В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 1

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

АУТОПОЕЗИС СОЦІАЛЬНИХ СИСТЕМ

Монографія

За науковою редакцією доктора філософських наук, професора В. П. Беха

Київ

Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова

2010УДК 316.3 ББК 60.550 А 93

Рекомендовано до друку Вченою радою Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (протокол № 7 від 25 березня 2010 року)

За науковою редакцією професора В. П. БЕХА

Рецензенти:   В. І. Кушерець, доктор філософських наук, професор;

М. А. Ожеван, доктор філософських наук, професор; І. П. Бідзюра, доктор політичних наук, професор; М. А. Шульга, доктор політичних наук, професор.

Автори: В. П. Бех, докт. філос. наук, проф. (розділ І, підрозділ 1.4, розділи ІІ і ІІІ, вступне слово і висновки); Р. О. Додонов, докт. філос. наук, проф. (розділ І, підрозділ 1.1); З. Ф. Самчук, докт. філос. наук, ст. наук. спів роб. (вступне слово); О. І. Авєріна, канд. філос. наук (розділ ІУ); Я. М. Курган, канд. політ. наук (розділ V); О. В. Іванілов, канд. політ. наук (розділ УІ); Л. М. Семененко, канд. філос. наук (розділ УІІ); Ю. В. Бех, канд. філос.. наук (розділ І підрозділи 1.2 - 1.3, розділи УІІІ-ІХ)

А 93 Аутопоезис соціальних систем : монографія / за науковою ред.

В. П. Беха / В. П. Бех ; Мін-во освіти і науки, Нац. пед. ун-т імені М. П. Драгоманова. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2010. -746 с.

У монографії подано оригінальну концепцію самовідтворення соціальних систем з яких складається соціальний світ, що нині швидко еволюціонує у невідомому для нас напрямі. На основі його атрибутивних властивостей, що є породженням взаємодії особистостей між собою, обгрунтовано реновацію енергоінформаційної форми життя як невід'ємної складової Універсуму. Ноосфера розглядається як умови, а саморозгортання соціального світу за участю особистості як внутрішнє джерело самовідтворення соціальних конструкцій різного виду і типу. Доведено, що організм є об' єктивованою формою організації життєдіяльності не тільки живої, а й разумної живої речовини, тобто світової спільноти. На цій підставі перевірена можливість, коректність і необхідність використання трьох дарвінівських принципів: мінливості, спадкоємності і відбору для вивчення атрибутивних властивостей соціальних систем різних видів і рівнів буття. Механізм самовідтворення соціальних систем проаналізовано на прикладі найпростішого соціального утворення - соціального організму навчального закладу освіти. Подано також саморозгортання соціального світу саморуху Універсуму від мікрорівня до макрорівня і мегарівня у якому енергетичними джерелами є підсвідомість, свідомість і надсвідомість особистості людини. Механізм саморозгортання соціального світу подається як трьохстадійний процес у ході якого людська спільнота шляхом власної життєдіяльності упорядковує морфологічну структуру універсуму, суттєво знижує його ентропію.

Для науковців, фахівців із соціального менеджменту, політологів, соціологів, соціальних філософів, усіх тих, кого цікавить ноосоціогенез, самоорганізація і саморегуляція ноосферного життя.

The monograph presents an original concept of self-reproduction of social systems that compile the social world that is now rapidly evolving in an unknown direction for us. On the basis of its attribute properties, which are the outcome of interaction between individuals, grounded renovation of energy-information form of life as an inalienable component of the Universe. Noosphere is considered as the condition and self-development of a social world with a personality as an internal source of self-reproduction of social structures of various kinds and types. It is proved that the organism is an objective form of vital functioning not only such as living, but also as a reasonable and alive matter, that is considered as the world community. On this basis opportunity, correctness and necessity of Darwin's three principles: variability, heredity and selection of attribute properties of social systems of different kinds and levels of being are proven. The mechanism of self-reproduction of social systems is analyzed according to the example of the simplest social formation - social organism of educational establishment. Also given the self-development of social self-movement of Universum from macro-level to skaro-level and mega-level which energy sources are subconsciousness, consciousness and consciousness of the human personality. Mechanism of self-development of the social world is presented as a three-stages process according to which the human community organizes its morphological structure of universum by its own vital functioning, thoroughly reduces its entropy.

To scientists, specialists of social management, political scientists, sociologists, social philosophers, everyone who is interested in noosphere, self-organization and self-regulation of noospheral life.

УДК 316.3 ББК 60.550

ISBN 988-9000-09-1

© Бех В. П., 2010

© Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2010Вступне слово

Колективна монографія "Аутопоезіс соціальних систем" -концептуальний продукт наукової школи "Ноосоціогенез, самоорганізація і саморегуляція соціальних систем", що стало функціонує у Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. Її творчий колектив, що складається з досвідчених дослідників і молодих науковців, що є співавторами у даному випадку, робить наступний потужний крок у освоєнні енергоінформаційної форми буття Універсуму.

Монографія є логічним продовженням попередніх філософських розвідок другої природи або соціального світу, що вийшли з друку упродовж 1998-2010 рр. Найбільш вагомими серед них є такі філософські праці, як: "Человек и Вселенная" (1998), "Социальный организм: философско-методологический анализ" (1998), "Соціальний організм країни" (1999), "Философия социального мира" (1999), "Фірма в дискурсі організменої ідеї" (2006), "Саморозгортання соціального світу" (2007), "Саморегуляція соціального організму навчального закладу" (2009), "Саморегуляція соціального організму країни" (2010) та ін.

Подані у цих розвідках закономірності функціонування Універсуму у планетарному горизонті мають парадигмальний характер і проводять демаркаційну лінію між ненауковим і науковим знанням, між філософією і наукою. Це означає тільки те, що ці розробки розпочинають специфічній дослідній традиції у галузі вивчення суспільного життя, що дасть змогу розв'язати багато з існуючих головоломок у справі пізнання ноосоціогенезу. Це свідчить про те, що до цього часу наше мислення мало ознаки вільного, нескутого авторитетом традиції авторського мислення у процесі дослідження родового виокремлення людини з природного середовища і повернення його до цього ж простору у більш високій формі енергоінформаційного буття.

Позитивні результати теоретичного пошуку, що отримані нами на попередніх етапах вивчення соціальних систем, надихають, безумовно, наподальший поглиблений пошук. Тому ми не зупиняємось на досягнутому, а маємо на меті використати створений нами дискурс, що "обслуговує" ідею організменного устрою соціального світу як інструменту для теоретичного відтворення локалізованого соціального світу, що фіксується терміном "соціальна система".

Поняття "система" з'явилося, як відомо, з метою забезпечення дослідницьких інтересів доволі спеціалізованої теоретичної сфери. Згодом воно поширилося на всі галузі наукової, технічної і суспільної практики. Сформульована Людвігом Берталанфі дефініція системи як комплексу взаємодіючих елементів доволі ефективно застосовується до будь-яких об'єктів та проблемних ситуацій. Система - це насамперед впорядкована множина взаємопов'язаних елементів, які володіють певною структурою і організацією. Сформульована ще в античності теза про те, що цілісність є більшою, ніж сума її частин, мала вже не містичний смисл, а фіксувала знаковий етап і проблему організації мислення.

Соціальні системи, що мають функціональне походження, належать до найскладніших видів систем, оскільки вони є цілеспрямованими або телеологічними системами, поведінка яких підпорядкована досягненню рефлексійно або цілеспрямовано визначених цілей. Найбільш високий рівень організованості притаманний самоорганізованим системам: колективна пам'ять, а звідси - адаптативна властивість і спроможність навчатися, еволюціонувати в процесі становлення. Поведінка такої системи приводиться у відповідність до змін у зовнішньому середовищі і сама залежить від нього.

Це передбачає наявність у складноорганізованих системах механізмів самоорганізації, саморегуляції і цілераціонального управління, які здійснюють зв'язки (функції) координації та субординації за допомогою управлінських механізмів. Цілісна соціальна структура впливає на характер і перебіг функціонування частин. Для багатьох соціальних систем характерною є наявність різних за рівнем і часто неузгоджених між собою цілей. Інколи виокремлюють також статичні та динамічні системи: якщо статичні характеризуються відносною стійкістю і стабільністю, яка виражається в збереженні наявного стану протягом тривалого часу, то динамічні можна осягнути лише у процесі становлення.

Оскільки кожна соціальна система знаходиться у деякому середовищі, що також є функціональними системами, то слід враховувати її зв'язки і відносини з навколишнім середовищем або ноосферою. Це зумовлює ще одну вимогу, а саме: враховувати, що кожна система є підсистемою іншої, більшої системи; і навпаки - в ній можна виокремити менші підсистеми, які за певних умов доцільно розглядати як повноцінні системи. Обов'язковим для нас є врахування, що істотні властивості соціальної системи визначаються не так ознаками елементів, як характеристиками структури, системоутворювальними зв'язками об'єкта. Цією можливістюми у подальшому активно будемо користуватись.

Для соціальних систем зв' язок є потужним функціональним органом. Скільки видів зв'язків - стільки й видів органів. На поняття зв'язок припадає основне смислове навантаження термінологічного апарату явища системності. "Зв'язок віддзеркалюють динамічно-функціональний вимір життєдіяльності системи", - слушно зауважив Роберт Мертон. Усі зв'язки соціальної системи доцільно розглядати передовсім крізь призму критерію функціональності - тобто вони є функціональними або дисфункціональними. На буттєвому рівні соціуму доводиться мати справу зі зв'язками структурними, генетичними, породження, становлення, функціонування, розвитку, управління, перетворення, конфлікту, взаємодії тощо.

Системна методологія покликана інтегрувати аналітичний та холістський, послідовно науковий та інтуїтивний, об'єктивний та ціннісно-орієнтований методи пізнання. Саме системний метод надає можливість розглянути суспільство у сукупності його істотних властивостей і особливостей. У соціальних дисциплінах системний підхід передбачає виявлення принципів ієрархізації елементів соціальної системи, форм передачі інформації між ними та способів впливу один на одного.

Цей метод - симбіоз загальнонаукових методологічних підходів, принципів і способів дослідження, в основі яких лежить орієнтація на розкриття цілісності об'єкта як системи. Дослідження соціального об'єкта в статусі системи, що складається з елементів, поєднаних структурою і здатними до розвитку, здійснюється насамперед завдяки методу дедукції, згідно з яким знання про елемент класу виводиться із знання загальних властивостей усього класу.

Проведення чіткої розмежувальної лінії між системами простими та складними, великими та малими є доволі складною процедурою. Втім необхідність такої демаркації очевидна, причому не лише з позицій пізнавальних та понятійно-термінологічних потреб, а й у сенсі прикладному, оскільки великі системи мають інтегративну специфіку і якості, які не є сумою якостей компонентів, що входять до її складу. Категорія "велика суперсистема" увійшла в науковий обіг у 70-х роках XX століття. Однак її чіткого визначення не існує й досі. Потреба у цій категорії зумовлена не так необхідністю класифікації систем, як виявленням методів дослідження поведінки керованих систем з урахуванням їхньої складності. Чимало дослідників пропонують не займатися пошуком загальноприйнятої дефініції цієї категорії, а натомість обмежитися змалюванням специфічних, характерних для неї особливостей і завдяки цьому з'ясувати її сутнісну відмінність від простої системи.

Ознаки великих систем можна узагальнити таким чином:

1. Цілеспрямованість і керованість, тобто наявність у системи загальної мети і призначення.2. Складна ієрархічна структура організації, що передбачає поєднання централізованого управління з функціональною автономністю частин.

3. Емерджентність системи, тобто наявність інтегративних властивостей, які неможливо вивести з відомих (спостережуваних) властивостей елементів системи.

4. Багатоканальність зв'язків елементів - взаємозв'язок підсистем на одному рівні (по горизонталі) доповнюється взаємозалежністю між різними рівнями за ієрархією (по вертикалі).

5. Складні відносини між змінними величинами (включаючи складні петлі зворотного зв'язку), які призводять до того, що зміни на рівні однієї величини зумовлюють зміни багатьох інших величин.

6. Наявність інформаційних звязків між частинами і підсистемами, а також зовнішніх інформаційних зв'язків з іншими системами.

7. Полікритеріальність оцінки результативності функціонування системи.

8. Наявність збудників, функцію яких виконують конкуруючі складові системи та конфліктні ситуації.

Трансформація соціальної системи відбувається внаслідок зміни в структурі. Механізм трансформації передбачає зміну мети функціонування соціальної системи, що відповідним чином закріплюється на рівні інформаційно-знакової структури соціальної системи. Саме зміна мети функціонування соціальної системи є першим кроком на шляху суспільної трансформації. До концептів, які відтворюють процеси розвитку системи, належать становлення, еволюція, динаміка тощо.

Процеси та інститути суспільства поєднуються в деяку систему, елементами якої формуються як безпосередні, так і зворотні зв'язки і взаємодії. Загалом соціальна система поводить себе як живий організм і кібернетичні пристрій, у зв'язку з чим виникає можливість під час аналізу та прогнозу багатьох суспільних процесів спиратися на інструментальні можливості загальної теорії систем. Звичайно, такий підхід виявиться результативним настільки, наскільки зазначена теорія виявила закони, що притаманні будь-якій (у тому числі й соціальній) системі, складність оперування якою зумовлена тим, що кожен узятий окремо дослідницький підхід є недостатнім, аби всебічно з'ясувати стан речей: для аналізу багатовимірного суспільства необхідно застосовувати адекватний - так само багатовимірний (системний) - метод.

Які ж загальні особливості теорії систем спрацьовують на рівні соціальних систем? Перш за все, адаптація до нових умов, самовідтворюваність, самооновлення, спроможність поглинати, інтегрувати та засвоювати чужорідні інститути й процеси, а також відторгати такі інститути і тенденції, які можуть порушити динамічну рівновагу   системної   цілісності.   Доволі   поширеним   є   явище, колипрогресивні ідеї і тенденції були або відхилені, або нейтралізовані, або включені в інтерпретацію системи таким чином, що починали виконувати зовсім не властиві своїй природі функції. Деколи це пояснюється низькою якістю суспільних реформ, хоча здебільшого сутність справи полягає саме в специфічних особливостях самої системи. Про це, зокрема, твердить досвід форсованого впровадження спочатку соціалізму, а згодом і ринкових відносин у Східній Європі: як в одному, так і в другому випадку чинний статус-кво системи вдавався до істотної протидії, частково інтегруючи, а частково нейтралізуючи впроваджувані перетворення. З цього маємо повчальний висновок: ефективність втручання політики в об'єктивні процеси суспільного структурування і еволюціонування доволі незначна.

Другий висновок полягає в наступному: навіть у тих випадках, коли вся система піддавалася докорінним перетворенням, деякі з тенденцій, які вважалися цілковито усунутими, відроджувалися на новому рівні; більше того, процеси, які вважалися другорядними, з часом доводили своє вирішальне значення. Цей феномен зумовлений тим, що реформ зазнавали окремі елементи соціальної системи, а суспільство загалом продовжувало еволюціонувати в попередньому напрямку і вимагало повернення до звичних, усталених функціональних алгоритмів.

Загальна теорія систем з'ясовує, що в багатьох випадках система характеризується різними швидкостями процесів, що відбуваються на рівні її елементів. Вона також зазнає впливу інших соціальних систем, яким притаманні різна швидкість функціонування і спонукальна потужність. У результаті в такій системі посилюються процеси, притаманні не лише сучасному, а й минулому та майбутньому. Під впливом цих обставин складається ситуація, за якої в центрі системи починають превалювати процеси, притаманні минулому та сучасному, натомість на периферії -характерні для сучасного та майбутнього. В соціальному контексті поняття "периферія" має переважно негеографічний смисл - здебільшого воно буває політичним, аксіологічним, ідеологічним, культурним тощо. Йдеться про віддаленість від того центра системи, який в певний момент визначає її сутність. Тому в таких випадках велике значення мають сутність системи та підсистем, характер реальних (здебільшого суперечливих) зв'язків між ними.

Соціальні системи істотно відрізняються не лише від неорганічних, а й решти органічних. Основною особливістю соціальних систем є формування їхнього елементарного складу засобом соціальних чинників, зв'язки між якими формуються на підставі соціальних відносин і взаємодії між окремими елементами. До системоформуючих ознак соціальної системи належать мета, ієрархія, управління і синергія. Характерною особливістю кожної соціальної системи є її цілеспрямованість. Особливістю суспільства як соціальної системи закономірно вважається подвійна детермінація процесу цілепокладання: суспільство є самодетермінованим і водночасдетермінованим зовнішнім середовищем. Відтак, соціум можна визначити як систему взаємопов'язаних елементів, які функціонують задля досягнення спільної мети.

Теорія соціальних систем - відносно нова галузь суспільної науки. Її зародження датується серединою XX століття. Передусім воно пов'язане з іменами представників Гарвардського університету Талкота Парсонса та Колумбійського - Роберта Мертона. Хоча працям цих дослідників притаманні істотні відмінності на рівні телеологічно-смислових пріоритетів і наголосів, проте Парсонс і Мертон усе ж концептуально та стилістично доволі близькі, тому за ними закріпилося реноме фундаторів школи структурного функціоналізму, лейтмотив якої полягає в тому, що будь-який суспільний феномен, тенденція та ідея повинні розглядатися насамперед з позиції функціональності/дисфункціональності як критеріїв і показників міри оптимальності становлення соціальної системи.

Парсонс сформулював загальну теорію соціальних систем, сутність якої полягає в тому, що кожен соціум складається з чотирьох субсистем, які відповідають функціональним імперативам адаптації (А), досягнення мети (G), інтеграції (І) та підтримання латентності (L). Ці субсистеми можуть бути концептуалізовані на різних рівнях таким чином, щоб, наприклад, базовий AGIL-паттерн відповідав економіці, політиці, соцієтальній спільноті та інститутам соціалізації. Еволюціонування соціальної системи відбувається завдяки диференціації структурно-функціональних параметрів і досягненню щоразу вищого рівня інтеграції складових частин.

Важливою характерною ознакою соціальних систем є високий рівень складності. Точніше кажучи, соціальні системи володіють максимальним рівнем складності з-поміж усіх відомих систем. Це пояснюється тим, що базовим елементом кожної соціальної системи є людина, яка з огляду на свою суб'єктивність характеризується невичерпним діапазоном варіантів поведінки. Більшість соціальних систем входять як складові частини до більших за форматом соціальних систем, залежать від них і певною мірою детерміновані ними. Водночас кожна соціальна система, починаючи з людини як базового елемента завжди зберігає деяку самодостатність і функціональну самостійність.

На думку Вільфредо Парето, апріорні судження і поняття для соціальної науки є неприйнятними. Він наполягав на необхідності емпіричної обґрунтованості знань про суспільство. Метод дослідження соціального життя, запропонований ним, отримав назву логіко-експериментального. Джерело динаміки соціальної системи та зумовленості нелогічних вчинків Парето вбачав у "залишках" та "похідних". Залишки - це постійна величина в системі поведінки людини, натомість похідні - величина перемінна, еквівалент геології або будь-якої виправдальної теорії, мета якої полягає в маскуванні геологічного характеру дій. Концепція суспільства як системи, що знаходиться в станірівноваги, пізніше посіла гідне місце в структурно-функціональному аналізі. Парето також стверджував нейтральність істини і загалом будь-яких феноменів духовного життя (включно з ідеологією). На його переконання, корисність чи шкідливість таких явищ соціальної дійсності залежить не від них, а від їх суспільного застосування.

Ніклас Луман виклав своє наукове кредо у праці "Соціальні системи: нарис загальної теорії" (1984). Предметом соціальної науки він вважає вивчення соціальних систем, а свою концепцію розглядає як третій етап розвитку системного підходу в соціальній науці (два попередні етапи пов'язані з творчістю Еміля Дюркгейма та Талкота Парсонса). Фундаментальним пунктом цієї концепції є розмежування соціальної системи та зовнішнього середовища. На думку Лумана, характерною особливістю соціальної системи є аутопойєсис - самовідтворення. Соціум також володіє механізмом самореферентності - спроможності інтерпретувати себе, аргументуючи кожен пріоритет і доцільність. Елементами ж соціальної системи є комунікативні зв'язки між індивідами.

Кожне суспільство - це своєрідна мегасистема, що складається з багатьох системних агрегатів (блоків), які перебувають один з одним у складних зв'язках взаємодії, взаємного впливу і взаємного доповнення. Значущість окремих агрегатів не є константою: час від часу вона змінюється, інколи коливаючись у доволі широкому діапазоні - від вирішального значення для функціонування мегасистеми загалом до посереднього і навіть зовсім незначного. Однак функціональність будь-якого системного агрегату ніколи не сходить нанівець остаточно, а суспільство, яке з тих чи інших причин намагається спрощувати свій структурно-функціональний формат чи то за рахунок вилучення (скасування) окремих системних блоків, чи засобом ігнорування їхніх експлуатаційних потреб, згодом зазнає мегасистемної деструкції, що здебільшого діє за принципом доміно.

Функціональна значущість імунно-репродуктивного системного агрегату загалом ні в кого не викликає сумнівів і заперечень, однак деякі її складові час від часу зазнають певної дискримінації - у формі засудження чи ігнорації на рівні масової свідомості, а також інститутів влади. Це стосується, зокрема, ідеологічної підсистеми імунно-репродуктивної системи суспільства. Така, з дозволу сказати, переоцінка цінностей, найчастіше відбувається у двох випадках: або в часи послаблення ідеологічної боротьби між ідеологічно конкуруючими суспільствами, або в результаті тоталітарного "перенасичення" суспільства ідеологічною нормативістикою, коли межі ідеологічної нормативності невиправдано здійснюють вплив також на сферу індивідуальних прав і свобод громадян. Другий випадок більш поширений. Заперечення ідеологічної доцільності в даному разі діє за компенсаційним принципом, що притаманний як індивідуальній, так і корпоративній, груповій і суспільній свідомості загалом.Щоправда, тут йдеться вже не про компенсацію, а про надлишкову компенсацію (гіперкомпенсацію, коли оптимум загальносуспільного функціонування (як і у випадку ідеологічної репресивності) також не досягається - цього разу тому, що застосовується згубний принцип виливання разом із водою і дитини (відмова від будь-якої, навіть гомеопатичної, дози ідеологічних настанов). Натомість істина загальносуспільного оптимуму полягає, по-перше, у принциповій неможливості "скасувати" ідеологію взагалі, по-друге, в необхідності пошуку й знаходження оптимальних ідеологічних пропорцій, які виявилися б достатніми як для ефективного функціонування держави (соціуму), так і для повноцінної буттєвості окремого індивіда-громадянина.

Адекватність сприйняття новітніх філософських інтерпретацій суспільства виявиться недостатньою за відсутності врахування світоглядних пріоритетів Макса Вебера, згідно з якими в основі соціологічного знання знаходиться інтерпретація соціальної дії. Характерною ознакою соціальної дії є смисл, якого позбавлені перетворення на рівні природного середовища. Смисл - це таке світоглядне мірило, засобом якого індивід структуризує та вимірює не лише дійсність, а й будь-яку дію як її складову. Для розуміння смислу і необхідна відповідна інтерпретація, яка, власне, і формує дисциплінарне поле філософії. Вебер дуже виразно подає основну тезу: скрізь і завжди природу суспільства розуміли як витлумачення смислу соціальних дій людей. Узагальнюючи сутнісні аспекти переважної більшості концепцій соціуму, можна сформулювати таке визначення: суспільство - це сукупність індивідів у межах ними ж відтворюваних систем соціальних дій, смислів та цінностей.

У наш час найважливішою ознакою соціальної дії вважається суб'єктивний смисл - особистісне осмислення можливих варіантів поведінки, а також свідома (усвідомлена) орієнтація суб'єкта на зворотну реакцію навколишнього соціального середовища. Смисл соціальної дії визначається реалізованими цінностями. Втім, суспільство - це не лише деякі соціальні дії (вчинки соціальних індивідів), а й їх взаємодія, адже соціум - це, по суті, втілення соціального контракту як результату взаємодії соціальних суб'єктів. Досліджуючи цю проблематику, професор соціології Колумбійського університету, президент Американської соціологічної асоціації Пітер Блау наполягав на необхідності достеменного з'ясування причин і механізмів виникнення, існування, зміни та розпаду різних типів соціальної організації! Явище соціального обміну він визначав специфічним типом асоціації, що включає дії, що, по-перше, залежать від винагород, по-друге, припиняються по закінченні їх очікування.

Увівши в науковий обіг поняття соціальна дія, Макс Вебер витлумачив його як найпростішу одиницю соціальної діяльності, позначивши ним таку дію індивіда, яка не лише скерована на розв'язання певних життєвихпроблем і протиріч, а й свідомо орієнтована на поведінку у відповідь на цю соціальну дію інших людей, на їхню реакцію. Функцію соціальної науки Макс Вебер вбачав у прагненні зрозуміти соціальну дію і дати їй причинно-наслідкове пояснення. Соціальні дисципліни покликані вивчати поведінку людей, які вкладають в свої дії певний смисл.

У праці "Человек і Вселенная" (1998), а потім у розвідці "Функціональна модель особистості: пошуки полікультурних детермінант поведінки" (2009) ми теоретично змоделювали інформаційні потоки у структурі особистості людини і подали як чотирьохрівневу модель існування функціональних органів. Саме тут ми довели, що механізм самореалізації особистості є інтегративною структурою, продуктом якого є дія. У наступних розробках, наприклад, у праці "Соціальний організм країни" (1999), ми довели, що обмін такими продуктами є взаємодія людей між собою і що інтелектуальна взаємодія, тобто обмін смислами, є морфологічною основою функціональних систем, а колективізм -атрибутом соціального.

Згідно з Вебером, суб'єктом соціальної дії може бути лише окремий індивід, а не соціальна група чи суспільство загалом. Основним методологічним знаряддям соціального дослідження є ідеальний тип -теоретична конструкція, що слугує своєрідним еталоном, з яким порівнюють реальні явища. Вебер розглядав чотири типи соціальної дії (цілераціональна, ціннісно-раціональна, традиційна, афективна). На його переконання, вони надають необхідний інструментарій для змалювання всієї багатоманітності форм людської поведінки. На думку Вебера, характерною ознакою сучасного суспільства є підвищення ролі цілераціональних дій.

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни