Р М Дупай - Оцінка ролі іноземних інвестицій в процесі структурної модернізації економіки україни - страница 20

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69 

16,6

2

Австралія

4,7

13,3

3

Ісландія

8,1

16,6

4

Канада

5,2

12,5

7

Швеція

7,4

12,9

8

Франція

5,9

10,9

9

Швейцарія

6,0

13,0

10

Японія

3,6

9,8

13

США

5,9

15,3

Країни з високим рівнем розвитку людського потенціалу

21

Великобританія

5,4

12,1

68

Білорусь

6,0

11,3

71

Росія

3,6

12,9

85

Україна

6,4

18,9

Країни з середнім рівнем розвитку людського потенціалу

89

Грузія

2,9

13,1

117

Молдова

4,3

21,1

Джерело: звіт НБЯ 2009

Найбільша частка національного доходу на освіту виділяється європейськими країнами. Лідером тут є Ісландія, яка витрачає на ці цілі 8,1% ВВП. Однак в абсолютному вираженні найбільше на освіту витрачають Сполучені Штати Америки. За даними Інституту статистики ЮНЕСКО на США припадає 28% від світових щорічних витрат на освіту, при тому, що в цій країні проживає лише 4% від загальної кількості дітей та молоді у світі.

Якщо в Європі, й особливо в скандинавських країнах, роблять акцент на державному фінансуванні системи освіти, то в розвинутих країнах в інших регіонах світу велика частка платної вищої освіти. Так, за даними Організації економічної співпраці й розвитку (ОЕСР) в таких країнах, як США, Японія, Австралія, Ізраїль, приватні кошти складають більше половини усіх джерел фінансування вищої освіти. А в Південній Кореї ї Чилі - сягають 75%. В результаті, в цих державах відзначається високий рівень цін на вищу освіту. Згідно з інформацією ОЕСР в середньому в Європі плата за навчання одного студента складала $1 100, а в США сягала $5 500.

роки 2012

2011 2010 2009 2008 2007

 

 

30242,9

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

27233

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

28808

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

23926

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2

1554

 

 

 

 

 

 

 

 

 

15149

 

 

 

 

5000 10000 15000 20000 25000 30000 35000

млн.грн.

Рис. 2.4 Видатки Державного бюджету України на освіту за 2007-2012 рр.

0

У 2008 р. на освіту в Україні було використано 21554,3 млн. грн., зокрема за загальним фондом - 14776,1 млн. грн., або 98,3 % річного плану. Видатки на освіту за 2008 рік зросли на 6404,6 млн. грн., або на 42,3 % порівняно з минулим роком. Їх питома вага у загальній структурі видатків державного бюджету збільшилась до 8,9 % у 2008 р. На освіту у 2009 р. використано 23925,7 млн. грн., у тому числі за загальним фондом - 16523,0 млн. грн., або 99,4 % річного плану. Видатки на освіту за 2009 р. зросли на 2371,4 млн. грн., або на 11 % порівняно з 2008 р. Їх питома вага у загальній структурі видатків Державного бюджету збільшилась до 9,9 % у 2009 р.

Видатки державного бюджету на освіту у 2011 р. становили 27,2 млрд. грн., що на 1,6 млрд. грн. менше порівняно з попереднім роком. Проте, необхідно врахувати той факт, що з 2011 р. фінансування видатків на професійно-технічну освіту було передано з державного бюджету на місцевий рівень, а це близько 6%.

Розглядаючи структуру видатків Державного бюджету України на освіту, варто зазначити, що основними витратними статтями бюджету є асигнування на середню освіту (42% всіх витрат), вищу освіту (30%), дошкільну освіту (12%) та професійно-технічне навчання (6%). Близько 4% витрачається на позашкільну освіту й роботу з дітьми, ще 1% - на післядипломну освіту. Лише по 0,5% річних бюджетних асигнувань витрачається на матеріально-технічне забезпечення учбових закладів і дослідження і розробки у галузі освіти. При цьому понад 90% державних інвестицій в галузь освіти спрямовується на утримання - заробітну плату, сплату комунальних послуг, харчування та ін.

Структура витрат на освіту у високорозвинених країн характеризується значною часткою приватних інвестиції. Так, у США і Японії вони становлять 2,26 і 1,15 % від ВВП відповідно і мають більшу питому вагу у структурі загальних витрат, ніж в інших країнах. Тоді як у Чехії витрати бізнесу на освіту становлять лише 0,38 % від ВВП, а у Словаччині - 0,12 %. У підсумку видатки на потреби освіти сплановано на рівні 6 % ВВП проти відповідних 12 % у ФРН та 15 % у США. [5,6]

Така структура видатків не забезпечує достатньої можливості для перерозподілу ресурсів на користь тих, які безпосередньо визначають якість освітніх послуг (підвищення кваліфікації освітян, розширення та оновлення ресурсної бази навчальних закладів, впровадження новітніх технологій) та сприяють вдосконаленню освітньої інфраструктури (наприклад, завдяки підвищенню транспортної доступності навчальних закладів для дітей з віддалених районів).

Доказом розуміння пріоритетності освіти як засобу забезпечення конкурентоспроможності національної економіки стало схвалення на ІІІ-му Всеукраїнському з'їзді працівників освіти України Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки, де визначено основні напрями, пріоритети, завдання і механізми реалізації державної політики в галузі освіти, кадрову і соціальну політику і складає основу для внесення змін і доповнень до чинного законодавства України, управління і фінансування, структури і змісту системи освіти.

Наша держава виходить з того, що освіта - це стратегічний ресурс соціально-економічного, культурного і духовного розвитку суспільства, поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення міжнародного авторитету й іміджу нашої держави, створення умов для самореалізації кожної особистості.

Національна стратегія визначає основні напрями і шляхи реалізації ідей і положень Національної доктрини розвитку освіти, здійснення реформування освіти упродовж найближчих 10 років в нових соціально-економічних умовах.

Схвалена Національна стратегія отримала схвальні відгуки від директорату з питань освіти Ради Європи, який звернув увагу на сталу зацікавленість Уряду держави щодо інтеграції української освіти в європейський освітній простір.

Рішення про розробку Національної стратегії розвитку освіти - важливий крок, - йдеться у зверненні Директорату.

Крім того, європейські експерти позитивно відзначили той факт, що освіта в Україні є пріоритетним напрямком, так як забезпечує подальший розвиток суспільства.

У коментарях Директорату з питань освіти Ради Європи до проекту Національної стратегії України на 2012-2021 роки наголошується, що "Київське Комюніке", котре було прийняте на Форумі міністрів освіти європейських країн у Києві є логічним продовженням основних напрямків зазначених у документі. [7]

Узагальнюючи вище сказане визначимо, що подальший розвиток освітніх інвестицій, на нашу думку, має ґрунтуватися не на простому нарощуванні видатків, а й на підвищенні їх ефективності з метою забезпечення належної якості освітніх послуг та можливостей рівного доступу населення до їх отримання впродовж всього життя. Адже саме формування людського потенціалу нової якості на основі ефективного інвестування в освіту є джерелом підвищення продуктивності праці та економічного зростання в цілому.

РЕЗЮМЕ

В статті досліджується взаємозв'язок та взаємозалежність між інвестуванням у людський розвиток та продуктивністю праці, а також пошук можливостей до підвищення продуктивності праці на цій основі.

Ключові слова: людський капітал, людський розвиток, продуктивність праці, конкурентоспроможність, інвестиції, освіта, економічне

зростання.

РЕЗЮМЕ

В статье исследуется взаимосвязь и взаимозависимость между инвестированием в развитие общества и производительностью труда, а также поиск возможностей для повышения производительности труда на этой основе.

Ключевые   слова:   человеческий   капитал,   развитие   общества,   производительность  труда,   конкурентоспособность, инвестиции,

образование, экономический рост.

SUMMARY

This paper examines the relationship and interdependence between investment in human development and productivity, as well as seek opportunities to increase productivity on this basis.

Keywords: human capital, human development, labor productivity, competitiveness, investment, education, economic growth. СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Грішнова О.А. Людський розвиток: Навч. посіб. - К.:КНЕУ,200б. - с. 104 - 138.

2. Лавриненко Л.М. Конкурентоспроможність робочої сили І/ Вісник Хмельницького національного університету. - 2005. - № 2. - С.38-41.

3. Заробітна плата в Україні: на шляху до економічного зростання і добробуту (аналітична доповідь) І/ Національна безпека та оборона, №7. - 2010

4. Бородіна О. Людський капітал як основне джерело економічного зростання / О. Бородіна //Економіка України. -2003.-No7. -С.48-53

5. Матеріали Державного комітету статистики України за 2000-2012 рр.

6. Звіти про людський розвиток України за 2007-2012 рр.

7. Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 рр.

УДК 338.3:669 (477)

АНАЛІЗ СТАНУ ТА ПЕРСПЕКТВИ РОЗВИТКУ КОКСОХІМІЧНОЇ ГАЛУЗІ В СКЛАДІ ГМК УКРАЇНИ

Кондрашова О.О., аспірант, асистент кафедри економіки підприємства Донецького державного університету управління '

Постановка проблеми. Розвиток гірничо-металургійного комплексу є пріоритетним для Україні, адже від стабільної роботи його підприємств залежить зростання економіки держави. Гірничо-металургійний комплекс потребує формування державної політики з розвитку галузі у складних економічних умовах.

Вітчизняний горно-металургійний комплекс (ГМК) завжди цілком закономірно був об' єктом підвищеної уваги з боку держави. Його частка в промисловості України становить: виробництво товарної продукції - 24 %, основні фонди - 13 %, чисельність працівників -6,5 %, споживання енергії -15,6 %, споживання палива -14,2 %.

Виробництво коксу займає проміжне місце в технологічному ланцюжку «вугілля-кокс-метал». Близько 85-90% виробленого в Україні коксу використовується у виробництві чавуну, тому саме завантаження доменних потужностей визначає попит на кокс.

З цієї причини вітчизняні фінансово-промислові та холдингові групи, до складу яких входять металургійні підприємства, прагнуть отримати контроль над підприємствами коксохімічний промисловості. У тому випадку, коли ця мета досягається, протиріччя між коксохіміками і металургійними підприємствами знімаються, а прибутковість коксохімічних підприємств встановлюється в залежності від того, яке місце їм відводиться в стратегії розвитку групи.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемами розвитку коксохімічної галузі займалися вітчизняні вчені, серед яких О. І. Амоша [1], Ю.В. Макогон [2]., О.О. Молдован [3], В.П. Волков, Л. А. Горошкова [4] та інші. В літературі наведені дані досліджень особливостей інтеграції та конкуренції у гірничо-металургійному комплексі України. Однак, недостатньо вивченим є питання кількісної оцінки рівня та динаміки обсягів виробництва на ринку коксу України в контексті забезпечення сталого розвитку гірничо-металургійного комплексу в сучасних умовах.

Метою наукової статті є аналіз сучасного стану коксохімічної промисловості України, діагностика сильних і слабких сторін головних гравців ринку, виявлення тенденцій взаємозв'язку показників виробництва коксу, чавуну і сталі в Україні.

Результати дослідження. Наявність надмірних для українського ринку потужностей при слабкому попиті на українську продукцію з боку експортного ринку, нестача коксівного вугілля, відсутність дешевої транспортної інфраструктури - головні камені, об які вимушена спотикатися вітчизняна коксохімія.

В умовах жорсткої конкуренції на експортних ринках з боку російських і китайських виробників коксу, надмірні потужності українських коксохімів призводять до ще більшої їх залежності від внутрішнього попиту. Висока собівартість українського коксу обмежує попит з боку інших галузей і замикається, в основному, на металургії. Неоднорідний розподіл сталеливарних комбінатів і коксових заводів між українськими фінансовими групами при гострій нестачі якісного коксівного вугілля призводить до парадоксу, коли наявність надмірних коксових потужностей практично унеможливлює задоволення потреб українських металургійних комбінатів за рахунок внутрішнього виробництва.

Тоді як «коксівні» активи залишаються відносно дешевими, придбання коксового заводу зовсім не вирішує усіх проблем з постачаннями коксу для виробника сталі [1].

Необхідність імпорту обумовлена не просто нестачею товарного обсягу, але і принциповою нестачею в Україні спеціальних сортів вугілля, необхідних для виробництва коксу. Відсутність портів для судів водотоннажності понад 150 тис. тонн, неготовність транспортної

© Кондрашова О.О., 20!Зінфраструктури сприяли тому, що ці сорти імпортувалися до 2006 р. винятково з Росії. Дефіцит коксівного вугілля в РФ підштовхнув українських металургів до розширення географії постачань.

В коксохімічній промисловості України перша хвиля переділу власності практично завершена. Власники більшості коксохімічних підприємств вже визначені. При цьому СКМ - поки що єдина група в Україні, яка зуміла до кінця вибудувати вертикаль у виробництві та реалізації металургійної продукції. Іншим групам поки вдалося, в одному випадку, встановити контроль над металургійними та гірничодобувними підприємствами, в другому - над металургійними та коксохімічними. У перспективі, цілком ймовірний черговий етап переділу власності в коксохімічній, вугільній, гірничодобувній та металургійній промисловості. Також можливі злиття деяких компаній або груп. У будь-якому випадку, зазначені тенденції будуть викликані необхідністю оптимізації виробничого циклу з метою мінімізації витрат

(рис.1) [3].

Метінвест (Групи СКМ і «Смарт-холдинг»)

Рис.1. Найбільші групи компаній з активами в коксохімічній промисловості України Частка підприємств групи Метінвест за підсумками 2011 р. в загальному обсязі виробленого в Україні коксу оцінюється на рівні близько 46,6% (з урахуванням Запоріжкоксу, Донецккоксу, Єнакіївського КХЗ) (див. рис.2). Металургійні підприємства групи в 2011 р. не відчували серйозних проблем із сировинним забезпеченням зважаючи на наявність достатнього обсягу виробничих потужностей - тільки за рахунок Авдіївського КХЗ, який в минулому році збільшив виробництво коксу (коксу валового 6% вологості) на тис 25,9% .При цьому коксохімічні потужності Азовсталі на дві третини покривають власні потреби (близько потреб групи 30%). У 2011 р. Азовсталь збільшив виробництво коксу на 8,4% до 2332 тис. т. (11,9% близько загального обсягу виробленого коксу в Україні). Інша частина поставок здійснюється підприємствами, в яких Метінвест і СКМ володіють великими (але не контрольними) пакетами акцій (Запоріжкокс, Донецьккокс, Єнакіївський КХЗ). Важливим чинником є стійка вертикальна інтеграція групи, яка гарантує стабільність збуту продукції, а наявність власної вугільної бази на 2/3 покриває потреби групи в коксівному вугіллі [5].

Частка підприємств групи Донецьксталь за підсумками 2011 р. в загальному обсязі виробленого в Україні коксу оцінюється на рівні близько 14,2%. Донецьксталь - єдина фінансово-промислова група, у якої є ресурс вільного коксу, підтверджений наявністю сировинної бази (контрольованих вугледобувних підприємств). До складу групи входять Макіївський і Ясинівський КХЗ (виробники коксу) і Донецький металургійний завод (єдиний споживач коксу в складі даної групи в Україні). Потужності двох згаданих КХЗ перевищують потреби Донецького МЗ. Тому надлишковий кокс частково поставляється на регулярній основі іншим метзаводам України (Ясинівський КХЗ забезпечує значну частину потреби в коксі ММК ім. Ілліча), а також йде на експорт. Перевагою підприємств групи є наявність власної бази високоякісного коксівного вугілля (ш/у «Покровське» УК «Зарічна» в Росії). Висока якість вугілля дозволяє виробляти кокс марки «преміум» ціна якого на 20-25% вище ціни доменного коксу, а також знаходити збут за кордоном [2].

Доля компанії АрселорМіттал за підсумками 2011 р. в загальному обсязі виробленого в Україні коксу оцінюється на рівні близько 13,4%. Крім Азовсталі, власними потужностями з виробництва коксу серед українських метпідприємств володіє АрселорМіттал Кривий Ріг. До 30% коксівного вугілля АрселорМіттал Кривий Ріг набуває у зарубіжних компаній, що входять в структуру холдингу

(Арселорміттал Теміртау, КК «Північний Кузбас»). Інша частина вугільної сировини закуповується на вільному ринку, як в Україні, так і за її межами. Підприємство відчуває деякий недолік виробничих коксових потужностей (у 2011 р. Вироблено 2,6 млн. Т. (-2,4% У порівнянні з 2010 р.) Завантаження виробництва становить близько 90%). Практично весь вироблений кокс йде на власні потреби підприємства. Тому виникає необхідність імпортувати додаткові тонни з Казахстану, де знаходиться власне виробництво Арселорміттал Теміртау, і з Польщі

[6].

%; ІСД; 15,4

 

%

 

14,2 \

 

 

 

 

%; 4

%;Група АрселорМіттал; 13,4

f-^

 

%; Е\\га2 Эгоир; 8

 

□ Метінвест □ Еуга2 Эгоир □ Група АрселорМіттал □ ІСД □ Донецксталь □ Інші

Рис.2. Структура виробництва коксу України у розрізі груп підприємств

Частка підприємств групи ІСД за підсумками 2011 р. в загальному обсязі виробленого в Україні коксу оцінюється на рівні близько 15,4%. Стан групи ІСД, зважаючи на істотні фінансові проблеми в попередніх роках, періодично порушує нормальну роботу Алчевського КХЗ. В останні роки пріоритет поставок коксу в рамках групи віддається Алчевському МК, а ДМК ім. Дзержинського покриває свої потреби переважно за рахунок придбання сировини у сторонніх виробників. «Ахіллесовою п'ятою» в позиції групи на ринку коксу є відсутність власної бази коксівного вугілля [4].

Активи компанії Еота2. в загальному обсязі виробленого в Україні коксу оцінюється на рівні близько 8,0%. Третина поставок коксу з коксохімічних підприємств групи поглинає ДМЗ ім. Петровського, інша частка поставляється на вільний ринок. Позиції групи на ринку коксу також істотно обмежені дефіцитом коксівного вугілля - коксохіми групи всього на 20% забезпечені за рахунок відвантажень з російських активів, підконтрольних групі, решта купується у сторонніх виробників [4, 7].

Таким чином, ринок коксохімічної промисловості в Україні характеризується досить високою концентрацією, при цьому спостерігається значна нерівномірність у рівні забезпеченості власним коксом і коксівним вугіллям. Треба відзначити найбільш сильні позиції по цих параметрах у Метінвесту та Донецьксталі.

Проаналізуємо основні тенденції українського ринку коксу. Згідно з даними підприємств, у 2011 р. більшість великих виробників коксу працювали приблизно з 90% завантаженням потужностей. Зважаючи на це, для підприємств галузі в найближчі роки стає актуальною задача будівництва нових коксових батарей. Потужності підприємств другого ешелону завантажені в середньому на 75%, в першу чергу, через дефіцит коксівного вугілля, що перешкоджає подальшому нарощуванню обсягів виробництва [6].

Рис.2. Виробництво коксу, чавуну і сталі в Україні, млн.т [5]

Українські коксохімзаводи в 2011 р. за даними Державної служби статистики України [5], виробили 19,6 млн. т. коксу, що на 1 млн. т. більше, ніж в 2010 р., проте рівно настільки ж менше, ніж в докризовому 2007 р. Українські підприємства мають всі передумови, щоб наростити обсяги експорту коксу в поточному році, однак темпи, взяті в І кв. 2012 р, не особливо радують. Виробництво скоротилося до 4,82 млн. т. в порівнянні з 4,87 млн. т. в аналогічному періоді попереднього року. Понад 95% доменного коксу поставляється на внутрішній ринок, при цьому частка внутрішньохолдингових відвантажень становить близько 85%. Відповідно, на вільному ринку продається тільки 15% від загального обсягу [7].

Тим не менш, в наступні роки очікується зростання експортного потенціалу української коксохімічної промисловості в силу впровадження нових технологій в металургійній галузі, які дозволяють знижувати споживання коксу.

До 80% української металопродукції поставляється на експорт, тому динаміка коксохімічного виробництва багато в чому буде залежати від кон'юнктури світових ринків чорних металів.

Світовий ринок коксу в останні кілька років зберігав напружений стан через повільний приріст обсягів виробництва і збереження дефіциту коксівного вугілля.

У перші посткризові роки пропозиція коксу істотно перевищувала попит, що сприяло значному падінню цін. Внаслідок цього порядку, 10% загальносвітових потужностей з виробництва коксу було зупинено. Через технічні складнощі та фінансові втрати, пов'язані із зупинкою виробництва коксохімічних підприємств, цілий ряд виробників замість зупинки роботи були вимушені збільшувати період коксування і переводити частину потужностей на «гарячий простой»[6].

У 2010-2011 р. світове виробництво чавуну і сталі відновило зростання, забезпечивши відновлення попиту на кокс. У цей період виявилося, що працюючі коксохімічні підприємства не можуть забезпечити потреби металургів. Серйозно ускладнили ситуацію природні катаклізми в Австралії і аварії на шахтах у Росії, через що ринок зіткнувся з дефіцитом коксівного вугілля. Треба відмітити, що найбільші коксохімзаводи зосереджені в країнах основних виробниках сталі - КНР, Японії, Росії, США, Україні, і більшість з них працює у складі провідних глобальних метхолдингах (табл.1) [7].

Таблиця 1

_Найбільші країни-виробники коксу, млн. т_

Країни

2OO8 р.

2OO9 р.

2OlO р.

2Oll р.

Бразилія

9,3

7,5

8,б

10,5

Індія

18,4

19,1

19,8

21,5

Китай

312,1

355,1

383,4

420

Корея

10,б

9,б

12,8

14,8

Німеччина

8,3

б,8

8,2

8,1

Польща

9,8

б,9

9,5

9,2

Росія

30,3

2б,б

28,5

31

США

14,2

10,5

14,7

14,4

Україна

18,5

16,4

17,5

19

Японія

38,3

35,9

37,4

37,5

Увесь світ

527,l

540,4

59З,6

64l,4

Згідно з даними UGMK [7], світовий потенціал по випуску коксу в даний час складає близько 800-820 млн. т., у тому числі поза Китаєм - більше 300 млн. т, китайські потужності - порядку 500 млн. т.

Як очікується, в 2013 р. світове споживання коксу складе 720-730 млн. т., а до 2015 р. досягне 750 млн. т. При цьому 50% цього обсягу буде спожито в Азії (переважно в Китаї, Японії та Індії). У середньо - та довгостроковій перспективі з розвитком технологій виробництва чавуну зниження витрат коксу є неминучим [6].

Висновки. Коксохімічна галузь в Україні продовжує зберігати високу інвестиційну привабливість, в першу чергу, для фінансово-промислових груп з метою побудови замкнутої ланцюжка «вугілля-кокс-метал».

Таким чином, на думку автора, в осяжному майбутньому кокс в доменній плавці буде необхідний, в основному, для відновного процесу. Основний напрямок інноваційної діяльності в області доменного виробництва - реструктуризація паливної бази і заміна частини коксу менш дорогими енергоносіями.

Основні гравці ринку коксу в Україні в даний момент підконтрольні великим фінансово-промисловим групам. У перспективі, цілком ймовірний черговий етап переділу власності в коксохімічної, вугільної, гірничодобувної та металургійної промисловості. Також можливі злиття деяких компаній або груп.

Позитивні тенденції світового ринку чавуну і сталі є визначальним фактором підвищення попиту на кокс. Скорочення експорту коксу Китаєм відкриває нові горизонти для інших найбільших виробників, в тому числі і для України.

В наступних роках очікується збереження підвищеного попиту на кокс, зростання цін на кокс на світових ринках, що дозволить коксохімічним підприємствам України вийти на прибуткову діяльність з підвищенням рентабельності по EBITDA.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69 


Похожие статьи

Р М Дупай - Проблеми та перспективи іноземного інвестування в економіку україні

Р М Дупай - Оцінка ролі іноземних інвестицій в процесі структурної модернізації економіки україни