І Г Дейнека - Аналіз теоретичних основ про вивчення впливу агресивних середовищ на матеріали з полімерним покриттям - страница 14

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

252 с.

8. Сраффа П. Производство товаров посредством товаров. Прелюдия к критике эконо­мической теории: Пер. с англ. / Под ред. И.И. Елисеевой. - М.: Юнити-Дана, 1999. -

160 с.

9. Чемберлин Э. Теория монополистической конкуренции: Реориентация теории стои­мости: Пер. с англ. - М.: Экономика, 1996. - 351 с.

10. Робинсон Дж. Экономическая теория несовершенной конкуренции: Пер. с англ.- М.: Прогресс, 1986. - 471 с.

11. Шерер Ф.М., Росс Д. Структура отраслевых рынков: Пер. с англ. - М.: Инфра-М, 1997.

- 697 с.

12. Портер М. Конкуренция: Пер. с англ. - М.: Издат. дом "Вильямс", 2002. - 496 с.

13. Кирцнер И. Конкуренция и предпринимательство: Пер. с англ. - М.: Юнити-Дана,

2001. - 239 с.

14. Долан Э.ДЖ., Линдсей Д. Рынок: микроэкономическая модель: Пер. с англ. - М.:

1996. - 496 с.

15. Дойль П. Маркетинг - менеджмент и стратегии. - 3-е изд.: Пер. с англ. - СПб.: Питер,

2002. - 544 с.

16. Хамел Г., Прахалад К.К. Конкурируя за будущее. Создание рынков завтрашнего дня: Пер. с англ. - М.: ЗАО "Олимп-Бизнес", 2002. - 288 с.

17. Самуэльсон П.А., Нордхаус В.Д. Экономика: Пер. с англ. - М.: "Бином", Лаборатория базовых знаний, 1997. - 800 с.

18. Юданов А.Ю. Конкуренция: теория и практика. - М.: "Гном-пресс", 1998. - 384 с.

19. Фатхутдинов Р.А. Конкурентоспособность организации в условиях кризиса: экономи­ка, маркетинг, менеджмент. - М.: Маркетинг, 2002. - 892 с.

20. Ткачук Г.Ю. Дослідження методичних підходів оцінки конкурентоспроможності підпри­ємства // ЖДТУ - 2006.

21. Петрусив О.Н. Методологические основы конкурентоспособности предприятий // ЮФ "КАТУ" НАУ - 2006.

УДК 336.71

Буряк К.М

ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК: СВІТОВИЙ, НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА РЕГІОНАЛЬНИЙ РІВНІ

У статті розглянуто досвід та проблеми інноваційного розвитку у світі, в Україні та на регіональному рівні. Дж. 11.

Вступ. Глобалізація економіки виявляється в якісних трансформаційних процесах, загострює конкурентну боротьбу у сфері інноваційної діяльності, інте­лектуалізації виробництва і нових інформаційних технологій.

Еволюція економіки України відбувається за умов ринкових перетворень і вимагає розширення національного виробництва. Перепоною на шляху до стабі­льного розвитку є відсутність ефективного, внутрішньо несуперечливого законо­давства та дефіцит матеріальних (особливо паливно-енергетичних) ресурсів. Одним і перших кроків до вирішення нагальних проблем вітчизняної економіки має бути формування інноваційної стратегії і політики на рівні держави і окремих підприємницьких структур, що дасть змогу форсувати інноваційний процес.

Інноваційний розвиток в Україні відбувається за украй несприятливих умов, навіть незважаючи на чотирирічне економічне зростання. Структура нинішнього зростання не відповідає структурі "економічних знань", яка очолює в світі - нау­ково-технічний прогрес і, відповідно, інновації - не стали чинником росту в Украї­ні. Інтелектуальний потенціал - це єдине джерело, здатне забезпечити стабільне економічне зростання без пропорційного збільшення витрачання сировинних ре­сурсів.

Аналіз останніх досліджень. Вивченням різних аспектів інноваційної дія­льності та їх впливу на розвиток господарства України займаються відомі дослід­ники: А. Гальчинський, В. Гаєць, М. Данько, В. Денисюк, В. Любімов, С. Льовочкін, Н. Пашута, Л. Федулова та інші.

Успіх будь-якої країни в інноваційному розвитку багато в чому залежить від взаємодії його основних чинників. Свого часу М. Портер сформулював концепцію "національного ромба" - економічної системи, яка саморозвивається, базується на чотирьох основних детермінантах і визначає конкурентні переваги країни насвітовому ринку. Це параметри чинників виробництва, куди входить і людський капітал; стратегія фірми; наявність галузей, конкурентноздатних на світовому ри­нку; характер попиту на внутрішньому ринку. Взаємний зв'язок між цими детермі­нантами утворює "ромб", заснований на синергетиці. Принцип синергетики є од­ним з головних для сучасних методів управління інноваційним процесом як на рі­вні фірм, так і на рівні держави, і реалізується у сфері управління знаннями [1,

с.25].

Тому підтримка інновацій повинна стати пріоритетом і стрижнем економічної стратегії розвитку. Вона передбачає розробку механізмів і інструментів держав­ного стимулювання науково-технічної діяльності з метою широкого втілення нау­кових досліджень і розробок в кінцевий виробничий результат - в нові конкурент-ноздатні види продукції, нові технологічні процеси, нові організаційні рішення [2, с.40-41].

Отже, ціллю даної статті є дослідження досвіду та проблеми інноваційного розвитку у світі, в Україні та на регіональному рівні.

Сьогодні гідний увага досвід нових індустріальних країн (Чилі, Південна Ко­рея, Ізраїль, Мексика і ін.), які зробили значні кроки в зростанні інноваційної акти­вності і підвищенні конкурентоспроможності своїх національних економік, не див­лячись на недостатньо сприятливий економічний клімат, опір традиційних інсти­тутів і брак ресурсів. Ці країни використовували нестандартні інструменти держа­вної підтримки значно дешевші, ніж в "старих індустріальних країнах", але при цьому вони були краще і успішніше в умовах недосконалого ринку. Так, завдяки створенню системи "інститутів розвитку" Чилі протягом останніх двадцяти років вдалося забезпечити середньорічний темп приросту ВВП на рівні 6% при одно­часному істотному розширенні несировинного експорту. Ізраїль перетворився з країни з "військово-аграрною економікою" в один з центрів глобальної "нової еко­номіки" на основі реалізації програм розвитку венчурної індустрії і підтримки ви-сокотехнологічних компаній. Південна Корея в результаті перегляду своєї проми­слової політики і адаптації її до нових умов змогла в короткі терміни подолати наслідки кризи 1997-1998 рр. і забезпечити траєкторію стійкого зростання. Взає­модія старих великих промислових компаній і державних науково-дослідних ін­ститутів з вищими навчальними закладами і інноваційними малими підприємст­вами привела до формування інвестиційних кластерів навколо університетів [3,

з. 32-54].

Використовування досвіду нових індустріальних країн, що досягли значного успіху в підвищенні конкурентоспроможності показує, що даний процес пов'яза­ний з ризиком, якого неможливо уникнути, але можливо мінімізувати. І значна роль в цьому належить державі, його політиці і моделі організації "інститутів роз­витку". В країнах, де очевидна стійка кореляція між високим рівнем корупції і еко­номічними невдачами, держава грала і грає велику роль в становленні ринкових інститутів і в цілому в економічному житті. Але в 1980-1990 рр. став наочним той факт, що скорочення державних витрат і зайвих соціальних програм сприяє еко­номічному зростанню. Вдалим є приклад Ірландії, яка різко скоротила державні витрати і за 10 років перетворилася з найбіднішої країни Західної Європи в одно­го з лідерів економічного розвитку. Тим не менше до числа найконкурентоспро-можніших економік світу належать економіки Фінляндії і Швеції з державними ви­тратами у ВВП в розмірі и 45-50% [4, с.93]. Підвищення конкурентних можливо­стей країни, посилення її позицій на внутрішньому і зовнішньому ринках можливе при підтримці науково-технічного і освітнього потенціалу на високому рівні. Од­ним з головних показників розвитку наукової і технологічної сфер країни є її тех­нологічна конкурентоспроможність.

Фундаментальною базою інноваційної діяльності є досягнення науки. Укра­їна належить до числа країн з високим науковим потенціалом. Наукові школи країни відомі унікальними досягненнями в сферах розробки нових матеріалів, дослідженнями у галузі фізики низьких температур, електрозварювання, інфор­матики та ін. Але сьогодні потрібно не тільки забезпечувати збільшення цього потенціалу, а і максимально реалізувати його на користь суспільства. Ланцюжок "наука - техніка - виробництво" фактично розірваний, оскільки технологічний і виробничий потенціал промисловості України дуже низький [5, с.15].

Україна, як і Росія, збагатила інші країни, купуючи устаткування і програмне забезпечення за високими цінами. Це також пов'язано з тим, що і в Росії і в Укра­їні практично відсутній ринок інтелектуальної власності, з процесом передачі якої зв'язаний розвиток інновацій, навіть за наявності готових результатів науково-дослідної діяльності у вигляді патентів, ліцензій і т.д. Удосконалити процес пере­дачі інтелектуальної власності і підвищити комерційний ефект досліджень і роз­робок можна за допомогою спрощення патентних процедур, правил передачі і управління інтелектуальною власністю, їх уніфікації [6, с.104].

Світовою практикою напрацьовано декілька стратегій інноваційного розвит­ку:

- підтримка дифузії інновацій, зокрема шляхом купівлі патентів і технологій за кордоном з метою їх подальшого самостійного удосконалення;

- підтримка високотехнологічної експансії і інтеграції в транснаціональні ко­рпорації з метою копіювання передових технологій і підвищення кваліфікації тру­дових ресурсів;

- підтримка галузей і підприємств досягли певних успіхів в науково-технічних розробках, що мають людський і інфраструктурний потенціал для ефективного інноваційного розвитку.

Загалом інноваційні процеси, що мають місце в будь-якій складній виробни­чо-господарській системі, є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що без­перервно виникають у часі і просторі. Інновації (за своїм економічним змістом) -це новостворені, застосовані або вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція, послуги чи організаційно-технічне рішення виробничого, комерційного або іншого характеру, які істотно поліпшують структуру, якість виробництва або соціальну сферу.

Інноваційний процес можна уявити у вигляді взаємо узгодженої системи ма­теріалізації наукових знань. Головними формами такої матеріалізації є: усклад­нення і підвищення якості праці; створення і вдосконалення матеріальної бази виробництва продукції, робіт, послуг; поліпшення організації продуктивних сил і засобів управління ними.

Інновація є більш складною категорією у порівнянні з винаходом чи відкрит­тям. Кількість часу, матеріальних і фінансових ресурсів, що необхідні для її ство­рення, зростають у геометричній прогресії з моменту виникнення новаторської ідеї до дня її ринкового впровадження. Тому для інтенсифікації інноваційного процесу необхідна наявність динамічного науково-технічного середовища, осно­вних ресурсів і достатньо кваліфікованого персоналу.

Можна виділити ряд проблем, що перешкоджають інноваційному розвитку вітчизняної економіки в цілому і окремих регіональних господарств зокрема. Ось найважливіші з них:

1) недостатня державна підтримка інноваційних проектів різного масштабу;

2) недостатні обсяги фінансування з боку приватного сектору (через надве­ликі ризики, наявність більш привабливих альтернатив інвестування, проблеми з комерціалізацією інноваційної продукції);

3) слабка зацікавленість іноземних інвесторів;

4) нездатність низки інституціональних інвесторів (банки, інвестиційні фон­ди, страхові компанії) до фінансування інноваційного процесу;

5) "неінноваційна" спрямованість чи незначна активність існуючих інновацій­них (державних) і венчурних (приватних, переважно іноземного походження) фо­ндів, а також незначні їх фінансово-інвестиційні можливості;

6) відсутність дієвих механізмів перерозподілу інвестиційних ресурсів насе­лення на користь інноваційного сектору економіки [8, 145].

Для України інноваційний розвиток пов'язаний з відсутністю достатніх засо­бів фінансування новітніх досліджень, свободи маневру на ринку, з неможливіс­тю здійснювати вузьке позиціонування, властиве малим країнам, оскільки його замало для добробуту нації [7, с.6]. Органи державної статистики свідчать про скорочення питомої ваги інноваційно активних підприємств у загальній їх кількос­ті за період 1995 - 2004 років у 2 рази (з 22,9 до 10,0%) із одночасним зниженням частки інноваційної продукції у загальному обсязі виробництва до 7% у 2004 році.

Досліджуючи структуру інноваційної активності в регіональному аспекті, слід зауважити, що господарства ряду областей України демонструють низький рі­вень новаторської діяльності. Не найкращим чином (у світлі сказаного) виглядає Вінницька область, лише 18 підприємств якої здійснювали інноваційну діяльність в 2005 році. При цьому річний обсяг інноваційних витрат регіону склав 55,7 млн грн. Більша їх частка була спрямована на придбання принципово нових засобів виробництва (35,1 млн грн або 63,0%) та новітніх технологій (12,2 млн грн або 21,8%). Фінансування інноваційних процесів регіону здійснювалося із викорис­танням таких ресурсів: власних коштів підприємств - 48478,2 тис. грн (87,1%), кредитів - 4688,0 тис. грн (8,4%), коштів місцевих бюджетів - 2254,0 тис. грн (4,0%) та вітчизняних інвесторів - 280,8 тис. грн (0,5%). Загальна вартість реалі­зованої інноваційної продукції склала 54,0 млн грн. Ефективність інноваційного процесу можна було б підвищити, шляхом форсування інвестиційної активності

[9, 439].

Висновки. Для покращення сучасної ситуації у сфері інноваційної діяльнос­ті раціонально вжити заходів щодо "інтеграції" приватного сектору зі сферою прикладних наукових досліджень, заохочення співпраці між промисловими під­приємствами і установами, які реалізовували б замовлення на інноваційні розро­бки (НДІ, університети, державні та приватні лабораторії тощо). До моменту за­вершення формування адекватної кон'юнктури ринку науково-технічних послуг механізм вищезазначених замовлень має опосередковувати держава. Крім того, необхідно спростити процес кредитування інноваційно активних підприємств віт­чизняними фінансово-кредитними установами, поліпшити інвестиційну приваб­ливість і знизити ризикованість інноваційної діяльності.

Країни, які здійснювали успішне фінансування інноваційних змін, використо­вують достатньо великий арсенал засобів забезпечення, накопичення і розмі­щення капіталу для стратегічних інтересів країни. Завдяки цьому світова практи­ка володіє різними прийомами заохочення довгострокового вкладення капіталу. Серед них - послаблення податкового тиску на установи, що здійснюють техно­логічні зміни, надання їм пільг і встановлення квот для організації науково-технологічної сфери, які розподіляються із забезпеченням їх безпроцентного по­гашення, широке вживання нетрадиційних методів інвестування.

Література

1. Иванов Н. Человеческий капитал и глобализация // Мировая экономика и междуна­родные отношения. - №9. -2004. - С.19-32.

2. Бутко М. Инвестиционные аспекты повышения конкурентоспособности экономики // Экономика Украины. - №4. - 2004. - С.40-45.

3. Государственный университет - Высшая школа экономики - Межведомственный ана­литический центр. Об использовании в России опыта новых индустриальных стран в формировании "институтов развития" и стимулировании инновационного экономиче­ского роста // Вопросы экономики. - №10. - 2004. - С.32-54.

4. Цирель С. Экономический рост и информационные технологии: компаративистский подход // Вопросы экономики. - №11. - 2004. - С.92-110.

5. Захарин С.В. Активизация инновационной деятельности промышленных предприятий // Финансы Украины. - № 1. - 2003. - С. 13-20.

6. Бекетов Н. Перспективы развития национальной инновационной системы России // Вопросы экономики. - №7. - 2004. - С.96-105.

7. Чечетов М. Инновационная составная рыночной трансформации // Экономика Украи­ны. - №11. - 2004. - С.4-14.

8. Гейєр Г. Особливості фінансування інноваційної діяльності підприємств в Україні // Ві­сник Тернопільського державного університету. - № 3. - 2006. - С. 141-147.

9. Статистичний щорічник Вінниччини. 2005 / За ред. С.Н. Ігнатова. - Вінниця: ГУС у Він­ницькій області, 2006. - 680 с.

10. Мищук О.В. Мировой опыт использования инноваций в обеспечении экономического роста // КНЄУ - 2006.

11. Непиталюк А.В. Особливості процесу здійснення інноваційної діяльності в Україні: проблеми та перспективи // Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ. -

2007.

УДК 339.564

Вартанова Е.В., Держак Л.Н.

УПРАВЛЕНИЕ ЗНАНИЯМИ КАК НОВАЯ КОРПОРАТИВНАЯ СТРАТЕГИЯ ПРЕДПРИЯТИЯ

Определена необходимость управления знаниями на предприятии. Дана характеристика процессу управления знаниями как новой кор­поративной стратегии предприятий. Определены основные направ­ления управления знаниями предприятий. Рис.1., ист. 7.

Постановка проблемы. Понятие "управление знаниями" получило распро­странение в середине 90-х годов в крупных корпорациях, для которых проблемы обработки информация приобрели особую остроту и стали критическими. Имен­но в это время стало очевидным, что основным узким местом стратегического менеджмента предприятия является работа со знаниями, накопленными спе­циалистами предприятия (извлечение, сохранение, анализ, использование), так как именно знания обеспечивают предприятию формирование долгосрочных конкурентных преимуществ.

Возникновение интереса к проблеме управления знаниями обусловлено необходимостью эффективного поиска, извлечения, систематизации информа­ции, накопленной предприятиями и используемой как сырье для принятия стра­тегических решений. В настоящее время никто не ставит под сомнение решаю­щую роль информации и знаний в деятельности предприятия, в то же время, управление знаниями по-прежнему является экзотикой для большинства отече­ственных предприятий.

Сегодня знания соответствуют всем признакам стратегического актива предприятия, а управление знаниями превращается в новую корпоративнуюстратегию. Таким образом, формирование теоретических основ и практических подходов к управлению знаниями предприятия является актуальной научно-практической задачей.

Анализ последних исследований и публикаций. Управление знаниями является достаточно новой для нашей страны областью научных исследований и направлением практической деятельности предприятий. За рубежом первые исследования в области управления знаниями относятся к 60-м годам прошлого столетия. В России возникновение концепции "управление знаниями" относится к 2000 году. С тех пор известными Российскими учеными и практиками (М.Мариничева, Т.Гаврилова, Н.Шпак, Л.Черняк, А.Гапоненко и др.) предложено ряд теоретических исследований в области управления знаниями, осуществля­ется консультационная деятельность по управлению знаниями [2,3-7]. В Украине научный интерес к проблеме управления знаниями только начинает формиро­ваться, что определяет актуальность дальнейших исследований в данном на­правлении.

Целью статьи является формирование принципиальных подходов к управ­лению знаниями предприятия.

Результаты исследования. Управление знаниями - новое направление в менеджменте предприятий, которое возникло в связи с тем, что работа с накоп­ленной информацией должна быть должным образом организована. Это -функциональная область деятельности предприятий и совокупность информа­ционных технологий, позволяющих должным образом организовать работу с информацией. Управление знаниями настолько многогранно, что дать однознач­ное определение этому процессу не представляется возможным .

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

І Г Дейнека - Дослідження ступеня надійності кислотозахисних костюмів від волокнистого складу текстильних матеріалів

І Г Дейнека - Аналіз теоретичних основ про вивчення впливу агресивних середовищ на матеріали з полімерним покриттям