І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 8

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

104 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

дів працівників харчової промисловості; складання обов'язкових постанов з питань харчової гігієни; розгляд планів благоустрою ринків і впорядкування вуличної торгівлі [265, с. 265-266]. Необ­хідність та важливість роботи харчових інспекторів підтверджу­вали перші результати аналізів — майже половина продукції, яка продавалася на харківських ринках, мала незадовільний санітар­ний стан [145, с. 101].

У 1930 році були затверджені директиви, що певним чином регулювали роботу органів харчової санітарії. Набрали чинності правила, за якими санітарні лікарі проводили санітарний огляд та бракування продуктів і напоїв. Підприємства, які випускали та продавали свідомо неякісну або фальсифіковану продукцію і були викриті санітарними лікарями, притягалися до відпові­дальності. Наприклад, у 1929 році було проведене обстеження їдалень та гуртожитків на підприємствах міста Харкова. Переві­ряючі встановили значні недоліки в роботі їдалень ХПЗ, електро­механічного і тракторного заводів. Неприпустимі санітарні умови зафіксували вони і в гуртожитках цих підприємств: бруд, сморід, поламані меблі, зіпсовані продукти. В результаті комісія при­йняла кілька жорстких постанов, за якими адміністрацію заводів і завідувачів їдалень притягли до судової відповідальності [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 105, арк. 21].

У 1928 році було затверджене положення про Харківський міськсанепід — міську санітарну інспектуру, що входила до скла­ду окружної санітарної організації і працювала під загальним ке­рівництвом та контролем окружного санітарного інспектора й за планом, який затверджував окружний інспектор охорони здоров'я. На чолі інспектури стояв санітарний лікар, який був керівником міської санітарної організації з усіма установами, підлеглими їй. До складу інспектури входили: старші районні санітарні лікарі; районні санітарні лікарі — спеціалісти з житлової, комунальної, харчової санітарії та епідеміології; районні санітарні лікарі; са­нітарні лікарі поліклінік; санітарно-промислові лікарі; санітарні лікарі бупрів; санітарні лікарі залізничних станцій; лікарі прище­плювальних загонів; помічники санітарних лікарів, дезінфекцій-

Діяльність санітарних служб 105 -

ний та прищепний персонал. Лікарів-спеціалістів розподіляли по секціях — житловій, харчовій та епідеміологічній. Роботою кож­ної секції керував один із старших лікарів. Санітарна інспектура включала в себе також міську санітарно-технічну лабораторію, міську санітарно-бактеріологічну лабораторію, малярійну стан­цію, прищеплювальні загони, дезінфекційні загони, транспорт для перевезення інфекційних хворих та інші структури, які обслуго­вували місто в санітарному та епідемічному відношенні.

Завдання санітарно-епідемічної інспектури були всеохоплюючі:

— нагляд за санітарним станом міста, джерелами його водо­постачання, каналізацією, асенізаційними установками, установ­ками для очищення стічних вод, кладовищами, полями знешко­дження нечистот та викидів;

— санітарний нагляд за існуючими житловими, лікувально-санітарними закладами, будівлями громадського користування, місцями скупчення населення та місцями позбавлення волі, лаз­нями, перукарнями тощо;

— участь в усіх стадіях житлового будівництва — виборі міс­ця, плануванні, розгляді проектів, прийомі споруд, розподілі жит­лової площі та заселенні;

— санітарний нагляд за харчовими продуктами, смаковими речовинами та напоями, місцями їх виготовлення, зберігання, продажу та вживання, а також участь в організації громадського харчування;

— санітарний нагляд за фабриками та заводами як з точки зору санітарного стану, так і щодо впливу їх на довкілля, участь у проведенні попереднього нагляду за промисловими підприєм­ствами;

— ведення обліку захворюваності населення на інфекційні хвороби, боротьба з цими хворобами та здійснення запобіжних протиепідемічних заходів;

— облік професійних захворювань, травматизму та організа­ція боротьби з ними;

— участь у боротьбі із соціальними хворобами та проведення диспансеризації окремих груп населення;

106 Ігор Робак, Ганна Демочко

— спостереження за виконанням по місту обов'язкових са­нітарних постанов, організація участі населення в оздоровчих за­ходах та керівництво ними, проведення санітарно-просвітницької роботи;

— участь в роботі комунальних та інших органів з усіх пи­тань благоустрою та оздоровлення міста;

— вироблення заходів оздоровлення міста, підготовка допо­відей з питань громадської охорони здоров'я для різних відомств, організацій та надання відповідних висновків за їх запитами, під­готовка проектів обов'язкових постанов у галузі оздоровлення міста [266, с. 26-28].

Значним поступальним кроком стало введення за рішен­ням РНК УСРР від 10 січня 1931 року обов'язкових санітарно-оздоровчих вимог — санітарного мінімуму [71, с. 261-262]. Від­тоді в місті за участі працівників підприємств, установ, шкіл, житлових кооперативів вироблялися пропозиції щодо оздоровчих заходів. Впровадження в життя цих заходів фінансувалося з міс­цевого бюджету, кошти громадян залучалися лише у вигляді до­бровільних пожертв. Завдяки вдосконаленню законодавчої бази були окреслені шляхи вирішення питань охорони та ремонту джерел водопостачання, впорядкування залюднених місцевостей, піднесення рівня санітарної культури, боротьби з паразитами, оздоровлення харчування. Вкладалися додаткові кошти в заходи очищення міста від бруду, побудову лазень тощо — в ту сферу, де грошей завжди катастрофічно не вистачало, а проблеми не зникали.

Відчутну допомогу в боротьбі за поліпшення санітарного ста­ну міста надавала санітарна міліція. Організували її в червні 1921 року за ініціативою губернського надзвичайного санітарного ко­мітету [154, ф. Р-203, оп. 1, спр. 308, арк. 206]. Структурно санмі-ліція належала до загальної міліції міста, але завдання в неї були специфічні. Діяла вона в інтересах санітарно-епідемічного підвід­ділу губздорову, пізніше — підсекції міськради. Завданням сані­тарної міліції було здійснення зовнішнього санітарного нагляду за майданами, вулицями, базарами, скверами, садами, подвір'ями,

Діяльність санітарних служб 107 -

житловими будинками, закладами громадського харчування, міс­цями виготовлення, зберігання та продажу харчових продуктів. За порушення встановлених санітарних правил на підставі Адмі­ністративного кодексу санміліція (на відміну від інших санітар­них служб) мала право карати порушників. Керував роботою сан-міліції старший інспектор. Ця посада існувала у складі Головного управління міліції при РНК УСРР, цьому ж управлінню старший санінспектор і був підпорядкований. Спрямовували роботу санмі-ліції органи охорони здоров'я, вони також отримували звіти про її поточну роботу [71, с. 274-275].

Санітарна міліція мала право притягати до відповідальності осіб, які вчинили порушення правил охорони здоров'я. За це на підставі статей 46 та 72 чинного тоді Адміністративного кодексу винуватці сплачували штрафи, якщо ж їхні дії спричиняли тяжкі наслідки, то в силу вступала ст. 96 Кримінального кодексу, яка передбачала примусові роботи (або штраф у розмірі 1000 карбо­ванців) чи позбавлення волі терміном на три роки (за можливі тяжкі наслідки) [71, с. 271]. Якщо вищезгадані засоби впливу не давали потрібного ефекту, то за постановою НКОЗ від 28 січ­ня 1934 року особи, які продовжували антисанітарно утримувати своє житло, могли бути примусово виселені на підставі рішення суду як такі, що утримують житло не за його призначенням, ство­рюючи тим самим неможливе співжиття з ними інших мешканців

[267, с. 66-67].

Організація санітарної просвіти і боротьба за здоровий побут та санітарну культуру

Санітарна обізнаність харків'ян і загальний рівень санітарної культури, такі необхідні для оздоровлення міста, у 20-ті роки були невисокими. Як свідчать статистичні дані, 42 % сифілісу переда­валося побутовим шляхом. Туберкульозні диспансери спостеріга­ли великий відсоток випадків, коли хворий з відкритою формою туберкульозу спав в одному ліжку зі здоровою особою, що май­же неминуче призводило до зараження тієї особи [76, с. 23-24].

108 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

Вибіркове опитування показало, що лише 27 % харків'ян мають елементарні знання про найбільш заразливі хвороби (в запитан­нях фігурували висипний тиф, туберкульоз, сифіліс та холера) [там само, с. 43]. Таких прикладів була безліч, що яскраво свідчи­ло про санітарне невігластво харків'ян. Низький рівень санітарної культури потребував негайної санпросвіти населення. Головне її завдання партійні та радянські органи вбачали в тому, щоб на­вчити населення застосовувати набуті знання у повсякденному житті для побутової профілактики інфекційних хвороб.

З метою підвищення рівня санітарної культури населення НКОЗ України розіслав губздороввідділам інструкцію, де про­понувалося до 1921 року організувати у великих містах будинки санітарн ої просвіти й санітарні музеї [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2013, арк. 26]. У Харкові при губздороввідділі вже існував санітарно-просвітницький підвідділ, він і почав втілювати в життя вказівки НКОЗ [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 28]. Першорядним за­вданням було санітарне навчання населення в новостворених бу­динках санітарної просвіти та пересувних і постійних санітарних музеях [54, ф. П-1, оп. 1, спр. 211, арк. 12]. Влітку харківськими вулицями двічі на тиждень їздив спеціально обладнаний наочною агітацією трамвай, який здійснював санпропаганду. Він зупиняв­ся біля підприємств, військових казарм, на перехрестях залюдне­них вулиць. З вагона фахівці читали лекції про хвороби, правила гігієни тощо [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 308, арк. 205]. Окрім цього, підвідділ проводив бесіди на виробництві, розповсюджував серед населення санітарно-гігієнічну літературу — брошури, плакати, листівки [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 84, арк. 35]. На лекціях демон­струвалися діапозитиви, муляжі, інша наочність [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2079, арк. 13].

Чи не найкраще діяли просвітяни у робітничих полікліні­ках, охоплюючи великі маси людей. Вони прагнули привернути увагу робітників, зацікавити проблемами здоров'я і надати ви­черпні відповіді на всі їхні запитання, а для посилення впливу на слухачів організовували дослідно-показові гігієнічні консультації з виставковим матеріалом, створювали «куточки здоров'я» [54,

Діяльність санітарних служб 109 -

ф. Р-203, оп. 1, спр. 1795, арк. 55]. Найчастіше тематика консуль­тацій стосувалась оздоровлення житла та побуту, праці, здоро­вого харчування, організації охорони здоров'я, профілактики за­хворювань [268, с. 963]. Такі консультації або тематичні виставки працювали в кожному лікувальному закладі.

Велику роботу із санітарної просвіти здійснював Будинок са­нітарної культури, який мав на меті охопити якомога більші гру­пи населення, показати наочні матеріали про санітарну культуру, організувати гурткову роботу [269, с. 103]. До того ж, санітарно-просвітницька робота широко велася в пресі та на радіо. За один тільки 1927 рік було випущено 140 тисяч листівок просвітниць­кого характеру (на 400 тисяч харківського населення, тобто прак­тично по листівці на кожну родину), велику кількість пам'яток і брошур. Інформацію розповсюджували містом через заводи, жит­лові кооперативи, медсанустанови, шляхом розклеювання друко­ваних матеріалів на околицях міста. Працівники Будинку сані­тарної культури читали лекції в клубах, «червоних куточках», у нічліжних будинках, гуртожитках, на підприємствах, в медсанус-тановах — скрізь, де існувала ця потреба. Лекції супроводжували­ся наочним матеріалом, читалися доступною мовою та викликали жвавий інтерес міського населення. За 1927 рік було прочитано 14369 таких лекцій, на підприємствах організовано 78 виставок і 164 «куточків здоров'я», встановлено 146 «дощок здоров'я» [71, с. 101].

Наприкінці 1920-х років, коли поширилися епідемія черев­ного тифу та дизентерія, в усіх бібліотеках санпросвітяни збіль­шили кількість відповідної літератури, демонстрували виставки у книжкових вітринах, проводили вечори книг, а в поліклініках, лікарнях і диспансерах влаштовували лекції, бесіди, вечори запи­тань та відповідей, імпровізовані «санітарні суди». В періодичній харківській пресі були надруковані статті на профілактичні теми, широко залучалося й радіо. За тогочасної політики «українізації» ще дбали про те, щоб санітарно-освітня робота проводилася укра­їнською мовою, тому санітарна література, агітки й плакати були україномовні. Певна роль у цій справі належала профілактичним

110 Ігор Робак, Ганна Демочко

журналам «Шлях до здоров'я», «За тверезість», «Профілактична медицина» та іншим.

Великої ваги набули в той час комісії з оздоровлення праці та побуту (КОПіПи). Вони стали провідниками оздоровчих заходів серед населення. До складу цих комісій входили: представники санітарних комісій або здоровосередків; представники місцевих підприємств і установ; депутати міської ради, що мешкали в ра­йоні дії комісії або працювали в секції охорони здоров'я; пред­ставники профспілкових, жіночих, молодіжних організацій.

1 жовтня 1929 року з ініціативи секції охорони здоров'я Хар­ківської міськради почав працювати саносвітній театр, де грала група самодіяльних акторів. Основні теми вистав були злободен­ними — гігієна побуту і праці, особиста гігієна, боротьба із со­ціальними хворобами, особливо алкоголізмом [54, ф.Р-855, оп. 1, спр. 79, арк. 4]. А вже в 1930 році саносвітня мережа складалася з двох будинків санітарної культури, двох гігієнічних консультацій, одного театру санкультури і трьох баз саносвіти [115, с. 64].

Кошти на таку багатопланову діяльність виділяли три основні джерела: бюджет НКОЗу, місцевий бюджет та фонд страхової ме­дицини. Причому, НКОЗ зобов'язувався підтримувати власними фінансами справу санітарної освіти за умови, якщо асигнування місцевого бюджету та фонду меддопомоги складатимуть не мен­ше певного (хоча й невеликого) відсотка (наприклад, 1930/1931 фінансового року місто мало проплатити не менше 1,75 % від усієї запланованої суми). У такий спосіб стимулювалася відпо­відальність місцевих чиновників за стан санпросвіти населення [115, с. 67].

У новій справі траплялося й чимало недоречностей. Скажімо, під час лекцій лунали не дуже коректні вислови, що наганяли страху на неосвічених містян. Такі лекції більше лякали, відштов­хували населення, ніж несли корисну інформацію. Були відомі випадки, коли лектор у розповіді про венеричні хвороби зазначав, що болі у попереку є свідченням гонореї. Неважко уявити, скіль­ки людей із цим симптомом не наважувалися піти до лікарні, щоб з'ясувати справжню причину болю та почати своєчасне лікуван-

Діяльність санітарних служб 111 -а^^&^

ня. Наведемо й нещадні рядки зі збірника «Бьем тревогу», вида­ного у 1927 році: «Вместо мяса — одно сало. Сердце с салом ра­ботает мало, не выполняет своих заданий, и человеческое здание разрушается при явлениях сердечного томления, грудной жабы, водянки, одышки и скорой крышки» [270, с. 57]. Жахливі ма­люнки були запропоновані харків'янам в журналах «Алкоголізм», «Алкоголізм та виродження», «Водка наш враг». Вони не тільки не сприяли антиалкогольній пропаганді, а навпаки — завдавали психічних травм читачам. До психіатрів почали зверталися люди з навіяними такою пропагандою страхами, нав'язливими думками про тяжку спадковість і навіть самогубство [270, с. 58].

Ясна річ, це змусило переглянути зміст саносвітроботи і по­дбати про ретельніший добір кадрів. Із цією метою у 1933 році були організовані спеціальні курси масової підготовки середньо­го медичного персоналу в галузі санітарно-освітньої роботи. На курси приймалися особи, що закінчили медтехнікум або мед-профшколу. Готували курси санітарних інструкторів та помічни­ків санітарних лікарів [271, с. 162-164]. Така підготовка значно підвищувала якість санітарної просвіти населення.

Проблеми санітарії та гігієни постійно були предметом об­говорення на конференціях, які з успіхом проходили в Харкові. Після Харкова ідею проведення таких конференцій підхопили Київ, Дніпропетровськ, а згодом й інші міста України. В загаль­номіській конференції 24 лютого 1934 року взяли участь близь­ко півтори тисячі осіб, пов'язаних з комунальним господарством (службовці, лікарі, двірники, санміліція), були присутні й пред­ставники робітництва [272, с. 139-140]. Для наочності перед кон­ференцією організували виставку світлин відповідної тематики, влаштували кіоски з продажу речей санітарно-гігієнічного вжит­ку. Головним результатом цих заходів стало утворення міцного багатотисячного санактиву, який включився у боротьбу за сані­тарне благополуччя міста [272, с. 140].

Викладені вище факти засвідчують, що після революції та громадянської війни Харків, який і до тих пір не відрізнявся чи­стотою, мав просто жахливий санітарний стан. Вирішення про­

112 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

блем санітарного впорядкування міста було покладене на щойно створені новою владою відповідні органи. Вони старанно викону­вали поставлені завдання, хоча загальний санітарний стан міста і на початку 30-х років був ще далеким від зразкового. Але си­туація в місті таки змінилася на краще, намітилася стійка тен­денція до поліпшення епідемічної обстановки. Чи була створена більшовиками санітарна організація досконалою? Напевно, що ні. Здобутки в санітарній царині у 20-ті — на початку 30-х років слід віднести на рахунок плідної та самовідданої роботи харківських лікарів. Зазначимо також, що більшовики вміло залучали до ви­рішення різноманітних соціальних проблем широкі народні маси шляхом активної пропаганди та агітації. Не була винятком і про­блема санітарного впорядкування Харкова. У ньому теж взяла ак­тивну участь харківська громадськість. Тандем санітарних лікарів та жителів міста плідно діяв під комуністичним керівництвом, за­вдяки чому вдалося подолати страшні пошесті та значно знизити рівень інших захворювань.

Особливості медичного обслуговування населення 113 -

особливості медичного обслуговування

населення

Організація лікувально-профілактичного обслуговування робітників промисловості

Виникнення і розвиток обов'язкового медичного страхуван­ня й страхової медицини сягає реформ Олександра ІІ, коли в царській Росії 26 серпня 1866 року в умовах наростання епідемії холери з'явилося тимчасове положення, яке власників фабрик і заводів зобов'язало організовувати для своїх робітників лікарні (1 ліжко на 100 осіб) [273, с. 92]. Цей крок і започаткував так зва­ну фабрично-заводську медицину. Однак, за даними В.В. Свят-ловського, серед 658 фабрик та заводів Харківської округи лише 4 мали лікарні, лікаря та аптеку [274, с. 41]. Такою медичною допо­могою користувалося близько 15 % робітників, оскільки власники підприємств вважали за краще звільнити хворого працівника, ніж витрачати кошти на його лікування [275, с. 88]. Одним з найваж­ливіших документів був закон «О вознаграждении граждан, по­терпевших вследствие несчастного случая, рабочих и служащих, а равно членов их семейств на предприятиях фабрично-заводской, горной и горнозаводской промышленности», прийнятий у 1903 році. За цим законом, роботодавець ніс відповідальність за шко­ду, заподіяну здоров'ю при нещасному випадку на виробництві, шляхом виплачування пенсій потерпілому або членам його сім'ї [276, с. 11]. Він уперше змусив роботодавця дбати про здоров'я своїх підлеглих. Проте документ визначав виплати тільки при нещасних випадках і не зачіпав інші види втрати працездатності (тимчасову та стійку), тому невирішені питання зависли у повітрі і аж через 10 років знайшли відображення в думських законах. 23 червня 1912 року Третя Державна дума розробила та ухвалила чотири закони, які до 1917 року регулювали стан справ у ме­дичному обслуговуванні робітничого населення: «О страховании рабочих от несчастных случаев», «Об обеспечении рабочих на

114 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

случай болезни», «Об учреждении присутствий по делам страхо­вания рабочих», «Об учреждении Совета по делам страхования рабочих» [277, с. 97]. Ці закони дозволили широко впроваджува­ти діяльність лікарняних кас, які з'явилися в Харкові вже 1913 року [98, с. 57]. Треба зазначити, що напередодні більшовицької революції кількість таких кас по Харкову була доволі високою (друге місце за чисельністю в Україні після Києва) — 536 кас та 286 тис. учасників [273, с. 94].

Лікарняні каси були двох типів: заводські (якщо на підпри­ємстві працювало понад 200 осіб) та об'єднані (каси для дрібних підприємств) [273, с. 93]. Заводські каси здійснювали виплату допомоги у таких випадках: первинна допомога при раптових за­хворюваннях і нещасних випадках; амбулаторне лікування; допо­мога при пологах; стаціонарне лікування з повним утриманням хворих. Лікарняна допомога включала безкоштовну видачу лі­ків, перев'язувальних матеріалів та необхідних медичних засо­бів. Власник підприємства, який мав забезпечити амбулаторну і стаціонарну допомогу, міг сам утримувати необхідні медичні заклади, мати угоди з іншими власниками або міськими, зем­ськими чи приватними медичними закладами. У 1913 році були внесені доповнення до статуту лікарняних кас, що давали їм пра­во організовувати лікарні, амбулаторії, санаторії, аптеки. Лікарів-спеціалістів до таких закладів або запрошували на договірних засадах, або зараховували на постійну роботу. Дрібні лікарняні каси зливалися, утворюючи об'єднані лікарняні каси, які менше залежали від підприємців. Це дозволяло їм мати значні статутні й резервні кошти, організовувати надання амбулаторної та стаці­онарної допомоги (навіть у домашніх умовах), екстрену медичну допомогу в нічний час, забезпечувати постійне чергування ме­дичного персоналу. Підприємства, які входили до каси, вносили 2,5-8 % від заробітної плати учасників каси і користувалися тими послугами, які вона надавала [142, с. 34].

Але діяльність лікарняних кас мала низку вад. Так, витрати зі страхування не були повністю покладені на власника підприєм­ства: 60 % коштів формувалися з внесків самих робітників і лише

Особливості медичного обслуговування населення 115 -

40 % — із внесків роботодавців. Тобто робітники сплачували в 1,5 раза більше, ніж підприємці. Законодавче обмеження платні за медичну допомогу заважало лікарняним касам розвивати орга­нізацію. Строки отримання виплат вагітним та породіллям були недостатніми та необґрунтованими. Напередодні Жовтневої рево­люції виникла і законодавча плутанина, коли каси мали спирати­ся в своїй роботі водночас на страхове законодавство 1912 року і постанову Тимчасового уряду від 25 червня 1917 року, хоча ці дві нормативні бази істотно відрізнялися.

У 1910 році була створена Харківська загальноміська лікар­няна каса, яка об'єднала роботу більшості кас великих та дріб­них підприємств міста. На початковому етапі Харківська каса не була солідною, але ефективна робота дозволила вже на початку 1919 року приєднати до неї багато місцевих лікарняних кас, зо­крема кондитерської фабрики «Жорж Борман», заводу К.Г. Ши-манського, та надавати медичну допомогу ще більшій кількості робітництва міста. Протягом 1919 року до неї приєдналося ще близько 40 кас різних підприємств і установ. Додаткові кошти дали можливість загальноміській касі вже 20 жовтня відкрити лікарню для застрахованих робітників [142, с. 910]. Однак напри­кінці року лікарняна каса опинилася в скрутному, навіть кризо­вому становищі. Збільшення захворюваності внаслідок епідемій просто унеможливило виплати відшкодування робітникам. До того ж почастішали випадки, коли роботодавці всіляко ухилялися від сплати внесків до каси, що, ясна річ, погіршувало її фінансо­вий стан. Наприклад, один з найбільших заводів — паровозобу­дівний — протягом чотирьох місяців не вносив гроші до каси, що призвело до утворення величезного боргу, який був сплачений лише під тиском робітників підприємства. А каса натомість ви­плачувала робітникам ХПЗ близько 27 % своїх коштів [278, с. 3]. Харківське міське самоврядування теж заборгувало 1,5 мільйона карбованців, але каса не припиняла обслуговування робітників електростанцій, трамвайників, працівників водогону тощо. В та­кому становищі годі було й думати про будівництво нових медич­них закладів у найближчому майбутньому.

116 Ігор Робак, Ганна Демочко

У серпні 1919 року Спілка лікарняних кас Півдня Росії ухва­лила меморандум, в якому виголосила нагальну потребу в ре­формуванні законодавства [278, с. 11]. З точки зору більшовиків, лікарняні каси не могли стати основною ланкою системи охорони здоров'я за своєю сутністю, оскільки вони обмежувалися лише наданням медичної допомоги, не вивчаючи, а відтак і не усуваю­чи причин професійної захворюваності; не здійснювали санітар­ного нагляду та обстеження умов, які впливали на здоров'я робіт­ників; не займалися питаннями охорони праці. Всі ці прогалини не влаштовували радянську владу.

Однак визнання позитивної ролі лікарняних кас в організації медичної допомоги засвідчує декрет РНК від 14 листопада 1917 року «Про безкоштовну передачу лікарняним касам лікувальних закладів підприємств» [115, с. 13]. Зміна структури й підпоряд­кованості лікарняних кас перетворила їх у нові медичні заклади, де кошти на утримання формувалися тільки за рахунок внесків підприємців. Кошти лікарняних кас, що призначалися для оплати медичної допомоги, формувалися як в обіговий, так і в резервний капітал. Обіговий капітал складався із внесків і приплат, а та­кож прибутків від майна каси та випадкових надходжень, — його спрямовували на поточні витрати. Резервний капітал формувався із відрахунків від суми внесків та приплат у розмірі 5 % і викону­вав функцію резерву обігових коштів, а в разі їх витрачання пере­ходив на поточні заходи. Відрахування до резервного фонду при­зупиняли, якщо вони сягали суми, що дорівнювала сумі витрат каси за останні два роки, і відновлювали при розмірах, нижчих від цієї суми. У разі непокриття поточних витрат обіговим капі­талом правління лікарняної каси мало право вирішити питання про збільшення величини страхового внеску або про скорочення витрат [115, с. 13].

Для страхування осіб, які були зайняті в галузі народного господарства, 2 травня 1919 року Рада Народних Комісарів ви­дала «Положення про страхування на випадок хвороби», за яким управління касами переходило до робітництва, внески робото­давців були збільшені до 10 % при повній відсутності внесків

Особливості медичного обслуговування населення 117 -а^^&^

зі сторони робітників, розмір грошової страхової виплати стано­вив 100 % від заробітної плати, а тривалість — до дня повного одужання людини; вагітним та породіллям призначалася грошова виплата за 8 тижнів до пологів та за 8 тижнів після пологів, а у випадку смерті родичам видавалася допомога в 30-кратному розмірі середнього заробітку. Пізніше були встановлені виплати на випадок аборту — грошова допомога впродовж двох чи трьох тижнів після операції [37, с. 312]. До кола застрахованих увійшли всі без винятку особи, зайняті найманою працею [279, с. 66].

Декретом від 18 лютого 1919 року лікувально-санітарні за­клади передавалися до відання НКОЗ — у відповідності із «се-машківським» принципом єдності в справі народної охорони здоров'я [115, с. 104]. Юридичною підставою цієї акції стала по­станова Раднаркому «Про передачу всієї лікувальної частини лі­карняних кас Народним Комісаріатам Охорони Здоров'я» [280, с. 12-14]. При цьому НКОЗ та радянські керманичі ігнорува­ли несвоєчасність цієї справи, труднощі такого злиття, заклики медиків до збереження страхової медицини як гілки радянської медицини, яка на той час ще не мала чіткої структури і була в стадії кристалізації. За висновками представників харківської ме­дичної громадськості, які були узагальнені Л.Л. Рохліним і опри­люднені на сторінках періодичної преси, «в области взаимоотно­шений с отделами здравоохранения страховая медицина должна установить контакт и согласованность действий в общей работе, но не должно иметь места поглощение медико-санитарного стра­хового аппарата и растворение его в общих формах советской медицины» [37, с. 312]. Проте існування страхової медицини од­нозначно було визнане необґрунтованим, бо вважалося, що вона обслуговуватиме лише «наиболее обезпеченные и до известной степени привилегированные слои пролетариата» [там само].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського