І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 7

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

У досліджуваний період в Харкові діяло 11 ринків. З уве­денням непу та пожвавленням торгівлі значно погіршився стан ринків та базарних площ. З метою покращення ситуації були ор­ганізовані різноманітні комісії, підкомісії, «п'ятірки», «трійки», відділи, але вони працювали кожен сам по собі. На ринках па­нував справжній хаос. Рундуки, ларьки, будки ставили де зама­

90 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

неться — на дорозі, тротуарі чи водостоці. Найбільш гнітючий вигляд мав Кінний ринок, його ще називали «інвалідним», бо тут мали право торгувати інваліди й хворі. Другим за кількістю проблем був Благовіщенський ринок. Торговці не дотримувалися елементарних правил санітарії та гігієни. Поряд з молоком та молочними продуктами вони торгували старим крамом, брудним ганчір'ям. Біля рундуків намагалися прилаштуватися перукарі, які тинялися ринком з ножицями та шматком дзеркала. Поряд з «паштетними» (де продавали борщ, котлети, ковбаси) пропону­вали ремонт взуття. Випічку продавали поряд з фарбою, цвяхами

тощо [145, с. 121].

Звісно, ці проблеми турбували міський санітарно-епідемічний відділ. До нього, як і до відділу комунального господарства міськ­виконкому, постійно надходили листи з інформацією про непо­добства на харківських ринках. Однак відділ комунального гос­подарства попервах не приділяв їм належної уваги, переважна більшість кореспонденції просто губилася в численних кабінетах. Деякі позитивні зрушення намітилися лише 1922 року, коли була створена спільна з представниками відділу охорони здоров'я ко­місія з благоустрою (а згодом і відповідний відділ). Робота по­жвавилася: завдяки постановам щодо впорядкування торгівлі на ринках були поставлені столи для торгівлі молоком, фруктами та овочами, почалась відбудова зруйнованих приміщень Холод-ногірського ринку, скрізь з'явилися урни для сміття тощо [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 918, арк. 92; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1795, арк. 105]. Була навіть призначена спеціальна посадова особа, яка керувала ринками, однак існувала ця штатна одиниця недовго. Згодом керівництво харківськими ринками повернули до кількох структур — розрахунково-фінансового управління, орендного від­ділу та управління з благоустрою. При «сімох няньках» повер­нулися старі проблеми, до яких додалися й нові. Так, стала по­пулярною торгівля «із землі», хоча поряд стояли порожні столи. Це відбувалося через дорожнечу на патент, який повинні були купити торговці, щоб отримати місце за столом. Як показало обстеження харківських ринків, переважну більшість стихійних

Діяльність санітарних служб 91 -

торговців становили вдови робітників та червоноармійців, для яких вартість патенту була непосильною. Відбудоване крите при­міщення на Благовіщенському базарі через дорогу оренду почало слугувати не місцем купівлі-продажу товарів, а притулком для антисоціальних елементів. Водночас поряд із ринком люди тор­гували «із землі» [145, с. 125]. А рішення про мощення території ринків бруківкою так і залишилося на папері [там само, с. 122].

Проведене у 1930 році обстеження харківських ринків вияви­ло, що відчутних змін упродовж десяти років майже не відбулося. На деяких так і не були замощені центральні площі, скрізь про­давали м'ясну продукцію, що не пройшла санітарного огляду [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 105, арк. 21]. Тобто і на початку 30-х років проблема впорядкування харківських ринків залишалася акту­альною, а вирішення її гальмувала радянська бюрократія.

Важливою складовою санітарного благополуччя будь-якого міста є стан його житлового фонду, який значною мірою від­дзеркалює «соціальне здоров'я» населення, являє собою обличчя міста. Щодо Харкова, то у 1920-ті роки він був охоплений жит­ловою кризою. Це трапилося в результаті двох хвиль міграції на­селення: під час Першої світової війни до міста були евакуйовані промислові підприємства та мирне населення західних губерній Росії; за громадянської війни тут рятувалися від голоду жителі центральних та північних регіонів України, біженці з Дону, По­волжя, Уралу. З іншого боку, процес ускладнився такими факто­рами, як відсутність житлового будівництва в місті з 1914 року, припинення домовласниками поточних ремонтів у період Першої світової і громадянської воєн, незацікавленість мешканців у на­лежному стані житла через систематичні виселення та переселен­ня мешканців у 1918-1920 роках.

Житлове будівництво в місті фактично почали відновлюва­ти з 1923 року. За цей рік було піднято з руїн і добудовано 58 будинків, за 1924 — 260, а за 1925 — 800. Упродовж трьох років (з 1923 по 1925 включно) у Харкові з'явилося приблизно 75 ти­сяч квадратних метрів житлової площі і ще стільки ж було додано за один 1926-й рік [244, с. 216]. Однак ці метри не задовольняли

^■=ЙИ^Й^£-

потреб населення. За підрахунками, для забезпечення харків'ян необхідно було здавати на рік не менше 360 тисяч квадратних ме­трів житла. Харківська міська рада визнала за необхідне тримати курс на подальше розширення житлового будівництва, але ко­штів вистачало лише на виконання 45 % від запланованого. Тому промисловим підприємствам було запропоновано розширити бу­дівництво за рахунок власних коштів. Також міськрада створила конкурсну комісію, яка оголосила конкурс на кращий тип будівлі. Премія за перше місце в конкурсі становила 1 тисячу карбованців [245, с. 216]. Такий захід був продиктований бажанням місцевої влади покращити житлові умови харків'ян, виключити з архітек­турного фонду міста неекономічні та антисанітарні будівлі, вели­ка кількість яких залишалася на центральних вулицях міста.

Перетворення Харкова на столичний центр вабило до нього людей звідусіль, що неухильно погіршувало житлову ситуацію. Маємо красномовні цифри. У місті за переписом населення 1912 року було 239904 жителі. Згодом їх чисельність змінювалася так:

1916 рік — 282961, 1920 — 222079, 1923 — 315408,

1925 — 359330,

1926 — 380347,

1927 — 412824,

1928 — 420000 [246, с. 91; 247, с. 168; 248, 21 апр.; 150, с.1;

240, с. 1; 249, с. 167; 54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 34 ]. У

1931 році у місті проживали вже 438834 особи [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 34]. Особливо побільшало населення в районі Основи, на Качанівці, в Липовому Гаї, Ясній Поляні; в центрі міста зростання особливо відчувалося в Центральному та Нагір­ному районах; серед робітничих районів зростання відбулось у Паровозобудівному, Іскринському та на Сабуровій дачі. Велика скупченість населення потягла за собою невиконання рішення окружного виконавчого комітету, який визначив мінімальну нор­му площі на одну людину в 20 квадратних аршинів (приблизно 10 квадратних метрів) як таку, що відповідає санітарним стан­

Діяльність санітарних служб 93

дартам [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 306, арк. 184]. Для ілюстрації наведемо цифри реального розподілу житлової площі на одну людину в різних районах міста Харкова станом на 1923 рік (див. додаток А 16) [246, с. 92]. Вони дають підстави для таких виснов­ків: зазначені 20 квадратних аршинів на душу населення люди не мали в жодному районі міста; щільність населення зростала від центру міста до периферії; найбільш густозаселеними вияви­лися робітничі райони, де діяли великі підприємства. До речі, радянській владі не вдалося забезпечити таку санітарну норму житлової площі і в майбутньому: наприкінці 80-х років, вже на схилі комуністичної доби, харків'ян ставили на квартирний облік при наявності житлової площі, меншої за 6 квадратних метрів на особу (це попри величезне житлове будівництво 60-80-х років).

Глибина житлової кризи визначалася не тільки розміром житлової площі на душу населення, а й багатьма іншими кри­теріями. Один з вагомих чинників — це зовнішній вигляд самої будівлі. В Харкові у 1920-ті роки значна кількість споруд мала такий поділ: наземна частина, напівпідвальна та підвальна (під­лога заглиблена більш як на метр). Через брак житлової площі всі три частини були щільно заселені. На одну так звану «квартиру» припадало по шестеро осіб.

Санітарний стан подібного житла був гнітючим. До підваль­них та напівпідвальних приміщень потрапляли ґрунтові води, що підвищувало вологість у приміщенні. До того ж там не було ку­хонь (точніше, всі вони були зайняті пожильцями), а готували їжу та прали білизну прямо в кімнатах, що знов-таки впливало на вологість. Через це в оселях з'являлися «домові гриби», які теж не сприяли здоров'ю мешканців. Тривалий час ця проблема не набувала розголосу, і лише у 1934 році за постановою Харківської міськради було організовано штаб боротьби з «домовими гриба­ми». До нього входили представники житлово-комунальної сфе­ри, будівельники, медики, які обстежували помешкання харків'ян і допомагали їм позбутися грибів. Відсутність сараїв чи погребів змушувала людей зберігати продукти харчування і пальне в кори­дорах, кухнях, кімнатах, що, безумовно, забруднювало продукти.

94 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

Зазвичай кухні правили за місце купання малечі, бо в підвальних приміщеннях ванних кімнат не було зовсім, а в напівпідвальних їх кількість ледь досягала одного відсотка від загальної площі усіх напівпідвалів. У наземних квартирах ванні кімнати мали лише 14,5 % мешканців [246, с. 96 ]. На початку 1920-х років у місті було п'ять лазень, чотири з яких не працювали [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 520, арк. 123]. Лазні на підприємствах не задовольняли всіх потреб населення [250, с. 17]. Згодом кількість лазень скоро­тилася до двох, причому на одного мешканця Харкова припадало лише три відвідування на рік (у місті інших форм купання не існувало) [75, с. 15]. Хоча ще 1922 року Всеукраїнська санітарна рада затвердила постанову, за якою обов'язковим було відвідан­ня лазні один раз на місяць [136, с. 38]. Варто зазначити, що під час проведення «місячників» і «тижнів» чистоти лазні працювали безкоштовно [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 35]. Оскільки вони все одно не могли прийняти всіх бажаючих, то у 1929 році почав працювати громадський душ в одному з харківських парків, який, до речі, був дуже популярний серед містян [там само, арк. 29]. Ситуація змінилася лише на початку 1933 року, коли в місті від­крилася нова лазня (відтоді їх стало три) і після ремонту збіль­шилася пропускна здатність інших: завдяки безперебійній роботі цих закладів у 1933 році їх відвідували 88,7 % харків'ян [91, с. 9].

Проблему опалення приміщень холодної пори року вирішу­вали за допомогою різних систем. Це були: центральне опалення (водяне), амосівське (повітряне), голландське опалення, цегляні плити, «російські печі» та «буржуйки» [251, с. 23-24]. Така «стро­катість» у засобах обігрівання, недосконалість діючої системи цен­трального опалення і відсутність будь-якої скоординованості у їх роботі призводили до поширення захворювань серед мешканців.

Тогочасні дослідження свідчать про те, що в Харкові кінця 1920-х років великого піднесення набуло індивідуальне будівни­цтво, на цей сектор припадало 57 % від загальної кількості зведе­них споруд. Але в результаті такої забудови центральна частина міста починала виглядати, як село або містечко, де переважали маленькі глухі будинки. Матеріали для будівництва викликали

Діяльність санітарних служб 95 -

сумніви щодо можливості дотримання санітарних норм у цих помешканнях. Житлова секція Харківського міського санітарно-епідемічного відділу провела вибіркове обстеження. Загалом огля­нули 76 будинків, з яких 1 був кам'яний, 6 мішаних (дерев'яних, обкладених цеглою), 67 дерев'яних, 2 саманових, що у відсотко­вому співвідношенні відповідало середнім цифрам по місту [252, с. 8]. Більше половини забудовників припустилися відхилень від проекту, деякі обмежилися пристосуванням під житло сарая, ма­ючи надію, що за кращого матеріального становища будівлі таки завершать; із цих же причин інші забудовники зводили житло навіть без фундаменту, на дерев'яних «стільцях», сподіваючись потім підводити фундамент частинами. За плануванням будува­лося найбільше квартир двокімнатних або трикімнатних — 65 %; 28 % були квартирами з однією кімнатою та однією кухнею. Зу­стрічалися навіть будівлі, в яких була одна кімната, що слугувала приміщенням і для проживання, і для готування їжі. При цьо­му кухні займали надто велику площу, часто перетворюючись на житлове приміщення [252, с. 8].

Огляд соціально-побутових умов харків'ян засвідчив нераці­ональне будівництво, бо воно проводилося без участі санітарних організацій. І під кінець 1920-х років якісного житла у місті не стало більше — проблеми нашаровувалися одна на одну, форму­ючи тривожну епідемічну ситуацію для харків'ян.

1933 рік теж не приніс жаданих результатів. Харківська об­ласть вибрала лише 89 % коштів на житлове будівництво з від­ведених господарським планом, а індекс виконання річного плану становив лише 79 %, що було невтішно для міста з такими мож­ливостями й потребами [91, с. 6-7]. За підрахунками, Харків опи­нився на третьому місці серед міст, які найгірше розпорядилися асигнуваннями, відведеними на спорудження житла. За чотири роки (1930-1934) житловий фонд міста зріс лише на 15,7 %. Для порівняння: за цей же період у Запоріжжі він зріс на 79 %, а в Краматорську аж на 266 % [253, с. 7].

Найактивніше на початку 30-х років будували навколо трак­торного заводу, паровозобудівного заводу та в центральному ра­

^■=ЙИ^Й^£-

йоні міста. Різко підвищилася санітарно-гігієнічна якість нового житла (це ілюструють дані, наведені у додатку А 19). На їх під­ставі можна стверджувати, що житлові умови наприкінці дослі­джуваного періоду значно поліпшилися, а мешканці більшості ра­йонів міста отримали додаткові площі. Крім того, всі новобудови були приєднані до водогону та каналізації, що значно покращило санітарний стан квартир.

За часів свого столичного статусу Харків так і не спромігся розв'язати житлову проблему, хоча істотно просунувся на шляху її вирішення. Індустріалізація і колективізація посприяли швид­кому зростанню харківського населення, яке не було забезпечене житлом. Тому з другої половини 20-х років у місті вдалися до побудови бараків для робітників, де про санітарне благополуччя думати не доводилося. Тож не дивно, що на початку 30-х років через проблеми у житлово-комунальній сфері такі хвороби, як малярія, туберкульоз, трахома, стабільно давали підвищені по­казники захворюваності.

Проаналізувавши усі викладені факти, ми пересвідчилися, що на початок 1930-х років представникам влади, медикам і громад­ськості Харкова вдалося до певної міри впоратися із жахливою антисанітарією попереднього десятиліття. Спільними зусиллями вони досягли певних позитивних зрушень. Але водночас непо­доланими залишалися такі проблеми: антисанітарний стан річок (найбруднішими були Харків, Лопань, Немишля); недосконалі водогінна і каналізаційна мережі; недостатність асенізаційних обозів; антисанітарний стан ринків; невпорядкованість вулиць (тільки 30,8 % були замощеними); незадовільний санітарний стан пунктів громадського харчування; забрудненість місць громад­ського користування; брак лазень (три лазні на все місто із про­пускною здатністю 7 тисяч осіб на день); недостатня територія зелених насаджень (лише 7 % від усієї площі міста); антисані­тарний стан нічліжних будинків, скупчення там великої кількості людей [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 26-30]. Усі ці негаразди вимагали наполегливої роботи харків'ян.

Діяльність санітарних служб 97

Створення та діяльність радянських санітарних органів

У перші роки радянської влади в Харкові діяльність санітар­них служб була спрямована насамперед на боротьбу з тяжкими епідеміями, що охопили місто. Залишений царатом незадовіль­ний санітарний стан, масова захворюваність, а також руйнування, заподіяні громадянською війною, обумовили катастрофічне по­ширення епідемій. Як тільки денікінці залишили Харків, одразу до керівних органів республіки надійшла телеграма начальника санітарної частини армії Щербакова: «Білі залишили дуже розви­нену епідемію серед людності; висипний тиф шириться в Черво­ній Армії» [127, с. 10].

Виступаючи 5 грудня 1919 року на VII Всеросійському з'їзді Рад з доповіддю, голова уряду радянської Росії В.І. Ленін сказав: «І третє лихо на нас ще насувається — воша, висипний тиф, який косить наші війська. І тут, товариші, не можна уявити собі того жаху, який діється в місцях, охоплених висипним тифом, коли населення знесилене, ослаблене, нема матеріальних коштів, — всяке життя, всяка громадськість зникає...». Питання ставилося руба: «Або воші переможуть соціалізм, або соціалізм переможе вошей!». У кінці своєї промови Ленін закликав «... напружити всі свої сили для того, щоб стерти з лиця російської землі висипний тиф — результат некультурності, злиднів, темноти і неуцтва... »

[254, с. 203-204].

Головними настановами стали декрети уряду РСФРР «Про заходи боротьби з висипним тифом» від 28 січня 1919 р. [115, с. 96-99] і «Про заходи боротьби з епідеміями» від 10 квітня 1919 р. [115, с. 56-60]. У цих документах були сформульовані основні напрями подолання епідемічних захворювань. Відповід­но до першого декрету вже 6 лютого 1919 року при Народному Комісаріаті охорони здоров'я УСРР було засновано Українську надзвичайну комісію боротьби з висипним тифом [126, с. 191]. На чолі комісії став нарком П.П. Тутишкін. 13 січня 1920 року в Харкові її реорганізували і перетворили на Всеукраїнську над­

98 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

звичайну комісію боротьби з висипним тифом, яку, в свою чергу, ліквідували вже 23 лютого і замінили на Всеукраїнську надзви­чайну санітарну комісію [41, С. 273 ]. Як бачимо, назви комісій швидко змінювались (що взагалі характерно для революційної доби), а суть перетворень полягала в розширенні їх повноважень. До роботи комісій були залучені представники Всеукрревкому, санітарної служби армії, губздороввідділу, міськздороввідділу, ме­дичного товариства та ін. Головою призначили начальника Хар­ківського окружного військово-санітарного управління Г.М. Да-нишевського [255, с. 74]. На допомогу роботі надзвичайної комісії при Харківському губздороввідділі в січні 1920 року було ство­рено комісію з вивчення висипного тифу на чолі із професором П.І. Шатіловим.

Початок 1920-х років став часом грізних епідемій по всій рес­публіці. Лютували черевний та висипний тиф, віспа, холера. Тому ЦК КП(б)У і ВУЦВК звернулися до Харківського губвиконкому з листом, в якому пропонували обговорити питання загрозливого епідемічного становища міста на робітничих зборах, конференці­ях, партійних зборах та пленумах. Для ефективності роботи са­нітарних служб на засіданні Колегії Народного Комісаріату охо­рони здоров'я було ухвалено рішення про прийняття санітарної організації республіки на державний бюджет [116, с. 64]. З хар­ківських установ на держбюджеті існували: губернська санітарна лабораторія, Харківський санітарно-бактеріологічний інститут, Будинок санітарної освіти. Держава взяла на себе витрати з підго­товки наочності — діапозитивів, брошур, плакатів [255, с. 81-82]. У зв'язку з тим, що органи охорони здоров'я дедалі міцнішали та розвивалися, РНК УСРР у 1923 році постановив ліквідувати Всеукраїнську надзвичайну санітарну комісію, а справу бороть­би з епідеміями передати місцевим органам охорони здоров'я. Для фінансової підтримки в кошторисі місцевих органів існувала стаття «на боротьбу з епідеміями», а на республіканському рів­ні — 9-мільярдний протиепідемічний фонд Народного Комісаріа­ту охорони здоров'я УСРР.

Діяльність санітарних служб 99 -

Санітарна організація початку 1920-х років ще не мала чіткої структури. Губвиконком неодноразово наголошував на необхід­ності об'єднання всіх санітарних органів під загальним керівни­цтвом, аби скерувати їхню роботу та уникнути паралелізму [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 211, арк. 12]. Оперативно таку справу зробити не вдалося. Лише з 1922 року, а саме від ІІІ Всеукраїнського з'їзду бактеріологів та епідеміологів, спостерігаються деякі кро­ки із систематизації діючих установ. Наприклад, в середині 1922 року в «Плані санітарної організації України» були викладені по­ложення про центральні санітарні організації — республіканську, губернську, міську та повітову [116, с. 66].

Губернська санітарна організація являла собою єдину спіл­ку всіх санітарних установ губернії та тимчасового епідемічного персоналу. Керівним центром був санітарно-епідемічний підвід­діл губздорову, який складався з таких секцій: санітарної, епіде­мічної, статистичної та секції санітарної просвіти [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1502, арк. 39]. З 1919 року очолював санепідпідвідділ С.М. Ігумнов. У своєму складі губсанепід мав такі відділення: міське санітарно-епідемічне (зав. С.Ф. Афанасьєв); санітарно-житлове відділення (зав. С.В. Коршун); санітарну лабораторію на Пушкінському в'їзді, 6 (зав. В.Г. Соболєв); постійну міжвідомчу комісію з питань промислової санітарії [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 50, арк. 45; 54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1795, арк. 55].

Двічі на рік скликалися наради санітарних лікарів та епі­деміологів, завідуючих лабораторіями, представників Санітарно-бактеріологічного інституту. Вони розробляли плани подальшої роботи організації, обговорювали епідеміологічні проблеми і шля­хи боротьби із заразливими хворобами взагалі, слухали різнома­нітні доповіді й звіти, вирішували організаційні питання. Міська санітарна організація була частиною губернської і виконувала плани, директиви та розпорядження вищих інстанцій. Кількість санітарних лікарів Харкова визначали за принципом: один лікар на кожні 20 тисяч населення. Санітарна організація міста в своїй діяльності спиралася на санітарні комісії — громадські об'єднання, в яких керівну роль відігравав місцевий медичний персонал. До

100 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

цих комісій населення обирало найбільш сумлінних та активних громадян, які цікавилися питаннями охорони здоров'я та благо­устрою Харкова. Комісії мали право притягувати до суду винних у порушенні санітарних постанов [150, с. 14]. Кошти санітарних комісій поповнювалися шляхом відрахувань з місцевого бюджету, експлуатації закладів громадського харчування і побутового об­слуговування населення (їдальні, лазні, перукарні, пральні тощо), сплати штрафів за санітарні порушення [256, с. 77].

Санітарно-житлове відділення мало своєю основною струк­турою санітарно-житлову інспекцію, яка здійснювала нагляд за житловим фондом міста. Інспекція розробляла на місцевому рівні постанови щодо житлової санітарії, затверджувала проекти будів­ництва, а також могла порушувати клопотання перед губздоров-відділом про закриття небезпечних та шкідливих для здоров'я людей приватних та громадських споруд. Співробітники інспекції організовували виставки, екскурсії, лекції та здійснювали сані­тарну просвіту населення в інших формах [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 11].

Наказом Народного Комісаріату охорони здоров'я на держза-безпеченні на грудень 1922 року були залишені 125 співробітни­ків Харківської санепідорганізації та 91 співробітник Санітарно-бактеріологічного інституту [257, с. 263-264].

22 травня 1922 року на Колегії Народного Комісаріату охоро­ни здоров'я УСРР була прийнята постанова «Про підготовку са­нітарних лікарів», яка обґрунтувала необхідність для санітарних лікарів особливої, систематичної підготовки з основних галузей медичного знання — гігієни, біології, бактеріології, епідеміоло­гії та профілактики [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2008, арк. 211]. Для здійснення такої підготовки було відкрито спеціальні курси, де викладали відомі закордонні лікарі, а також харківські фахівці — С.В. Коршун, С.П. Григорович, С.М. Коцевалов, М.М. Цехновіцер та інші [173, с. 262-263]. Особлива увага приділялася оволодінню сучасними технічними засобами в боротьбі з епідеміями, оскіль­ки і виробництво масової вакцини проти віспи, холери й тифу, і створення потужних пастерівських, бактеріологічних та мікро-

Діяльність санітарних служб 101 -

біологічних станцій та лабораторій потребували обладнання за останнім словом техніки [258, с. 137-138].

Із заснуванням в Харкові у 1920 році Санітарно-бактеріологічного інституту значно побільшала кількість щеплень від заразливих захворювань. Робота цієї установи передусім була спрямована на виробництво віспяного детриту, протидифтерій­ної, стрептококової, протидизентерійної сироваток, холерної, че­ревнотифозної, гонококової вакцин, туберкуліну Коха та Дені

[148, с. 62].

Значну роль у розвитку санітарно-епідеміологічної служби ві­діграли всеукраїнські санітарні ради, які періодично скликалися в 1922-1938 роках і розглядали найактуальніші питання діяльності санітарної організації в країні та її столиці. Особливого успіху їм вдалося досягти у ліквідації епідемій інфекційних хвороб.

Перша всеукраїнська санітарна рада була скликана в Харкові санепідвідділом НКОЗ УСРР та відбулася 25-30 серпня 1922 року. В її роботі взяли участь 68 делегатів з усієї республіки. Було заслухано 24 доповіді, ухвалено рішення, на підставі яких в Харкові й загалом у країні будувалася протиепідемічна робота. Перша рада заклала основи широкої імунізації населення проти віспи та поставила питання про повну ліквідацію такої хвороби, як холера [259, с. 182-189]. У своїх спогадах засновник україн­ської школи комунальної гігієни О.М. Марзєєв писав: «На все життя залишилася у мене в пам'яті картина засідань Першої Все­української Санітарної Ради. Ось вони, кадрові та найкращі са­нітарні лікарі республіки, цвіт и гвардія санітарної організації...» [61, ф. 4928, оп. 1, спр. 99, арк. 61]. Слід зазначити, що рішення, які ухвалювалися на з'їздах кожного скликання, завжди слушно реагували на зміни епідемічного стану і були дуже корисними для порятунку Харкова від хвороб.

Друга всеукрсанрада у травні 1923 року розглянула питання про соціальні хвороби, які знесилювали країну, і Харків не був винятком. Особливе розташування і статус міста робили життя харків'ян нестерпним через велику кількість приїжджих з інших регіонів, бо вони переносили різноманітні захворювання. І це

102 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

на додачу до внутрішніх проблем із соціальними хворобами, які спричинялися низьким рівнем життя населення, безпритульніс­тю, проституцією тощо. Друга всеукрсанрада наголосила на необ­хідності широкої профілактики вищезазначених хвороб і негайній участі санітарних закладів у здійсненні такої профілактики. Вона також проголосила курс на винищення малярії, яка для Харкова становила давню і серйозну проблему [260, с. 188-193]. Мето­ди профілактики обговорювалися й на третьому з'їзді (1924 р.), де було ухвалено рішення про «начало предохранительных при­вивок против дифтерии», затверджено план вакцинації проти черевного тифу й малярії. Велика увага приділялась вивченню та ліквідації епідемічних вогнищ [261, с. 152-155]. Програмна доповідь О.М. Марзєєва «О санитарной организации на Укра­ине» започаткувала удосконалення санітарного нагляду. З'їзд ухвалив «Положение о санитарной организации» та обрав ко­легію санітарно-епідемічного відділу НКОЗ, яку очолив сам О.М. Марзєєв. Організацію санітарної статистики було покладе­но на санітарного лікаря, пізніше професора, фахівця соціальної гігієни і демографії С.А. Томіліна. А 1 червня 1923 року РНК УСРР ухвалила постанову «Про санитарні органи республіки», яка дала нове життя санустановам, окреслила організаційні за­сади здійснення санітарних і протиепідемічних заходів. Рішен­ня всеукрсанради та ця постанова уряду дали змогу побудувати чітку структуру губернського санепідвідділу, включити до його складу такі підрозділи, як санітарний, епідемічний, статистичний, санітарно-просвітній та санітарно-технічний.

Наступні всеукрсанради порушили питання дитячих інфек­цій, розглянули нові методи подолання трахоми та сказу. Бороть­ба з трахомою перейшла з відання лікувальних закладів до сані­тарної організації, а боротьба зі сказом отримала профілактичний напрям. П'ята всеукрсанрада (1926 р.) особливу увагу приділила дезінфекційній справі, яка відтоді набула планового характеру [262, с. 5-14]. Видатний мікробіолог та епідеміолог проф. С.І. Зла-тогоров, який був директором Першого Українського санітарно-бактеріологічного інституту імені І.І. Мечникова, зазначав: «Мы

Діяльність санітарних служб 103 -

нередко узнаем о заболеваниях тогда, когда их число уже велико, положить больного некуда и без лаборатории мы бессильны рас­познать болезнь» [263, с. 13]. Він рішуче наполягав на створен­ні широкої мережі інфекційних відділень і лабораторій, а також районних санітарних організацій як первинних ланок санітар­ної справи у місті. На шостій всеукрсанраді у жовтні 1927 року ця ідея С.І. Златогорова отримала визнання — наслідком стало рішення про створення санітарних станцій, на які покладалось «выполнение в районе всех санитарных и эпидемиологических задач» [264, с.140-148]. Вже за місяць, 30 листопада, колегія Наркомздоров'я затвердила постанову санітарної ради і визнала за необхідне включити до складу санітарної організації райсан-станцію як відокремлений санітарно-епідеміологічний заклад із самостійним бюджетом.

Отже, всі рішення всеукраїнських санітарних рад не просто сприяли діяльності санітарної організації Харкова, а й визначали основні напрями її розвитку, задавали тон у вирішенні болючих питань міста й усієї країни.

1925 року в структурі санітарно-епідемічного відділу НКОЗ УСРР з'явилась нова інспекція — санітарно-харчова. Харківський міськсанепід вже давно наполягав на створенні окремої харчової інспекції, однак справа обмежувалася роботою санітарних конт­ролерів на ринках. Щоразу з кошторису хтось викреслював пункт про утримання спеціального штату. І от нарешті в 1926 році, піс­ля вищезгаданого кроку НКОЗ, у місті почала діяти харчова сек­ція Харківського міськсанепіду в складі трьох запрошених лікарів та помічників. Роботу харчової секції очолив один з районних лікарів, у кожному районі був окремий харчовий лікар, а на ве­ликих ринках працювали ще по три санітарних контролери. Пе­ред санітарно-харчовим наглядом ставилися серйозні завдання: контроль якості продуктів харчування; нагляд за санітарним ста­ном приміщень фабрик, заводів, комор, магазинів, які зберігали та реалізовували продукти харчування; участь в організації гро­мадського харчування, розгляд лікарських розкладок та розкла­док дієтичних їдалень; проведення регулярних санітарних огля­

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського