техніки безпеки.діяльність санітарних служб

Санітарний стан Харкова у 20-ті роки ХХ століття

Від пори заснування Харкова у XVII столітті й упродовж наступних віків його санітарний стан залишався незадовільним. А на час Жовтневої революції місто мало занедбаний вигляд. Не­пролазна багнюка, пил, антисанітарія на вулицях, відсутність чіт­ко встановлених місць для нагромадження відходів призвели до того, що Харків опинився під загрозою найжахливіших епідемій ХХ століття [54, ф. Р-203, оп.1, спр. 1502, арк. 5]. Річки стали міс­цем зливання відходів промисловості [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 148, арк. 21]. Однак Харків у порівнянні з іншими містами України мав одну перевагу: він був правильно розпланований — за раді­альним принципом. У майбутньому це дало змогу харківським комунальникам значно краще, ніж в інших містах, налагодити водопостачання і каналізацію [227, с. 214].

Водопостачання Харкова в середині 20-х років ХХ століття здійснювалося з бурових свердловин глибиною 600 метрів. Ви­добуток води в кількості, необхідній для потреб міста, був, як і до революції, проблематичним [228, с. 3]. Протяжність водо­провідної мережі становила у 1917 році 226,3, а у 1928 — вже 346,4 кілометра. І все одно це досягало лише 30,8 % від загальної довжини вулиць. У 1926 році мережа мала 3739 (за іншими да­ними — 3596) будинкових приєднань (16,8 % від загальної кіль­кості домогосподарств у місті) [75, с. 14]. Хоча інше джерело подає цифру в 38,8 %, вона видається більш ймовірною, оскільки за нашими підрахунками виходить 34,4 % [84, с. 40]. Як би там не було, у найкращому випадку маємо тільки третину. При цьо­му домогосподарства, приєднані до водогону та каналізації, були розташовані переважно в центральній частині міста (27,8 %), тоді як на околицях послугами водогону користувалося тільки 5,5 % жителів. Мешканці верхніх поверхів будинків, приєднаних до

Діяльність санітарних служб 81

мережі, води з неї фактично не отримували. Водогінними буд­ками (колонками) в центральних районах користувалось 58,4 % харків'ян, на околицях — 34,6 %. Воду брали з річок та колодязів у центрі 13,8 %, а на околицях — 59,8 % жителів [229, с. 242].

Місто споживало артезіанську та джерельну воду, але через постійну нестачу води з артезіанських колодязів у 1916 році по­чинаються активні пошуки нових шляхів забезпечення міста во­дою. Активно облаштовували зрубні колодязі на окраїнах міста, де проблема з водопостачанням відчувалася найгостріше [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 520, арк. 44]. Однак вода в цих колодязях була непридатною для харчування і обмежено придатною для інших потреб. Ситуацію ускладнювало те, що природні умови Харкова не дозволяли точно спрогнозувати, яка кількість води буде під­нята на поверхню при розробці свердловини. Зрозуміло, що зі зростанням населення міста складніше було задовольнити його попит у воді. Станом на 1928 рік середньодобове споживання водопровідної води на душу населення не перевищувало 4 відер [230, с. 38]. Однак і це був значний прогрес. Порівняно з дорево­люційними роками споживання зросло більш як удвічі [98, с. 13]. Свердловин та громадських колодязів у 1928 році налічувалося 53 та 73 відповідно [84, с. 4]. При такій мізерній кількості води неможливо було поливати вулиці. Навесні та влітку в Нагірній частині міста через брак води траплялися перерви у роботі водо­гону, що спричиняло застої в трубах та потрапляння в мережу вуличного бруду через пожежні крани.

На той час низька санітарна культура населення, дорожнеча води й невелика кількість будинкових розгалужень обмежували споживання води. Тому проблема полягала не тільки в її якості, а й у кількості. Новим кроком на шляху змін стало використан­ня відкритих водоймищ. Над цим працювала група харківських вчених. Великим досягненням було також облаштування питних фонтанчиків, які на початку 30-х років ще проектувалися, а зго­дом довгі десятиліття працювали для харків'ян у скверах, парках, на стадіонах, роблячи питну воду доступною для перехожих [231,

с. 61].

82 Ігор Робак, Ганна Демочко

Питання про необхідність створення каналізації обговорюва­лося в міській думі ще з 80-х років ХІХ століття, але у міської влади не вистачало ні економічних важелів, ні технічних можли­востей для здійснення цього задуму. Однак з обранням у 1900 році на посаду міського голови Олександра Костянтиновича По-горєлка ситуація різко змінилася. Міська дума в 1907 році при­ймає рішення про необхідність спорудження каналізації та відря­дження до Західної Європи спеціалістів для набуття додаткових знань у цій справі. За кордон поїхали заступник міського голови професор К.О. Зворикін та міський санітарний лікар В.В. Фавр [227, с. 12]. Саме їхня доповідь була покладена в основу проек­ту харківської каналізації. Головним будівничим каналізації міста став Даниїл Самійлович Черкес, який невдовзі був переведений на посаду міського інженера Харкова [232, с. 27; 233, с. 101]. Про­ект мав забезпечити наше місто каналізацією на 30-40 років на­перед, за прогнозованої чисельності населення до 600 тисяч [234, с. 15]. Будівельні роботи розпочалися в 1912 році, а перше при­єднання до вуличної мережі відбулося в 1914 [235, с. 11]. Однак Перша світова війна змусила згорнути роботи, а після подій 1917 року підключення на певний час зовсім припинилися [там само, с. 74]. Радянська влада в першу чергу розв'язувала питання по­літичного характеру. За свідченням професора Б. Веселовського, «городские советы, возникшие с революцией и игравшие огром­ную роль в революционной борьбе, непосредственно городским хозяйством первые годы почти не занимались» [236, с. 142].

З уведенням політики «воєнного комунізму» почалося масо­ве переселення робітників з підвалів до квартир буржуазії. Квар­тирну плату відповідно до цієї політики було скасовано, так само, як і плату за комунальні послуги [236, с. 137]. Таким чином була зруйнована економічна база функціонування міського господар­ства. І розширення мережі каналізації довелося припинити [237, с. 4]. «З настанням 1920 року стан капітальних і порівняно нових споруд каналізації почав занепадати... Відсутність матеріальних коштів і примусовий характер праці робітників фактично зали­шили роботу всього обладнання та споруд без догляду... Мали

Діяльність санітарних служб 83 -

місце випадки фонтанування нечистот з колодязів каналізаційної мережі на вулицях міста» — ось які факти повідомив у 1922 році журнал «Коммунальное хозяйство на Украине». Таке станови­ще спричинило зростання рівня інфекційних хвороб. Станом на 1919 рік у Харкові зареєстровано 485 випадків натуральної віспи, 20055 — висипного тифу, 2000 — поворотного тифу і 311 ви­падків холери [238, с. 3]. Епідемія холери на початку 20-х років лютувала так, що тільки за один день 30 червня 1922 р. в міські лікарні з цим діагнозом потрапив 1031 пацієнт [239, 30 червня]. Мережа каналізації складала лише 97 кілометрів у 1927 році [84, с. 42 ] та 103 кілометри у 1930 і охоплювала не більше 7 % бу­динків. Місто обслуговували переважно асенізатори [54, ф. Р-203, оп. 1. спр. 1558, арк. 125].

З переходом до непу з'явилися і кошти на розбудову кана­лізаційної мережі, щоправда, в обмеженому обсязі. Неважко під­рахувати, що за три роки найважливіша справа містян майже не зрушила — додатково проклали десь 6 кілометрів мережі, що для величезного міста було надзвичайно мало [240, с. 8]. Такий повільний поступ зокрема пояснюється тим, що подорожчали приєднання до каналізації, в 1927 році вартість одного приєд­нання становила 1500 карбованців [там само, с. 8]. Це при тому, що «партмаксимум» (розмір заробітної платні, понад який ко­муніст не мав права отримувати) того року становив лише 200 карбованців на місяць. Фонд кредитування приєднань, створе­ний міськрадою у 1927-1928 роках, виявився недостатнім, відтак міськрада була змушена подовжити термін кредитування від 3 до 5 років для окремих категорій (дрібних житлокоопів та робітни­ків) [84, с. 42]. Мешканці міста, які мали каналізацію, не вміли правильно нею користуватися, і до решітки грабельного апарата насосної станції потрапляли ганчірки, кістки, палки, навіть трупи дітей [240, с. 9]. До того ж лише 28 % каналізаційних приєднань утримувалися в робочому стані, ще 30 % відведень були відре­монтовані мешканцями примусово, а решту вони й не збиралися ремонтувати. Такий стан каналізації значно погіршував санітарне благополуччя міста. Протягом усіх 20-х років медики періодично

84 Ігор Робак, Ганна Демочко

виявляли в Харкові (переважно на околицях) вогнища тифу, ди­зентерії, малярії [229, с. 242].

Система каналізації була розроблена за роздільним принци­пом, тому бруд, що змивався з вулиць дощовими й талими вода­ми, потрапляв до річок і осідав на дні. Лише частина промислових підприємств була приєднана до міської каналізаційної системи, а деякі скидали свої відходи прямо до річки, наприклад паровозо­будівний завод, «Світло шахтаря», «Червоний Жовтень», «Чер­вона нитка», велозавод. Тільки Державінська мануфактура давала щодня до 3 тисяч відер стічних вод [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 11, арк. 24; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1502, арк. 6]. Усе це були потуж­ні за рівнем промислового виробництва підприємства міста, які давали найтоксичніші викиди в порівнянні з іншими заводами та фабриками [230, с. 46]. До цього ганебного переліку додавалися й дитбудинки. Наприклад, 31-й дитбудинок на вул. Всесвятській, 6 (для дітей, заражених лишаєм) зливав воду від прання й купання просто на вулицю, що створювало небезпеку для робітничого ра­йону, адже стоки розливалися по всій Кладовищенській вулиці і спричиняли контактне зараження людей [54, ф. Р-820, оп. 1, спр.

997, арк. 53].

Дослідження вчених С.І. Златогорова та Л.А. Шкорбатова ви­явили на виході з міста річки Лопань значний рівень шкідливих бактерій та кишкової палички [230, с. 79]. Крім того, чотири кі­лометри містом протікала річка Харків, до якої впадала невелика, але брудна Немишля, що несла неочищені стоки Сабурової дачі.

Асенізатори вивозили з міста нечистоти на зливну станцію, побудовану в травні 1922 року. Там їх розподіляли на тверді та рідкі. Рідкі нечистоти звозили на єдине в місті звалище «Урал» (на південно-східній околиці Харкова, в районі сучасного парку ім. Артема). Але його потужність була недостатньою, тому пла­нувалося відкрити нове звалище в районі Іванівки чи Холодної Гори. Тверді ж побутові відходи містяни зазвичай просто закопу­вали у себе на подвір'ї.

Ще одним болючим питанням санітарного стану Харкова були різниці худоби. З переведенням від НКОЗу до Народного

Діяльність санітарних служб 85 -

Комісаріату продовольства (Наркомпроду) різниці почали пору­шувати найелементарніші санітарні правила, чим створювали за­грозу для мешканців міста. Будівлі самих різниць були зруйнова­ні, камери для забою худоби перетворені на сховища, де валявся різний непотріб — будівельні матеріали, гнила картопля тощо. Саме там стояли й діжки із солониною. З-під солонини та карто­плі текли струмки смердючої рідини. Камери для забою перетво­рювались на універсальні приміщення: там і забивали худобу, і переробляли. Із м'яса, забракованого санітарним наглядом, роби­ли солонину [54, ф. Р-203, оп.1, спр. 919, арк. 59]. Часто-густо ну­трощі тварин викидали просто на вулицю, сюди ж збігала струм­ками кров — робітникам було заборонено заради економії води змивати кров до каналізації [241, с. 6]. Деякі різниці свої відходи без попередньої обробки зливали на леваду, поряд з якою стру­мували джерела Павлової дачі [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 584, арк. 29-33]. Адміністрація різниць диктувала свої «правила» забою худоби. Внаслідок необґрунтовано завищених тарифів на забій, встановлених адміністрацією, худоби забивалося значно менше пропускної здатності різниць, а це сприяло відкриттю нелегаль­них різниць, де про санітарний стан дбали ще менше.

Дуже гостро постала на початку 20-х років ХХ століття про­блема харківських кладовищ. За розташуванням кладовища не­наче кільцем охоплювали місто. Всього їх було 14, але зареє­строваних у поховальному відділі комунального господарства Харкова — лише 9, бо на решту не вистачало коштів для утри­мання співробітників. Однак усі вони активно функціонували. Хоча вигляд мали дійсно жахливий — дерева вирубані, паркани повалені або викрадені, пам'ятники з білого мармуру зникли (їх подрібнювали та підсипали до солі на базарах). Міські кладовища стали розсадниками антисанітарії. Одне з них, зі свіжими похо­ваннями, якісь заповзятливі харків'яни примудрилися розорати під городи. За часів громадянської війни та жахливих епідемій звичайним стало ховати в одній могилі по дві труни, а потім і вза­галі до 15-17 тіл без труни. «Братські» могили почали з'являтися в Харкові 1918 року. В такий спосіб ховали пацієнтів з ліка­

86 Ігор Робак, Ганна Демочко

рень, шпиталів та вокзалу, які не проходили обліку РАГСів. За 1921 рік, наприклад, було поховано 18902 небіжчики, а за даними РАГСу в місті померло лише 8245 осіб. Різниця припадає саме на мерців «братських» могил [242, с. 49-50].

Губвиконком на засіданні 5 березня 1921 року заслухав до­повідь завідуючого відділом охорони здоров'я С.І. Канторовича, який наголошував на необхідності якомога швидше організувати очищення вулиць міста і заборонити несанкціоновані звалища [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 520, арк. 16; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 241, арк. 8, 14; 54, ф. Р-202, оп. 1, спр. 13, арк. 208, 210, 211]. Адже асе­нізаційна служба неспроможна була власними силами очистити місто і видаляла лише 15 % нечистот, а 85 % потрапляло в ґрунт та річки [243, с. 6]. Конче потрібна була участь громадськості в упорядкуванні міста. За задумом С.І. Канторовича, центральні вулиці мали очищатися силами всіх жителів [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 98, арк. 22]. Оголошувалися «місячники» або «тижні» чисто­ти, коли всі без винятку працездатні харків'яни підлягали трудо­вій повинності і працювали на вулицях в позаробочий час (після 16-ї години) [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 35]. За виходом жителів на громадські роботи спостерігали міліцейські підрозді­ли, а на тих, хто ухилявся від повинності, чекав концентраційний табір строком до 6 місяців [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1502, арк. 6]. На прибирання робітничих кварталів С.І. Канторович реко­мендував спрямувати людські ресурси концентраційних таборів. Особлива увага приділялася звалищним пунктам, які здебільшого утворювалися в місцях, не призначених для зберігання відходів, і були небезпечними для здоров'я мешканців. Організовували масове обстеження будинків і квартир, а винних в антисанітарії притягували до відповідальності [там само, арк. 16]. Контроль за виконанням таких заходів покладався на комісію з представників п'яти відділів: відділу управління, відділу губернської здорово-охорони, комендатури, відділу комунального господарства та гу­бернського надзвичайного комітету [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 241, арк. 8]. Був розроблений і план очищення міста від сміття, яким передбачалося вивозити його з центральних вулиць кінними під-

Діяльність санітарних служб 87 -

водами, возами, вантажними автомобілями й навіть трамваями за умови подовження трамвайних колій до звалищ [54, ф. Р-202, оп. 1, спр. 13, арк. 211]. Харків поділили на чотири райони і для кожного району визначили звалище: за Лютеранське кладовище вивозили сміття з подвір'їв Нагірної частини міста, обмеженої вулицями Пушкінською, Московською (нині Московський про­спект), 1-го Травня та річкою Харків; у яри університетської те­риторії — з усіх дворів, обмежених вулицею Єпархіальною (нині Артема), майданом Тевелєва (нині Конституції), вулицями Ми­колаївською (нині Короленка), Клочківською та річкою Харків; на Ващенківське звалище — з Холодної Гори, Лисої Гори, Кар-півського саду та Залопані; на звалище Павлової дачі потрапляло сміття з усіх інших районів міста.

Всі інші звалища мали бути закриті [54, ф. Р-202, оп. 1, спр. 13, арк. 108; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 241 , арк. 14], а за тим, щоб там знов не утворювалися смітники, стежили чергові загони мі­ліції [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 520, арк. 108; 54, ф. Р-203, оп.1, спр. 241, арк. 14]. В результаті у 1926-1928 роках 47 місць несанкціо­нованого нагромадження сміття припинили існування [84, с. 50].

Наступним кроком губвиконкому у поліпшенні санітарного стану Харкова стало рішення про проведення «місячників чисто­ти». Основні положення були викладені в доповіді спеціально створеної комісії з очищення міста. Ці положення С.І. Канторо­вич виніс на засідання пленуму губернського виконавчого коміте­ту 12 березня 1921 року, який виробив конкретні заходи.

Щодо звалищ, то чітко визначалися місця тимчасового або постійного прийому відходів. На місцях, де утворювалися не­санкціоновані звалища відходів (наприклад Благовіщенський та Кінний ринки, Ветеринарний майдан, береги річок), були вста­новлені міліцейські пости, які пильнували, щоб туди не скидали побутові та інші відходи. В цьому ж 1921 році було вперше пору­шено питання про необхідність створення санітарної міліції [244, 16 квіт.].

Пошуком нових точок для звалищ займався відділ комуналь­ного господарства губвиконкому в контакті з міськсанепідом та

88 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

санітарно-технічним підвідділом. Під'їзди й мости, що вели до зва­лищ, належало полагодити, навіть планувалося прокласти тимча­сову колію для трамваїв та конок. Біля звалищ рекомендувалося встановити чергування наглядачів. Кожна домівка, подвір'я, орга­нізація чи установа мали взяти участь у «місячниках чистоти». Ке­рівники гарнізону та комендант міста силами військовослужбовців були зобов'язані привести до ладу всі казарми та будинки, зайняті військовими частинами. До прибирання центральних вулиць, май­данів, парків, скверів, громадських закладів залучали все праце­здатне населення концтаборів і таборів для військовополонених, з яких відділ комунального господарства за декілька тижнів орга­нізував «артель мусороочистителей и метельщиков» [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 241, арк. 14]. А в 1923 році з числа безробітних, що пе­ребували на обліку на біржі праці, 504 особи були підпорядковані міському відділові комунального господарства і прибирали вули­ці. Загалом вони відпрацювали 37706 днів [123, с. 15]. В'язниці та інші місця позбавлення волі впорядковували утримувані в них люди під наглядом та керівництвом начальників закладів.

Жителям пропонувалося збирати всі відходи як у своїх бу­динках, так і на прилеглих до них територіях, вулицях, провул­ках, після чого розподіляти їх на дві категорії: горючі та негорючі. Горючі відходи дозволялося спалювати невеликими частками і лише вдень, а негорючі складати в одне місце й готувати до ви­везення [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 310, арк. 31]. Але попри всі накази губвиконкому про негайне вивезення сміття, часто бруд та гній залишалися у величезних купах тривалий час, а пориви вітру роз­носили сморід і мотлох [134, 20 квіт.].

У рамках «місячників чистоти» запроваджувалися й «неділь­ники», під час яких відбувались масові огляди житла та подвір'їв для перевірки якості проведених заходів та нагляду за роботою концтабірників і військовополонених. Оскільки контроль за при­биранням вулиць і подвір'їв мав бути систематичним, а людей для цього не вистачало, було ухвалене рішення готувати санітарно-житлових інспекторів на двомісячних курсах, які й почали діяти

10 червня 1920 року [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 310, арк. 39].

Діяльність санітарних служб 89 -

Під час «місячників чистоти» доводилось мобілізувати всі транспортно-вантажні засоби разом з обслуговуючим їх персо­налом, незалежно від того, є вони власністю установ, військових частин чи приватних осіб. Такі транспортні засоби збирали відхо­ди з майданів, вулиць, громадських закладів, подвір'їв приватних будинків і вивозили у місця, відведені для звалищ. Цією роботою був завантажений весь транспорт під час «недільників» і не менше однієї третини — по буднях. Окрім мобілізації транспорту, були підготовлені й трамвайні колії для перевезення гною та колії ко­нок для перевезення асенізаційних діжок. За постановою президії губвиконкому від 20 січня 1921 року кількість таких діжок дося­гла 150, а кількість підвод — 120 [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2, арк. 210]. Ясна річ, цього для столичного Харкова було надзвичайно мало. Відділ комунального господарства, керівники Харківського гарнізону забезпечували всіх працюючих на «недільниках» необ­хідним реманентом — ломами, лопатами, кирками, мітлами, однак знарядь праці теж не вистачало, тому робота гальмувалася [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 118, арк. 22; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 380, арк. 34]. Контролювали прибирання міста міліцейські підрозділи [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 520, арк. 108]. Не залишалися поза увагою лазні та цирульні, де обслуговували робітничий люд міста і приміської смуги.

Всі, хто перешкоджав чи будь-яким чином протидіяв про­веденню «місячників чистоти», підлягали арешту в адміністра­тивному порядку і притягненню до судової відповідальності [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 241, арк. 14-15]. Слід визнати, що і на по­чатку 30-х років Харків залишався доволі брудним містом, але заходи, вжиті раніше, значно покращили його санітарний стан і зовнішній вигляд [71, с. 250].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського