Ю П Зайцев - Чорноморські береги україни - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17 

УДК 502(262.5:210.5-17) ББК 26.221+26.3+28.082 3 17

Зайцев Ю.П. Чорноморські береги України.

2008.- 242 с, 34 сіл.

К.: Академперіодика,

У книзі висвітлено геологічне минуле Чорного моря, фізико-геогра­фічні та екологічні характеристики, приморські водно-болотні угіддя північної ділянки Чорного моря, її природні багатства. Велику увагу приділено проблемам екології та охорони Чорного моря. Наведено додаткову інформацію для туристів, рекомендації щодо проведення самостійних спостережень за станом екології прибережної зони Чор­ного моря, для любителів рибної ловлі — анотований список видів риб українського узбережжя Чорного моря. Видання ілюстровано оригінальними кольоровими фотографіями, малюнками та схемами. Книга розрахована на широке коло читачів.

ISBN 978-966-360-094-9

© Ю.П. Зайцев, 2008 © Видавничий дім

"Академперіодика", 2008

Книги, присвяченої таким добре відо­мим і разом з тим надзвичайним при­родним утворенням, як північні береги Чорного моря, що входять до складу те­риторії України, і розрахованої на ши­роке коло читачів, досі не видано, хоча існує потреба в ній, оскільки берег від дельти Дунаю до Керченської протоки є найбільш різноманітним і мальовничим на чорноморському узбережжі, а новіт­ні досягнення науки істотно доповни­ли наші уявлення про море та його меш­канців.

У Чорному морі, зокрема в україн­ській його частині, останнім часом тра­пилось чимало екологічних подій, спри­чинених діяльністю людини, які за правилом екологічного бумеранга, у свою чергу, впливають на неї.

Для пересічного громадянина мор­ське узбережжя — це насамперед ма­льовнича природа і місце для відпо­чинку та зміцнення здоров'я. Під час теплої пори року кількість населення чорноморських курортів збільшується у кілька разів за рахунок приїжджих. Отже, чорноморське узбережжя вико-нує важливу функцію рекреації. Це спричиняє низку еко­логічних та економічних наслідків, які висвітлено у книзі.

Працюючи над книгою, автор користувався власними та новітніми опублікованими матеріалами своїх колег, на­самперед з Одеського філіалу Інституту біології південних морів ім. О.О. Ковалевського Національної академії наук України, за що висловлює їм щиру подяку. Він також вдяч­ний О. Біркуну (мол.), С. Кривохіжину, Ю. Литвиненку, А. Сергієнку, А. Матвееву, О. Ковтуну, О. Закрецькому, Л. Бойченко за надані кольорові фотографії, що відобра­жують мальовничість чорноморського узбережжя України.

Ілюстративний матеріал подано в кінці кожного роз­ділу.

Частина Євразійського континенту, де нині розташовані Чорне та Азовське моря, має складну геологічну історію. У сучасному вигляді цих морів часто виявляються риси, що нагадують про давні епохи та події на планеті. Так, у дея­ких лиманах з незначною солоністю води і сьогодні мешка­ють види, які були поширені у минулі геологічні часи. їх на­зивають реліктами, або реліктовими видами. Саме тому відомий вітчизняний дослідник біології Чорного та Азовсь­кого морів 0.0. Остроумов ще у 1897р. розглядав Бузький лиман (північне відгалуження Дніпровсько-Бузького лима­ну) "як куточок пліоценового басейну, закинутий вглиб ма­терика і трохи підновлений".

Викласти повну геологію Чорного моря з усіма його пе­ретвореннями та вказати їхні точні дати — надто склад­не завдання, тому обмежимося узагальненим та спроще­ним її описом.

Від   "моря юрського періоду" до   стародавньої епохи

Ще наприкінці юрського періоду мезозойської ери, тобто понад 65 млн років тому, Атлантичний і Ти­хий океани поєднало одне величезне солоне море Тетіс. Воно простягалось від нинішньої Гібрал­тарської протоки на заході через області сучасних Середземного, Чорного та Каспійського морів, Кав­казу, Копетдагу, Тянь-Шаню, Паміру, Гімалаїв до Південно-Східної Азії на сході. Відомий морський геолог та палеоеколог Є.В. Краснов (2003) називає його "морем юрського періоду". У цьому морі меш­кали суто морські теплолюбні організми, зокрема, корали. Разом з коралами черевоногі молюски не-рінеї та двостулкові молюски рудіти, які пізніше зникли, утворювали основне тло юрської фауни цієї величезної морської водойми. Ще не існувало ве­ликих гірських систем, що нині простягаються від Піренейських гір на заході до Гімалайських — на сході. Вони з'являться пізніше, у кайнозойську еру. Лише на півночі Добруджі були невеликі височини, а на сході нинішнього Кримського півострова ак­тивно викидав лаву вулкан Карадаг. На берегах Те-тіса мешкали динозаври, а у воді — іхтіозаври. Не випадково,  що саме на місці колишніх берегівчорноморські    береги   україни Геологічне минуле

о

Тетіса палеонтологи знаходять багато викопних решток рептилій. Під враженням від цих наукових знахідок, худож-ник-анімаліст М. Кондаков намалював велику картину, на якій на тлі виверження Карадагу зобразив іхтіозаврів, плезіозаврів та інших тогочасних тварин. Картина зберіга­ється у музеї Карадазького природного заповідника.

У середині третинного періоду (кайнозойська ера) вна­слідок переміщень земної кори та утворення багатьох гір­ських масивів, море Тетіс відокремилося спочатку від Тихо­го океану, а згодом і від Атлантичного. Утворилось солоне Меотичне море.

Солоні, напівсолоні та  опріснені моря

Приблизно 1,0-1,5 млн років тому, на місці Меотичного моря виникло майже прісне Понтичне озеро-море. У ті часи майбутні Чорне, Азовське та Каспійське моря сполу­чались між собою у тому районі, де нині розташовані тери­торії Ставропольського і Краснодарського країв та Північ­ного Кавказу. У Понтичному озері-морі вимирає морська фауна Меотичного моря та формується солонуватоводна фауна. її окремі представники і досі мешкають у Каспійсь­кому та Азовському морях, а також в опріснених ділянках Чорного моря — окремих затоках та лиманах. Цю частину сучасної фауни об'єднують під назвою "понтичні релікти", або "каспійські релікти".

Наприкінці понтичного періоду внаслідок підняття зем­ної кори у районі Північного Кавказу, Каспійське море відо­кремилось від Чорного та Азовського морів і його подаль­ший розвиток відбувався окремо, хоча інколи мали місце короткострокові з'єднання з Азовським та Чорним морями.

Минали часи, змінювались межі морів та їхні природні умови. Приблизно 100 тис. років тому внаслідок утворення Дарданелльської протоки і з'єднання майбутнього Чорного моря із Середземним морем та Атлантичним океаном ви­ник Карангатський басейн, або Карангатське море. Соло­ність води у цьому морі була значно вищою, ніж у ниніш­ньому Чорному морі. Із Середземного моря та Атлантичного океану у Карангатське море проникли справжні морські види тварин та рослин. Солоні води займа­ли більшу частину водойми. Солонуватоводні пон-тичні види знайшли притулок в опріснених зато­ках, лиманах та гирлах річок.

Проте згодом і Карангатському морю прийшов кінець. У після карангатський період відбулося ос­таннє у сучасній історії Землі Вюрмське зледенін­ня. Море відступило від берегів, його рівень зни­зився, за даними деяких авторів, на 70—80 м від попереднього. Внаслідок цього осушились мілко­водні затоки у північно-західній частині Чорного моря, а Азовське море майже повністю перетвори­лось на суходіл, вкритий степовою рослинністю з рідкими лісами вздовж глибоких річкових долин. Дельта стародавнього Дону (геологи його назива­ють Палеодоном) була розташована, як вважають, на південь від нинішньої Керченської протоки. На берегах моря траплялись мамонт,  печерний вед­мідь, печерна гієна, північний олень, зубр та інші тварини бореальної зони. То був час палеоліту.

Приблизно 18—20 тис. років тому на місці Ка-рангатського моря вже існувало Новоевксинське озеро-море. За часом це відповідало кінцю Вюрм-ського зледеніння, клімат був суворішим, ніж нині, а серед палеонтологічних знахідок того періоду у Північному Причорномор'ї є кістки полярної ли­сиці — песця, білої куріпки та північного оленя. Озеро-море, знову ізольоване від Середземного моря і Атлантичного океану, було наповнене та-лими водами, та дуже опріснене. Черговий раз вимирають солелюбні морські фауна та флора, а понтичні види, які пережили важкий для них ка-рангатський період у лиманах та гирлах річок, пос­тупово поширюються по всьому морю. Цей етап тривав 10 тис. років або трохи довше, після чого настав новітній етап геологічної історії — утворен­ня сучасного Чорного моря.

Сучасне   Чорне море

Перехід до сучасного Чорного моря відбувся не відразу. Спершу, приблизно 7 тис. років, а за деякими даними, навіть 5 тис. років тому, утворився зв'язок із Середземним морем та Атлантичним океаном через протоки Босфор та Дарданелли. У Чорному морі почалося поступове підви­щення солоності води і, як вважають, 2—3 тис. років тому вже сформувалась сучасна солоність води, придатна для існування багатьох середземноморських видів. Саме вони утворюють сьогодні до 80 % фауни Чорного моря. Щодо понтійських реліктів, то вони знову відступили у лимани та гирла річок, як це вже траплялося з ними неодноразово протягом складної геологічної історії моря. Зважаючи на це, можна дійти висновку, що і нинішня його фаза — лише етап, черговий епізод між тим, що вже відбулося та прий­дешніми подіями, що у майбутньому неминучі подальші глибокі зміни у природі та житті Чорного моря.

З таким припущенням можна було б погодитись, якби не один істотний фактор — людина. Вона з'явилась на цих берегах, можливо, за часів Карангатського моря, тобто, за геологічними уявленнями, зовсім недавно. Але еволюція людини відбувалась настільки швидко, що сьогодні вона здатна протистояти навіть природним силам. Про це писав ще на початку XX ст. великий мислитель, перший прези­дент Академії наук України В.І. Вернадський. Сучасні тех­нічні можливості дозволяють людині поглибити або перек­рити зв'язок Чорного моря із сусідніми морями, здійснити багато інших робіт, тому сучасне Чорне море, як і деякі інші моря світу, зазнає потужного впливу практичної діяль­ності людини і змінює свої межі, солоність води, склад фа­уни і флори, чисельність окремих видів та інші характерис­тики своєї екологічної системи. До того ж, ці зміни відбуваються у значно коротші строки, ніж у геологічному минулому. Про те, що це за зміни та що вони означають для моря і зрештою для самої людини, йтиметься у наступних розділах книги.

Стародавнім народам, які мешкали по берегах Східного Се­редземномор'я, Чорне море було відомо протягом багатьох тисячоліть. Є підстави вважати, що фінікійські мореплав­ці, які у 2-му тисячолітті до н. е. проникли в Егейське мо­ре, а на острові Тасос (північ Егейського моря) відкрили за­лізну руду і видобували її, відвідували також береги Чорно­го моря, мали зв язки з місцевим населенням. На жаль, не існує письмових підтверджень цього. Лише кам'яні якорі, як вважають, фінікійського походження, знайдені біля берегів Чорного моря, підтверджують, на думку істориків, імовір­ність таких відвідувань. До речі, першу назву поселення на місці сучасного Білгорода-Дністровського — Офіуза — та­кож вважають фінікійською.

Можливо, стародавні

греки з'явилися   на берегах

Чорного моря  на запрошення скіфів

За часів легендарного давньогрецького поета Гоме­ра (VIII ст. до н. е.), Землю зображали плоскою, у вигляді диска, оточеного великою річкою — Океа­ном, але Чорне море слушно вважалось напівзамк-неним, пов'язаним із Середземним морем. У зна­менитій античній поемі "Одіссея", яку приписують Гомеру, є такі слова про північні береги Чорного моря (переклад на російську В.А. Жуковського):

"Там киммериян печальная область, покрытая вечно Влажным туманом и мглой облаков, никогда не являет Оку людей там лица лучезарного Гелиос, землю ль Он покидает, всходя на звездами обильное небо, С неба ль, звездами обильного, сходит, к земле обращаясь; Ночь безобразная там искони окружает живущих".

Важко уявити собі, як можна було написати та­ке про сонячні північні береги Чорного моря, хоча ночі тут дійсно зоряні. Проте перші враження посе-ленців-еллінів про Скіфію, землі якої простягалися від Істра (Дунаю) до Боспору Кімерійського (Кер­ченської протоки), були неприємними, тому, ма­буть, і море отримало від прибульців свою першу назву "Негостинне море" (Понтос Аксейнос). Зго­дом ставлення до Чорного моря у стародавніх гре-

16 -

ЧОРНОМОРСЬКІ     БЕРЕГИ УКРАЇНИ

Античні часи та середньовіччя

ків змінилося на протилежне і море почали називати "гос­тинним" (Понтос Евксинус).

Щодо основних причин появи на берегах Чорного мо­ря грецьких колоній, то, на думку істориків, ініціатива тут могла походити від скіфів. Як пише "батько історії" Геро­дот, скіфи спочатку витіснили кімерійців з північного При­чорномор'я, а потім переслідували їх у Малій Азії. У VII ст. до н. е. вони, зокрема, звільнили від кімерійців велике міс­то Мілет на східному березі Егейського моря. Скіфи оз­найомились з передовою на той час культурою, чудовими товарами, талановитими майстрами і, природно, захотіли мати все це у себе на батьківщині. Вітчизняний історик та археолог М.В. Агбунов (2004) припускає, що саме скіфи запросили мілетян на північні береги Понту. Не випадково, що саме у ті часи були засновані перші поселення мілетян на Чорному морі, зокрема, на острові Березань, розташо­ваному перед гирлом Дніпровсько-Бузького лиману. До того ж, пише М.В. Агбунов, греки навряд чи переселили­ся б сюди без відома скіфів, які розбили кімерійців і звіль­нили Мілет.

Отже, на початку VII ст. до н. е. грецькі мореплавці від­правилися у Чорне море з метою пошуку нових земель. Во­ни прямували уздовж берегів у двох напрямках: на захід та північ від Босфору, де вони відкрили гирла великих річок, які отримали назви Істр (Дунай), Тирас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг) та Борисфен (Дніпро), та на схід від Бос­фору уздовж узбережжя Малої Азії та Кавказу. За Кавказь­кими горами, за уявленнями стародавніх мореплавців, був кінець світу. На думку давньогрецького драматурга Есхіла (VI — VCT. до н. е.), Прометея було прикуто до скелі на краю Землі,   саме у горах Кавказу.   Пізніше   греки відкрили кримський півострів та Азовське море, якому дали назву "Меотійське озеро". У VCT. ДО Н. Є. північні береги Чорного моря відвідав історик Геродот. Він був першим мандрівни­ком, який надав більш-менш конкретні відомості про Чор­не море та "країну скіфів", хоча у його описах трапляються наївні та фантастичні висловлювання.

Перші враження древніх греків про Чорне море були, як вже згадувалося, неприємними. Воно зда­валося надмірно бурхливим, холодним, позбав­леним островів, де кораблі могли б сховатися від шторму,  негостинним (Аксейнос).  Навіть вода в Аксейносі була значно темнішою та менш прозо­рою, ніж в Егейському морі. Тому, якщо Егейське море вони називали Білим (і нині болгари, турки та сучасні греки називають його Білим), то те, що простягалось на північ від Босфору, могло бути ли­ше "чорним". Це одна з версій походження пізнішої назви Чорного моря.

Згодом грекі змінили своє ставлення до цього моря. Виявилось, що воно буває не лише холодним і штормовим, а й теплим і ласкавим. Його береги були дуже мальовничими, а затоплені морем гирла річок (після регресії моря у післякарангатські часи почалася його трансгресія — підйом рівня, наступ на береги та затоплення гирл річок) — дуже зручни­ми природними гаванями для суден. їх так і назва­ли "лиманами", тобто гаванями. Море виявилось багатим на рибу, значно багатшим за Егейське та Середземне, а приморські землі — багатими на зер­но, худобу, мед, віск, хутро та інші речі, якими тор­гували місцеві мешканці. Тому море отримало наз­ву гостинного моря (Понтос Евксинос, або просто Понт).

На північних берегах Понту у VI — V ст. до н. е. було побудовано чимало міст — полісів, які були досить самостійними, мали власне управління, землі, власні гроші, але зберігали торговельні і культурні зв'язки з містами Греції і Малої Азії. На своїх суднах стародавні греки привозили з узбереж­жя Егейського моря вино, олію, металеві вироби, мармур, кераміку, коштовні тканини, а з берегів Понту вивозили хліб, худобу, шкіру, солону та ма­риновану рибу, рабів.

До наших днів збереглися залишки укріплень та інших споруд античних міст Тири (нині Білгород-Дністровський Одеської обл.), Ольвії — на березі Бузького лиману Мико­лаївської обл., Херсонесу — поблизу Севастополя, Феодо­сії та Пантикапеї (нині Керч) — у Криму. Античні міста Північного Причорномор'я відігравали велику роль в істо­рії народів Східної Європи протягом майже 10 століть.

Войовничі   античні відвідувачі чорноморських берегів

До давньогрецьких поселень навідувались сусіди із серед­земноморських країн, причому не завжди з торговельними цілями. У 514—513 pp. до н. е. мала місце військова експе­диція перського царя Дарія проти скіфів, але останні дали відсіч ворогові, і величезна армія персів змушена була відступити. У 335 р. до н. е. військо Александра Македонсь­кого у районі дельти Істра (Дунаю) перемогло загони готів та даків, після чого повернуло назад. У Північному При­чорномор'ї бували також римські легіони, а назва мису Лу­кулл у Криму нагадує про римського полководця Луція Лу­кулла (117—56 до н. е.), який командував військами у війні проти Митридата VI Євпатора, царя Понтійського царства у 74-66 pp. до н. е. У 47 р. до н. е. легіони Юлія Цезаря здо­були перемогу над військом понтійського царя Корнака у Малій Азії, і саме з чорноморських берегів він надіслав до Риму своє знамените лаконічне повідомлення "прийшов, побачив, переміг" (Уєш, vidi, vici).

З розвитком античного судноплавства зростала потре­ба у навігаційних посібниках. Перші такі посібники — пе-рипли — склали у IV ст. до н. е. За призначенням вони на­гадують сучасні морські лоції. В одному з перших периплів, які дійшли до нас, а саме у Периплі Скілакса Кориандсько-го, складеному у IV в. до н. е., наведено опис північних бе­регів Чорного моря. В ньому, зокрема, зазначається таке: "Від Істра (Дунаю. — Ю.З.) до Баранячого лоба, мису у Таврійській землі (сучасний мис Меганом) три дня і три

Античні часи та середньовіччя_

ночі ходу, а вздовж берегів — удвічі більше, бо там є затока. У цій затоці є безлюдний острів на ім'я Бі­лий, присвячений Ахіллесові (о. Зміїний. — Ю.З.)-У середині III ст. н. е. античні міста на північ­них берегах Чорного моря були значною мірою зруй­новані готами, а у IV ст. н. е. "їхній остаточний зане­пад  відбувся  під час   навали   гунів  зі  сходу до Центральної Європи. У наші часи у Північному Причорномор'ї  проводять   активні археологічні дослідження, в результаті яких виявляють нові дані щодо зародження, розвитку та занепаду перших ве­ликих поселень на берегах Чорного моря.

Ще   стародавні гастрономи віддавали перевагу чорноморській рибі

Важливою статтею експорту товарів з Чорномор­ського узбережжя була риба. Так, Геродот у V ст. до н. е., порівнюючи Борисфен (Дніпро) з "родючим Нілом", де він також побував, писав про чорномор­ських осетрів, яких вивозили у солоному та мари­нованому вигляді. Він зазначає, що рибу з Гіпаніса (Південного  Бугу),   Танаїса  (Дону)  та Меотиса (Азовського моря) у великій кількості вивозили до Греції та навіть до "витончених римлян". Відомо, що жителі античного Одесоса на західному березі Тилігульського лиману, який сполучався тоді з Чор­ним морем, ловили рибу, переважно осетрових, до­бували морських молюсків — устрицю та мідію. Стародавнім грекам були добре відомі чорномор­ські риби — пеламіда, горбиль, кефаль, барабуля, скумбрія, хамса. У Пантикапеї (Керчі) знайдено ве­летенські кам'яні чани для засолювання риби перед відправленням за море.

Цікавою є інформація відомого одеського зоо­лога XIX ст. А.Д. Нордмана про те, що у стародавні

Античні часи та середньовіччя

часи ікру з Понту Евксинського не вивозили. Це сталося пізніше. Єдиний автор, пише Нордман, який згадує про вивіз ікри, — це Скалігер, однак, за його словами, це була не ікра "якоїсь риби з порід осетра", а ікра луфаря, яку при­возили з Перекопа і доставляли у Македонію, Ахею та Фракію. Особливо високо цінували велику барабулю. Є ві­домості про те, що за одну барабулю вагою 6 фунтів якийсь Краспій заплатив 6000 сестерціїв. Очевидно, що інфор­мація щодо маси риби та ціни перебільшена, але римляни, справді, дуже полюбляли барабулю і цінували її як деліка­тес. З давніх часів була відома здатність вмираючої барабулі змінювати колір. На бенкети римських вельмож слуги при­носили живих барабуль для того щоб риби, вмираючи у ру­ках гостей, дивували їх грою фарб. "Нема нічого прекрас­нішого за вмираючу барабулю, — писав римський філософ Сенека. — Вона бореться зі смертю, що наближається, і ці зусилля поширюють по її тілу блискуче пурпурове забарв­лення, яке переходить потім у загальну блідість, яка набу­ває під час угасання чудових відтінків."

Цікаво, що всі риби, за винятком осетрових, яких ви­возили, існували і виловлювалися також у Середземному морі. Чому тоді за ними треба було ходити у далеке Чорне море, витрачати час, сили, кошти для того щоб привезти те, що є вдома? Античні автори (Пліній, Аристотель) до­сить детально описали регулярні весняні міграції риб із Се­редземного та Мармурового морів через Босфор у Чорне море для розмноження та нагулу, а восени риби поверта­лись на зимівлю у Середземне море. Такий річний цикл був притаманний скумбрії, пеламіді, ставриді, хамсі і навіть тунцю. Середземноморські риби обирали для продовження роду та нагулу (відгодівлі) Чорне море, оскільки там кормів було більше. Тому риба, виловлена тут влітку та восени, завжди бувала жирнішою та смачнішою, ніж риба, вилов­лена у Середземному морі. Чорноморська риба, особливо риба з північних берегів Чорного моря та з Азовського мо­ря, була більш конкурентоздатною на міжнародному ринку морепродуктів. Саме це виправдувало витрати на її добу­вання, заготівлю та транспортування від північних берегів Понту Евксинського до ринків античної Греції та Риму.

Античні міфи,    пов 'язані

з    чорноморським узбережжям

Ще про одну характерну рису життя стародавніх мешканців чорноморських берегів доречно згадати у цій частині книги. Як мореплавці та купці жителі приморських міст непогано знали природу свого краю і користувались цими знаннями на практиці. Проте багато з життя Чорного моря залишалось для стародавніх людей незрозумілим та загадковим. І цю прогалину знань люди заповнювали міфами. Багато стародавніх міфів пов'язано саме з Чорним морем та його берегами. У цих краях "побували" та­кі міфологічні персонажі, як Одіссей, аргонавти, Прометей, Геркулес, Ахілл, амазонки, Орест та Пі-лад і багато інших героїв, створених уявою народів Античного Середземномор'я. На берегах Чорного моря, як зазначає Гомер, мешкав міфічний народ людожерів — листригонів, з яким під час своїх ман­дрівок зустрівся Одіссей. Листригони розбили оди­надцять кораблів Одіссея і з'їли його супутників. Пощастило врятуватись лише одному кораблю, на якому був Одіссей. Письменник О.І. Купрін з іро­нією назвав цикл своїх оповідань про добродушних чорноморських рибалок — греків з Балаклави — "Листригони". "У моїй голові, — пише Купрін, — швидко проноситься вірш Гомера про вузькогорлу чорноморську бухту, в якій Одіссей бачив крово­жерливих листригонів."

Міфи були спробою узагальнити та пояснити Різні явища у природі та житті людей. Зазвичай, ці спроби були наївні, але в окремих випадках можна виявити факти, які значно пізніше були роз'яснені

22

ЧОРНОМОРСЬКІ     БЕРЕГИ УКРАЇНИ

Античні часи та середньовіччя

наукою. Так, свого часу автор цієї книги відкрив чудові властивості морської піни, не помічені до того наукою про море, а саме, її здатність стимулювати (прискорювати) ріст та розвиток рослин і тварин (Зайцев, 1974). Перечитавши міф про Афродіту та її народження з морської піни, він дізнався про те, що, згідно з уявленнями античних народів, вона була однією з богинь родючості.

Звичайно, ніхто не наважиться рекомендувати міфи як засіб підвищення ефективності сучасного наукового пошу­ку, але їхнє значення для історії, літератури, мистецтва досі актуальне. Як відомо, німецький археолог Генріх Шліман (1822—1890), керуючись міфами, викладеними Гомером, дійшов висновку, що рештки славетного античного міста Трої слід шукати у районі пагорба Гісарлик у Малій Азії. Його розкопки дійсно виявили там залишки Трої, і це ста­ло визначною подією у світовій археології. Шліман довів, що гомерівський епос має вагоме фактичне підґрунтя.

Мешканці стародавньої Тири показували Геродоту, який відвідав цей край у V ст. до н. е., сліди стоп Геркулеса на каменях. З міфології відомо, що цей герой здійснив де­які зі своїх героїчних подвигів у Скіфії.

Під стінами Трої загинув Ахіллес. Його мати, морська богиня Фетида, бажаючи зробити свого сина безсмертним, упрохала бога морів Посейдона підняти з морського дна острів для поховання Ахіллеса. За велінням Посейдона, з морської безодні виник острів Левке (Білий, пізніше Змії­ний), оточений білою піною. Похований тут Ахіллес воск­рес, потім одружився на прекрасній Олені (за іншим ва­ріантом міфу — на Іфігенії з Тавриди). На острові було побудовано величний храм на честь Ахіллеса, який вважав­ся володарем Понту (Понтархом). До острова навідувались купці та складали дари до підніжжя статуї Понтарха у храмі. Стародавня назва найдовшого на Чорному морі піщаного острова — Тендрівської коси — "Ахіллесове ристалище" (змагання).

• Відомо, що в Ольвії, а також в інших містах Північного Причорномор'я вже у VI-VCT. до н. е. проводили свої олім­пінські ігри. Вони були присвячені Ахіллу і назива­лись Ахіллеями, або Ахілліадами, і проходили на Ахілловому Дромі (можливо, на о. Тендра. — Ю.З.). Ігри включали різні гімнастичні вправи і біг по піс­ку. Проводились один раз на декілька років, а їхню дату розраховували за місячним календарем. На пе­ріод Ахіллеїв в усьому Причорномор'ї проголошу­валось перемир'я.

У XIX ст. одеські археологи знайшли на о. Змії­ному залишки святилища Ахіллеса. Його мармуро­ві блоки було використано для будівництва маяка (не всі вміють шанувати сліди колишніх цивіліза­цій), який вказує дорогу сучасним мореплавцям.

Гості з Апеннінського півострова

Після падіння Константинополя під натиском хрестоносців у 1204 p., Чорне море переходить під контроль венеціанських купців, які заволоділи ба­гатьма портами та прибережними містами. Але присутність венеціанців тривала тут недовго. У 1261 р. Візантійська імперія відновилась за допомо­гою генуезців — давніх суперників венеціанців. Вдячний візантійський імператор Михайло VIII Па-леолог (1261 — 1287) дозволив генуезьким купцям запровадити справжню монополію на Чорному морі.

У XII та XIII ст. на північних та західних бере­гах Чорного моря було засновано генуезькі міста-колонії. Серед них найбільшою була Кафа (сучасна Феодосія). Процвітали Солдайя (Судак), Чембало (Балаклава), Монкастро (Білгород-Дністровський), Соліно (Сулина), Пангуала (Мангалія) та інші міс­та, їхні мешканці вели жваву торгівлю з країнами Середземномор'я. Великим попитом користувались такі товари місцевого походження, як зерно, сіль, шкіра, хутро, віск, мед, деревина, риба, ікра (видів осетрових риб). Генуезці підтримували союзницькі

Античні часи та середньовіччя

25

відносини з монголо-татарськими ханами. У битві на Ку-ликовому полі, їхня наймана піхота воювала на боці Мамая.

Після падіння Візантії і захоплення турками Константи­нополя у 1453 p., становище генуезьких колоній погірши­лося, а у 1475 р. їх було розгромлено Оттоманською імпе­рією та її васалом — Кримським ханством. Так закінчився період генуезького панування на Чорному морі. Сьогодні про ті часи нагадують лише залишки фортець та палаців у Судаку, Балаклаві та Феодосії, а також кращі для свого ча­су карти Чорного моря. За оцінкою сучасних океанографів, карта Петра Віконта, датована 1311 p., за точністю не лише перевершує пізніші карти, а й дуже нагадує сучасні.

Ще однією згадкою про колишню присутність генуезців на Чорному морі є назви вітрів, що їх і сьогодні використо­вують старі рибалки: левант (італ. levante) — східний вітер, понент (ponente) — західний, трумонтан (tгamontana) — пів­нічний, широкий (sciгocco) — південний вітер та інші назви.

Бурхливу історію Північного Причорномор'я можна простежити також за змінами назв окремих поселень. Нап­риклад, сучасне місто Білгород-Дністровський на Дніст­ровському лимані у минулому мало такі назви:

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17 


Похожие статьи

Ю П Зайцев - Гипонейстон черного моря и его значение

Ю П Зайцев - Экологические процессы в критических зонах черного моря синтез результатов двух направлений исследований

Ю П Зайцев - Чорноморські береги україни

Ю П Зайцев - Вспышка численности медузы aurelia aurita (l )в черном море

Ю П Зайцев - Морская нейстонологиянаукова думка киев — 1970