В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія - страница 2

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 

Доктрина структурного функціоналізму асоціюється з іменами Талкота Парсонса і Роберта Мертона. Вона витлумачує суспільство як систему, соціальний організм, існування частин і підсистем якого знаходить функціональне виправдання на рівні інтересів структури загалом. Пафос структурного функціоналізму полягає у визнанні принципової можливості оптимізації соціального буття засобом вдосконалення його функціональних можливостей. Згодом Талкот Парсонс поширив цей методологічний принцип на гармонізацію людської свідомості, яка досягається завдяки побудові чіткої корелятивної залежності особистісних потреб та культурно-нормативних зразків. При цьому він наполягав, що саме ціннісні орієнтації є найбільш стабільним функціональним елементом індивіда.

Фундатор теорії дії та системно-функціональної школи Талкот Парсонс основне вістря своїх праць ("Структура соціальної дії" (1937), "Соціальна система" (1951), "Економіка та суспільство" (1956, разом з Нейлом Смелзером), "Суспільства" (1961) та "Система сучасних суспільств" (1966)) спрямував на побудову "загальної соціальної теорії, якамає охопити людську діяльність у всій її багатоманітності". Теорія соціальної дії витлумачувалася Парсонсом загальною системою категорій, на рівні яких набувають чітких смислових параметрів емпіричні здобутки споріднених наукових дисциплін. Вона з'ясовує, по-перше, чим є соціальна дія, по-друге, який понятійний інструментарій необхідний для її вивчення і пояснення. Предметом соціальної науки має бути особливий аспект соціальної системи - відносини між індивідами.

У Талкота Парсонса проблематика соціальної дії пов'язана з виокремленням таких ознак:

а) нормативність (залежить від загальноприйнятих норм і цінностей);

б) волентаричність (зумовленість волею суб'єктів, що передбачає деяку незалежність від вимог соціуму);

в) наявність механізмів регуляції.

У концепції Парсонса соціальна дія розглядається в двох модифікаціях: 1) як одиничний акт, 2) як система дії. Якщо аналіз соціальної дії як одиничного акту пов'язаний із виділенням актора із середовища, яке складається з індивідів, фізичних об'єктів та культурних зв'язків, то аналіз соціальної дії як системи досліджує дію в ролі відкритої системи, що складається з чотирьох підсистем, що забезпечують виконання низки функцій. Зокрема, адаптативна функція коригується із підсистемою біологічного організму, особистісна - із підсистемою засвоєння цінностей та норм, соціальна - із підсистемою сукупності соціальних ролей (зразків поведінки), а культурна - із засвоєнням цілей та ідеалів.

Суспільству субстанційно не притаманна адитивність (від лат. Additivus - доданий) - тип відношень між цілим та його частинами, за якого властивості цілого повністю визначаються властивостями його частин (ціле дорівнює сумі його частин). Натомість соціум функціонує за принципом холізму, згідно з яким цілісність принципово більша (якісно інакша), ніж сукупність її складових. Тут простежується світоглядна спадкоємність з ентелехією Аристотеля, яка стверджувала, що органічна цілісність завжди більша арифметичної суми її частин. Нові властивості, що виникають у результаті генерації соціальної цілісності, мають назву емерджентних (від англ. emerge - з'являтися, виникати).

Один із постулатів сучасної інженерної думки твердить: правильно зібраний пристрій із неправильних вузлів може працювати правильно. Цей методологічний принцип ще не набув універсального значення, однак володіє значним потенціалом для розширення ареалу дії своєї наукової нормативістики, зокрема він ефективно застосовується в теорії і практиці політтехнологій, які виходять з тих міркувань, що головним фактором є не наявність об'єктивних передумов суспільних тенденцій, а їх вміле конструювання: навіть якщо кожен окремий елемент конструкції має доволі непереконливий вигляд, їх ефективне поєднання може призвести до появи емерджентної конструкції, яка володіє потенціалом значно більшим,аніж звичайна арифметична сума потенціалів складових частин.

Поняття "емерджентні властивості" було сформульоване Талкотом Парсонсом у 1937 році в контексті функціональних особливостей соціальних систем. Американський дослідник мав на увазі три пов'язані між собою властивості. По-перше, соціальні системи володіють певною структурою, що виникає не сама по собі, а завдяки процесам соціальної взаємодії. По-друге, ці емерджентні властивості не можуть бути редуковані до звичайної суми біологічних або психологічних характеристик соціальних суб'єктів: наприклад, особливості тієї чи іншої культури практично неможливо пояснити, співвідносячи їх лише з біологічними якостями носіїв цієї культури. По-третє, значення будь-якої соціальної дії важко зрозуміти ізольовано від соціального контексту тієї соціальної системи, в межах якої вона виявляє себе.

У праці "Поняття суспільства: компоненти та їхні взаємозв'язки" Парсонс, наслідуючи традицію Аристотеля, сформулював таку дефініцію суспільства: "Суспільство - це такий тип соціальної системи, який досягає найвищого рівня самодостатності як система щодо свого оточення."

Детально досліджував проблематику соціальної взаємодії і Пітірім Сорокін. Він присвятив цьому аспекту майже весь перший том своєї "Системи соціології". Так само, як і Оґюст Конт, Сорокін був переконаний, що окремо взятий індивід не може розглядатися в ролі мікрокосму соціального макрокосмосу, елементарної соціальної клітини або найпростішого соціального явища: ніхто не наважиться його відрекомендовувати суспільством чи суспільним явищем, бо для таких потреб необхідні щонайменше два індивіди. Зрештою, щоб два і більше індивідів склали деяку структурну єдність, яку можна було б інтерпретувати як суспільство чи хоча б як його елемент, одного лише факта їх існування не досить: необхідно, щоб вони вступали між собою у взаємодію.

Таким чином, самого факту наявності двох і більше індивідів недостатньо, аби між ними виникла соціальна взаємодія: ці індивіди мають володіти спроможністю і бажанням впливати один на одного, а також реагувати на такий вплив. Взаємодія виникає лише тоді, коли хоча б один з двох індивідів впливає на іншого, здійснює певний акт, скерований на візаві. Найбільш поширені органічні системи. Вони відрізняються властивістю розвитку, тобто послідовністю проходження через певні етапи становлення, ускладнення та диференціації. До органічних систем відносять перш за все біологічні та соціальні системи. Органічні системи володіють низкою властивостей, що відрізняють їх від систем неорганічних. Йдеться, зокрема, про те, що:

1) в органічній системі існують не лише структурні, а й генетичні зв'язки, зумовлені походженням одного елемента від іншого;

2) в органічних системах складаються зв'язки не лише координат(взаємодії), а й субординації, тобто підлеглості одних елементів іншим;

3) в органічних системах, як правило, формуються певні механізми управління, що набувають статусу окремого елемента. За допомогою цих управлінських засобів здійснюється вплив на решту елементів систем з метою досягнення певного характеру, типу, особливостей функціонування;

4) якщо в неорганічних системах елемент доволі часто є активнішим системи загалом, то в органічних системах ускладнення організації призводить до переадресації активності її елементів спільному утворенню;

5) у процесі розвитку органічної системи її складові під впливом цілісності трансформуються, видозмінюються та коригуються згідно з потребами й вимогами системи;

6) якщо стабільність неорганічної системи зумовлена стабільністю її складових, то в органічних системах, з огляду на притаманний їм принцип розвитку, необхідною умовою стабільності є перманентне оновлення елементів;

7) компоненти органічної системи функціонують не жорстко детерміновано, як у неорганічній системі, а стохастично - себто вірогіднісним чином, оскільки володіють певною свободою.

Кожна система характеризується цілісністю своїх елементів. Вони можуть бути суперечливими і конкурувати між собою. Суспільство як система - це складна, динамічна багатоманітність процесів і структур, кожен з яких має власні пріоритети, однак загалом виявляється необхідним для функціонування системи, забезпечення її рівноваги та стійкості.

Особливості побудови складної системи залежать не лише від того, які елементи входять до її складу, а й від того, яким чином вони між собою поєднані, який вплив вони справляють один на одного. По суті, саме характер зв'язку між елементами визначає цілісність системи і змістовність емерджентних властивостей, які є найхарактернішою її властивістю. Пітер Блау концептуалізував цю тезу таким чином: кожна соціальна структура тотожна емерджентним властивостям комплексу елементів, що її утворюють, однак не тотожна звичайній сумі властивостей, притаманних окремим елементам цього комплексу.

Отже, ми налаштовані у подальшому розглянути соціальні системи як специфічний предмет дослідження, що за походженням є явищем розумної живої речовини, мають енергофункціональну природу, здатні до самовідтворення і еволюції у якісно новому середовищі, що формується на планетарному рівні завдяки нарощуванню потужності ноосфери (знання).

Отже, головною метою цього дослідження є перевірка робочої гіпотези про те, що енергоінформаційна форма життя або соціальні (у широкому сенсі слова) системи підкоряються закономірностям, що відкриті Ч. Дарвіним ще 200 років тому для біологічної форми життя, а саме: закони саморозгортання соціального світу та закономірності мінливості, спадкоємності і відбору соціальних систем.При цьому "аутопоезис" - термін, який ввели у науковий обіг чилійські вчені У. Матурана і Ф. Варела у 1972 році, - ми розглядаємо як "самопородження", "самобудування", "самовідтворення". Так автори назвали узагальнений організаційно замкнутий рекурсивний продукційний процес, що виражає суть живого організму як особливої динамічної автономії.

У. Матурана і Ф. Варела запропонували, як відомо, формальну модель аутопоетичної системи і спеціальний логічний апарат для дослідження подібних самореферентних систем. "Аутопоетична система - єдність, самореалізована завдяки замкнутій організації узагальнених продукційних процесів (синтезу, зв'язування або руйнування компонентів), таких, як і та сама організація процесів, що генеруєтся за допомогою взаємодії власних продуктів (компонентів), і топологічна межа, яка відділяє систему від середовища і виникає як результат того ж самого самоконституюючого процесу".

При цьому ми маємо на меті прокласти тільки когнітивну стежинку до коректності використання законів і закономірностей мінливості, спадкоємності і відбору та відповідного категоріального апарату до вивчення соціальних систем, а не відповісти на всю гаму питань про алгоритми зародження, становлення, функціонування, розвитку та сходження з планетарної арени різного типу соціальних конструкцій, навіть таких потужних, як Римська імперія або Радянський Союз, Об'єднана Європа        або        Єдиний        економічний        простір СНД.РОЗДІЛ 1

Соціальний організм

як форма енергоінформаційного

(ноосферного) життя

1.1. Ноосфера як підстава буття соціального світу

Відповідь на питання "Чи існують універсальні принципи відтворення соціальних систем?" напряму залежить від світоглядно-філософських орієнтацій дослідників, які мимоволі повинні визначитися з проблемою сутності соціального світу взагалі. Остання проблема має чимало інваріантів: це й проблема взаємодії людини і соціуму, її зв' язку із оточуючим середовищем, з природою, з космосом.

Чи є соціальний світ необхідною і закономірною ланкою Універсуму? Чи передбачена поява людини Розумом цього світу? Чи є у неї якась вища -космічна - місія? Чи, навпаки, антропосоціогенез є випадковим процесом, а формування людства - відхилення, патологія, що веде земне життя до загибелі?

Загальновідомою є теза про те, що карколомні наукові відкриття можуть призвести до світоглядної кризи. Від подібної кризи людство врятовує лише те, що значення наведених вище висновків ще не стало предметом масової свідомості. Наукові дослідження, що зроблені останніми десятиліттями у царині мікро- та мегасвітів, примушують наспереусвідомити традиційні уявлення про життя і Всесвіт.

Як зазначає професор С. Р. Аблєєв, "ефемерність кордону між живою і неживою речовиною, вивчення феноменів психожиття, фізика вакууму і віртуальних часток, концепції глобального еволюціонізму і саморозгортання в природі, щільний зв'язок космічних і земних процесів примушують академічний світ переглянути своє ставлення до багатьох, здавалося б, давно вирішених питань" [1, c. 150]. Так, наприклад, було доведено, що великі скупчення зірок і зоряних систем - галактик і метагалактик - розташовані у просторі не рівномірно чи хаотично, а відтворюють мережево-ячеїсту структуру, аналогічну живим структурам. Дивовижно, але моделі спіралеподібних концентрацій зірок нагадують спіралеподібні концентрації молекул ДНК.

Астрофізики висловили своє ставлення до такої аналогії формулюванням славнозвісного "антропного принципу". Вперше його запропонував британський фахівець з теорії гравітації Брандон Картер. У 1973 році, на міжнародній конференції, присвяченій 500-річчю з дня народження Коперніка, він виступив із доповіддю, в якій підкреслював закономірний характер антропогенезу як необхідного етапу саморозгортання Універсуму. Всупереч Коперніку він вважав, що статус людини у Всесвіті хоч і не є центральним, але все ж таки він обов'язково є привілейованим. Відповідаючи на питання, у якому саме сенсі людина, тобто земний спостерігач, займає означений статус у Всесвіті, - Б. Картер сформулював слабкий і сильний антропний принципи.

Слабкий антропний принцип проголошує: "Те, що ми очікуємо спостерігати, повинно бути обмежено умовами, необхідними для нашого існування як спостерігачів". Тобто виникнення людини пов' язано із певним етапом природної еволюції.

Сильний антропний принцип стверджує, що "Всесвіт (і, відповідно, фундаментальні параметри, від яких він залежить) повинен бути таким, щоб в ньому на певному етапі еволюції могли з' явитися спостерігачі". Інакше кажучи, вчений констатував "вдалий" устрій космосу, параметри якого відкривають можливості для появи розвинутих соціальних систем.

Аксіоматичність цієї тези дуже оманлива: людина могла виникнути далеко не у будь-якому Всесвіті. "Фізичні розрахунки доводять, що у разі зміни хоча б однієї з наявних фундаментальних констант (при незмінності інших параметрів і збереженні всіх фізичних законів) стає неможливим існування тих чи інших фізичних об' єктів - ядер, атомів тощо (наприклад, якщо зменшити масу протона всього на 30%, то у нашому фізичному світі були б відсутні будь-які атоми, окрім водню, і життя було б неможливим) [59, c. 40].

У подальшому з' явилися чисельні різновиди антропного принципу, такі як "принцип участі" ("співучасника") Дж. Уілера та "фіналістський антропний принцип" Ф. Тіплера. Зокрема, Дж. Уилер згадав Р. Декрата:

09cogito ergo mundus talis est - "я мислю, тому світ є таким, яким він є" - і запропонував афоризм "Ось людина; яким повинен бути Всесвіт"? Свої міркування Дж. Уилер завершив постановою питання: "Чи не замішана людина до проектування Всесвіту в більш радикальний спосіб, ніж ми вважали до цього часу"? У будь-якому випадку варто констатувати залежність існування людини як космічної істоти і людства як складної соціальної системи від фізичних параметрів Всесвіту. Водночас слід зазначити, що антропний принцип ще не отримав ані загального визнання, ані загальноприйнятого формулювання. Серед варіацій останнього є і відверті тавтології (такі як "Всесвіт, у якому ми живемо, - це Всесвіт, в якому живемо ми") [115, c. 131-132]. На думку багатьох дослідників, антропний принцип не містить ніяких пояснень і ґрунтується не стільки на емпірично зафіксованих даних, скільки на метафорах і навіть помилкових узагальненнях.

Так чи інакше, але ми бачимо, що засобами постнекласичної науки вчені нарешті підійшли до аналізу проблеми, яка з давніх давен була предметом філософської рефлексії, темою теологічних і телеологічних пошуків, віддзеркалювалася у літературних і релігійних текстах. Антропного принципу - не називаючи, звісно, його як такий -дотримувалися філософи-космісти: Протагор, Анаксагор, Дж. Бруно, їх російські послідовники - К. Ціолковський, О. Чижевський, М. Холодний, В. Вернадський.

Зокрема, німецький просвітитель І. Г. Гердер з пафосом писав про "богоподібну гуманність", яка витікає з того імпульсу до самовдосконалення, що пронизує становлення всіх попередніх форм життя. "Кинемо ж погляд назад - і подивимося, як позаду нас все поступово дозріває, готуючи людський вигляд, і як в нас самих знаходяться лише найперші завдатки майбутнього людського призначення" [109, c. 125]. Розмірковуючи над призначенням людства в Універсумі, він навіть висловлював занепокоєння тим, наскільки людина є недосконалою істотою і наскільки ця недосконалість не відповідає грандіозності покладеної на неї місії. "Дивно, - писав Герде, - вражає нас те, що із всіх мешканців Землі людина - далі всього від досягнення мети свого призначення, але заперечувати цього ніхто не може" [109, c. 131-132]. Усвідомлюючи фізичну недосконалість людини, нетривалість її життя, Гердер констатує, що за час свого індивідуального існування людина тільки починає розвивати свої духовні можливості, але навіть не встигає осягнути мету свого існування. Тому душевно-духовні сили людини вимагають іншої організації. Гердер мріє про нову перетворену природу людини, в якій, нарешті, розпуститься поволі дозріваюча "квітка людяності".

Подібних прикладів можна наводити чимало. Філософська антропологія, що виникла у середині ХХ століття, так само як і традиція космізму, вбачала у "антропному принципі", насамперед, можливістьрозглядати будь-які процеси, що відбуваються у Всесвіті, крізь призму їх "людиноспівмірності". Але саме цей бік проблеми є найменш розробленим у працях вчених, які займаються антропною проблематикою. Якщо структурувати антропний принцип за рівнями (частково-науковий рівень фізичної картини світу; рівень загальнонаукової картини світу; рівень світоглядних інтерпретацій), то виявиться, що протиставлення наукового і філософського змісту антропного принципу є досить відносним і, певною мірою, всі ці рівні дає змогу інтегрувати ноосферна методологія.

Ноосферний підхід ґрунтується на визнанні особливого стану земної оболонки, пріоритетним фактором розвитку якої стає людський розум (від. старогрец. "ноо" - розум). Незважаючи на свою молодість, ноосферологія вже має свою власну історію. Сам термін був запропонований французьким математиком і філософом-інтуїтивістом Е. Леруа. Його співвітчизник, палеонтолог і антрополог П. Тейяр де Шарден, відчуваючи еврістичність поняття "ноосфера", активно використовував його для опису тієї стадії людства, яка характеризується ним як "наджиття".

Але у науці "ноосфера" з'явилася завдяки працям академіка В. І. Вернадського. Ноосфера - це оболонка планети Земля, яка цілеспрямовано створюється, розвивається під керівництвом людського Розуму, під впливом планової людської діяльності. Ноосфера об'єднує у цілісній системі всі природні оболонки: літосферу, гідросферу, атмосферу, біосферу. При цьому питання про авторський пріоритет тут взагалі відсувається на другий план, оскільки, в одне й те саме поняття вміщувалися принципово інші змісти.

Академік Вернадський вважав, що подібно тому, як еволюція біосфери призвела до виникнення людини, так і поява ноосфери є наслідком подальшої еволюції біосфери. Для нього важливо було продемонструвати, як у межах біосфери жива речовина акумулює сонячну енергію. "Завдяки космічним випромінюванням, біосфера набуває у всій своїй будові нових, незвичайних і невідомих для земної речовини, властивостей... Обличчя Землі виявляє у цьому середовищі нову, змінену космічними силами картину земної поверхні. Речовина біосфери завдяки ним просякнута енергією; вона стає активною, збирає і розподіляє в біосфері отриману у формі випромінювання енергію, перетворює її врешті-решт в енергію у земному середовищі - вільну, здатну проводити роботу... Тварі Землі є творінням складного космічного процесу, необхідною і закономірною частиною стрункого космічного механізму, в якому, як ми знаємо, немає випадковості" [50, c. 227]. Жива речовина перетворює енергію Сонця на самовідтворення та саморозвиток. Тим самим, говорячи мовою сучасної синергетики, долається ентропія.

Вернадський шукає коріння "ноо" як механізму та інструменту впорядкування вільної енергії у першій природі, у біології. У своїх дослідженнях   Вернадський    спирався   на   висновки американських

20природознавців ХІХ століття Дж. Дана і Д. Леконта, які доводили, що еволюція живої речовини рухається у певному напрямку, а саме - у напрямку вдосконалення нервової системи, починаючи від молюсків і закінчуючи людиною. Одного разу досягнутий рівень мозку (центральної нервової системи) залишається в еволюційному вимірі незворотнім, він рухається лише вперед і ніколи назад. Д. Леконт назвав цю незворотність "психозойською ерою", Дж. Дана - процесом "цефалізації" (від грец. "цефалін" - голова). Дана був сучасником Ч. Дарвіна, листувався з останнім і навіть одночасно з експедицією Дарвіна на "Біглі" здійснив власну кругосвітню подорож на кораблі "Пікок".

"Дана помітив, - писав Вернадський, - що з ходом геологічного часу на нашій планеті у деякої частини її мешканців виявляється все більш і більш досконалий, ніж той, який існував на ній раніше, - центральний нервовий апарат - мозок. Процес цей, названий ним енцефалозом, ніколи не йде назад, багато разів зупиняється, іноді на багато мільйонів років. Процес виражається, отже, полярним вектором часу, напрям якого не змінюється. Ми побачимо, що геометричний стан простору, зайнятого живою речовиною, характеризується якраз полярними векторами, в ньому немає місця для прямих ліній" [53, c. 313-314].

Інакше кажучи, Дж. Дана відкрив закономірний зв' язок, згідно з яким прогрес еволюції видів тварин завжди супроводжується більш досконалим станом нервової системи - і ніколи навпаки! Ця ідея була названа В. І. Вернадським "принципом Дана" і включена ним до обґрунтування ноосферогенезу.

На стадії людини процес цефалізації робить величезний стрибок, результатом якого є поява свідомості. Перманентний, наростаючий прогрес розуму в наші дні перетворюється у соціальний феномен, що за наслідками своєї дії успішно конкурує з силами природи.

Такою була логіка міркувань В. І. Вернадського. "А далі "висіло на язиці" щось на зразок "людиносфери": людина також стала найбільшою геологічною силою, що перетворює обличчя планети. Стали вигадувати: "техносфера", "гомосфера". У 1925 році французький єзуїт Тейяр де Шарден вигадав слово "ноосфера" - сфера "носа" - розуму, духовна шуба Землі. Але цей дещо спіритуалістичний нематеріальний термін був дистанційований від науки. Вернадський же визначив ноосферу як біосферу, що контролюється розумом людини" [152, c. 2].

На відміну від своїх попередників, Володимир Іванович створив концепцію ноосфери, яка повністю відповідала критеріям науковості. Для нього ноосфера - не абстрактне "царство Розуму", а закономірний етап розвитку біосфери, продукт природної еволюції. Він тлумачить ноосферу переважно у матеріалістичній традиції філософії, послідовно розглядаючи зміни у процесі обміну речовиною, енергією та інформацією між природним та соціальним світами. Як зазначає академік Моїсєєв, "вінпобачив у живій речовині дивовижний біогеохімічний регулятор, який підтримував протягом всієї геологічної історії планети стан параметрів біосфери у визначених і досить вузьких межах, необхідних для існування життя та його розвитку. І виявлені Вернадським факти стають відправною позицією для перетворення його вчення про ноосферу в теорію, що є придатною для практичних досліджень, необхідних для реалізації ноосферогенези" [156, c.8-9].

Отже, еволюція нервової системи, цефалізація у своєму саморозгортанні призводять до появи свідомості людини, але на цьому процес не зупиняється, і від індивідуального він переходить на колективний рівень. Людська думка, розум поступово охоплюють біосферу, починаючи з постпліоценової епохи, і змінюють всі природні процеси по-своєму, внаслідок чого активна енергія біосфери збільшується. В. І. Вернадський так оцінює значення людської свідомості: "У всіх хімічних процесах Землі надзвичайно різко виявляється в останнє тисячоліття нова геологічна і геохімічна сила: робота культурного людства, що вносить нове, різко відмінне від минулого в хід хімічних процесів Землі. Вона найтіснішим чином пов'язана із свідомістю, яку зараз жоден строго мислячий натураліст - науково, не філософським шляхом - не може прирівняти до тих параметрів, що вище вказані: до складу, ваги, енергії і характеру простору. І водночас людство, особливо культурне, є однорідною живою речовиною, яка, на відміну від інших однорідних живих речовин, зберігаючи старі форми прояву в геохімічних процесах, виявляється в них ще новим, більш могутнім чином"[55, c. 170].

"Людство, взяте загалом, - робить висновок В. І. Вернадський у праці "Біосфера і ноосфера", - стає могутньою геологічною силою. І перед ним постає питання про перебудову біосфери на користь вільно мислячого людства як єдиного цілого"[51, c. 230].

Страницы:
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15  16  17  18  19  20  21  22  23  24  25  26  27  28  29  30  31  32  33  34  35  36  37  38  39  40  41  42  43  44  45  46  47  48  49  50  51  52  53  54  55  56  57  58  59  60  61  62  63  64  65  66  67  68  69  70  71  72  73  74  75  76  77  78  79  80  81  82  83  84  85  86  87  88  89  90  91  92  93 


Похожие статьи

В П Бех - Аутопоезис соціальних систем монографія

В П Бех - Философия социального мира

В П Бех - Саморегуляція соціального організму країни

В П Бех - Соціальна політика як стратегія менеджменту соціальної роботи

В П Бех - Теоретико-методологічні засади гуманітарної підготовки педагогічних кадрів у вимірі європейського вибору україни