О В Амельницька - Система лoгicтичнoгo сервісу тpaнcнopтнo-eкcнeдицiйнoгo ніднриємства - страница 85

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 

2. Есипов В.В. Уголовное право. Часть Особенная. Преступления против личности и имущества. І В.В. Есипов. - Изд. 4-е. - М., 1913. - 216 с.

3. Белогриц-Котляревский Л.С. Учебник русского уголовного права: Общая и Особенная части І Л.С. Белогриц-Котляревский. - К.: Южно-рус. кн-во Ф. А. Йогансона, 1903. - 626 с.

4. Таганцев Н.С. Уголовное уложение 22 марта 1903 г. І Н.С. Таганцев. - Pma: «Лета» XXXIV, 1922. - 1623 с.

5. Ємельянов В.П. Кваліфікація злочинів проти власності: навч. посібник І В.П. Ємельянов. - X.: Pyбікон, 1996. - 112 с.

6. Кригер Г.А. Квалификация хищений социалистического имущества І Г.А. Кригер. - М.: Юрид. лит., 1974. - 336 с.

7. Матышевский П.С. Преступления против собственности и смежные с ними преступления І П.С. Матышевский. - К.: Юринком, 1996. -

240 с.

8. Жижиленко А. А. Курс уголовного права. Часть Особенная. Посягательства личные и имущественные І А.А. Жижиленко, И. Я. Фойницкий. - 3-е изд. - Петроград, 1900. - 421 с.

9. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных: Август 1845 ІІ Полное собрание законов Pоссийской империи. Собрание второе. -Том XX. Отделение первое, 1845. - Санкт-Петербург: Типография II Отделения Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1846. - С. 600-1010.

10. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1885 года. - СПб: издано Н.С. Таганцевым, 1912. - 1218 с.

11. Xpeстомaтія з історії держави і права України: навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти : (у 2-х т.) І За ред. В. Д. Гончаренка. -вид. 2-ге перераб. і доп. - Том 1: З найдавніших часів до початку XX ст. І Уклад. В.Д. Гончаренко, А.Й. Pогожин, О.Д. Святоцький. - К. : Видавничий Дім «!нЮре», 2000. - 472 с.

12. Уголовное уложение 22 марта 1903 г. - СПб.: Издание Н.С. Таганцева, 1904. - 1124 с.

13. Музиченко П.П. кторія держави і права України: навч. посіб. І П.П. Музиченко. - 3-тє вид., стер. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2001. - 429 с.

14. О взяточничестве: Декрет PHК PPФCP от 8 мая 1918 г. ІІ Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства. -1918. - № 35.

15. Уголовный кодекс УCCP. Утвержденный В.У.Ц.И.К. - Изд. 2 (официальное). - 23 августа 1922 г. - X.: Издание Наркомюста УCCP, 1922.

- 100 с.

16. Уголовный кодекс УCCP в редакции 1927 года. - Изд. 2-е, офиц. - X.: Юридическое изд-во НКЮ УCCP, 1927. - 135 с.

17. Кримінальний кодекс Української Paдянської Соціалістичної Peспyбліки: прийнятий Законом Української PCP 28 грудня 1960 року; набув чинності з 1 квітня 1961 року ІІ Відомості Верховної Paди УPCP. - 1961. - № 2. - Ст. 14.

18. Про внесення доповнень і змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів Української PCP: Указ Президії Верховної ради УPCP від 6 березня 1989 p. 7226-XI ІІ Відомості Верховної Paди Української PCP. - 1989. - № 12. - Ст. 96.

19. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. І [Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, С.Я. Лихова та ін.]; за ред. П.С. Матишевського та ін. - К. : Юрінком Ьпер, 1999. - 896 с.

20. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования (уголовно-правовое исследование) І В.П. Емельянов. - М.:

NOTA BENE, 2000. - 320 с.

21. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України : Спец. випуск ІІ Бюлетень законодавства і юридичної практики України І Відп. ред. Я.Ю. Кондратьєв, С.С. Яценко; спец. ред. ВТ. Антипов, В.А. Клименко. - К., 1994. - 800 с.

22. Уголовный кодекс Украины : Научно-практический комментарий І Отв. ред. Яценко С.С., Шакун В.И. - К. : Правові джерела, 1998. -1088 с.

23. Кримінальний кодекс України: прийнятий 5 квітня 2001 року; набув чинності з 1 вересня 2001 року ІІ Відомості Верховної ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

24. Ємельянов В. Окремі проблеми застосування нового Кримінального кодексу України І В. Ємельянов ІІ Право України. - 2002. - № 9. - С. 109-111.

УДК 336:352.075.1

ҐЕНЕЗА ПАРАДИГМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ТА ЇЇ ЕВОЛЮЦІЯ В УМОВАХ ЗАГОСТРЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПРОТИРІЧ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Сімченко Н.О., доктор економічних наук, професор кафедри менеджменту НТУУ «КПІ» '

Постановка проблеми. Історія розвитку світової спільноти засвідчує безпрецедентність появи упродовж останніх десятиліть викликів та загроз, що мають глибинний характер взаємозв'язку соціально-економічної діяльності людства зі станом навколишнього середовища. Йдеться про обов'язковість врахування екологічного імперативу у виявленні різноманітних причинно-наслідкових зв'язків у розвитку глобалістики з точки зору зниження енергетичної безпеки; порушення балансу між біологічними можливостями Землі та потребами людства у біосфері; зростанням нерівності між людьми та країнами на Землі; поширення глобальних захворювань; змін клімату та ін.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика забезпечення сталого розвитку висвітлюється в чисельних працях закордонних та вітчизняних вчених [1, 3, 7, 8, 9, 13]. У світовій економічній науці сформовано понятійно-категоріальний апарат сталого розвитку, розроблено методологію вимірювання сталого розвитку та здійснено інші фундаментальні розробки. Проте, як свідчить світовий досвід впровадження прийнятих на міжнародних симпозіумах та самітах концептуальних засад сталого розвитку на рівні національних економік, останнім часом спостерігається низка значних протиріч між обраними пріоритетами сталого розвитку та їх конкретною імплементацією в діяльність держав та окремих суб'єктів господарювання.

Метою статті є дослідження генези парадигми сталого розвитку та висвітлення на цій основі сучасних концептів імплементації пріоритетів сталого розвитку з урахуванням загострення соціально-економічних протиріч розвитку суспільства.

Результати дослідження. Появу терміна «сталий розвиток» (від англ. sustainable development) пов'язують з ім'ям прем'єр-міністра Норвегії Гру Харлем Брундланд, яка сформулювала його у звіті «Наше спільне майбутнє», що був підготовлений для ООН й опублікований у 1987 р. Міжнародною комісією з навколишнього середовища і розвитку [1]. З іншої точки зору, в основу поняття «sustainable development)) (сталий розвиток) лягло словосполучення «sustainable state society» (суспільство сталого стану), яке ввів у науковий обіг У. Офулс. Умова сталого розвитку суспільства була, у свою чергу, сформульована Д. Хартвіком, який як підґрунтя забезпечення сталого розвиту суспільства розглядав інвестування ренти від використання природних ресурсів у відтворюваний капітал, освіту та охорону навколишнього середовища. Ідеї сталого розвитку суспільства знайшли свою математичну інтерпретацію у глобальній моделі світової динаміки, яка була вперше розроблена Дж. Форрестером. На основі цієї моделі Д. Медоузом був зроблений прогноз, згідно з яким через 75 років сировині ресурси планети будуть вичерпаними, а людству доведеться боротися з техногенною та екологічною кризами.

Досліджуючи етимологію поняття сталого розвитку, можна виділити різні групи визначень. З економічної точки зору сталий розвиток передбачає підтримуваний еколого-економічний розвиток, що не загрожує вичерпанням наявних ресурсів для майбутніх поколінь; в екологічному контексті сталий розвиток - це підтримувана різноманітність окремих видів в екосистемах, що експлуатуються або перебувають під тим чи іншим антропогенним впливом; а у площині біологічної науки сталий розвиток - це підтримувана продуктивність біологічних ресурсів.

Усі ці визначення є дещо суперечливими. Найбільш поширеним варіантом тлумачення поняття «сталий розвиток» є запропоноване його визначення на конференції ООН у Ріо-де-Жанейро [1]. Сталий розвиток у формулюванні ООН - це розвиток суспільства, що дає можливість задовольняти потреби нинішнього покоління, не наносячи при цьому шкоди можливостям майбутніх поколінь для задоволення їхніх потреб [1].

Сталий довгостроковий розвиток являє собою не незмінний стан гармонії, а скоріше процес змін, у якому масштаби експлуатації ресурсів, напрям капіталовкладень, орієнтація технічного розвитку та інституціональних змін узгоджуються з нинішніми і майбутніми потребами [2].

Вважається, що в основу формування концепції сталого розвитку покладено ґрунтовні наукові розробки про ноосферу видатного вченого В.І. Вернадського [3]. У науковій літературі категорію «сталий розвиток» здебільшого розглядають в екологічному контексті.

Під сталим розвитком також розуміють соціо-еколого-економічний збалансований розвиток певних територій і розташованих на них міських і сільських поселень (населених пунктів), спрямований на узгоджене формування та функціонування економічної, соціальної та екологічної складових цього розвитку на основі раціонального використання усіх видів ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інформаційних тощо) [4].

© Сімченко М.О.. , 2Ol2

Поряд з «екологічністю» категорії сталого розвитку не менш важливими є економічні та соціальні аспекти сталого розвитку суспільства. У цьому зв'язку Ґрунтовним є визначення сталого розвитку як формування соціально орієнтовної економіки, що Грунтується на розумному використанні ресурсної бази й охороні навколишнього середовища і не піддає ризику можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби [2].

Наповнення категорії сталого розвиту економічним змістом є цілком очевидним й історично викликано еволюцією теорій економічного зростання. Якщо здійснити ретроспективний аналіз розвитку теорій економічного зростання, то в жодній теорії не визначено однозначного взаємозв'язку між темпами економічного зростання та сталим розвитком. Розмежування між економічним зростанням та економічним розвитком в економічній науці ввів Й. Шумпетер. На думку видатного вченого, економічне зростання - це збільшення виробництва та споживання одних і тих самих товарів протягом певного періоду часу, а економічний розвиток - це процес появи чогось нового, раніше невідомого, інакше кажучи, інновація [5]. Ці ідеї були розвинуті у працях Г. Мюрдаля, який підкреслював, що зростання, яке не супроводжується покращенням стану більшості населення, заперечує розвиток як такий [6].

У цьому зв'язку знаковою була доповідь Римському клубу «Межі зростання», підготовлена у 1972 р. італійськими вченими Д. і Р. Медоуз. У доповіді відзначалося, що економічне зростання не може розглядатись як безкінечний процес, оскільки вичерпання природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища є обмежувальними факторами економічного зростання.

Концепція сталого розвиту набула всесвітнього визнання після Конференції ООН з проблем довкілля і розвитку, яка відбулася у липні 1992 року в Ріо-де-Жанейро на рівні керівників держав і урядів країн світу. Безпосереднім поштовхом для проведення цього всесвітнього форуму стало пришвидшене за останні десятиліття руйнування оточуючого людину природного середовища під впливом техногенних навантажень. У зв' язку з цим гостро постало питання щодо необхідності збереження довкілля у процесі інтенсивної економічної діяльності. Таке відношення до навколишнього середовища як невід'ємної складової людського розвитку й лягло в основу визначення «сталий розвиток».

Зазначимо, що необхідність дотримання принципу рівних прав нинішнього та майбутніх поколінь на доброякісне природне життєве довкілля й достатню кількість та якість природних ресурсів була проголошена ще на першій Світовій конференції з проблем довкілля, яка відбулася у Стокгольмі у 1972 р. Висновки та результати роботи цієї конференції набули розвитку у доповіді Міжнародної комісії з довкілля і розвитку під назвою «Наше спільне майбутнє», яку було схвалено Генеральною Асамблеєю ООН у 1987 р. [1]. Результатом всесвітньовідомої доповіді стало схвалення рекомендацій всім урядам та міжнародним організаціям врахувати положення доповіді під час формування власної економічної та екологічної політики.

У доповіді «Наше спільне майбутнє» [1] було наголошено на необхідності створення глобальної програми змін, метою яких є вирішення спільних найголовніших завдань у контексті комплексного вирішення проблем довкілля і природних ресурсів та соціально-економічного розвитку. Деградація природного життєвого довкілля, яку спочатку розглядали як проблему розвинутих країн і як побічний ефект промислових успіхів, згодом переросла у глобальну. По суті, це є складовою частиною взаємопов' язаної еколого-економічної кризи, в якій опинилися найбідніші країни світу [1].

У згаданій доповіді також звернуто увагу на те, що криза природного довкілля та проблем економіки - це взаємопов' язані між собою явища. Вони спричинили «виникнення нових зв'язків між глобальною економікою та екологією. Екологія та економіка дедалі більше переплітаються між собою - на місцевому, регіональному, національному і глобальному рівнях, - формуючи складний комплекс причин та наслідків» [1, с. 16-17.]

Серед найважливіших міжнародних подій десятиріччя, присвячених вирішенню проблем сталого розвитку людства, варто виділити Конференцію ООН зі сталого розвитку, що відбулася 20-22 червня 2012 року в Ріо-де-Жанейро [7]. В рамках цієї Конференції світові лідери, представники міждержавних та неурядових організацій, бізнесу та інших груп інтересів визначили підсумки міжнародних зусиль у напрямку сталого розвитку людства, здійснені з часу історичного «Саміту Землі» (Конференції Ріо, 1992) [8]. У порядку денному Конференції було приділено увагу таким ключовим питанням, як: «зелена» економіка в контексті сталого розвитку і подолання бідності; інституційні умови для сталого розвитку.

За підсумками проведення Конференції було прийнято «Нульовий проект» Підсумкового документа Конференції Ріо+20 «Майбутнє, якого ми прагнемо» [9]. В основу проекту закладено принципову ідеологію сталого розвитку, яка базується на досягненні гармонізації соціальних, економічних та екологічних пріоритетів та їх інтегрованому вимірюванні. При цьому зроблено акцент на забезпеченні безпеки продовольства, води, енергетики; створенні зелених робочих місць, соціальної інтеграції; дослідженні природних катастроф, змін клімату, знелісненні та зменшенні біорізноманіття, деградації та опустошення земель, управлінні відходами, забезпечення сталого виробництва і споживання та ін. Зважаючи на важливість врахування інтересів та позицій заінтересованих сторін під час підготовки «Нульового проекту» Підсумкового документа та після його оприлюднення, було проведено широкі обговорення положень документа зі стратегічними стейкхолдерами, а саме: бізнесом та промисловістю, дітьми та молоддю, фермерами, корінними народами, місцевою владою, науково-технічною спільнотою, жінками, робітниками та профспілками.

Отже, перехід до сталого розвитку - це глобальний процес, в якому кожна країна повинна скоординувати з усім співтовариством заходи, вжиті у напрямі реалізації цілей і принципів нової цивілізаційної моделі. У довгостроковому плані успішне вирішення завдань сталого розвитку буде визначатися застосуванням нових підходів, що призведуть до зміни звичної практики на всіх рівнях як офіційного, так і приватного життя суспільства.

В економічній моделі, яка нині домінує, екологічні витрати взагалі не беруться до уваги, не включаються у виробничу функцію і не враховуються у ВВП. На думку Г. Дейлі, вичерпування природного капіталу є такими самими виробничими витратами, які і сировина, енергія, зарплата, і тому має враховуватися у макросистемі національних рахунків та міжнародному балансі платежів. Інтерналізація екологічних витрат (включення їх у собівартість і ціну продукції) змушуватиме платити за природний капітал виробників, які забруднюють або збіднюють природне життєве довкілля [10, с. 5-6], тим більше, що нині «дефіцитними чинниками стають не засоби виробництва, створені людьми, а природний капітал, що залишився» [10, с. 9].

Формування парадигми сталого розвитку упродовж останніх десятиріч супроводжується якісною трансформацією змісту економічного зростання. В основу нової якості економічного зростання покладене уявлення про інноваційність розвитку відповідної макроекономічної системи, підвищення ролі соціалізації у забезпеченні сталого розвитку. Якісна трансформація економічного зростання стає ключовою проблемою макроекономічної політики всіх країн. Якщо у розвинених країнах спостерігаються стійкі темпи приросту ВВП, пріоритетним напрямом реалізації державної соціально-економічної політики є забезпечення якісних змін економічного зростання з урахуванням соціальних наслідків для всіх верств населення.

Для країн, що розвиваються, першочерговим завданням є досягнення стійких довгострокових темпів зростання на якісно новій інноваційній основі. При цьому економічне зростання має бути основою для підвищення рівня якості життя населення, духовного піднесення суспільства. Отже, якість економічного зростання пов' язують з посиленням соціальної спрямованості економічного зростання, підвищенням добробуту населення, якістю його життя.

Основними складовими якості економічного зростання є: покращення матеріального добробуту населення; підвищення рівня розвитку галузей соціальної інфраструктури; зростання інвестицій у людський капітал; забезпечення безпеки умов праці і життя людей; соціальний захист безробітних та непрацездатних; підтримання повної зайнятості в умовах зростання обсягу пропозиції на ринку праці.

Одним із головних чинників забезпечення якості економічного зростання є науково-технічний прогрес, який власне реалізується в економічному зростанні інтенсивного типу за рахунок зміни кількісних та якісних виробничих факторів. Як справедливо зазначено А.І. Добриніним і Л.С. Тарасевичем, «між темпами економічного зростання з одного боку, та підвищенням якості з другого, існує постійнепротиріччя: високі темпи економічного зростання можуть досягатися за рахунок погіршення його якості» [11, с. 313]. На думку вчених, слід підтримувати невисокі (2-3 %), але водночас стійкі темпи економічного зростання.

Економічне зростання лише тоді має загальнолюдський і цивілізаційний сенс, коли воно супроводжується адекватними соціальними перетвореннями та при цьому не погіршує життєво важливих екологічних показників. Формування нової якості економічного зростання передбачає створення принципово нової системи факторів, що обумовлюють темпи і типи такого зростання. Під час дослідження змісту нової якості економічного зростання важливою є орієнтація на забезпечення сталого розвитку економіки.

Проблематика забезпечення якісного економічного зростання актуальна лише в контексті збалансованого соціально-еколого-економічного розвитку та підвищення на цій основі рівня та якості життя населення. Сталий економічний розвиток, окрім дотримання вимоги взаємної узгодженості нормального і стабільного функціонування соціальної, економічної й екологічної сфер, передбачає також наявність внутрішньої збалансованості економічної системи, здатності зберігати нею стабільне і рівноважне зростання. У цьому зв' язку вимагають детального дослідження процеси, які характеризують функціонування основних складових системи, насамперед ті, що можуть виступити у ролі додаткових стабілізаторів її розвитку, а також ключові чинники, спроможні вплинути на характер і темпи останнього, до яких, зокрема, належить інвестиційно-інноваційний [12].

За роки незалежності Україна не спромоглася зробити суттєвих кроків щодо переходу на інноваційну модель зростання. Технологічний рівень промислового виробництва залишається переважно на рівні третього укладу, тоді як розвинені країни вже переходять на шостий і сьомий уклади. Таке технологічне відставання потребує найрадикальніших дій, особливо за умов сильної розбалансованості промислового виробництва, у структурі якого головні позиції посідають сировинні галузі та галузі первинної обробки, а не високотехнологічні переробні і фондостворюючі галузі (наприклад, частка машинобудування за роки незалежності зменшилася майже втричі ).

Під сталим економічним зростанням розуміють збільшення обсягів виробництва суспільного продукту на основі розширеного відтворення та якісного удосконалення факторів виробництва за умов ефективного використання ресурсів та збереження природного середовища з метою найбільш повного задоволення економічних та соціальних потреб нинішнього та майбутнього поколінь з урахуванням прогресивних стандартів життя людей.

Досвід розвинених країн світу свідчить, що запровадження новітніх технологій дає можливість забезпечувати позитивні темпи економічного зростання під час використання меншої кількості праці, капіталу та природних ресурсів за умов підвищення продуктивності ресурсів, їх якості. На основі критичного аналізу наукових підходів до ідентифікації факторів економічного зростання можна зробити висновок, що ключовими факторами економічного зростання є інвестиції в основний капітал, людський капітал та новітні технології.

У розвинених країнах у структурі економіки домінують наукомісткі сектори, розвиток соціальної інфраструктури, спостерігається постійне підвищення рівня та якості життя населення. Це приводить до підвищення платоспроможного попиту населення на предмети споживання. На нашу думку, сталість економічного зростання відображає стабільність динаміки економічного зростання, яка виключає переривання або падіння зростання реального національного доходу і реального ВВП. А поняття сталого економічного розвитку передбачає такий характер зростання, який характеризується гармонійністю та збалансованістю розвитку соціальної, екологічної, економічної складових. Сталий економічний розвиток передбачає якісну трансформацію економічного зростання на інноваційній основі.

Забезпечення сталого економічного розвитку має передбачати: державне регулювання соціально-еколого-економічними процесами відповідно до вимог прогресивного розвитку економіки; гармонізацію соціальних інтересів суб' єктів ринку, що впливає на збереження їх ринкових позицій; гармонізацію соціальних інтересів у суспільстві, що запобігає виникненню соціальних конфліктів; подолання макроекономічних диспропорцій. Йдеться про збалансованість економіки як узгоджений динамізм структурних блоків, які її утворюють; узгодження економічного зростання із законами біосфери.

Концепція сталого розвитку системно об' єднала три головні компоненти сталого розвитку суспільства: економічну, природоохоронну та соціальну. Економічний підхід полягає в оптимальному використанні обмежених ресурсів та застосуванні енерго- та матеріалозберігаючих технологій для формування сукупного доходу, який би забезпечував збереження (не зменшення) сукупного капіталу, з використанням якого цей сукупний дохід створюється [13]. Перехід до інформаційного суспільства зумовлює зміни структури сукупного капіталу в інтересах людства. Розвиток нової економіки знань стимулюється не тільки дефіцитом природних ресурсів, а й нарощенням обсягів інформації та знань, які набувають все більшого значення. Економічними пріоритетами сталого розвитку є такі: дотримання принципів рівності та справедливості з урахуванням соціальних та екологічних пріоритетів; високий рівень науково-технічного та інноваційного розвитку економіки; підтримання стабільного виробництва і високого рівня споживання.

Соціальна орієнтація сталого розвитку Ґрунтується на повазі до усіх прав людини та основних свобод, зокрема до прав на розвиток, відкритості, ефективної участі громадськості у всіх сферах соціальної взаємодії. До соціальних імперативів сталого розвитку суспільства віднесемо такі: підвищення рівня життя населення шляхом викорінення бідності та хвороб; турбота про дітей і літніх людей; високий рівень якості дошкільної та шкільної загальної освіти, виховання дітей і підлітків; боротьба за мир, запобігання новій світовій війні і глобальним конфліктам; активне сприяння миротворчій та природоохоронній діяльності держави.

Екологічна складова сталого розвитку спрямована на забезпечення цілісності біологічних та фізичних природних систем, їхньої життєздатності, від якої залежить глобальна стабільність всієї біосфери. Особливого значення набуває здатність таких систем самовідновлюватися та адаптуватися до різноманітних змін замість збереження у певному статичному стані або деградації та втрати біологічного різноманіття [13].

В екологічному контексті імперативи сталого розвитку такі: забезпечення коеволюції суспільства і природи, націленість всіх трансформацій на формування ноосфери (ноосферогенез); збереження реальних можливостей для нинішнього та майбутніх поколінь задовольняти свої основні життєві потреби; розвиток безвідходного виробництва; поступовий перехід від енергетики, основаної на спалюванні органічного палива, до альтернативної енергетики, що використовує альтернативні джерела енергії; удосконалення адміністративних, економічних і правових методів захисту природи; систематична еколого-виховна робота серед населення, зокрема серед молоді; розроблення і неухильне дотримання вимог еколого-морального кодексу.

Окрім зазначеної тріади, поняття сталого розвитку розглядається в політико-правовому, інформаційному та міжнародному аспектах. Вважається, що сталому розвитку країни сприяють такі політико-правові фактори: розвинена сучасна демократія (народовладдя, конституційна влада, правова держава, достовірно цивільне суспільство); система розумного законодавства та оподаткування; соціальна справедливість (гідна плата за працю, дотримання прав людини); забезпечення свободи і рівності всіх людей перед законом; єдність патріотизму та інтернаціоналізму, дружба народів, взаємна відповідальність громадянина і суспільства; координація урядових і суспільних структур у забезпеченні ноосферного розвитку суспільства та ін.

За твердженням фундаторів доктрини сталого розвитку [10; 13], вельми утрудненим завданням є досягнення системної узгодженості економічної, соціальної та екологічної складових сталого розвитку. Так, із взаємозв' язку цих складових постає необхідність збереження однакових прав нинішніх та майбутніх поколінь на використання природних ресурсів. Взаємодія соціальної та економічної складових вимагає досягнення справедливості під час розподілу матеріальних благ між людьми та надання цілеспрямованої допомоги бідним прошаркам суспільства. А взаємозв' язок екологічної та економічної складових вимагає проведення вартісного оцінювання техногенних впливів на навколишнє середовище. Вирішення цих завдань є викликом для урядів країн світу, міжнародних організації, вчених і всього прогресивного людства.

Висновки та пропозиції. Досягнення встановлених пріоритетів сталого розвитку уможливлюється забезпеченням гармонізації соціальних, економічних та екологічних пріоритетів суб' єктів господарської діяльності. Враховуючи проведений вище сутнісний аналіз категорії «сталий розвиток», можна констатувати, що  в основу забезпечення стану сталості будь-якої системи покладено уявлення прогармонізацію досягнення відповідних цільових пріоритетів. Отже, є певний діалектичний взаємозв' язок між поняттями «гармонізація» та «сталий розвиток».

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90 


Похожие статьи

О В Амельницька - Система лoгicтичнoгo сервісу тpaнcнopтнo-eкcнeдицiйнoгo ніднриємства

О В Амельницька - Аналіз ефективності функціонування локальних електричних мереж в сучасних умовах

О В Амельницька - Аналіз методів оцінки соціально-економічної ефективності проектних рішень в електричних мережах