Р М Дупай - Оцінка ролі іноземних інвестицій в процесі структурної модернізації економіки україни - страница 28

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69 

4. Кравченко В. І. Основи житлової економіки [Текст]: навчальний посібник l В. І. Кравченко, К.В. Паливода, В.А. Поляченко. — К.:

Основа, 2007. — 41б с.

5. Лєбєдєв M. M. Планування та організація робіт з утримання житлових і громадських будівель та споруд [Текст] l M. M. Лєбєдєв, І. M. Третьяков. — К.: Автограф, 200б. — 214 с.

6. Про житлово-комунальні послуги: закон України від 24.06.04 p. N 1875-IV: [Eлeктpoнний ресурс]. — Режим доступу: http:llzakon.rada.gov.ua

7. Про кооперацію: закон від 10.07.03 p. N 1087-IV: [Eлeктpoнний ресурс]. — Режим доступу: http:llzakon.rada. gov.ua

8. Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку: закон України від 29.11.2001 року № 2866-ІІІ: [Eлeктpoнний ресурс]. — Режим доступу: http:llzakon. rada. gov.ua

9. Руденко В. А. Управління житловим фондом [Текст]: навч. посібник l В. А. Руденко. — К.: Гнозіс, 2008. — 174 c.

УДК 330.117

ДЕРЖАВА ЯК СУБ'ЄКТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ: МОДЕРНІЗАЦІЙНА КОНЦЕПЦІЯ

Монастирський Г.Л., д.е.н., професор кафедри державного і муніципального управління Тернопільського національного економічного університету '

Постановка проблеми. Часто, дискутуючи про перспективи розвитку національної економіки, ми зосереджуємо надмірну увагу на питаннях приватного підприємництва, забуваючи, що одним із найважливіших суб' єктів макроекономічної системи є держава, виконуючи роль власника ресурсів та регулятора економічних процесів. Зміни, які відбулися сьогодні в економіці, позначилися й на місці

© Монастирський Г.Л., 2Ol3держави в системі економічних відносин. Вказане актуалізує проблему формування модернізаційного підходу до дослідження держави як суб' єкта національної економіки.

Аналіз останніх наукових досліджень та публікацій. Питання ролі держави в економці та місця державного сектора в економічних процесах знайшли своє місце в працях А.Кірєєва [1], С.Мочерного [2]. Є.Ставровського [3], О.Кухар [4], П.Єщенка, Б.Кваснюка та О.Бірюкова [5], В.Кучеренка, В.Карпової, Є.Кузнєцова [6], Н.Абдуллаєва [7], В.Орєшина, О.Віссаріонова та І.Федорової [8]. Однак, практично мало уваги приділяється трансформації ролі держави як суб' єкта економічних відносин в сучасних умовах.

Метою статті є обґрунтування напрямків модернізації ролі та місця держави як суб'єкта національної економіки.

Виклад основного матеріалу дослідження. Модернізаційні концепції завжди є дискусійними та неоднозначними, інтегруючи прогресивні погляди науковців та практиків, що вимагає окреслення певних рамок наукового бачення бажаного стану об' єкту дослідження. В контексті державного сектору економіки доцільно детальніше зупинитися на таких напрямках його модернізації: визначення меж державного сектору національної економіки в умовах поглиблення ринкових відносин; розвиток державного підприємництва; формування інституту державно-приватного партнерства; інноватизація державного сектору.

В процесі визначення оптимальних меж державного сектору економіки необхідно спиратися на комплекс вихідних положень: в ринковій економіці держава є повноцінним суб' єктом економічних відносин; держава використовує свою власність, як для вирішення своїх суспільних завдань, так і з комерційною метою; пряма участь держави у виробництві необхідна та неминуча, особливо в тих сферах економіки, які не можуть бути активізовані силами приватного капіталу; державний сектор є суб' єктом жорсткої конкурентної боротьби з іншими секторами економіки; державний сектор є основним об' єктом державного регулювання та засобом впливу держави на економіку, її структуру, динаміку, соціальну орієнтованість.

Необхідно зазначити, що не існує єдиного рецепту визначення масштабів державного сектору. На думку вчених «межі державного сектору не є застиглими, оскільки в економіці постійно відбувається динамічний процес перерозподілу власності як усередині держсектора, так і між державним та недержавним секторами» [8, С. 8]. У макроекономіці зарубіжні фахівці називають таке явище «диханням державного сектору» [9]. При визначенні меж державного сектору необхідно враховувати кон'юнктуру, тактичні та стратегічні орієнтири конкретної національної економіки.

Історично в багатьох країнах державний сектор включає об' єкти транспортної системи, споруди енергопостачання, які, з одного боку, вельми капіталомісткі, а, з іншого боку, послуги цих галузей мають характер колективного користування. Ефективне використання ресурсів в деяких «природних монополіях» може бути забезпечене лише державною власністю [10]. Проте підприємства державної власності, як правило, не мають високих стимулів підвищення ефективності. Державний сектор «вбудований» в ринкову економіку з іншою метою: він сприяє ефективному розподілу ресурсів у суспільстві в цілому. Так, наприклад, витрати на освіту, охорона здоров' я у всіх країнах з розвиненою ринковою економікою в значній мірі субсидуються державою. Високий рівень освіти та здоров'я населення корисні всьому суспільству, а не окремій особі або окремому бізнесу. Це означає, що з макроекономічної точки зору вигідно підтримувати низькі ціни на такого роду послуги, забезпечуючи високу доступність цих послуг більшій частці населення та сприяючи, таким чином, підвищенню ефективності економіки в цілому. Отже, існують економічні підстави перебування переважної частини цих галузей соціальної сфери в системі державного сектору.

Принципово питання про необхідність державного сектору є вирішеним і теоретично, й практично. Проте, його масштаби та роль в економіці різні в окремих країнах. Такі держави як США і Японія мають в своєму розпорядженні невеликий державний сектор, що сконцентрований у ключових галузях. За допомогою створеної системи правового державного регулювання здійснюється гнучка стимулююча підтримка ефективного використання приватної власності та підприємництва у поєднанні з ефективним механізмом відповідальності за використання цієї підтримки. Саме ця система і забезпечує в цих державах пріоритет загальнонаціональних інтересів. У Швеції інша система: там консолідований державний сектор використовує приблизно третину сукупних ресурсів країни, державні витрати досягають 62 % ВНП [10].

Ставлення до державного сектору економіки залишається одним з найбільш дискусійних та суперечливих питань. Початок ринкової трансформації в більшості країн був пов' язаний з ультраліберальними настроями щодо держави як власника та оцінки можливості ефективного функціонування державних підприємств. У ейфорії надій на чудеса приватизації уряди постсоціалістичних країн недооцінили потенціал державно капіталістичної моделі в перехідній економіці. Причиною цьому, швидше були політичні інтереси, аніж тверезий економічний розрахунок.

Питання про порівняльну ефективність державних та приватизованих підприємств в перехідній економіці є вельми дискусійним. Достовірних та однозначних аргументів для надання переваги тому або іншому організаційно-правовому статусу підприємства просто не існує. І це проблема не лише перехідної економіки. В умовах розвинутого ринку в країнах Заходу в принципі теж не доведено, що приватизація державних підприємств однозначно призводить до зростання їх ефективності.

Масштабне скорочення державного сектору в розвинених країнах в 80-х роках минулого століття в основному переслідувало мету усунення надмірної бюрократизації управління державними підприємствами, постійного та безконтрольного втручання в економіку державного чиновництва. Стосовно ефективності роботи підприємств, особливо великих, то в сучасних умовах вона залежить швидше не від «інстинкту власника», а від якості, професіоналізму управління, тобто від рівня менеджменту та здатності власника контролювати результати його діяльності. Це ж повною мірою відноситься і до економіки постсоціалістичних країн, що трансформується.

Існування в умовах ринкового господарства сфер, які в своїй діяльності керуються принципами, що дещо відрізняються від принципів приватних фірм, дозволяє використовувати державний сектор для вирішення загальнодержавних економічних завдань, підвищення прибутковості приватного господарства. Монопольний прибуток, а часто й прибуток взагалі, не є первинною метою діяльності державного сектору в інфраструктурі, енергетиці, сировинних галузях (наприклад, вугільній), НДДКР, в підготовці і перепідготовці кадрів, в сфері охорони навколишнього середовища, оскільки високих прибутків від цих сфер ніхто не вимагає, а збитки покриваються з бюджету. Тому державний сектор став постачальником дешевих послуг (зокрема, транспортних, поштових), електроенергії та сировини, знижуючи, таким чином, витрати в приватному секторі.

В контексті окреслення меж державного сектору важливим є питання його фінансування. Так, при визначенні розмірів, напрямів, конкретних об' єктів і механізмів бюджетного фінансування державного сектора потрібно брати до уваги його можливості в процесі створення та збільшення ВВП. В зв'язку з цим необхідно розробити систему державних пріоритетів в розподілі ресурсів між державним та приватним (змішаним) секторами економіки й всередині власне державного сектору. З погляду суспільства в цілому максимальний ефект від використання бюджетних коштів можливий при фінансуванні виробництва так званих чистих суспільних благ (національна оборона, інфраструктура, ЗМІ тощо) підприємствами державного сектору. Відносно фінансування виробництва «змішаних» суспільних благ (охорона здоров' я, освіта, водопостачання, каналізація) в рамках державного сектору можна, на наш погляд, поставити питання про його поступове зменшення. Що стосується участі держави у фінансуванні виробництва «приватних» благ підприємствами державного сектору, то його доцільність виправдана тільки за наявності вад ринку, що, проте, далеко не завжди є абсолютним критерієм.

Провідну роль у формуванні стратегічних пріоритетів розвитку державного сектору, моніторингу його діяльності й визначенні оптимальних розмірів, на наш погляд, доцільно закріпити за Міністерством економічного розвитку та торгівлі України. Воно повинно встановити цілі для підприємств державного сектору в короткостроковій та довгостроковій перспективі, включаючи регіонально-галузевий аспект. Необхідно знайти оптимальну пропорцію централізації ресурсів держави та розподілу повноважень між регіональним рівнями влади. Децентралізація повноважень щодо регулювання державного сектору є необхідною в тій мірі, яка дозволяє найефективніше використовувати можливості державного управління та державного бюджету. Наприклад, якщо виробництво якогось соціального благавідповідає інтересам всього населення, його надання має здійснюватися централізовано. Рішення, що стосуються фінансування виробництва тих соціальних благ, вигоду від яких отримують в основному жителі даної території, потрібно приймати децентралізовано, при цьому таке фінансування необхідно проводити переважно за рахунок місцевих ресурсів.

Для здійснення макроекономічного аналізу масштабів державного сектору пропонується визначення його питомої ваги в економіці як середнє арифметичне від суми таких показників: частка державного сектору в інвестиціях в основний капітал, частка державного сектора в загальному обсязі чистого прибутку суб' єктів господарювання, частка державного сектора в зайнятості. Сама процедура усереднення, при якій кожному з компонентів привласнюється однакова вага, може бути визнана коректною, тому що кожен компонент «відповідає» за окремий напрям діяльності держави і, отже, у функціональному плані компоненти є «рівноправними». Такий показник, як частка державного сектору в інвестиціях в основний капітал дозволяє оцінити «довгостроковий потенціал» державного сектору. Показник загального обсягу чистого прибутку суб' єктів господарювання державного сектору економіки характеризує фінансові підсумки діяльності об' єктів державного сектору і, отже, його «вартість» для держави. Показник частки державного сектору в зайнятості характеризує пасивну ресурсну потужність державного сектора, а саме ступінь поглинання ним робочої сили.

Розвиток державної, приватної та змішаної форм власності, їх співіснування на рівних — об' єктивна необхідність для України на сучасному етапі її розвитку. Говорити про переваги або недоліки однієї з них можна, лише враховуючи конкретну історичну ситуацію конкретної країни. Якою мірою та або інша форма власності створює (або не створює) сприятливі умови для вирішення загальнодержавних проблем, вимірник яких — добробут кожного окремого члена суспільства, — саме це повинно бути початковою умовою при вирішенні питань про темпи і обсяги приватизації, а також при формуванні інституційних складових макроекономічної системи.

Можемо стверджувати, що руйнування монополії державної власності не означає відмови від державної власності як такої. В рамках державного сектору в Україні повинні залишитися ті об' єкти, які необхідні державі, для якісного виконання своїх функцій, носять стратегічний характер, покликані реалізувати її соціальну місію, здатні принести додаткові економічні вигоди державі як суб' єкту економічних відносин. Критеріями окреслення меж державного сектору мають стати економічна доцільність, національна безпека, соціальні стандарти, стратегічна орієнтованість та керованість.

Держава може вважатися економічно ефективною тільки тоді, коли в країні зберігається можливість для ефективного функціонування будь-якого виду підприємництва, у тому числі і державного, в рамках існування господарського законодавства.

Практично у всіх країнах світу державний сектор є вельми неоднорідним виробничим утворенням. Цей факт, мабуть, найчіткіше виявляється в офіційній ідеології уряду Швеції, який підрозділяє всі підприємства цього сектору на дві групи: ті, що працюють в умовах ринку або виражають специфічні інтереси суспільства (підприємства з інтересами держави). Підприємства першої групи є формою державного господарювання та спрямовані на високі економічні результати, другої — обтяжені додатковими суспільними цілями та завданнями без урахування економічної ефективності [11].

Враховуючи чинне законодавство щодо організаційно-правових форм, в яких функціонують державні підприємства та підприємства з державним капіталом в Україні, модернізацію державного підприємництва доцільно розглянути в площині казенних підприємств, державних комерційних підприємств, акціонерних товариств з 100-процентним державним капіталом, а також акціонерних товариств, в яких державі належить контрольний пакет або золота акція.

Особливою формою державних підприємств є казенні підприємства. Вони знаходяться під прямим державним управлінням щодо питань виробництва (директивне планування, доведення завдань), політики цін, фінансів, матеріального стимулювання персоналу. Казенні підприємства не мають права відмовитися від укладення державного контракту на постачання товарів для державних потреб. Відповідно вони зобов' язані укладати конкретні договори з організаціями-споживачами товарів або послуг. Майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління. Казенні підприємства можуть створюватися у тих галузях національної економіки, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним споживачем продукту виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим є виробництво суспільно необхідного продукту, яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються, як правило, не може бути рентабельним; приватизацію майнових комплексів державних підприємств заборонено законом.

У державні комерційні підприємства входять підприємства, не перетворені в акціонерні товариства та на базі яких не створені казенні підприємства. Майно закріплюється за ними на праві повного господарського відання. Державні комерційні підприємства знаходяться на повному комерційному розрахунку, мають широку самостійність і практично ті ж права, що і приватні підприємства (за винятком права призначати керівника і здійснювати операції з державним майном). Важко з' ясувати, який реальний зміст вкладається в термін «повний комерційний розрахунок» і в чому його принципова відмінність від «повного господарського розрахунку», який, не дивлячись на гігантські зусилля апарату влади, так і не був реалізований за роки панування соціалістичної доктрини. Як показала зарубіжна практика, в певних умовах можна досягти достатньо високої продуктивності подібних підприємств. В Україні навряд чи можна розраховувати на успішну роботу цієї групи підприємств в умовах, коли права на управління підприємством (в усякому разі формально) належатимуть підприємству, а матеріальну відповідальність за якість цього управління нестиме держава-власник. Існує також ризик реставрації стилю та методів управління такими підприємствами з боку галузевих міністерств. Тому державні комерційні підприємства поступово витіснятимуться казенними підприємствами та акціонерними товариствами.

У контексті реформування відносин власності мова йде перш за все про визначення меж втручання держави в економіку, оптимальних розмірів та змісту державного сектору економіки. Плюралізм відносин власності, сукупність нових інститутів і правових механізмів господарювання вимагає впровадження таких форм та методів функціонування державної власності, які б, не змінюючи її державної сутності, не суперечили ринковим засадам економіки України. Втіленням цих форм і методів є інститут державного корпоративного підприємництва, що дозволяє державі виконувати властиві їй макроекономічні та соціальні функції в ринкових умовах. Управління державними корпоративними правами має свою специфіку, свої економічні, організаційні і законодавчі особливості, проте є часткою загальних процесів управління державною власністю, державного регулювання економіки.

Для підприємств групи державного корпоративного підприємництва також необхідно розробити систему управління, що забезпечує їх ефективне функціонування. Так, щоб забезпечити проведення державної структурної та промислової політики, органи державної влади повинні володіти таким дієвим інструментом впливу на управлінські рішення акціонерних товариств, як закріплений в державній власності пакет акцій. Наявність такого пакету є необхідною, але не достатньою умовою ефективного управління державною власністю. Доцільно розробити механізм, за допомогою якого реалізація прав держави-власника не паралізувала б ініціативність менеджерів та трудового колективу підприємства.

На відміну від казенних підприємств, акціонерні товариства з державним капіталом беруть участь в конкурентній боротьбі. Їх основним завданням є отримання прибутку (комерційні функції). Вони можуть бути оголошені банкрутами, оскільки самостійно відповідають за своїми боргами. Разом з тим ці акціонерні товариства в критичній ситуації можуть розраховувати на фінансову допомогу держави. Остання обставина дозволяє державним акціонерним товариствам уникнути жорстких наслідків конкуренції, що знижує стимули їх ефективного функціонування. Однак, хибною є теза про те, що державне підприємство приречене на неефективність. Потрібно зробити все можливе, щоб воно приносило прибуток не менший, аніж підприємства приватного сектору. За критерієм участі в капіталі та впливу державних органів на управління можна виділити дві групи акціонерних товариства: товариства, в яких 100 % капіталу належить державі, та акціонерні товариства, в яких державі належить контрольний пакет акцій або золота акція.

Перспективними є акціонерні товариства, в яких державі належить контрольний пакет акцій. Таке акціонування при його правильному проведенні вирішить три основні завдання. По-перше, оскільки воно проводиться стосовно великих підприємств з високоювартістю основних фондів, на ринок цінних паперів поступає значна кількість акцій. По-друге, зберігається можливість впливу на стратегію та тактику акціонованих підприємств з метою забезпечення суспільних інтересів. Зокрема, будучи значним інвестором, держава може робити вирішальний вплив на обсяги та напрями інвестицій. На противагу дрібним інвесторам і менеджерам, які віддають перевагу проектам з більшою віддачею в найближчій перспективі, держава-інвестор зацікавлена в реалізації потужних довгострокових програм. По-третє, створюються передумови нормальних (на відміну від раніше існуючих) відносин між власником, менеджером та трудовим колективом. Контрольний пакет акцій дозволяє державі здійснювати права власника через своїх представників в управлінні акціонерним товариством (збори акціонерів, рада директорів). Уряд і Фонд державного майна має право доручати на контрактній основі представлення інтересів держави в раді директорів певним особам, зокрема посадовим особам органів державного управління за поданням відповідного міністерства чи відомства. При такому складі ради директорів проведення державної політики забезпечується достатньо чітко.

Cтocoвнo тези «чим менше держави, тим краще», відзначимо: організація системи державного регулювання і державного підприємництва в країнах світу спростовує догму про апріорі неефективну діяльність держави як власника та демонструє посилення її ролі та ефективності присутності в економіці сучасного суспільства.

Оцінюючи проблему державного втручання в економіку України, необхідно враховувати досвід розвинених країн. Він свідчить: формальна передача прав власності не забезпечує ефективність у виробництві товарів і послуг, наданні соціальних гарантій. Разом з тим державне корпоративне підприємництво має бути використане державою як альтернативний прямому державному регулюванню механізм впливу на діяльність підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, з метою забезпечення умов суспільного відтворення і як спосіб отримання надходжень до державного бюджету шляхом корпоративної участі в прибуткових виробництвах. В рамках роботи по впровадженню принципів корпоративного управління в державному секторі економіки необхідно запровадити інститут незалежних директорів в акціонерних товариствах, забезпечити ухвалення кодексів корпоративного управління.

Один з перспективних напрямів розвитку державного сектору — створення вертикально-інтегрованих структур, в яких головна організація знаходиться під контролем держави. На думку низки економістів, переважаюча участь держави в головній організації є достатньою для того, щоб компанія в цілому залишилася під державним контролем. Проте ми вважаємо, що в подібних структурах, виникає природний конфлікт інтересів, який породжує низку легальних і напівлегальних схем виведення корпорації з-під державного контролю. Тому, на наш погляд, такий симбіоз непродуктивний і від нього (в разі доцільності залишення корпорації під державним контролем) слід було б відмовитися. Особливу увага, на наш погляд, слід приділити питанням створення і функціонування холдингів та фінансово-промислових груп під контролем держави як перспективних та життєздатних структур, діяльність яких дозволить забезпечити і підтримати економічне зростання. Необхідною є також конкретизація такої форми відносин, як передача акцій, що належать державі, в довірчу власність (траст).

Moдepнiзaцiя державних установ має відбуватися в напрямку їх демонополізації та підвищення якості та результативності контролю за їх діяльністю. Конкуренцію в цій сфері можна підвищити шляхом створення ситуації, за якої певна послуга надаватиметься більш як одним відомством (наприклад, конкуренція між районними санепідстанціями, обласними науково-технічними центрами з охорони праці тощо). При цьому, відомства, які надають послуги не можуть бути одночасно органами, які визначають правила чи контролюють їх виконання. Конкуренція між окремими державними установами за фінансові ресурси триматиме їх в умовах постійного пошуку більш ефективних та дієвих шляхів досягнення поставлених цілей. Meхaнiзм контролю має також включати заходи щодо більш повного інформування про відповідальність, оскільки державні установи, як правило, не потрапляють під випробування ринковими умовами з точки зору оцінки ефективності їх діяльності та забезпечення відповідальності.

Важливим напрямком модернізації державного сектору є впровадження інституту державно-приватного партнерства. У економіці низки розвинених країн виникла особлива форма взаємодії бізнесу та влади. Moвa йде нро партнерство держави і приватного сектору, що позначається зазвичай терміном «public-private partnership». В українській літературі прийнятим є термін «державно-приватне партнерство». Державно-приватним партнерством є інституційний та організаційний альянс державної влади та приватного бізнесу з метою реалізації суспільно значимих проектів в широкому спектрі сфер діяльності — від розвитку стратегічно важливих галузей економіки до надання суспільних послуг в масштабах всієї країни або окремих територій. Бурхливий розвиток різноманітних форм державно-приватного партнерства у всіх регіонах світу, їх широке розповсюдження в різних галузях економіки дозволяють трактувати цю форму взаємодії держави та бізнесу як характерну рису сучасної змішаної економіки.

Партнерство, що розвивається, на відміну від традиційних адміністративних відносин, створює свої базові моделі фінансування, відносин власності та методів управління. При цьому принципово важливим є комплекс питань, пов'язаних з перерозподілом прав власності, що неминуче виникає в процесі переростання переважно адміністративно-владних стосунків між державою та бізнесом у відносини партнерства, що закріплюються відповідними угодами сторін. Більш того, деякі сталі форми партнерства, наприклад концесії, нерідко розцінюються як свого роду непряма приватизація або ж її повноцінна альтернатива, тобто трактуються як вторгнення в систему відносин власності. В цьому контексті необхідно зазначити, що партнерства інституційно трансформують сфери діяльності, що традиційно відносяться до відання держави, але не виводять їх повністю за межі державного впливу.

Відповідно розмежування прав власності між державним та приватним секторами економіки в рамках партнерства зазвичай стосується не всього комплексу нрав, а лише їх частини. Moвa йде нро такі ключові нрава, як право контролю над використанням активів, право на дохід, право на управління, а також право на зміну капітальної вартості об'єктів угод та право на передачу певних нрав іншим особам. Madma^m! досвід перерозподілу нрав власності між державою і приватним бізнесом є в так званих секторах суспільних послуг (зокрема, в інфраструктурних галузях). Caмe там історично склалися традиції делегування державою низки ключових нрав приватному сектору. Держава несе відповідальність перед суспільством за безперебійне забезпечення публічними благами (public goods), чим і пояснюється тенденція до збереження низки галузей у державній власності. В той же час приватному підприємництву властиві мобільність, висока ефективність використання ресурсів, схильність до інновацій. Задіювати переваги обох видів власності без глибоких соціальних змін і потрясінь можна в рамках державно-приватного партнерства. Накопичений до теперішнього часу арсенал форм і методів державно-приватного партнерства дозволяє при збереженні найважливіших національних об'єктів в державній власності передавати частку прав власника приватному сектору. Maior^ на увазі, нерш за все, такі функції, як спорудження, експлуатація та утримання об'єктів виробничої та соціальної інфраструктури, а також управління ними. Таким чином, в традиційно державну сферу економіки привносяться свого роду приватні товари та послуги (private goods), що створює умови для ефективного функціонування вказаних об'єктів, оптимального управління ними, раціонального використання ресурсів.

У контексті модернізації державного сектору необхідно враховувати, що держава розглядається як свого роду агентство з виробництва суспільних (публічних) благ, яке не може базуватися тільки на ринкових принципах. Частину цих благ воно може виробляти самостійно, а частину — шляхом залучення ресурсів і можливостей приватного сектора. Відповідно до цього проекти державно-приватного партнерства є не простим об' єднанням ресурсів, а особливою конфігурацією інтересів та відповідних прав партнерів. По-перше, держава як одна із сторін партнерства виступає в ролі носія суспільно значимих інтересів і цілей, причому виконує не лише функцію визначення цілей, але і контрольну функції. По-друге, виступаючи в ролі учасника господарського обороту, вона зацікавлена як в ефективності загальних результатів проекту державно-приватного партнерства, так і в забезпеченні власного комерційного ефекту. Нарешті, приватний партнер переслідує мету максимізації прибутку. Тому в сегменті комерційних (на відміну від сегменту суспільних благ, що реалізуються державою) інтересів між партнерами цілком є доречним і навіть необхідним діалог про можливий розподіл ризиків, що виникають, про характер прав, які делегується, і умови їх передачі та використання.

Як свідчить світовий досвід державно-приватного партнерства, міра конкретної участі держави і приватного бізнесу та умови їх поєднання можуть істотно відрізнятися. Так, приватний компонент в партнерствах може виступати як одна із сторін контракту (найчастіше це контракти на постачання товарів і послуг для державних потреб, на надання технічної допомоги, на управління), коли права власності жорстко розмежовані. До партнерств з розмежованими правами власності доцільно віднести також угоди про розподіл продукції та лізингові (орендні) угоди. В разі концесійних угод всіх типів мова вже йде про часткову передачу деяких прав власності від державного партнера приватному (зазвичай прав користування, володіння і управління). Нарешті, акціонерна або пайова участь приватного капіталу в державному підприємстві (спільне підприємство) передбачає вищий рівень інтеграції капіталу при реалізації партнерських стосунків.

Для кращого розуміння форм і методів державно-приватного партнерства важливо, по-перше, визначити, в чому полягає специфіка саме державно-приватного партнерства в рамках всієї системи стосунків бізнесу і влади; по-друге, оцінити, як в процесі передачі тих або інших прав від держави приватному бізнесу змінюється в цілому система стосунків власності, перш за все з погляду встановлення меж між партнерством та приватизацією. Моделі і структура державно-приватного партнерства різноманітні, але при цьому існують деякі характерні риси, що дозволяють виділити партнерство в самостійну економічну категорію. Воно виникає як формалізована кооперація державних та приватних структур, що спеціально створюється для досягнення певних цілей і спирається на відповідні домовленості сторін. Виходячи з досвіду країн з розвинутою ринковою економікою, можна назвати наступні риси державно-приватного партнерства, що відрізняють його проекти, від інших форм стосунків держави та приватного бізнесу: певні, часто тривалі терміни дії угод про партнерство; специфічні форми фінансування проектів (за рахунок приватних інвестицій, доповнених державними фінансовими ресурсами, або ж спільне інвестування декількох учасників); обов' язкова наявність конкурентного середовища, коли за кожен контракт або концесію відбувається боротьба між декількома потенційними учасниками; специфічні форми розподілу відповідальності між партнерами (держава встановлює цілі проекту з позицій суспільних інтересів та визначає вартісні і якісні параметри, здійснює моніторинг реалізації проектів, а приватний партнер бере на себе оперативну діяльність на різних стадіях проекту); розподіл ризиків між учасниками угоди на основі відповідних домовленостей сторін.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69 


Похожие статьи

Р М Дупай - Проблеми та перспективи іноземного інвестування в економіку україні

Р М Дупай - Оцінка ролі іноземних інвестицій в процесі структурної модернізації економіки україни