Р М Дупай - Оцінка ролі іноземних інвестицій в процесі структурної модернізації економіки україни - страница 63

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69 

21, 25, 26].

В цілому, окремі питання конкретизації правових засад господарювання у державному секторі економіки отримали висвітлення у роботах А.М. Захарченка, В.В. Лаптєва, В.К. Мамутова, В.А. Устименка, М.Г. Чумаченка та ін. Проте недостатньо уваги приділяється дослідженню проблематики організації господарських зв' язків у державному секторі економіки, створення передумов для активної участі держави у сфері господарювання.

Метою статті є визначення принципів правового регулювання у державному секторі господарської діяльності, виокремлення характерних та специфічних рис діяльності держави для забезпечення соціальних та економічних потреб, а також проведення аналізу загальних та специфічних засад.

Управління господарською діяльністю в державній сфері має окремі риси, а саме:

- організаційно-управлінські функції та повноваження здійснюються за допомогою системи уповноважених органів;

- суб'єктами господарювання є організації (в т. ч. підприємства), що функціонують на базі державної форми власності, суб'єкти, у статутному фонді (майні) яких частка відповідної власності (державної) забезпечує вплив відповідно - держави на такого суб'єкта (змішані господарські - зазвичай акціонерні - товариства, за переважної участі держави);

© Ставицький О.В., 2G13

- зазначені суб'єкти функціонують на базі майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів: 1) праві господарського відання (державні комерційні підприємства), 2) праві оперативного управління (казенні підприємства);

- можливість встановлення законом особливостей здійснення конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного господарювання;

- гарантування та визначення законом особливостей застосування процедури банкрутства до підприємств державної сфери управління.

Правові основи господарювання побудовані на вимогах статті 5 Господарського кодексу України (надалі ГК України). «Дана стаття відображає правовий порядок у сфері господарювання як цілісне та комплексне утворення, що об' єднує реалізацію як приватних інтересів громадян та юридичних осіб, так й публічних інтересів з метою забезпечення стабільності та розвитку економічної системи суспільства. Стаття відображає різні рівні упорядкування суспільного життя: 1) відповідальність держави перед людиною за свою діяльність, що й передбачає комплексне застосування різних методів регулювання з метою отримання оптимального результату; 2) ринкове саморегулювання економічних відносин суб' єктів господарювання; 3) державне регулювання макроекономічних процесів [2]».

Вказана стаття ГК України в концентрованій формі визначає конституційні основи правопорядку в економічній системі, утвердженню якого має сприяти норми ГК України. Вона об' єднує розрізнені конституційні положення, які визначають основу регулювання відносин у сфері господарювання і таким чином дає учасникам останніх цілісне уявлення щодо правових засад, на яких ґрунтується правопорядок у вказаній сфері. Крім того, вона встановлює загальну вимогу фундаментального, стратегічного характеру до формування правового господарського порядку, якою повинні керуватися органи влади при прийнятті управлінських рішень стосовно суб' єктів господарювання та інших учасників господарських відносин. Такою загальною вимогою є оптимальне поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб' єктів господарювання з державним регулюванням макроекономічних процесів. Це означає, що в правовому регулюванні у сфері господарювання не повинно бути крайнощів, тобто, з одного боку, усунення держави від впливу на формування та здійснення економічних відносин, а з іншого - невиправданого втручання органів держави у ці відносини. Вплив на економіку держава має здійснювати, головним чином, заходами регулювання макроекономічних процесів, а не дріб' язковою регламентацією діяльності підприємців, втручанням у їх оперативні господарські відносини [6].

Господарювання у державному секторі повинно будуватися на загальних засадах господарювання, але має певні риси.

Загальними законодавчими принципами господарювання в Україні є (ст. 6 ГК України) [1]:

1. Забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання.

Вказаний принцип є гарантією як для національних суб' єктів господарювання у реалізації своїх завдань та функції при здійсненні господарської діяльності, так й іноземним суб' єктам гарантує національний режим господарювання та захисту. Крім того, надає гарантії конкурентоспроможності державним підприємствам на відповідних риках.

Цілком згодні з твердженням [6] , що джерелом наведеного принципу є положення частини 4 статті 13 та частини 1 статі 15 Конституції України [5], щодо забезпечення з боку держави рівних умов для власності та господарювання та різноманіття суспільного життя. Крім того, вказані положення реалізуються й у спеціальному кодифікованому акті, який безпосереднім регулятором господарських відносин, в тому числі й для державного підприємництва. Так, саме стаття 20 ГК України передбачає обов' язок щодо забезпечення захисту прав і законних інтересів суб' єктів господарювання та споживачів.

2. Свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом. Вказаний принцип розкривається як шляхом гарантування всім бажаючим займатися господарською діяльністю, гарантує захист вказаних прав з боку держави. Але надає державі чинники впливу та контролю, особливо на найважливіші та необхідніші галузі господарської діяльності. Гарантує державі одноособову можливість використовувати, наприклад, монополії для розвитку державного підприємництва та збільшення доходів бюджету, так й можливості введення окремих заборон шляхом введення спеціальних дозволів, ліцензії, квот та патентів, без отримання яких є неможливим зайняття окремими видами господарської діяльності. Вказаний принцип є гарантією держави на підтримку свого суверенітету, обороноздатності тощо.

Так, саме частина 1 статті 19 ГК України передбачає право без будь-яких обмежень самостійно здійснювати господарську діяльність, але таку, що не суперечить вимогам або положенням діючого законодавства у галузі господарювання.

Окрему увагу слід звернути на ліцензування, патентування та квотування у господарській діяльності. Так, ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. Правові засади ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування визначаються, з огляду на конституційне право кожного на здійснення підприємницької діяльності, не забороненої законом, а також принципів господарювання, встановлених у ст. 6 ГК України [1].

Ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання - ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Відносини, пов'язані з ліцензуванням певних видів господарської діяльності, регулюються законом. У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання [1].

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж установленого строку. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону [1].

Крім того, наприклад, природні монополії є найчастіше згадуваною підставою для створення державних підприємств. Так, відповідно до вимог ст. 1 Закону України від 20 квітня 2000 р. «Про природні монополії» [28] природна монополія - це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв' язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб' єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв' язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги). При існуванні природної монополії, яка не є державною, господарюючий суб' єкт має змогу отримувати надвисокий монопольний прибуток, безпідставно завищуючи ціни. Наслідком цього є не тільки нерівномірний розподіл економічних надлишків, а й економічна неефективність, оскільки підприємство-монополіст вироблятиме набагато менше продукції (послуг), ніж суспільно бажаний обсяг. За таких обставин, у вказаних відносинах, з метою запобігання зловживання станом природної монополії більш ефективним є створення та регулювання діяльності державних підприємств-монополістів, контроль та відповідальність за діяльність яких буде за державою.

До п' ятірки основних монопольно-орієнтованих галузей економічної діяльності, у яких діють найбільші державні підприємства, входять: за критерієм кількості: 1) енергетика; 2) транспорт; 3) телекомунікації; 4) велике промислове виробництво; 5) нафтогазова галузь. За критерієм накопичення (концентрації) активів: 1) енергетика; 2) нафтогазова галузь; 3) промислове виробництво; 4) телекомунікації; 5) транспорт. Незважаючи на загальні приватизаційні процеси у світі 1975-1990 років, держаний сектор господарювання все ще залишається важливою складовою національних економік. Переважання або відсутність державних підприємств у тій чи іншій країні значною мірою є питанням національної правової і культурної традиції. Втім, не викликає сумніву, що різнобарвність видів власності в усьому світі стає однією з невід' ємних складових багатоаспектних відносин у сфері господарювання. Як свідчить історичне і порівняльне дослідження, різноманітність форм власності за умови їх юридичної рівності є необхідною умовою динамізму і стійкого, поступального розвитку економіки [3]. За словами французького правника

Ж. Фурньє, «держави повинні контролювати основні види діяльності, що забезпечують національний розвиток», «крім простого регулювання ринку до певної міри необхідне також пряме втручання держави в економіку» [30]. Т. В. Кашаніна зазначає, що «не повинно бути державної монополії на господарювання, але й не може бути раціонального підприємництва без держави» [4].

3. Вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України.

Вказаний принцип є зовнішнім зобов' язанням України, та полягає у створенні можливості для розвитку та існування міжнаціональних (транснаціональних) компанії, їх філій, представництв тощо. Введення та об' єднання, національних систем грошового обігу та розрахунків з міжнародними, введення міжнародних стандартів для розвитку всіх галузей економіки, підвищення рівня якості товарів та послуг з боку національного виробника - суб' єкта господарювання є прикладом реалізації вказаного принципу. Але вільний рух не означає безконтрольний рух. Так, стаття 19 ГК України враховуючи важливість вказаних відносин для існування держави надає останній право здійснювати у межах визначених законом контроль за фінансовими, кредитними відносинами, валютним регулюванням тощо. Вказані права контролю за економічними процесами реалізуються частіш за все у нормах інших галузей права, наприклад, фінансового, податкового та адміністративного.

4. Обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави.

Вказаний принцип гарантує, що створюванні державою, її органами юридичні особи мають господарську правосуб' єктність, однак, і в цьому разі держава, її органи не повинні виходити за межі своїх конституційних цілей [6]. Такий висновок є цілком вірним та підтримується нами. Крім того, органи держави можуть вступати у відповідні господарські відносини, вони одраз стають учасниками господарських відносин, в яких лишаються адміністративних переваг (повноважень) щодо інших суб' єктів та відповідають за зобов' язаннями всім своїм майном. Крім того, вказаний принцип випливає з вимог статі 42 Конституції України, яка гарантує захист державою прав споживачів, безпеку продукції, захист у конкурентних відносинах тощо.

5. Захист національного товаровиробника.

Вказаний принцип реалізується шляхом введення та регулювання митної та податкових політик держави. Так, введення мита та експортних квот дозволяє національному товаровиробнику конкурувати на внутрішньому ринку збуту товарів (робіт та послуг), тоді як іноземний капітал вимушений більш ретельно підходити до можливості увійти на наш національний ринок збуту. Крім того, джерелом наведеного принципу є положення частини 1 статті 17 та статті 19 Конституції України[5], щодо спрямування своєї зовнішньої діяльності на забезпечення національних інтересів та національної безпеки, у тому числі у економічних відносинах, які визнанні однією з найголовніших функції держави. Підтримка економічної самостійності та збереження національного товаровиробника є край необхідною для національних суб' єктів господарювання, особливо у моменти світової кризи.

6. Заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Вказаний принцип є однім з найголовнішим, тому як гарантує реалізацію принципу свободи підприємницької діяльності. Джерелом наведеного принципу є положення статей 19 та 42 Конституції України [5], яка гарантує обов'язок державних органів та посадових осіб діяти в межах виключно норм Конституції та законів України та гарантує кожному право на господарську діяльність, що не заборонена законом. Крім того, пряма заборона на втручання у діяльність суб' єктів господарювання передбачена й у статті 19 ГК України, яка в категоричній формі забороняє органам державної влади та місцевого самоврядування втручатися в діяльність останніх без наявності на те законних підстав. Також, право, у тому числі, на судовий захист своїх прав від діяльності держави передбачено у статті 55 Конституції України [5] та статтею 20 ГК України, яка вказує, що права захищаються шляхом: визнання повністю або частково недійсними актів та незаконними рішень, дій або бездіяльність органів державної влади та відшкодування завданих збитків.

Враховуючи вищезазначене можна зробити висновок, що під засадами у державному господарюванні розуміємо нормативне закріплення вимог до здійснення суб'єктами господарювання державного сектору економіки господарської діяльності та введення на рівні закону принципів здійснення підприємництва. На наш погляд, вказане повинно розкриватися у поєднанні принципу свободи підприємницької діяльності, що не заборонена законом, побудуванні і реалізації національних інтересів, захисті національної безпеки та суверенітету. Відповідно до частини 4 ст. 12 ГК України обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом. Здійснення підприємницької діяльності не повинно завдавати шкоди іншим громадянам, державі та навколишньому природному середовищу (ст. 41 Конституції України). Певні види діяльності можуть здійснюватися тільки державними підприємствами, зокрема виготовлення і реалізація військової зброї та боєприпасів до неї, розроблення, випробування, виробництво та експлуатація ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, проведення криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз тощо. Відповідно до ст. 14 ГК України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захисту економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Разом з тим, держава може й повинна визначати відносно державного сектору економіки як умови здійснення господарської діяльності таІабо окремих аспектів такої діяльності, так і взагалі особливості функціонування певних сфер, монопольних утворень. Як приклад можна навести положення Закону України від 22 лютого 2000 року «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [16]. Цим нормативним актом було передбачено особливий порядок укладання договорів розпорядниками державних коштів - суб' єктами господарювання державної форми власності. Держава реалізує своє право власності в державному секторі господарювання шляхом організації та існування системи організаційно-господарських та адміністративно-управлінських повноважень відповідних органів державного управління щодо суб' єктів господарювання, що належать до даного сектору і здійснюють свою діяльність на підставі права господарського відання або права оперативного управління.

РЕЗЮМЕ

У статті виявлено окремі недоліки, пов'язані із організацією господарських зв' язків у державному секторі економіки, виявлено загальні та специфічні риси господарювання у державному секторі економіки. У зв' язку з цим розроблені пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України.

Ключові слова: правові засади, господарювання, державний сектор економіки

РЕЗЮМЕ

В статье выявлены отдельные недостатки, связанные с организацией хозяйственных связей в государственном секторе экономики, выявлены общие и специфические черты хозяйствования в государственном секторе экономики. В этой связи разработаны предложения по совершенствованию действующего законодательства Украины.

Ключевые слова: правовые основы, хозяйствование, государственный сектор экономики

SUMMARY

Separate defects, related to organization of economic connections in the public sector of economy, are educed in the article, the general and specific lines of management are educed in the public sector of economy. In this connection worked out suggestion on perfection of current legislation of Ukraine.

Keywords: legal principles, management, public sector of economy

1. Господарський кодекс України від 16 квітня 2003 р. // Відом. Верх. Ради України. - 2003. № 18. - Ст. 144.

2. Господарський кодекс України. Науково-практичний коментар. / [За заг. ред. Д. М. Притики, І. В. Булгакової]. - К. : «Юрисконсульт», «Юстініан». - 2010. - С. 15. (усього 1088с.)

3. Ершова И. В. Проблемы правового режима государственного имущества в хозяйственном обороте / И. В. Ершова. - М.: Юриспруденция, 2001.

- с. 65 (усього 304 с.).

4. Кашанина Т. В. Корпоративное право (право хозяйственных товариществ и обществ): Учебник для вузов / Т. В. Кашанина.- М.: НОРМА-ИНФРА. - М, 1999. - с. 275 (усього 815 с.).

5. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141;

6. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України : 2-е вид., перероб. і допов. / [За заг. ред. Г. Л. Знаменського, В. С. Щербини]; Кол. авт. : О. А. Беляневич, О. М. Вінник, В.С. Щербина та ін. - К. : Юрінком Інтер, 2008. - С. 13. (усього 720с.);

7. Про акціонерні товариства : Закон України від 17 вересня 2008 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2008. - № 50-51. - Ст. 484;

8. Про введення мораторію на примусову реалізацію майна : Закон України від 29 листопада 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2002.

- № 10. - Ст. 77;

9. Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств: Декрет Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 24-92 // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 11. - Ст. 94.

10. Про господарські товариства : Закон України від 19 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 49. - Ст. 682;

11. Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб : Закон України від 22.12.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. -1996. - № 3. - Ст.9;

12. Про державне оборонне замовлення : Закон України від 03.03.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. -1999. - №17. - Ст.111;

13. Про державний матеріальний резерв : Закон України від 24.01.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. -1997. - №13. - Ст.112;

14. Про державно-приватне партнерство : Закон України від 1 липня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 40. - Ст. 524;

15. Про Державну програму приватизації : Закон України від 18 травня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 33-34. - Ст. 272;

16. Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти : Закон України від 22 лютого 2000 року // ВВР України. - 2000. - № 20. - ст.148 (втратив чинність).

17. Про захист економічної конкуренції : Закон України від 11 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 12. - Ст. 64;

18. Про здійснення державних закупівель : Закон України від 1 червня 2010 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 33. - Ст. 471;

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69 


Похожие статьи

Р М Дупай - Проблеми та перспективи іноземного інвестування в економіку україні

Р М Дупай - Оцінка ролі іноземних інвестицій в процесі структурної модернізації економіки україни