І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни - страница 9

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 

Тогочасна страхова медицина не вписалася в загальну сис­тему державної охорони здоров'я з її засадничими принципами, тому не дістала підтримки з боку держави, і на початку 1921 року лікарняні каси було повністю ліквідовано. Невдовзі, за законом

118 Ігор Робак, Ганна Демочко

від 2 вересня 1921 року, і лікувальні заклади були прикріплені до підприємств [83, с. 72 ].

Соціальна політика комуністичної партії в умовах диктатури пролетаріату мала на меті створення умов для превалювання ро­бітничого класу над іншими категоріями населення в усіх сферах життя [281, с. 82]. У циркулярах, розісланих НКОЗом до губздо-роввідділів, зазначалося: «Поліпшення побуту робітничого класу є нині одним з найважливіших завдань робітничо-селянської дер­жави» [61, ф. 342, оп. 1, спр. 2013, арк. 30]. Як висловився нарком охорони здоров'я М.Г. Гуревич, «лишить советскую медицину классовости — лишить нас души» [83, с. 72]. Такий підхід про­явився в особливому ставленні до здоров'я робітництва і обґрун­тував пільгове медичне обслуговування робітників. На одному із засідань партійців не випадково пролунала така заява: «Рабочие требуют лучшего ухода, чем вообще граждане» [54, ф. П-1, оп. 1. спр. 25, арк. 4, зв.]. Класовий принцип радянської медицини яскраво виявився в таких організаційних формах: 1) при форму­ванні лікарняної мережі за норму для фабрично-заводських міст (до яких належав і Харків) була взята цифра — одне ліжко на 150 мешканців, для решти — одне ліжко на 200 мешканців; 2) існуючі лікувальні заклади перегруповували таким чином, щоб найкращі лікарні та амбулаторії, добре обладнані та забезпечені, надавалися в користування виключно членам профспілок та їх сімей; 3) бу­дівництво нових лікувальних закладів розпочинали в районах з робітничим населенням [282, с. 43]. Таким чином керівництво намагалося забезпечити робітничий клас кращою медичною до­помогою, ніж отримували інші верстви населення.

До системи робітничої медицини більшовики прийшли за непу, в умовах мізерних державних коштів і тиску ринкових від­носин. Вона сприймалася більшовицьким керівництвом як ви­мушений крок назад від принципів радянської охорони здоров'я, адже не отримувала державного забезпечення. Тому від само­го початку розглядалася як тимчасова система заходів, що іс­нуватиме до зміцнення державної охорони здоров'я, яка згодом обов'язково має поглинути систему робітничої медицини.

Особливості медичного обслуговування населення 119 -

Започаткуванням цієї системи послужило створення проф­спілками на промислових підприємствах комісій з охорони праці та здоров'я, до яких увійшли представники профспілок і медичні працівники. Така ініціатива була підтримана урядом — 10 грудня 1921 року за постановою РНК УСРР при Наркоматі охорони здоров'я почав працювати підвідділ робітничої медицини (Роб-мед) на чолі з висуванцями профспілок. За деякий час, 2 берез­ня 1922 року, при Харківському губвідділі охорони здоров'я був організований підвідділ робітничої медицини, який забезпечував безоплатне обслуговування трудящих [283, с. 351]. Першорядним його завданням стало створення медичних закладів при промисло­вих підприємствах для боротьби з професійними захворювання­ми. Робмед очолював діяльність закладів робітничої медицини в місті і складався з кількох підрозділів: лікувально-профілактичної інспектури; відновлення працездатності, фізкультури та оздоров­лення робітників-підлітків; а також центрального лікувального бюро, що дбало про надання спеціалізованої лікарської допомоги хворим, яких направляли до центру [38, с. 1194]. Територіаль­ні відділи Робмеду почали діяти в промислових округах у 1922 році. Завідувачем підвідділу був обраний С.В. Смирнов (пред­ставник профспілки «Металіст»), а його заступником — доктор Л.Л. Рохлін [283, с. 22]. На початку свого існування Робмед мав під контролем 1-у робітничу лікарню на 200 ліжок, 2-у робітничу лікарню на 75 ліжок, 1, 2, 3 та 4-у поліклініки, будинок відпочин­ку в Сокольниках і ще 20 ліжок у тамтешньому санаторії та 50 ліжок у санаторії «Ріпки» [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 584, арк. 23 ].

Згідно з декретом Раднаркому УСРР від 10 грудня 1921 року фонд страхової медицини мав цільове призначення: допомога при раптових захворюваннях і нещасних випадках; амбулаторне загальне і спеціальне лікування; допомога вдома; допомога при пологах; стаціонарне лікування; організація ясел, консультацій, будинків матері та дитини, закладів охорони здоров'я дітей; спе­ціальна допомога у фізіотерапевтичних і ортопедичних інститу­тах, диспансерах, санаторіях; санаторно-курортне лікування [273,

с. 95].

120 Ігор Робак, Ганна Демочко

Станом на 1923 рік у Харкові амбулаторну допомогу в систе­мі Робмеду надавали вісім поліклінік (потужність яких становила 350 тисяч відвідувань за півроку) і пункти першої допомоги на великих підприємствах. Загалом у місті діяло 36 таких пунктів (53 тисячі відвідувань за півроку). Однак стаціонарна мережа ро­бітничої медицини мала в тому ж 1923 році лише 3 лікарні, які за півроку прийняли понад 4 тисячі хворих [284, с. 79]. У 1923-1924 роках на багатьох великих харківських підприємствах ще існува­ли лікувальні структури. Наприклад, амбулаторії функціонували на ХПЗ, «Серпі і Молоті», «Ново-Баварській фабриці» [285, с. 5]. Попервах система Робмеду передбачала їх ліквідацію та вине­сення за межі фабрик і заводів, залишаючи там лише пункти першої допомоги. Завдання лікаря медпункту зводилося «к раци­ональному оказанию первой помощи как при травмах, так и при заболеваниях»; інші функції мали взяти на себе поліклініки. Такі перетворення призвели до того, що в поліклініках хворі тинялися кабінетами; потім від лікаря — до контрольної комісії, звідти — до каси, завкому та знову до поліклініки.

Така неорганізованість стала типовою для різних міст і була переглянута «нагорі», у Москві. Результатом стало створення за­водської організації за таким типом: 1) фабрично-заводський лі­кар, завідувач медичного пункту з функціями лікаря-гігієніста й профілактика; 2) його помічник — тобто лікар, зайнятий пере­важно наданням першої допомоги, оглядом новоприбулих тощо; 3) терапевт і хірург, які вели амбулаторний прийом; 4) лікпоми (як правило, студенти-медики 4-5 курсів, які чергували вночі). Однак згодом виявилося, що прийоми у хірурга й терапевта ста­ли пріоритетними і перевищувати норму. Деякі лікарі відмов­лялися від допоміжних служб (лабораторій, рентгену і т. д.), що позначалось на якості лікування. Неефективною часом була до­помога лікаря-хірурга, який з об'єктивних причин не міг вести свою пряму роботу — хірургічні втручання — в непридатних, при­мітивних приміщеннях на підприємстві. З огляду на ці проблеми були проведені нарада завідувачів поліклінік, а потім — збори терапевтичних і хірургічних відділень у поліклініках. Учасники

Особливості медичного обслуговування населення 121 -

визнали необхідність реорганізації існуючих пунктів надання ме­дичної допомоги. Основним нововведенням став розподіл хворих на групи, що давало змогу значно поліпшити їх обслуговування. Були визначені чотири категорії: а) пацієнти з гострими захво­рюваннями, яким лікарі медичного пункту надавали першу допо­могу і направляли або до лікарні, або додому — для подальшого лікування районними лікарями; б) із такими захворюваннями, з якими після надання медичної допомоги робітники можуть по­вернутися на виробництво; в) із захворюваннями, що потребу­вали відсторонення людини від роботи, направлення до ВКК та подальшого обстеження і лікування в поліклініці (наприклад хі­рургічного втручання); г) пацієнти з хронічними захворювання­ми, які потребували значно тривалішого і складного обстеження, нагляду та лікування різними спеціалістами поліклініки. Хворих здебільшого направляли до поліклінік із супровідними записка­ми від лікаря заводської амбулаторії. Проте, за встановленими інструкціями, робітники могли потрапити на консультацію чи лі­кування до деяких закладів Робмеду лише з дозволу лікувального бюро при Центральному Робмеді. Але надавали його за клопо­танням місцевих органів Робмеду чи страхових кас, тобто після «паперової» процедури, яка могла тривати кілька місяців.

Варто зазначити, що робітники, які вже звикли отримувати медичну допомогу неподалік — на заводі чи фабриці, не завжди схвально зустрічали такі перетворення. З великими труднощами була ліквідована амбулаторія на Харківському паровозобудівно­му заводі. Однак швидке відновлення кваліфікованої медичної допомоги реабілітувало Робмед в очах працівників. Врешті-решт на ХПЗ з'явилася повноцінна лікарня. Хворі отримували 100 % заробітної платні, а в разі необхідності — оплачувані відпустки. На паровозобудівному заводі створили грошовий фонд екстреної медичної допомоги, щотижня засідала лікарняно-контрольна ко­місія, яка скеровувала діяльність лікарні та розглядала претензії хворих. Вже з 1924 року медичну допомогу організовувала та втілювала комісія робітничої медицини, до якої входили праців­ники поліклініки, лікарні та представники робітництва. Лікарня

122 Ігор Робак, Ганна Демочко

при заводі постійно поповнювалася новим обладнанням. Саме в ці роки були розроблені проекти нових корпусів, які працюють донині [286, с. 119].

Більшість новостворених робмедівських поліклінік не від­повідала статусові закладів такого типу за характером і за ква­ліфікацією роботи, тому невдовзі певна кількість «поліклінік» повернула собі статус амбулаторій та медичних пунктів. Ті, що залишилися, перетворились на потужні багатопрофільні закла­ди. Так, при 1-й та 3-й поліклініках існували зуботехнічні, бак­теріологічні та аналітичні лабораторії, електросвітлолікувальний кабінет. Відвідувачі поліклінік могли користуватися послугами Рентгенакадемії, спеціальними методами досліджень від Інсти­туту наукової медицини НКОЗ, а також лабораторіями клініки Ерліха та 4-ї радянської лікарні [283, Стб. VI].

Для акушерської допомоги Робмед орендував ліжка в інших лікарнях. Страхові каси зобов'язували матерів, що мали дітей грудного віку, протягом перших дев'яти місяців обов'язково від­відувати дитячі консультації, інакше страхові каси пропонували позбавляти їх допомоги. В дитячих консультаціях запровадили вечірні прийоми, а працюючих матерів приймали поза чергою. Однак Робмед не завжди міг оплатити оренду ліжок, і керівни­цтво лікарень було змушене відмовляти хворим у прийомі [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2281, арк. 121]. Допомога дітям надавалася в Першому Інституті робітничої медицини, 3, 4, 5 та 6-й полікліні­ках лікарями-педіатрами [там само, арк. 63].

Вдома дітей обслуговували районні лікарі, які працювали по дільницях радіусом в одну версту (місто було поділене на 35 дільниць) [284, с. 79]. На одного застрахованого хворого Робмед виділяв приблизно 13 карбованців 66 копійок, а витрати на не-застрахованого становили 2 карбованці 32 копійки, тобто в шість разів менше [39, с. 1304]. Сумами визначалася і якість лікування. Однак через постійну перевантаженість лікарів викликами не всі хворі могли дочекатися вчасної допомоги, існував і великий від­соток відмов [287, с. 130].

Особливості медичного обслуговування населення 123 -

Поступово мережа закладів робітничої медицини зростала. Кошти Робмеду дозволяли щороку збільшувати кількість лі­кувальних закладів (що видно з таблиці у додатку А 20) [362, с. 109]. Це свідчить про життєздатність робітничої страхової ме­дицини та ефективність її роботи.

У 1923 році держава приступила до підготовки фахівців для цієї системи. В Харкові було відкрито Інститут робітничої меди­цини, при якому діяли курси підготовки фабрично-заводських лікарів [273, с. 96]. Майбутні курсанти проходили відбір за кон­курсом профспілки «Всемедикосантруд».

Через обмеженість державних ресурсів система Робмеду бу­дувалася на принципах страхової медицини, але не за рахунок страхових внесків робітників. Функція фінансування цієї системи була покладена на промислові підприємства, які мали щомісяця відраховувати приблизно 5 % своїх коштів до фонду медичної допомоги. До фінансування системи були також залучені і проф­спілки, які мусили виділяти на потреби оздоровлення робітників частку своїх грошових надходжень [288, ст. 22].

Плановий бюджет Робмеду розподілявся таким чином, як це показано в таблиці у додатку А 21 [39, с. 1303]. Однак слід за­значити, що Харків постійно перевищував витрати на ліжкову допомогу, охорону материнства і дитинства та на боротьбу із со­ціальними хворобами [39, с. 1304]. Тут давався взнаки столичний статус міста.

Кошти на робітничу медицину мали надходити переважно зі страхового фонду, але він був дотаційним до державних асиг­нувань [273, с. 95]. У тодішній пресі керманичі Робмеду доволі активно обстоювали позицію щодо охорони своїх коштів від дер­жавних органів управління. Постійно наголошувалося, що «пре­имущественное обслуживание пролетариата» — це аксіома, отже місцеві кошти, відпущені на справу охорони здоров'я, в першу чергу мають надходити на обслуговування робітників. Робмедівці закидали губздороввіділу, що той нерідко «перекидає» робітничі лікарні та поліклініки на страхові фонди, а це неприпустимо; що він зловживає гаслом «охорона здоров'я трудящих — справа рук

124 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

самих трудящих». Як бачимо, Робмед домагався права самостій­но розпоряджатися страховими коштами і додатково отримувати якомога більше від бюджету. Своєю чергою, керівництво губздо-роввідділу звинувачувало Робмед, ніби той «відривається від губ-здорову», створює паралелізм у роботі, витрачає кошти хаотично [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 1113, арк. 287]. Тобто губздороввідділ намагався взяти під свій контроль кошти Робмеду. Таке пере­тягування ресурсної «ковдри» мало об'єктивний, але руйнівний характер. Дві структури часто не могли знайти «точок дотику» для співпраці, постійно виникало питання підпорядкованості. «Выделение самостоятельного подотдела рабочей медицины не означает организации внутри здравотделов государства в госу­дарстве», — наголошував М. Ландіс, керівник відділу Робмеду при НКОЗ УСРР, і додавав, що «все попытки товарищей пред­ставить положение в несколько ином виде ничем не обоснованы», а робмедівські товариші не мають ніякого уявлення про медичну допомогу в пролетарській державі [289, с. 109]. Таким був зміст його звернення до керівників охорони здоров'я в місті.

Органи робітничої медицини, створені як частина апарату Народного Комісаріату охорони здоров'я, працювали в контакті з органами Соцстраху під загальним контролем профспілкових об'єднань. Відбувалися численні робочі наради під головуван­ням окружних інспекторів охорони здоров'я в складі окружних професійних бюро; діяли страхкаси, санітарні комісії, відділення профспілки медичних працівників та інших великих профспілок [54, ф. Р-203, оп. 1, спр. 2419, арк. 101]. У поліклініках та інших лікувальних закладах Робмеду працювали комісії робітничого контролю та соціальної допомоги, а також відбувалися медичні наради [61, ф. 342, оп. 3, спр. 213, арк. 1].

Допомогу територіальним органам робітничої медицини на промислових підприємствах надавали фабрично-заводські комі­тети, які стежили за включенням до колективних угод обов'язків господарських органів щодо відрахування необхідних коштів на медичну допомогу та оздоровлення робітників, щодо забезпечен­ня закладів Робмеду належними приміщеннями, щодо здійснення

Особливості медичного обслуговування населення 125 -

заходів підвищення кваліфікації фабрично-заводських лікарів та

ін. [290, с. 190].

У системі Соцстраху діяла Всеукраїнська страхова нарада (або Всеукраїнська нарада соціального страхування), яка в своїй діяльності спиралася на територіальні страхові наради, а тери­торіальні — на «страхових делегатів» окремих підприємств, ви­суванців профспілок. Окружні наради мали контролювати стан лікувально-оздоровчої діяльності закладів робітничої медицини та формування і витрачання страхових фондів. Страхові делегати не тільки перевіряли якість надаваної допомоги та обґрунтова­ність страхових виплат, а й сприяли хворим робітникам в отри­манні належної допомоги, оскільки ті часто не знали своїх прав.

Упродовж 20-х років система фінансування закладів Робме-ду постійно вдосконалювалася. Згідно з постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 3 лютого 1926 року фонд страхової медицини (фонд «Г»), який став основним джерелом фінансування медич­ної допомоги застрахованим, був підсилений за рахунок збіль­шення дотацій з місцевих і державного бюджетів та асигнувань з інших страхових фондів [38, с. 1194].

Кошторис на розподіл фонду Робмеду складав Наркомздоров'я за узгодженням із ВУРПС. Право його затвердження спочатку надавалося Наркоматові соціального забезпечення УСРР, з 1923 року було передане до уповноваженого Наркомату праці СРСР в Україні, а в 1925 році — до Всеукраїнської наради соціального страхування, яка попередньо узгоджувала його із зацікавленими органами (Українською радою народного господарства, уповно­важеним Наркомату праці СРСР при РНК УСРР, наркоматом шляхів сполучення тощо) [38, с. 1194].

Від другої половини 1920-х років у зв'язку з централізацією господарського управління профспілки були поступово усунуті від керівництва закладами страхової робітничої медицини, що зрештою призвело до ліквідації її мережі. У 1927 році закла­ди робітничої медицини почали переходити на обслуговування різних верств населення. А на утримання фонду страхової ме­дицини переводилися сільські медичні заклади, які раніше іс­

126 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

нували за рахунок місцевого бюджету [291, с. 21]. На підставі постанови РНК від 21 квітня 1927 року № 13/297 та «Обіжника НКОЗ» № 36 від тієї ж дати [54, ф. Р-855, оп. 1, спр. 47, арк. 1] був ліквідований апарат Робмеду. Внаслідок цього Харківська окрінспектура охорони здоров'я реорганізувалася з утворенням кількох інспектур: лікарняної допомоги та сільської мережі; по-залікарняної допомоги; санепіду; охматдиту; санітарної статис­тики; тубінспектури; фармінспектури; судової медицини; кошт-фінчастини; секретаріату.

Відтоді інспектура лікарняної допомоги й сільської мере­жі об'єднувала міську, районні лікарняні мережі та всю низову амбулаторно-дільничну сільську медицину. Тубінспектура охоплю­вала тубдиспансери. Інспектура позалікарняної допомоги об'єднала амбулаторно-поліклінічну мережу окрздорову. До інспектури по-залікарняної допомоги увійшли також секція оздоровлення робіт­ничої молоді та секція із відновлення працездатності. Інспектура охматдиту об'єднала як ті структури, що були раніше в її складі, так і ті, що перейшли до неї з установ Робмеду. Без істотних змін залишалася діяльність санепіду, санітарної статистики, інспектури судової медицини та фармінспектури. Інспектором лікарняної до­помоги був призначений С.Л. Аронштам, а інспектором позалікар-няної допомоги — Сиротенко (ініціали не встановлено).

Надалі, у 1928 році, пленум ВУРПС запропонував перевес­ти всі лікувальні заклади на державний або місцевий бюджет за умови збільшення цільових асигнувань на робітничу медицину [290, с. 56]. Таке рішення було підтримане і IV Всеукраїнським з'їздом професійних спілок у грудні 1928 року [61, ф. 342, оп, 3, спр. 213, арк. 1].

Процес ліквідації мережі Робмеду і передачі його закла­дів Наркоматові охорони здоров'я завершився 1929 року [291, с. 20; 90, с. 45; 74, с. 5]. «Высшие органы власти в этом отно­шении приняли совершенно твердое решение, подтверждающее незыблемость единства советской медицины, не допускающее двух толкований», — зазначав М.Г. Гуревич [83, с. 74]. Робмед, який втілював у життя принципи страхової медицини й елемен-

Особливості медичного обслуговування населення 127 -

ти ринкових відносин, зазнав краху, як і сама система страхової медицини. Сталося це внаслідок скасування непу і переходу до адміністративно-командної системи організації всіх сфер життя радянського суспільства. Відтоді починається функціонування єдиної державної системи охорони здоров'я з централізованою формою управління, характерною ознакою якої стало монопольне надання медичних послуг державними закладами.

Попри всі недоліки (невизначеність відносин між учасника­ми системи, недосконале керівництво, проблеми з фінансуван­ням, недостатнє матеріально-технічне забезпечення, брак кваліфі­кованих кадрів) робітнича медицина в реальній формі показала позитивні досягнення і за якістю надання різних видів медичної допомоги перевершила тогочасну державну медицину. До того ж була продемонстрована життєздатність такої системи в соціа­лістичному суспільстві, адже коштів Робмеду вистачало на гідну медичну допомогу трудящим.

Окремої уваги заслуговує санаторно-курортне лікування. Найбільш популярними на той час були створені більшовика­ми санаторії та будинки відпочинку. Ще у 1920 році В.І. Ленін підписав декрет, яким планувалося зробити Крим здравницею для трудящих. Пізніше оздоровчі заклади з'явилися не тільки в Криму, а й зокрема на Харківщині. Вони мали надавати робітни­кам та службовцям можливості відновити свої сили в найбільш сприятливих умовах під час чергової відпустки [292, с. 486]. Осо­бливу увагу громадськості завжди привертало питання відбору й направлення застрахованих на такий вид лікування. До появи страхових кас робітники мусили обходити кілька інстанцій, щоб врешті-решт отримати довгоочікуване направлення. З організа­цією робітничої медицини в місті Харкові ця процедура дещо змінилася. Відбір тривав упродовж року і саме серед тих хворих, яким дійсно потрібна така допомога, але їхні хвороби на місці, в поліклінічних умовах, вилікувати неможливо. На початку року до Харківського Робмеду подавалися санаторно-курортні карти хворих, видані їм лікарями поліклінік. Далі бажаючих лікуватися приймала комісія у складі двох осіб — представника ради гу­

128 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

бернських профспілок та представника губернського соціального страхування. Згодом до неї увели п'ятірку лікарів-спеціалістів: терапевта, фтизіатра, невропатолога, хірурга та гінеколога [293, с. 26]. На кожного потенційного курортника, обов'язково застра­хованого, заводили своєрідну «справу»: в ній мала бути історія хвороби, виписка лікаря, результати аналізів та інша докумен­тація. До цієї «справи» ставилися особливо прискіпливо. Якщо необхідних документів не вистачало або довідку видав лікар, який не перебував на службі робітничої медицини, то до розгляду «справу» не приймали; якщо ж вимоги повністю задовольняли­ся, то хворому негайно призначали санаторне ліжко. У випад­ках, коли на даний момент вільних місць не було, комісія просто надавала людині відпустку через хворобу. Тим, хто не пройшов відбору, комісія видавала письмову довідку, в якій зазначала при­чину відмови, однак таких випадків було небагато, лише 2-3 %. Постанови санаторно-курортної комісії були остаточними і оскар­женню не підлягали [294, с. 36-39]. Перевага при розподілі місць віддавалася кваліфікованим робітникам шкідливих підприємств, які тривалий час працювали за цією спеціальністю і отримали захворювання саме під впливом шкідливих виробничих факторів. Такий контингент становив у санаторіях та на курортах 80 %. Решта 20 % припадали на службовців, тобто тих людей, які не були зайняті важкою фізичною працею і не зазнавали безпосе­редньої шкоди здоров'ю. Серед робітничої групи також існувала певна черговість: першими від'їжджали трудівники фабрик і за­водів; потім — працівники комунальних та інших підприємств, що проходили за робітничою тарифною сіткою; за ними йшли ро­бітники залізничного, водного й місцевого транспорту; і останнім таке право отримував інженерно-технічний персонал, зайнятий безпосередньо на виробництві [89, с. 25].

У 1923-1924 роках при поліклініках і робітничих диспан­серах почали діяти нічні профілакторії (санаторії), які набули великої популярності серед робітництва [54, ф. Р-203, оп. 1, спр.

1558, арк. 156].

Особливості медичного обслуговування населення 129 -

Ще 1862 року під Харковом, біля хутора Березова у Дерга-чівському районі, були відкриті цілющі джерела. Питання про можливість їх використання й відкриття санаторію розглядали у 1923 році на засіданні губвиконкому [54, ф. Р-1639, оп. 1, спр. 1, арк. 71]. До «Бермінвод» радили їхати особам з порушення­ми обміну речовин, захворюваннями сечових шляхів, катарами шлунку, неврозами та вторинними анеміями. Курс лікування ста­новив приблизно 4-6 тижнів. Повноплатна вартість одного ліжка на місяць складала від 150 до 175, а для членів профспілок та їх сімей — 135 карбованців, що цілком співвідносилося з місячною заробітною платнею [54, ф. Р-855, оп.1, спр. 56, арк. 12, 14].

У 1934 році на території УСРР функціонувало 18 курортів, які могли запропонувати загалом 12500 ліжок [295, с. 64]. Шістде­сят відсотків кількості місць надавалися робітникам безкоштовно, за соцстрахівськими путівками, а на решту могли претендувати бажаючі заплатити за лікування самотужки (див. додаток А 3) [54, ф. Р-1959, оп. 1, спр. 61, арк. 111].

Охорона материнства і дитинства

Поряд із робітництвом за радянських часів існувала ще одна привілейована категорія населення, яка підлягала особливому со­ціальному захистові з боку держави. Це матері з неповнолітніми дітьми. І відповідно, для них була створена спеціалізована медич­на допомога. До Жовтневої революції такого виду меддопомоги на державному рівні не існувало, а охороною материнства і ди­тинства в Харкові опікувалися громадські та приватні організації [98, с. 203-205, 222-224]. У Країні Рад охорона материнства і ди­тинства стала одним з основних проявів турботи держави про на­селення. Хоча, як побачимо далі, і тут запанував класовий підхід.

У лютому 1919 року В.І. Ленін підписав декрет «Про за­снування Рад захисту дітей», яким справа забезпечення дітей харчуванням, одягом, житлом, медичною допомогою була про­голошена одним з найважливіших державних завдань. Окремо вийшов декрет «Про безкоштовне дитяче харчування», за яким

130 Ігор Робак, Ганна Демочко

^■=ЙИ^Й^£-

усі діти віком до 14 років мали право безоплатного харчування, незалежно від того, до якої категорії отримувачів пайків належать їхні батьки. Це було пов'язано з проведенням тоді більшовика­ми економічної політики «воєнного комунізму», коли населення отримувало натуральні споживчі пайки у відповідності до сво­го соціально-класового стану (робітники, службовці, утриманці тощо) [115, с. 128]. Для полегшення становища вагітних жінок окрема постанова законодавчо закріпила переведення їх на легку роботу та увільнення від будь-якої роботи за 8 тижнів до пологів та 6 тижнів після народження дитини [296, с. 252-253]. По всій Україні на початку 1920 року при органах Наркомсоцзабезу по­чали діяти секції охорони материнства та дитинства. Однак вже за два місяці, 30 квітня 1920 року, постановою РНК УСРР спра­ва охорони материнства й дитинства була передана до органів Наркомздоров'я (але отримання грошової виплати залишилося у віданні Наркомсоцзабезу). Таким кроком уряд гарантував запро­вадження «семашківського» принципу єдності всіх ланок системи охорони здоров'я.

Як свідчать попередні дослідження, справа акушерської та гінекологічної допомоги в місті «кульгала» від самого започатку-вання. В дожовтневий період жінкам доводилося долати такі про­блеми, як недостатня кількість ліжок і внаслідок цього — низька пропускна здатність клінік, брак приміщень для розміщення хво­рих (які мусили, наприклад, тулитися в бараках та сараях гос­подарських складів Олександрівської лікарні), недостатня кіль­кість спеціалізованих закладів, мізерне їх фінансування. Такими закладами були, зокрема, малопотужна університетська акушер­ська клініка, земський пологовий будинок (він працював з пере­рвами), акушерсько-гінекологічна факультетська клініка (станом на 1910 рік мала лише 20 штатних ліжок). Щоправда, існували й жіноча «лечебница» Г.М. Грінберга та ще декілька приватних «лечебниц», які працювали на платній основі, що не завжди вла­штовувало збідніле жіноче населення міста. Акушерська клініка Імператорського Харківського університету, скажімо, отримува­ла кошти, яких вистачало лише на п'ять місяців, а значну час-

Особливості медичного обслуговування населення 131 -

тину виділяв з власної кишені директор клініки І.П. Лазаревич [98, с. 133, 140, 172, 180, 195, 214]. Тому одним із завдань ра­дянської медицини стало створення розлогої і доступної мережі акушерсько-гінекологічних закладів. Станом на 1920 рік вдалося утримувати 400 гінекологічних ліжок у чотирьох великих лікар­нях Харкова — пологовій лікарні на вул. Старо-Московській, 105, 1-й радянській лікарні, 21-й радянській лікарні та університет­ській клініці. Ці чотири заклади забезпечували пологовою допо­могою все місто та його околиці [54, ф. Р-821, оп. 1, спр. 96, арк.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21 


Похожие статьи

І Ю Робак - Особова справа завідувача кафедри латинської мови харківського державного медичного інституту

І Ю Робак - Охорона здоров'я в першій столиці радянської україни

І Ю Робак - Організація охорони здоров'я в харкові за імперської доби

І Ю Робак - Валентин отамановський як борець за українську державність

І Ю Робак - Харківський період життя та діяльності в д отамановського