О В Амельницька - Система лoгicтичнoгo сервісу тpaнcнopтнo-eкcнeдицiйнoгo ніднриємства - страница 84

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

Во многих случаях понятие 'администрация' используется в широком смысле, как целостность влияния того или иного параметра городского комплекса, темпов, направлений и характера развития. Руководить можно с помощью нормативных юридических актов, программ, разработок и принятия проектов, реализации целеустремленной экономической политики. В рамках этого исследования современные представления о муниципальной экономике как о сложной саморегулироваемой системе, иногда термин 'руководство' меняется термином ' урегулирование', что означает более мягкий , не жесткое действие, как отклик на проявления развития муниципальной системы.

Цель научной статьи: Саморегулироваемые системы более подвижны и локализованы, и по этому имеют возможность просуществовать в современном динамичном мире[1]. Основываясь на этом, можно предположить, что урегулирование муниципальной экономики, которая примет во внимание потенциал самоорганизации муниципальной системы, разрешит использовать этот потенциал в больших размерах, и этим и повысится эффективность влияния.

Результаты исследования: Подводя итоги, нужно заметить, что урегулирование социально-экономических проблем в городских местностях в данный момент очень актуально, и очевидно их решение требует подходящую теоретико-методическую аргументацию. Муниципальная экономика довольно таки сложная система, эффективное руководство и урегулирование которой предполагает подходящее ресурсное обеспечение.

Давние надежды на то, что частичное перемещение городского населения в пригород может изменить острую проблему больших городов, не обоснованы. Социально-экономические изменения происходящие в стране предрешают необходимость уточнения методов и инструментов урегулирования муниципальной экономики.

Параллельно с усилением глобализации и урбанизации растет роль больших городов. Большие города продолжают притягивать все больше людей и расти беспрерывно, и в месте с этим растет их роль в общественной жизни. В месте с этим усугубляются проблемы больших городов, часть которых известны, другие нет. Современную цивилизацию, без сомнения, можно считать городской. Словосочетание само объясняет суть. Городской образ жизни доминирует даже в условиях не полной урбанизации. Большие города экономические субъекты, они конкурируют с другими субъектами ради более продуктивного производства и централизации капитала и идей на их территории. В современных условиях большой город социально-экономическая система, который выступает как основной двигатель рыночных отношений и производственных связей, и как основа восприятия и использования целостного производственного потенциала, который может мобилизовать конкурентоспособность5.

Выводы и предложения: Город является местом кооперации людей и их деятельности, этим обеспечивая эффективное производство с помощью раздела труда и общественного образа жизни. Хотя городской образ жизни имеет как положительные (польза масштабов, обмен информации, присутствие подструктур, руководство и т.д.), так и отрицательные стороны (перенаселение, перенасыщенность старениями, трудности передвижения, загрязнение окружающей среды, высокие цены на землю и т.д.)

Тарасова Л.Г. "Градостраутельное планирование и регулирование развития крупниых городов с учетом действия процессов самоорганизации"- М.: 2010г. -313 стр, стр. 9

^ Гапоненко А.Л. Стратегия социально-экономического развития: страна, регион, город. Учебное пособие. М.: Изд-во РАГС, 2001. 224 с. ,

' Большие города, по идее, являются огромными лабораториями ошибок и опыта для градостроения и архитектуры. В этих лабораториях специалисты проектирования городов должны беспрерывно усовершенствоваться, продвигать и исправлять теории' .

РЕЗЮМЕ

Політика розвитку муніципальної економіки є головним компонентом врегулювання регіонального розвитку країни. Не випадково, що в багатьох розвинених країнах міста є стартовою точкою сформування національної політики і програм регіонального розвитку. Дане питання має також велике теоретичне значення, з чим і пов'язаний предмет досліджень багатьох фахівців. Мушу зазначити, що в умовах ринкових відносин воно набуває нового сенсу.

Ключові слова: економіка, великі міста, розвиток, соціально-економічні проблеми

РЕЗЮМЕ

Политика развития муниципальной экономики является главным компонентом урегулирования регионального развития страны. Не случайно, что во многих развитых странах города являются стартовой точкой сформирования национальной политики и программ регионального развития. Данный вопрос имеет также большое теоретическое значение,   с чем и связан предмет исследований многих специалистов. Должен отметить, что в условиях рыночных отношений оно приобретает новый смысл. Ключевые слова: экономика, крупные города, развитие, социально-экономические проблемы

SUMMARY

The policy directed to the development of the Municipal economy is considered to be one of the most important parts of the regional development regulation. In fact in most of developed countries the cities are the starting point of the formation of programs and national policy directed to the regional development. The mentioned matter has also great theoretical importance, thanks to which it has become subject of research for many experts. I have to mention, that in case of market relations it obtains new meaning. Key words: economics, cities, development, social-economic problems

СПИСОК ИСТОЧНИКОВ:

1. [Тарасова Л.Г. "Градостраутельное планирование и регулирование развития крупниых городов с учетом действия процессов самоорганизации"- М.: 2010г. -313 стр, стр. 9]

2. [Гапоненко A.J1. Стратегия социально-экономического развития: страна, регион, город. Учебное пособие. М.: Изд-во PАГC, 2001. 224 с.]

3. [Воронин А. Г. Муниципальное хозяйствование и управление: проблемы теории и практики. — М.:Финансы и статистика, 2002.]

4. [Василенко И. А. Государственное и муниципальное управление. М.: 2005. ст. 27]

5. [ Джекобс Джейн, "Смерть и жизнь больших американских городов Іпер. с англ.І М.: Новое издательство,2011.-460с.-ІБиблиотека свободы!., стр. 23]

УДК 343.713

ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ НАРИС КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ВИМАГАННЯ

Семикіна Л.О., к.ю.н., доцент кафедри кримінального права та процесу економіко-правового факультету Донецького національного університету '

Формуванню кримінально-правових норм про вимагання, вироблення конкретних дефініцій та їх розміщення в Особливій частині КК передував тривалий період розвитку правової думки, який відбився на історії становлення національної правової системи.

На сучасному етапі такі злочини набули поширення в Україні, характеризуються високим рівнем суспільної небезпеки та типовістю ознак, являють собою актуальну та складну проблему як теорії, так і практики боротьби зі злочинністю та потребують подальшого вивчення з урахуванням історії формування правової думки.

На різних етапах розвитку кримінально-правової науки питанням розвитку кримінально-правових норм про майнові злочини, кримінально-правової характеристики їх ознак були присвячені дослідження таких вітчизняних вчених як Неклюдов М.А. [1], Єсипов В.В. [2], Бєлогриць-Котляревський Л.С. [3], Таганцев М.С. [4], Ємельянов В.П. [5], Крігер Г.А. [6], Матишевський П.С. [7] та ін. Разом з тим, на сучасному етапі розвитку кримінально-правової науки під час загострення проблем боротьби зі злочинністю проти власності, появи новел у кримінальному законодавстві, виникає необхідність більш ретельного вивчення питання загального законодавчого визначення ознак вимагання, усунення суперечливості його законодавчого визначення.

Метою статті є виявлення історичних закономірностей розвитку інституту вимагання у вітчизняному кримінальному законодавстві задля подальшого його удосконалення.

Аналіз законодавства, що діяло у дорадянський період на території сучасної України, свідчить, що поняття вимагання було розроблено в період з кінця ХІХ ст. до початку ХХ ст. у російському та угорському законодавстві. Так, у першій половині ХІХ століття запроваджується відповідальність за вимагання в угорському законодавстві [8, с. 243]. У законодавстві Російської імперії, що почало поширюватися на територію України, зокрема в «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» 1845 р. також з'являються норми, які прямо передбачають відповідальність за вимагання.

За ст. 406 Уложення 1845 р. під вимаганням розумілось одержання по службі шляхом погроз та утисків різних матеріальних благ: прибутків, вигоди, подарунків, поборів, нарядів на роботу [9, с. 680]. Слід зазначити, що ст. 2198 Уложення 1845 року (ст. 1686 Уложення 1885 року) встановлювала кримінальну відповідальність за примушування до давання майнових зобов' язань [9, с. 1000; 10, с. 1167 - 1168].

Це дозволяє вважати, що у законодавстві того часу вже було зроблено спробу диференціювати вимагання за предметом і способом.

На тій частині території України, яка входила до складу Австро-Угорської імперії, діяло «Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки» 1879 р. У цьому Уложенні поняття вимагання містилось у параграфі 350, який зазначав, що той, хто для того, щоб отримати собі чи іншому протизаконну майнову вигоду, силою чи погрозами примушує іншого до вчинення, до утримання чи допущення (до перенесення) дії, той - якщо діяння не підлягатиме більш тяжкому покаранню - вчиняє проступок вимагання і підлягає покаранню тюрмою до трьох років [11, с. 437-438].

У параграфі 351 Уложення була передбачена відповідальність за вимагання, вчинене під погрозою розголошенням у друкованому творі наклепницьких або образливих тверджень [11, с. 437-438]. Параграф 353 передбачав відповідальність за вимагання за наступних обтяжуючих обставин: 1) вимагатель погрожує злодійським вбивством, тяжким тілесним пошкодженням, підпалом чи іншим тяжким пошкодженням майна; 2) у разі, коли вимагання вчиняється з допомогою видавання себе неправдиво за службову особу або за особу, що діє за розпорядженням уряду [11, с. 437-438].

Кримінальне Уложення від 1903 р. було наступним етапом історичного розвитку національного кримінального законодавства. Відповідальність за вимагання було передбачено в ст. 590 Уложення. Під вимаганням розумівся примус за допомогою тілесного ушкодження, насильства над особою чи карної погрози поступитися правом на майно чи вступити в іншу невигідну угоду щодо майна. До обов' язкових ознак вимагання була введена мета - отримання собі чи іншій особі майнової вигоди [12, с. 875].

Таким чином, Кримінальне Уложення 1903 року виокремило вимагання як окремий насильницький майновий злочин з віднесенням до нього погрози та інших примусів до давання зобов' язань.

У Кримінальному Уложенні 1903 р. вимагання хабара було самостійним злочинним діянням - кримінальної відповідальності підлягав «службовець, винний в отриманні хабара, що вимагався ним заради вчинення дії, що входить в коло його обов' язків по службі, або за вчинену ним таку дію» (ч. 1 ст. 657), або дії, що були передбачені ч. 1 ст. 657, поєднанні із вчиненням злочинного діяння або службового проступку (ч. 2 ст. 657); ч. 3 ст. 657 передбачала покарання за «отримання службовцем хабара, що вимагався ним через утискання по службі або погрозу такими, заради вчинення дії, що входить в коло його обов' язків по службі, або за вчинену ним таку дію» [12, с. 1027].

У цілому Кримінальне Уложення 1903 р. відрізнялося необхідним узагальненням, конкретністю та точністю в описуванні ознак злочинів, а також ретельно розробленою термінологією. Безумовно, що цей закон вплинув на подальший розвиток вітчизняного кримінального права, а окремі його положення залишаються актуальними і сьогодні.

Головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна системі права більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найбільш простій формі - пристосування права однієї держави до умов іншої [13, с. 264].

До прийняття та набранням чинності перших Радянських Кримінальних кодексів відповідальність за різні злочини передбачалася в основному декретами Ради Народних Комісарів (далі - РНК) та Постановами Всеросійського центрального виконавчого комітету (далі -ВЦВК). Слід зазначити, що в той час коли декрети і постанови радянської влади періоду 1917 - 1922 років, не вирізняли із «розкрадання» багатьох видів майнових злочинів, у тому числі і вимагання, перший законодавчий акт радянської держави, безпосередньо спрямований на боротьбу з хабарництвом, декрет РНК РРФСР від 8 травня 1918 р. «Про хабарництво» встановлював відповідальність за вимагання хабара

[14].

З прийняттям першої Конституції України 1919 року, перший КК УСРР 1922 року, на відміну від декретів РНК та постанов ВЦВК, розрізняв майнові злочини на види і встановив відповідальність за крадіжку (ст. 180 КК), грабіж (ст.ст. 182, 183 КК), розбій (ст. 184 КК), привласнення (ст.ст. 113, 186 КК), шахрайство (ст. 188 КК) та вимагання (ст.ст. 194, 195 КК) державного та суспільного майна [15].

Стаття 194 КК Української Соціалістичної Радянської Республіки (далі - КК УСРР) визначала вимагання як - вимогу передачі будь-яких майнових вигод чи права на майно, або здійснення будь-яких дій під страхом вчинення насильства над особою, або знищення її майна. До предмета цього злочину було віднесене майно взагалі - майнові вигоди, право на майно, та матеріальні речі. Останні прямо не називалися в диспозиції статті, але оскільки закон говорив про «здійснення будь-яких дій» то, за змістом закону, мова могла йти і про вимогу передачі злочинцеві якої-небудь речі або грошей. Цей закон не вимагав, як і в складах інших злочинів проти власності (окрім грабежу), щоб предметом вимагання було чуже майно. Тому вимагання було можливо й відносно майна, що належало винному, але на яке мали ті або інші права інші особи. Спосіб дії в складі вимагання містив у собі вимогу, яка примушує до передачі майна. Засобами примусу було названо погрозу, вчинення насильства над особою; знищенням майна. Цікаво, що покарання за вимагання (позбавлення волі до двох років) було меншим, чим за грабіж з насильством і розбій.

Як особливий вид цього злочину КК передбачав у ст. 195 «вимагання, поєднане з погрозою оголосити ганебні для потерпілого відомості чи повідомити владі про його протизаконне діяння (шантаж)». Шантаж розглядався як вид вимагання і полягав у тому, що злочинець шляхом погроз визначеного характеру спонукав потерпілого до передачі майна чи майнових прав, або надання будь-яких майнових вигод. Звертає на себе увагу редакційна недосконалість диспозиції цієї статті, оскільки її буквальне тлумачення дозволяло зробити висновок, що злочин припускав вимогу передачі права на майно й т.д. під страхом вчинення насильства над особою, або знищення майна, поєднане з погрозою оголошення ганебних відомостей. У складі вимагання-шантажу погроза оголошення відомостей була засобом впливу на потерпілого. Причому винний повинен був загрожувати оголошенням відомостей, що ганьблять самого потерпілого, але не інших осіб, хоча б і близьких йому.

Отже, перший радянський Кримінальний кодекс УСРР містив досить узгоджений масив юридичних норм, спрямованих на захист майнових інтересів власника у нових для України соціально-економічних умовах. Слід наголосити, що КК УСРР 1922 р., так чи інакше, ввібрав від російської попередньої кримінального права загальну концепцію побудови юридичних норм про злочини проти власності. Цей кодекс називав види злочинів, відомі законодавству Російської імперії, у тому числі і вимагання. Трактування складів у своїй основі повторювали знайдені в Уложенні про покарання 1845 р. і 1903 р. рішення. Від колишнього російського права радянський закон успадкував і термінологію.

В КК УСРР 1927 року вимагання визначалось як вимога передачі будь-яких майнових вигод чи права на майно, або здійснення будь-яких дій майнового характеру під страхом насильства над потерпілим, чи оголошення про нього ганебних відомостей, чи знищення його майна [16].

У КК Української Радянської Соціалістичної Республіки (Далі - КК УРСР), прийнятому у 1960 р. [17], зі змінами і доповненнями аж до 2001 р., було передбачено два види вимагання. Тобто, відповідальність за вимагання була передбачено у ст. 86-2 КК УРСР (вимагання державного або колективного майна) та у ст. 144 КК УРСР (вимагання індивідуального майна). Стаття 86-2 КК УРСР була введена в кодекс Указом Президії Верховної Ради УРСР від 6 березня 1989 року [18]: визначала вимагання державного або колективного майна як - вимогу передачі державного або колективного майна чи права на майно під погрозою насильства над особою, у віданні або під охороною якої перебуває це майно, насильства над близькими їй особами, розголошення відомостей, що ганьблять її або близьких їй осіб, пошкодження або знищення їх особистого або державного або колективного майна, що перебуває в їх віданні чи під охороною, (вимагання).

Стаття 144 КК визначала вимагання індивідуального майна як - вимогу передачі індивідуального майна громадян чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру під погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, розголошення відомостей, що ганьблять його або близьких йому осіб, пошкодження чи знищення їх майна (вимагання).

Отже, вперше, у спосіб вимагання (для обох видів) входили погрози не лише самому потерпілому, але й близьким йому особам. Цікаво і те, що до предмету вимагання індивідуального майна крім «майна громадян чи права на майно» входило і «вчинення будь-яких дій майнового характеру», хоча для вимагання державного або колективного майна такі дії не були встановлені.

Поряд із законодавчими визначеннями поняття вимагання у ст.ст. 86-2 та 144 УРСР у назвах і диспозиціях статей 81, 82, 83, 84, 861, 223, 2283, 2292 КК УРСР вживалося законодавцем в узагальненому вигляді як юридична категорія, поняття розкрадання. Так КК УРСР передбачав відповідальність за розкрадання вогнепальної зброї, бойових припасів чи вибухових речовин (ст. 223), наркотичних засобів або психотропних речовин (ст. 229-2), прекурсорів (ст. 229-19), обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних або психотропних речовин (ст. 229-17), а також радіоактивних матеріалів (ст. 228-3).

Поряд з тим, КК УРСР не містив визначення поняття «розкрадання», що породжувало певні труднощі як із встановленням його ознак, так і встановленням кола способів його вчинення.

У науці кримінального права загальновизнаним було те, що форми розкрадань встановлювалися залежно від способу його вчинення. Отже, формами розкрадання визнавалися: крадіжка, грабіж, шахрайство, привласнення, розтрата, розкрадання шляхом зловживання посадової особи своїм посадовим становищем, а також розбій та вимагательство [19, с. 302], хоча, при цьому, деякі автори (наприклад: А.А. Герцензон, М.А. Гельфер, І.А. Сперанський, Г.А. Крігер, В.А. Владимиров, Ю.І. Ляпунов, В.П. Ємельянов та інші) не відносили вимагання до форм розкрадання.

Зокрема В.П. Ємельянов таким чином відрізняв «вимагательство» від розкрадання: «На відміну від розкрадання, де винний сам заволодіває майном проти волі власника або іншого володільця, вимагання характеризується тим, що потерпілий передає майно чи право на нього або вчиняє інші дії майнового характеру, виявляючи до того свою волю.

При розкраданні у потерпілого об' єктивно немає ніякого іншого варіанта поведінки, окрім тієї, яка потрібна винному, в той час як при вимаганні потерпілий має принаймні три варіанти поведінки: виконати вимоги, заявити про те, що сталося, в правоохоронні органи, звернутися за допомогою до третіх осіб.

При розкраданні насильство або погроза насильством спрямовані безпосередньо проти потерпілого, тим часом при вимагательстві дії насильницького характеру можуть бути спрямовані і проти близьких для потерпілого осіб, а також проти майна, що знаходиться в їх власності, віданні чи під охороною.

Крім того, вимагательство не завжди характеризується обов' язковою для розкрадання ознакою безоплатності. Зокрема, якщо винний вимагає від потерпілого відповідної компенсації за мовчання про його корисливу злочинну діяльність, то майно, яке було передане вимагателю є своєрідним еквівалентом гарантії стабільності щодо матеріального стану такого потерпілого, а самі відносини між винним і потерпілим мають вигляд своєрідної взаємовигідної угоди» [5, с. 89 - 90].

Paзом з тим, законодавче визначення поняття «вимагательство», що було дано у ст. 86-2 та 144 КК УPCP уявлялося недосконалим. Перш за все у ст.ст. 86-2 та 144 КК УPCP спосіб вчинення вимагання був обмежений, тільки погрозою насильством, розголошення ганебних відомостей, пошкодження чи знищення майна, всі інші (можливі) способи погрози вимагання не передбачало. По-друге, диспозиції цих норм передбачали розголошення тільки відомостей, «що ганьблять», а не будь-яких, тим самим обмежуючи спосіб вимагання. По-третє, однією з погроз «вимагательства» виступає погроза пошкодження або знищення «державного або колективного майна» та «їх особистого», тобто індивідуального (приватного) майна, тобто погроза пошкодження або знищення будь-якого чужого майна. На відміну цього, у ч.1 ст. 144 КК УPCP однією з погроз виступає погроза «пошкодження чи знищення їх майна», тобто погроза пошкодження або знищення тільки індивідуального (приватного) майна. А тому в науці кримінального права неодноразово вказувалося на недоліки формулювання «вимагательства» та пропонувалися нові варіанти його поняття [20, с. 166 - 170].

Водночас в якості позитивного моменту слід відзначити те, що відповідальність за вимагання встановлювалася не тільки у випадках застосування погроз щодо особи потерпілого, але й у випадках застосування передбачених законом погроз також щодо близьких їй осіб. У зв' язку з цим в Науково-практичних коментарях Кримінального кодексу України того періоду прямо вказувалося, що вимагательська погроза може відноситись як до самого потерпілого, так і до близьких йому осіб, до кола яких включали близьких родичів, зазначених у ст. 32 КПК, а також інших осіб, доля яких для потерпілого має істотне значення [21, c. 263; 22, c. 368].

КК України, прийнятий 5 квітня 2001 року [23] на відміну від попереднього закону про кримінальну відповідальність за вимагання поєднав відповідальність за вимагання незалежно від форм власності в одній базовій ст. 189 КК, зробивши окремі вимагання, за які встановлюється відповідальність у статтях 262, 308, 312, 313, 354, 357, ч. 2 ст. 368, 410 КК спеціальними видами вимагання.

Що стосується базового складу, передбаченого ст. 189 КК, то він у порівнянні зі статтями 862 і 144 КК 1960 року, з одного боку значно розширив положення про характер погроз за рахунок заміни формулювання «розголошення відомостей, що ганьблять» формулюванням «розголошення відомостей, які бажають зберегти в таємниці» та доповнення погрозою «обмеження права, свобод або законних інтересів», а з іншого боку, значно звузив коло осіб, інтереси яких захищаються законом від вимагання за рахунок заміни «близьких» потерпілому осіб на поняття «близькі родичі».

Таку законодавчу новелу навряд чи можна вважати вдалою, оскільки вона штучно звужує коло близьких до потерпілого від вимагання осіб та породжує явну пробільність у законі про кримінальну відповідальність за вимагання. На цей недолік ст. 189 КК була звернута увага в науковій літературі одразу ж після прийняття нового Кримінального кодексу України. Так, в одній зі статей, опублікованих у 2002 році в журналі «Право України» В. П. Ємельянов вказує на наступне: «Враховуючи, що в загальних складах вимагання КК 1960 р (статті 862, 144) існував термін «близькі особи», вказана законодавча новела, яка відбилася у новому КК, означає декриміналізацію багатьох найнебезпечніших діянь за рахунок звуження кола близьких потерпілому осіб, охоронюваних кримінальним законом» [24, c. 110].

Таким чином, розгляд історичного розвитку інституту вимагання у вітчизняному кримінальному законодавстві показує, що сучасне становище починало складуватися ще на ранніх періодах розвитку та практично склалося в КК України 1960 року, тому сучасна система складів вимагання є закономірним результатом, який випливає з логіки розвитку закону про кримінальну відповідальність за вимагання.

РЕЗЮМЕ

В статті проаналізовано історичний розвиток та виявлено історичні закономірності розвитку інституту вимагання у вітчизняному кримінальному законодавстві.

Ключові слова: історичний етап, розвиток законодавства, кримінальна відповідальність, вимагання.

РЕЗЮМЕ

В статье проанализировано историческое развитие и выявлены исторические закономерности развития института вимогательства в отечественном уголовном законодательстве.

Ключевые слова: исторический этап, развитие законодательства, уголовная ответственность, вымогательство.

SUMMARY

The article analyzes the historical development and identified the historical patterns of development institute vimogatelstva in domestic criminal law. Keywords: historical stage, the development of the law, criminal liability, extortion.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ:

1. Неклюдов Н.А. Pyководство к Особенной части русского уголовного права. Преступление и проступки против собственности І Н.А.Неклюдов - Т. 2 - СПб.: Тип. В.П. Воленса, 1876. - 764 с.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

О В Амельницька - Система лoгicтичнoгo сервісу тpaнcнopтнo-eкcнeдицiйнoгo ніднриємства

О В Амельницька - Аналіз ефективності функціонування локальних електричних мереж в сучасних умовах

О В Амельницька - Аналіз методів оцінки соціально-економічної ефективності проектних рішень в електричних мережах